Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
211
Розділ
Україна в роки Першої
світової війни та Визвольних
змагань 1917–1921 рр.
Україна в роки
Першої світової війни
Причини війни. Україна у планах воюючих сторін. На почат
ку XX ст. посилилися протиріччя між провідними країнами сві
ту. Головною причиною війни була боротьба за розширення
території та сфер впливу. Україна в цій війні була об’єктом те
риторіальних зазіхань. Так, Росія прагнула захопити західно
українські землі, що перебували під владою АвстроУгорщини.
Остання, у свою чергу, прагнула захопити Волинь та Поділля,
що належали Російській імперії. Османська імперія бажала по
вернути собі Крим, а також північнопричорноморське узбереж
жя. Нарешті, Німеччина бажала захопити в Росії всі належні їй
українські землі. Ті території, на які претендували союзники
Німеччини, німці планували передати їм, а решту українських
земель перетворити на свою колонію, яку мали заселити німець
кі колоністи.
Приводом до війни стало вбивство сербським терористом
Г. Принципом спадкоємця австроугорського престолу ерцгер
цога Фердинанда 28 червня (11 липня) 1914 р. під час приїзду
останнього до м. Сараєво. У відповідь АвстроУгорщина зверну
лася з ультиматумом до Сербії, а 28 липня 1914 р. оголосила
Сербії війну. Союзниця Сербії Росія 29 липня оголосила мобілі
зацію у прилеглих до кордону з АвстроУгорщиною військових
округах. Тоді Німеччина, як союзниця АвстроУгорщини,
31 липня звернулася з ультиматумом до Росії, в якому вимага
8
ла припинити мобілізацію. Натомість Росія оголосила загальну
мобілізацію, і тоді 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну
Росії, а 3 серпня — Франції. 5 серпня війну Німеччині оголоси
ла Англія як союзниця Франції та Росії. Загалом у війну було
втягнуто 38 з 59 держав світу з населенням 1,5 млрд осіб. До
воюючих армій були мобілізовані 73,5 млн осіб, з яких 10 млн
загинули, а ще 20 млн отримали важкі поранення.
Особливість цієї війни для українців полягала в тому, що во
ни були по обидва боки фронту: до російської армії призвали
3,5 млн українців, до австроугорської — 250 тис. Отже, для ук
раїнців Перша світова війна мала братовбивчий характер і вона
велася не в інтересах України. Остання виступала лише об’єк
том сторонніх зазіхань. Водночас окремі українські політичні
лідери сподівалися, що ця війна призведе до послаблення тих
країн, які володіли українськими землями, а це дасть україн
цям можливість добитися від метрополій значних поступок,
а можливо, і здобути незалежність.
Бойові дії на території України у 1914–1918 рр. По території
України проходив ПівденноЗахідний (Східний) фронт. Театром
воєнних дій стали Волинь, Галичина, Західне Поділля, Букови
на. Бойові дії велися також на Чорному морі. Під час Першої
світової війни на території України відбулось п’ять великих
наступальних операцій.
З 6 серпня по 13 вересня 1914 р. тривала Галицька битва.
У ній з обох сторін взяло участь 1,5 млн осіб: 700 тис. росіян і
830 тис. австрійців. Її почали російські війська, які перейшли
у Західній Україні в наступ і вщент розбили австроугорські вій
ська. Останні втратили 400 тис. людей і 400 гармат. 21 серпня
росіяни взяли Львів, а 13 вересня зупинились у 80 км від Крако
ва. Лише нестача боєприпасів перешкодила росіянам продовжи
ти наступ.
29 жовтня 1914 р. на боці Німеччини у війну вступила Туреч
чина, а 14 жовтня 1915 р. Болгарія. Південь України також пе
ретворився на прифронтову смугу. Наприкінці жовтня 1914 р.
турецькі кораблі бомбардували ряд чорноморських портів, але
висадки ворожих десантів не відбулось.
У січні–березні 1915 р. відбувалася Карпатська операція —
одночасний зустрічний наступ німців і росіян у Карпатах. Росі
яни розбили німців, але через брак боєприпасів не змогли розви
212
нути успіх. Наприкінці березня бойові дії були припинені. Го
ловним здобутком росіян на цьому етапі було захоплення після
тривалої облоги Перемишльської фортеці, в якій було взято
в полон понад 120 тис. бійців австроугорської армії.
