Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
ну. Тому 12 жовтня бойові дії припинились. 9 листопада
1920 р. було укладене радянськопольське перемир’я, а 18 бе
резня 1921 р. — Ризький мир, за яким Польща визнавала
УСРР, припиняла бойові дії, розривала відносини з УНР і ану
лювала Варшавський договір 1920 р., радянськопольський
кордон встановлювався по р. Збруч. Таким чином, Польща до
моглась своєї мети, і тому припинила підтримку Директорії.
Проте війська Директорії УНР самостійно продовжили бо
ротьбу. В листопаді вони тримали оборону проти наступу пере
важаючих більшовицьких сил по лінії Дністер–Бар–Волковин
ці. 11 листопада війська УНР зробили останню спробу контр
наступу, намагаючись оволодіти Жмеринкою та Вінницею, але
19–20 листопада були розбиті і 21 листопада 1920 р. змушені бу
ли відступити за р. Збруч на польську територію, де були інтер
новані.
Проте боротьба за Україну ще не припинилась. Українська
військова старшина зібрала у таборах для інтернованих осіб на
території Польщі бійців армії УНР, які бажали продовжити бо
ротьбу за незалежність України. З них була створена ударна
група, яка наприкінці 1921 р. вирушила у рейд радянськими
тилами, розраховуючи підняти антибільшовицьке повстання
в Україні та звільнити її від більшовиків. Це був Другий Зимо!
вий похід військ УНР. Він тривав з жовтня до листопада 1921 р.
Сформовані з вояків армії УНР Подільська і Волинська групи
перейшли з Галичини на Волинь і рушили на Схід. Волинська
група під керівництвом Ю. Тютюнника прорвала радянську
оборону і заглибилась на територію України та захопила ряд
міст, зокрема Коростень. Але 17 листопада ця група потрапила
в оточення під с. Малі Міньки. В бою загинули 400 вояків, 100
вирвались з оточення, а 500 потрапили в полон і 359 із них, які
відмовилися визнати радянську владу, розстріляли біля с. Ба
зар. Подільська група також невдовзі припинила свою діяль
ність. Так закінчились Визвольні змагання 1917–1921 рр. —
Україна не змогла зберегти незалежність і була захоплена біль
шовиками. Проте українці продовжували розрізнену боротьбу
проти більшовицької влади і окремі осередки опору протрима
лись до 1925 р. (наприклад, так звана Холодноярська Республі
ка на Черкащині).
241
Розгром військ Врангеля та махновців
У середині 1920 р., окрім боротьби з польським наступом,
більшовики продовжували боротьбу в Україні також із махнов
цями та білогвардійцями Врангеля.
Влітку 1920 р. махновці здійснили три рейди по Лівобереж
ній Україні, пройшовши понад 1,5 тис. км тилами більшовиць
ких військ. У вересні 1920 р. чисельність махновців сягала
20 тис. Після припинення війни з Польщею радянське керів
ництво почало перекидати війська на Південь України і посили
ло свій наступ на головні бази Махна на Катеринославщині та
фактично блокувало його. Водночас командувач більшовицьки
ми військами Фрунзе запропонував Махно союз для боротьби
проти білогвардійців Врангеля, що закріпились у Криму. Мах
но погодився на цю пропозицію, оскільки хотів виграти час для
відновлення чисельності своєї армії, а також сподівався на пос
тупки з боку радянського керівництва. Таким чином, боротьба
проти махновців на деякий час припинилась. Натомість першо
черговим завданням більшовиків стало остаточне знищення Бі
лого руху.
Частина військ Денікіна, після їх розгрому, закріпилась
у Криму і була очолена бароном П. Врангелем. На відміну від
Денікіна, Врангель проводив гнучкішу політику. Він відмовив
ся від ідеї негайного походу на Москву та повалення більшо
вицької влади в Росії і виступив з ідеєю створення на Півдні ко
лишньої Російської імперії сильної та демократичної небільшо
вицької російської держави. Її центром мав стати Крим, де
розмістились основні сили Врангеля. Тут було проведено ряд за
ходів, що зміцнили позиції білих. Зокрема, почалося наділення
селян землею, були отримані кредити від країн Антанти. До
Криму перевезли рештки білогвардійців з Північного Кавказу,
що збільшило чисельність Білої армії. Водночас пом’якшилася
політика щодо національних меншин, зокрема і щодо україн
ців, що робилося Врангелем з метою поповнення за їх рахунок
своєї армії.