З травня по жовтень 1915 р. тривала наступальна операція
німецьких та австроугорських військ на Східному фронті, яка
дістала назву Горлицький прорив. Німці прорвали російський
фронт під Варшавою і до жовтня 1915 р. відкинули росіян на лі
нію Рига — Двінськ — Барановичі — Пінськ — Дубно — Терно
піль — Чернівці. Під час цієї наступальної операції німці допо
могли австроугорським військам не лише відбити у росіян Га
личину і Буковину, а й захопили 5 повітів Волині. З жовтня
1915 р. обидві сторони на Східному фронті були виснажені, то
му війна тут набула позиційного характеру.
22 травня 1916 р. російська армія почала на ПівденноЗахід
ному фронті Брусиловський прорив. Наступ почався після
48 годин артпідготовки, проводився невеликими мобільними
групами водночас в різних ділянках фронту, що було нововве
денням. Австроугорські війська знову зазнали поразки, і
в серпні 1916 р. росіяни вийшли до Карпат і зайняли Буковину
та Південну Галичину. Ця наступальна операція повністю пі
дірвала боєздатність австроугорської армії. Остання втратила
вбитими та пораненими понад 1 млн вояків, 1800 кулеметів,
580 гармат, 450 мінометів тощо. Тому після Брусиловського
прориву австроугорська армія не вела на Східному фронті жод
них самостійних наступальних дій. Але наступ росіян знову
припинився через брак боєприпасів. У вересні 1916 р. фронт
стабілізувався на лінії Золочів — Бережани — Галич — Станіс
лав — Ворохта. Успішний наступ росіян сприяв вступу у війну
на боці Антанти 27 серпня 1916 р. Румунії і допоміг врятувати
союзників на Сомі.
У червні–липні 1917 р. російські війська здійснили останній
наступ на ПівденноЗахідному фронті. Він суттєво не змінив лі
нії фронту, але врятував від повного розгрому Румунію. До
1918 р. війна на території України знову набула позиційного ха
рактеру.
Після укладення Центральною Радою мирного договору
з країнами Четвертного блоку у БрестЛитовську, 18 лютого
1918 р. війська Німеччини та АвстроУгорщини перейшли у нас
213
туп на Східному фронті і до кінця квітня 1918 р. зайняли всю Ук
раїну та перебували тут до закінчення Першої світової війни.
Політика Росії та Австро!Угорщини в Західній Україні в ро!
ки Першої світової війни. Одразу після початку війни російська
влада закрила в Підросійській Україні всі україномовні періо
дичні видання та заборонила друк будьякої україномовної літе
ратури. Були також закриті всі українські культурноосвітні
установи, зазнали репресій лідери українського руху. Так,
М. Грушевського, що восени 1914 р. повернувся у Підросійську
Україну, заарештували і вислали до Симбірська.
Після окупації російськими військами у 1914 р. частини за
хідноукраїнських земель тут було створено ГалицькоБуковин
ське генералгубернаторство. Його очолив найзатятіший росій
ський реакціонер та шовініст граф Г. Бобринський. Він заявив,
що цей регіон є споконвічно російським і лише тривале перебу
вання поза межами Росії призвело до виникнення в ньому від
мінностей від самої Росії, а тому треба зробити все для негайної
ліквідації цих відмінностей. На практиці це означало закриття
всіх українських культурноосвітніх установ і періодичних ви
дань, переслідування лідерів українського національного руху,
насадження російської мови та культури. На чолі 330 церков
них парафій окупованих західноукраїнських земель були пос
тавлені російські священики. На всі державні посади також
призначалися лише росіяни або місцеві москвофіли. Росіяни
проводили масові депортації українського населення. Було за
слано вглиб Росії чимало лідерів українського руху та представ
ників грекокатолицького духовенства.
Австрійці після повернення на західноукраїнські землі восе
ни 1915 р. перейшли до більш ворожої політики щодо українців,
оскільки вважали, що вони підтримують Росію. Понад 30 тис.
українців запроторили до концтабору під Грацем. Вводилося об
меження на українське культурне життя, діяв військовий стан.
Після Брусиловського прориву в середині 1916 р. було від
новлено ГалицькоБуковинське генералгубернаторство (росій
ська політика щодо західноукраїнських земель принципово не
змінилась). Натомість чергові поразки змусили австроугорську
владу піти на певні поступки українцям. У 1917 р. звільнили
ув’язнених у концтаборі під Грацем українців, покращилося
становище українських військовополонених, дозволялося нада
214
вати їм допомогу з боку СВУ, яка також дістала широкі можли
вості для проведення агітаційної роботи.
Треба також відмітити, що в країнах блоку Антанти з почат
ком Першої світової війни також проводилися репресивні захо
ди щодо українських емігрантів, оскільки їх більшість була ви
хідцями із Західної України, що належала АвстроУгорщині,
а тому їх розглядали як можливих шпигунів.
Ставлення до війни українських політичних партій та органі!
зацій. З початком війни у ставленні до неї українського суспільс
тва окреслилось дві позиції — проросійська та проавстрійська.
ТУП на початку Першої світової війни прийняло рішення
підтримати у війні Росію. С. Петлюра надрукував у часописі
“Українське життя” свою статтю “Війна і українці”. В ній він
закликав українців виконати свій громадянській обов’язок пе
ред Російською державою. Петлюра заявляв, що з початком вій
ни почалося примирення та консолідація всіх народів імперії.
За таких обставин пасивність українців може зміцнити думку
про те, що вони або зовсім не існують як окрема нація, або що
для них не може бути місця в Російській державі. Але під впли
вом посилення антиукраїнських тенденцій у російській політи
ці ставлення до Росії більшості українських політиків почало
змінюватись. Відповідно на Раді ТУП, що зібралася наприкінці
вересня 1914 р., було прийнято рішення про нейтралітет укра
їнців у війні, а позицію Петлюри засуджено.
Натомість більшість русифікованих українців, частина лібе
рально налаштованої української інтелігенції та російське насе
лення Наддніпрянщини зайняли проросійську позицію. У
1915 р. виник ряд громадських організацій (Воєннопромисло
вий комітет, Союз міст, Союз земств), які разом з існуючими
(Червоний хрест, благодійні фонди) займалися долею біженців,
поранених, матеріальним забезпеченням армії тощо.
Проросійську позицію зайняли також лідери західноукраїн
ських москвофілів, які емігрували до Підросійської України і
заснували у Києві Карпаторосійський визвольний комітет,
який закликав західних українців зустрічати російські війська
як визволителів.
Проте більшість українців Підросійської України не підтри
мала Росію або зайняла вичікувальну позицію. Значною мірою
це було спричинено діями самої російської влади.
215
Проавстрійську позицію зайняла група українських еміг
рантів з Наддніпрянщини (Д. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук,
М. Залізняк, М. Меленевський та О. СкорописЙолтухов
ський), які емігрували до АвстроУгорщини. У серпні 1914 р.
вони створили у Львові Союз Визволення України (СВУ). Ця
організація виступала за відокремлення України від Росії і
створення самостійної Української держави. Аналогічну пози
цію зайняли і українські політичні партії Галичини. Ще
в грудні 1912 р. на таємній нараді керівників трьох найвпли
вовіших західноукраїнських партій РУРП, УНДП та УСДП бу
ло прийнято рішення, що у разі війни всі українці мають під
тримати АвстроУгорщину. Одразу ж після початку війни лі
дери українського руху створили в серпні 1914 р. у Львові
Головну Українську Раду (ГУР). ГУР закликала українців все
бічно підтримати АвстроУгорщину. Обидві організації (СВУ
та ГУР) створили у Відні спільний координаційний центр —
Загальну Українську Раду, яка виступала за створення Укра
їнської держави. Важливу координаційну роботу і захист прав
українців в роки війни на території АвстроУгорщини здій
снювала також Українська парламентська рада на чолі з Є.
Петрушевичем. Вона складалася з українських депутатів
у австроугорському парламенті та виступала за підтримку
у війні АвстроУгорщини в обмін на надання Україні широкої
автономії.
За ініціативи ГУР влітку 1914 р. у складі австроугорської
армії було створено українське національне військове форму
вання — Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Він був
сформований на добровільних началах на базі молодіжноспор
тивних товариств “Сокіл”, “Січ” та ін. До командного складу
(старшини) УСС належали С. Шухевич, В. Дідушко, Д. Вітов
ський та ін., немало з яких у подальшому взяли участь у ство
ренні національної армії. УСС особливо відзначився при оборо
ні Ужоцького перевалу в жовтні 1914 р., в боях за гору Маківку
(травень 1915 р.), в боях біля м. Бережани (листопад 1915 р.) та
при обороні висоти Лисотня (літо–осінь 1916 р.). В останніх бо
ях УСС зазнав значних людських втрат і фактично припинив
своє існування. Лише завдяки новому поповненню він повер
нувся на фронт на початку 1917 р. і знову зайняв позиції в райо
ні Бережан.
216
Україна в період визвольних
змагань 1917–1921 рр.
Початок Української революції
(березень–листопад 1917 р.)