7 червня війська Врангеля почали перший наступ на позиції
Червоної армії на Нижньому Дніпрі. Цей наступ тривав до по
чатку липня, і під час нього білогвардійські війська прорвали
оборону червоних, захопили Олександрівськ та вийшли на лі
242
нію Херсон–Нікополь–Бердянськ. Проте Червона армія отри
мала поповнення і до початку липня змогла відновити поперед
ню лінію фронту.
Наприкінці липня Врангель отримав поповнення (40 тис.
солдатів, перевезених з Кубані) і розпочав другий наступ. Його
війська знову вийшли до Олександрівська, але в серпні 1920 р.
були вдруге розбиті Червоною армією.
У середині вересня 1920 р. Врангель отримав нове поповнен
ня внаслідок передислокації білогвардійських частин з Кавка
зу. Водночас до військ Врангеля приєднались повстанські заго
ни кількох отаманів (Чалого, Хмари, Савченка та ін.), що
збільшило армію Врангеля удвічі. Вона поновила наступальні
бої і 22 вересня захопила ст. Синельникове, а 28 вересня — Ма
ріуполь.
Ситуація на Півдні України стала загрозливою, що змусило
радянське керівництво вдатися до негайних дій з ліквідації
військ Врангеля. Війська червоних, які тримали оборону проти
білогвардійців, були об’єднані в окремий Південний фронт,
який очолив досвідченіший керівник — Фрунзе. Водночас їх по
силили перекинутими з інших регіонів елітними частинами
Червоної армії, і на кінець жовтня 1920 р. чисельність Червоної
армії на Півдні України сягнула 200 тис. бійців.
16 жовтня Фрунзе уклав уже згадувану угоду з Махно про
спільні дії проти Врангеля. Перед махновцями було поставлено
завдання вийти в тил укріплень білих на Перекопському пере
шийку. Водночас Червона армія 28 жовтня почала наступ на те
риторію, захоплену білими поза межами Криму. До 3 листопада
армію Врангеля загнали в Крим. 8 листопада Червона армія по
чала штурм Перекопських укріплень. Цього ж дня махновці
вийшли в тил цих укріплень. 11 листопада всі Перекопські ук
ріплення були захоплені Червоною армією та махновцями. Не
зустрічаючи особливого опору, вони рушили у глиб півострова.
13 листопада захоплено Сімферополь, 16 листопада — Керч, а
17 листопада останній оплот білих у Криму — Ялту. Рештки ар
мії Врангеля евакуювалися морем у Туреччину. На тих, хто зали
шився, чекала смерть: до початку 1921 р. більшовики проводили
в Криму повальні розстріли всіх, хто викликав у них підозру.
Після ліквідації військ Врангеля відпала потреба у союзі
з махновцями, і їх було вирішено одразу ж знищити. За наказом
243
Фрунзе 25 листопада 1920 р. махновців оточили в Криму і вини
щили. Проте частина їх змогла вирватися з Криму до Катери
нославщини, де в цей час перебував Махно. Дізнавшись про чер
гову зраду з боку більшовиків, він поновив боротьбу проти ра
дянської влади. Його війська з кінця 1920 р. до середини 1921 р.
здійснювали безперервні рейди по території Південної України,
донських степів та Північного Кавказу. Але тепер йому доводи
лося вести війну проти всіх сил Червоної армії, яка знищила ін
ших противників і зосередилася виключно на боротьбі з махнов
ським рухом. Органи ЧК проводили масові розстріли населення
у тих населених пунктах, які надавали допомогу махновцям.
Було створено спеціальні загороджувальні загони, які поступо
во стискали кільце оточення махновців. У цей час на Півдні Ук
раїни влітку 1921 р. почався голод, що додатково послабило си
ли армії Махна. Після запеклих боїв на Мелітопольщині та Ка
теринославщині Махно з невеликим підрозділом 28 серпня
1921 р. прорвався до Дністра і перейшов на територію Румунії.
Таким чином, боротьба за владу в Україні у 1921 р. закінчилась
перемогою більшовиків. В Україні (за винятком її західних об
ластей та частини Одещини) була остаточно встановлена радян
ська влада.