Перша світова війна призвела до гострої соціальноеконо
мічної кризи в Російській імперії. Вже у 1915 р. почалась ін
фляція та було введено картки на особливо дефіцитні товари.
З початку 1916 р. посилилась нестача продовольства, скорочу
валось промислове виробництво. Кризові явища охопили та
кож сільське господарство. Неспроможність імператорської
влади подолати економічну кризу, яка дедалі більше посилю
валась, призвела до кризи соціальної і, врештірешт, з кінця
1916 р. — до політичної кризи. Практично всім стала очевид
ною непотрібність імператорської влади, з якою пов’язували
всі біди, які спіткали країну.
На початку 1917 р. ситуація особливо загострилась. У Росій
ській імперії вибухнула революція. Її епіцентром став Петроград
(з початком війни столицю Російської імперії Петербург перей
менували на Петроград, щоб назва столиці не була німецькою).
Тут 23 лютого (8 березня) 1917 р. почались антиурядові демонс
трації, які до 26 лютого охопили все місто. 27 лютого революція
у Петрограді перемогла. 2 (15) березня 1917 р. імператор Мико
ла ІІ змушений був зректись влади, яка перейшла до створеного
представниками октябристів та кадетів Тимчасового уряду. Ро
сію проголосили республікою, а її громадянам гарантували де
мократичні права та свободи. Треба наголосити, що паралельно з
Тимчасовим урядом у Петрограді створено ще один орган вла
ди — Петроградську Раду, яку контролювали ліві партії. На міс
цях також паралельно з органами влади, підзвітними Тимчасо
вому уряду, створювалися Ради робочих та солдатських депута
тів. Таким чином, у Росії фактично встановилося двовладдя.
Дізнавшись про події в Петрограді, лідери українського руху
Наддніпрянщини вирішили використати ситуацію для досяг
нення своїх цілей у національному питанні.
4 (17) березня 1917 р. в Києві представники ТУП, УРСДРП,
УПСР утворили Центральну Раду. Її головою заочно 7 березня
217
обрали М. Грушевського (на цей час він ще перебував у заслан
ні в Москві). Центральна Рада фактично заявила про намір очо
лити нову революційну владу в Україні, про що вона одра
зу ж проінформувала Тимчасовий уряд. М. Грушевський, по
вернувшись до України, запропонував створити автономну
Українську державу в межах 9 українських губерній, Кубані,
частини Бессарабії, Холмщини, західних частин Ставрополь
ської, Воронезької та Курської губерній і Області Війська Дон
ського. Проти цього проекту виступили всі російські партії, але
на підтримку Центральної Ради відбулись 200тисячна маніфес
тація у Петрограді (12 березня) та 100тисячна у Києві (19 берез
ня). Це не дозволило російському Тимчасовому уряду вдатись до
силової розправи над Центральною Радою.
Натомість Центральна Рада, незважаючи на ворожу позицію
щодо неї Тимчасового уряду, спочатку цілком підтримувала ос
танній, вважаючи його найвищим законним органом влади
в межах колишньої Російської імперії, і для України вимагала
лише автономії.
Квітень 1917 р. — в Києві відбувся Український національ
ний конгрес, який заявив про свою цілковиту підтримку Цен
тральної Ради. На цьому конгресі прийняті такі рішення: на ба
зі Центральної Ради створити Крайову Раду як найвищий дер
жавний орган України, поповнити склад Центральної Ради
представниками національних меншин, що живуть в Україні,
створити комітет для розроблення автономного статусу Украї
ни. На ньому було також обрано: новий склад Центральної Ра
ди, її голову (ним знову став М. Грушевський) та двох заступни
ків (С. Єфремов, В. Винниченко). Після цього конгресу при
Центральній Раді створили Малу Раду, яка фактично перетво
рилася на верховний законодавчий орган влади в Україні.
Українці на місцях одразу ж заходилися навколо української
справи: на українську мову переводили освіту, видавничу справу,
створювали українські культурнопросвітні організації; віднов
лювали свою діяльність і виходили з підпілля українські політич
ні партії. Почалося створення місцевих органів влади, підзвітних
Центральній Раді, а в армії почався процес українізації (хоча Цен
тральна Рада і заявила про свою відмову від створення армії). Все
це викликало негативну реакцію з боку правлячих кіл Росії, які
вбачали у цьому бажання українців відокремитись від Росії.
218
На початку травня 1917 р. конфлікт між Тимчасовим урядом
та Центральною Радою з приводу українізації армії особливо за
гострився. У відповідь на вимогу російських урядовців припи
нити українізацію військових частин у Києві 5–8 травня 1917 р.
відбувся І Український військовий з’їзд, який не лише підтри
мав Центральну Раду, а й обрав для проведення українізації
спеціальний орган влади — військовий комітет (С. Петлюра,
В. Винниченко, М. Міхновський) і прийняв рішення українізу
вати весь Чорноморський флот.
Центральна Рада вирішила вдатися до переговорів. У сере
дині травня 1917 р. Центральна Рада відправила для перегово
рів з Тимчасовим урядом до Петрограда делегацію на чолі
з Винниченком. На цих переговорах Тимчасовий уряд заявив,
що питання про автономію України можуть вирішити лише
Всеросійські Установчі Збори. Фактично переговори зайшли
в тупик (Тимчасовий уряд навіть відмовився визнавати Цен
тральну Раду як найвищий орган влади України). Тому делега
ція Центральної Ради повернулася до Києва ні з чим. У відпо
відь на таку реакцію російської влади широкі верстви україн
ського суспільства вирішили самі взяти собі те, що їм належало
по праву. І Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся
в цей час у Києві, підтримав Центральну Раду і курс на автоно
мію та ввів до Центральної Ради своїх представників, що поси
лило позиції останньої. Свою підтримку Центральній Раді зая
вив і ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що в червні 1917 р.
відбувся у Києві. В містах України відбулись багатотисячні мі
тинги на підтримку Центральної Ради. Усе це додало рішучос
ті Центральній Раді, наслідком чого було прийняття нею І Уні
версалу.
І Універсал 10 (23) червня 1917 р. проголосив, що: 1) Украї
на стає автономною республікою у складі Росії; 2) Центральна
Рада — вищий орган влади в Україні; 3) Україна має право
скликати Всеукраїнські установчі збори для прийняття своїх
законів; 4) Центральна Рада закликала населення підтримати
ідею автономії і створювати місцеві органи влади, підлеглі їй;
5) висловлено сподівання, що національні меншини підтрима
ють боротьбу за автономію України, а Всеукраїнські установчі
збори схвалять рішення щодо автономії України; 6) засуджено
позицію Тимчасового уряду на переговорах з делегацією Цен
219
тральної Ради і діяльність всіх структур, які не підтримують по
літику Центральної Ради на місцях.
15 червня 1917 р. було створено Генеральний секретаріат на
чолі з В. Винниченком, який став найвищим органом виконав
чої влади в Україні. Натомість Центральна Рада перетворилась
на український парламент.
Тимчасовий уряд засудив видання І Універсалу. Проте він не
мав сил для розправи з Центральною Радою і водночас потребу
вав її підтримки у справі залишення на фронті українізованих
частин та постачання Росії продовольством. Тому цього разу сам
Тимчасовий уряд виступив з ініціативою переговорів і направив
свою делегацію до Києва. Біда Центральної Ради в цій ситуації
полягала в тому, що вона не усвідомила своєї сили і слабкості
Тимчасового уряду, а тому замість того, аби вимагати підтвер
дження прав України, зайняла позицію прохача на перегово
рах. Ці переговори відбулись з 30 червня по 1 липня 1917 р.
у Києві. Делегація Тимчасового уряду складалась із соціаліста
Керенського, князя Церетелі та русифікованого українського
землевласника та цукрозаводчика Терещенка. В ході цих пере
говорів було досягнуто визнання Тимчасовим урядом Централь
ної Ради як вищого органу влади в України. Натомість Цен
тральна Рада погодилася відкласти питання про автономію Ук
раїни до Всеросійських установчих зборів, які і мали вирішити
цю справу. Недоліком цих переговорів, окрім відмови від самос
тійного проголошення автономії України, була також невизна
ченість меж української території, не було уточнено компетен
ції Генерального секретаріату та місцевих органів влади Тимча
сового уряду в Україні. Для цього у середині липня
1917 р. В. Винниченко знову їздив на переговори до Петрогра
да, але безрезультатно.
Наслідком переговорів з делегацією Тимчасового уряду
30 червня–1 липня 1917 р. було прийняття Центральною Радою
ІІ Універсалу.
ІІ Універсал Центральної Ради оприлюднено 3 (16) липня
1917 р. Ним проголошувалось: 1) досягнення порозуміння Цен
тральною Радою з Тимчасовим урядом; 2) визнання Тимчасо
вим урядом за Україною права на автономію; 3) Центральна Ра
да поповнить свій склад представниками національних мен
шин; 4) Центральна Рада обере новий склад Генерального
220