Західноукраїнські землі
в період визвольних змагань
Галичина. Центром національновизвольного руху в Захід
ній Україні в часи визвольних змагань 1917–1921 рр. стала Га
личина. 18 жовтня 1918 р. у Львові утворилася Українська На
ціональна Рада, яка заявила про намір створити на україн
ських землях, що входили до АвстроУгорщини, незалежну
Українську державу. Це рішення було підтримане україн
ським населенням. Однак Українська Національна Рада споді
валась отримати задоволення своїх прагнень від австроугор
ського уряду, щоб зберегти законність цього кроку, і уникала
рішучих дій. Натомість у Відні не збиралися йти на поступки
українцям і водночас почали підготовку до передання влади
у регіоні полякам, яке було заплановане на 1 листопада 1918 р.
Не дочікуючись цього, найактивніші члени української полі
244
тичної еліти (переважно старшини Легіону УСС, які у вересні
1918 р. створили Військовий комітет на чолі із сотником Д. Ві
товським) вирішили вдатись до рішучих дій. У ніч на 1 листо
пада 1918 р. українські військові з’єднання встановили кон
троль над Львовом та іншими містами Галичини. Австрійський
уряд змушений був проголосити передання влади у Східній Га
личині Українській Національній Раді. Перехід влади до укра
їнців відбувся мирно.
Створена українська держава дістала назву Західноукраїн
ська Народна Республіка (ЗУНР). Почався активний процес
державотворення. 11 листопада був створений виконавчий ор
ган влади — Державний секретаріат (очолив К. Левицький),
а президентом став Є. Петрушевич. 13 листопада 1918 р. офіцій
но проголошено створення ЗУНР.
На відміну від Наддніпрянщини, в ЗУНР сформувався діє
вий адміністративний апарат і суди, були проведені позитивні
реформи, створено велику національну армію (Українська га
лицька армія — УГА). Зовнішня політика уряду ЗУНР відзна
чалась певним реалізмом, однак великою довірою Антанті.
Ще 1 листопада 1918 р. поляки підняли повстання у Львові та
інших містах Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено
відновлення Польської держави. Відроджена Польща одразу
ж висунула свої претензії на західноукраїнські землі. І хоча до по
чатку 1919 р. поляки не мали достатніх сил, але витісняли україн
ців завдяки їх нерішучості і вірі у можливість мирного порозумін
ня. Значну роль у цьому відіграла також і міжнародна ізоляція
ЗУНР, яка була створена зусиллями польських дипломатів. Ос
танні переконали лідерів країн Антанти, що українці є більшови
ками і водночас співпрацюють з Німеччиною. Таким чином,
ЗУНР була позбавлена можливості отримувати зовнішні кредити
і вести закупівлю зброї за кордоном. Водночас Польща отримува
ла різні пільги та безкоштовні поставки зброї та боєприпасів. Усе
це дало можливість полякам перейти у наступ проти військ ЗУНР.
12 листопада 1918 р. поляки захопили важливий стратегіч
ний пункт і комунікаційний вузол Галичини — Перемишль, а
22 листопада — Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а по
тім до Станіслава.
В лютому 1919 р. УГА перейшла в контрнаступ. Поляків роз
били, і вдалося вийти до Львова, але за наполягання Антанти,
245
яка була налякана можливістю розгрому Польщі, було встанов
лене перемир’я. Воно дало змогу Польщі накопичити сили.
Отримавши на початку травня значне поповнення (в цей час
до Галичини перекинули сформовану у Франції 60тисячну ди
візію генерала Галлера), поляки 14 травня 1919 р. перейшли
у Східній Галичині в наступ, який тривав до кінця травня і за
кінчився майже повною окупацією Галичини.
Проте війська ЗУНР не збиралися припиняти боротьбу. Про
вівши перегрупування, 8 червня 1919 р. вони почали Чортків
ський контрнаступ. Він розвивався блискуче. Але нестача боє
припасів і виснаження української армії дало можливість поля
кам у другій половині червня перейти у контрнаступ і до
середини липня повністю захопити Галичину. Польський
контрнаступ був підтриманий також військами Румунії, які
вдарили на Покуття, в тил армії УГА.
15–16 липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР евакуювалися за Збруч
на територію УНР. ЗУНР припинила своє існування. Боротьба ук
раїнців за незалежність в Західній Україні зазнала поразки.
Північна Буковина та Закарпаття. Одразу ж після розпаду
АвстроУгорської імперії населення Буковини на 40тисячному
Буковинському загальнонародному вічі, що відбулось у Чернів
цях 3 листопада 1918 р., висловилось за приєднання до Великої
України. Проте ні Наддніпрянська Україна, ні ЗУНР не могли
надати українцям Буковини військової підтримки. З огляду на
безборонність Буковини Румунія вдалася до анексії цього регіо
ну. 11 листопада 1918 р. румунські війська, майже не зустріча
ючи опору, окупували Буковину. Ще в березні 1918 р. Румунія,
використовуючи загальну дестабілізацію політичної ситуації
в Україні, окупувала Бессарабію.
На окупованих українських землях Румунія встановила вій
ськовий режим, який діяв до 1928 р. і означав насильницьку ру
мунізацію краю та дискримінацію місцевого українського насе
лення. Все це призвело до опору місцевого населення румун
ській владі. Вже в листопаді 1918 р. населення Кіцманського
повіту зробило спробу звільнитись зпід влади Румунії та ство
рити окрему республіку. Повстанські виступи охопили й інші
частини Буковини та Бессарабії. До найбільших з них належало
Хотинське повстання 1919 р. і Татарбунарське повстання
1924 р., але обидва повстання були жорстоко придушені.
246
Аналогічно події розвивались і в Закарпатті. Місцеве україн
ське населення висловилось за приєднання Закарпаття до Укра
їни (на Закарпатському загальнонародному вічі у Хусті 21 січня
1919 р.). Проте регіон окупувала Угорщина ще в листопаді
1918 р., а влітку 1919 р. — війська Чехословаччини та Румунії.
Після поразки Угорщини з нею було укладено в червні 1920 р.
Тріанонський договір, відповідно до якого більшість Закарпат
тя переходило до Чехословаччини, а менша частина (так звана
Смітщина) — до Румунії.
248
Розділ
Україна
у 1921–1938 рр.
УСРР у 1921–1928 рр.
УСРР на початку 1920'х років
Розгромивши всіх претендентів на владу в Україні, більшо
вики взяли курс на знищення внутрішньої опозиції та негайне
запровадження комунізму. Це виявилось у знищенні всіх полі
тичних партій та відновленні політики “воєнного комунізму”.
Ще в період боротьби за владу в Україні у 1917–1920 рр. біль
шовики ліквідували всі праві та центристські політичні партії.
Після зміцнення своєї влади вони вирішили знищити і своїх со
юзників, тобто інші ліві партії. Вже у березні 1920 р. були роз
пущені партії борьбистів та боротьбистів, а невдовзі заарештова
не керівництво партії лівих есерів (інтернаціоналістів).
20–23 березня у Києві відбувся судовий процес над ними, а у ве
ресні 1920 р. партію лівих есерів повністю розгромили. З кінця
1920 р. почалася також боротьба з націоналкомуністами
(УКП). Таким чином, більшовики поступово прибрали політич
них конкурентів і встановили одноосібне панування своєї партії
у політичному житті, що свідчило про тоталітарні тенденції
у психології їх керівництва.
У 1920 р. політика “воєнного комунізму” набула ще потвор
ніших форм. З листопада 1920 р. в Україні були націоналізова
ні 11 тис. підприємств, з яких вдалося налагодити роботу лише
на 4 тисячах. Приватна ініціатива у промисловості була повніс
тю знищена. Ліквідована приватна торгівля. Відбувалося погір
шення становища робітників. Постійно зменшувалася заробіт
на плата, яка здійснювалася виключно у натуральній формі
9
(100 г хліба за день праці), і при цьому зростала тривалість ро
бочого дня. Тому робітники почали страйкувати, але щоб уник
нути репресій і отримувати пайки, вони вдавалися переважно
до так званих італійок (страйки, під час яких робітники перебу
вають на робочому місці, проте практично не працюють, а лише
створюють видимість праці). Це змусило владу посилити репре
сії проти робітників. Особливо ж терористичний характер мала
політика щодо селянства. Тепер, окрім зерна, у селян вилучали
й інші сільськогосподарські продукти. Все це призвело до збере
ження антибільшовицьких настроїв серед українського сус
пільства і вело до продовження антибільшовицьких виступів. У
1920–1921 рр. тривала боротьба орієнтованих на УНР підрозді
лів Ю. Тютюнника на Волині, 20тисячної повстанської армії
Махна на Катеринославщині та інших дрібніших підрозділів.
Всього на 1921 р. в Україні діяло 200–250 повстанських загонів.
Тому більшовики витрачали величезні сили на боротьбу проти
повстанського руху українських селян. Здійснювали масові
репресії: проводили розстріли, було створено 18 концтаборів,
через які пройшли 30 тис. осіб. Проте всі ці дії радянської вла
ди в Україні лише посилили антибільшовицькі настрої та загос
трили загальну економічну кризу, одним з наслідків якої був го
лод 1921–1923 рр.
Голод 1921–1923 рр. охопив 5 губерній Південної та Східної
України. Його причиною була посуха та неврожай, але велику
роль у його посиленні та тривалості відіграла політика радян
ської влади. У селян примусово вилучали останній хліб, що
прирікало їх на вимирання. Натомість вилучене у селян зерно
продавали за кордон, й на одержані кошти закуповували
зброю, промислове обладнання та різні речі для вищого партій
ного керівництва. В Україні в ці роки голодувало від 4 до 7 млн
осіб, з яких померло 1,5–2 млн. Лише 16 січня 1922 р. Москва
визнала факт голоду в Україні і погодилася на надання голоду
ючим гуманітарної допомоги від міжнародних організацій. До
помогу надали Американська адміністрація допомоги (АРА),
яка передала 180,9 млн пайків та Червоний Хрест (12,2 млн
пайків). Для порівняння, радянський орган допомоги голодую
чим Допомгол надав 383 тис. пайків. Проте основна маса всієї
допомоги йшла до голодуючих районів Поволжя. Антилюдя
ний характер радянської влади виявився і в тому, що вона ви
249
рішила зіграти на людському горі — голод був використаний
для боротьби з Церквою та привласненні її майна. Церкву зви
нуватили у відмові допомогти голодуючим (хоча провідники
різних конфесій пропонували свою допомогу) і під цим приво
дом було проведено закриття низки культових споруд при од
ночасному їх пограбуванні, знищенні предметів культу та реп
ресіях щодо духовенства.
З метою остаточного завершення інтеграції радянських рес
публік у 1922 р. було вирішено негайно утворити єдину радян
ську державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік
(СРСР). Існувало дві основні концепції створення СРСР — авто
номістська (Сталін, Зинов’єв, Каменєв, Дзержинський, Орджо
нікідзе) і федералістська (Ленін, Троцький, Раковський, За
тонський). Перша передбачала приєднання всіх радянських
республік до Росії як автономних районів, друга — об’єднання
радянських республік на рівноправних началах і при збережен
ні широкого внутрішнього самоуправління кожної з республік.
Спочатку гору взяла ідея автономізації, яку особливо наполег
ливо проводив Сталін. Але Раковський, довідавшись про це,
звернувся до Леніна. Останній, у свою чергу, звернувся з лис
том до учасників з’їзду, на якому вирішувалось це питання.
У своєму листі Ленін піддав різкій критиці ідею автономізму.
Оскільки Ленін мав більший авторитет, то учасники з’їзду
прийняли його концепцію створення союзної держави на прин
ципах федерації.
10 грудня 1922 р. у Харкові на VII Всеукраїнському з’їзді
рад була схвалена Декларація про утворення СРСР. З’їзд за
кликав приєднатися до неї й інші радянські республіки. Для
цього в Москві працював І з’їзд Рад СРСР, на якому 30 грудня
1922 р. затвердили Декларацію про створення СРСР і виробили
Союзний договір. На ІІ з’їзді Рад СРСР у січні 1924 р. затвер
джено І Конституцію СРСР. У 1925 р. на її основі було створено
Конституцію УСРР, яка фактично дублювала загальносоюз
ну — тенденція, характерна для всього законодавства УСРР.
Треба зазначити, що федералістська концепція, на принципах
якої було затверджено створення СРСР, досить швидко була
підмінена автономістською суттю. Вся повнота влади зосереди
лась у Москві, а в компетенції союзних республік залишилися
в основному питання соціальної, культурної та освітньої сфер.
250