Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
дорослих. Часто мовою викладання у них була українська.
Перша недільна школа була заснована 1859 р. в Києві, а за рік
їх в Україні діяло 110. Але у 1862 р. влада заборонила діяль
ність недільних шкіл. Після цього ініціатива у реформуванні
освіти повернулась до влади.
У 1863–1869 рр. було проведено освітню реформу, яка поля
гала в уніфікації системи освіти, ліквідації станових привілеїв
при вступі до навчальних закладів та розширенні мережі остан
ніх. До кінця XIX ст. кількість народних училищ зросла у 13 ра
зів і становила 17 тис., але вони охоплювали лише близько 30 %
дітей шкільного віку. Після земської реформи 1864 р. чимало
початкових шкіл у сільській місцевості відкривалися також
коштом земств. До кінця XIX ст. земства заснували (в Лівобе
режній Україні) понад 3 тис. шкіл. Середньоосвітні заклади
в Підросійській Україні наприкінці XIX ст. складалися зі 129
гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, а також двох
ліцеїв (Рішельєвського та Ніжинського) і кадетських корпусів.
Реальні та комерційні училища надавали професійну освіту.
В ліцеях готували викладачів, а в кадетських корпусах — офі
церські кадри. Наприкінці XIX ст. Ніжинський ліцей перетво
рився на Історикофілологічний інститут і фактично його при
рівняли за статусом до університетів.
У системі вищої освіти до двох існуючих з першої половини
XIX ст. університетів додався заснований 1865 р. в Одесі Ново
російський університет. Університетський статут 1863 р. надав
університетам значну автономію. Відтепер університети могли
самі обирати керівництво, проводити ротацію кадрів, знімався
поліційний контроль тощо.
Наприкінці XIX ст. в Підросійській Україні було засновано
низку вищих спеціальних навчальних закладів. Це: Київський
політехнічний інститут, Технологічний та Ветеринарний інсти
тути у Харкові, Вище гірниче училище у Катеринославі, Сіль
ськогосподарський інститут в Одесі.
Для здобуття вищої освіти жінками у 1870х роках були
створені Вищі жіночі курси у Києві та Харкові. Їх програми дуб
лювали університетські, і викладання на цих курсах здійснюва
ли переважно університетські викладачі. З 1870 р. діяли дер
жавні жіночі гімназії та прогімназії, термін навчання в яких
становив 8 та 4 роки відповідно.
201
У період правління в Російській імперії Олександра ІІІ
(1881–1894) відновилася реакційна політика, зокрема і щодо
освіти. Університетський статут 1863 р. було замінено реакцій
ним статутом 1884 р., який проіснував без змін до 1905 р. і лік
відував автономію університетів, посилив поліційний контроль
як за викладачами, так і за студентами, скасував виборність по
сад в університетах. У другій половині 1880х років було лікві
довано Вищі жіночі курси, і таким чином жінки знову втратили
можливість здобувати вищу освіту. У 1887 р. було видано закон
“Про куховарчиних дітей”, яким заборонявся вступ до гімназій,
а отже і до університетів вихідцям із малозабезпечених сімей.
Вся освіта була російськомовною.
Лише в період російської революції 1905–1907 рр. в освіті
відбулися демократичні зрушення. Зокрема, у початкових шко
лах навчання переводилось на українську мову, а в університе
тах Києва, Харкова та Одеси вводилися курси історії України,
української мови та літератури. Почалось обговорення необхід
ності прийняття нового демократичного університетського ста
туту. Проте після поразки революції всі ці позитивні досягнен
ня були ліквідовані.
Станом на 1914 р. лише 22 % населення Підросійської Укра
їни мало освіту. В 1913 р. на українських землях, що перебува
ли під владою Російської імперії, функціонували 18,7 тис. по
чаткових шкіл, лише 452 середніх навчальних заклади, в яких
навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, де
навчалося 26,7 тис. студентів. При цьому значну частку серед
тих, хто здобував освіту (особливо вищу) в Підросійській Украї
ні, становили неукраїнці, і тут не було жодного навчального
закладу з українською мовою викладання.
На західноукраїнських землях, що перебували під владою
АвстроУгорської імперії, ситуація у сфері освіти була дещо від
мінною. 1869 р. в АвстроУгорщині проведено освітню реформу,
відповідно до якої навчальні заклади остаточно відокремлюва
лись від Церкви і запроваджувалось обов’язкове початкове нав
чання дітей віком від 8 до 14 років. Австроугорська влада та
кож не перешкоджала розвитку початкової освіти національни
ми мовами. Завдяки цьому українські культурні товариства
почали створювати власним коштом школи з українською мо
вою навчання в Галичині та на Буковині.
202
У 1875 р. в Чернівцях був заснований університет. І хоча
викладання в ньому здійснювалося німецькою мовою, однак
серед студентів було чимало українців. При Чернівецькому
університеті створили кафедру української мови та літерату
ри, яку 1885 р. очолив виходець із Галичини і щирий україн
ський патріот С. СмальСтоцький. А при Львівському універ
ситеті створена кафедра української історії, яку 1894 р. очо
лив М. С. Грушевський. В 1877 р. у Львові відкрили
Політехнічний інститут, а в 1897 р. — Академію ветеринарної
медицини. Але хоча ситуація з освітою в Західній Україні і бу
ла кращою, ніж у Наддніпрянщині, проте і тут рівень освіче
ного населення залишався недостатнім. Так, у Галичині освіту
мали близько 34 % населення, а в Буковині — 25 %. До 1914 р.
українцям вдалося створити: у Галичині 2510 україномовних
початкових шкіл, 12 гімназій, 4 учительські семінарії та 1 лі
цей з українською мовою викладання, а також заснувати Ви
щий музичний інститут у Львові (1905) і забезпечити 7 кафедр
у Львівському університеті, а “Просвіта” заснувала близько
3 тис. бібліотек. На Буковині було створено 216 початкових
україномовних шкіл, 1 учительську семінарію, 2 гімназії з ук
раїнською мовою викладання і 2 німецькоукраїнські, а також
кафедру української літератури у Чернівецькому університе
ті. Натомість у Закарпатті вся освіта була переведена на угор
ську мову.
Історія. В. Б. Антонович став засновником Київської істо
ричної школи. Своїм учням він пропонував досліджувати істо
рію окремих регіонів, тому заснована ним історична школа діс
тала також назву обласницької. Антонович продовжив наукове
доповнення концепції історії України, розробленої Максимови
чем, і створив завершену схему історії України: додержавний
період — Київська Русь — ГалицькоВолинська держава — Ли
товськоРуська держава — період козаччини. Антонович науко
во обґрунтував українську належність Київської Русі та знач
ний вплив руського (українського) елементу на розвиток Вели
кого князівства Литовського, внаслідок чого він іменував цю
державу ЛитовськоРуською. З 1870 р. і до своєї смерті (1908)
він викладав історію в Київському університеті.
Окрім Антоновича та його учнів, в Україні в другій половині
XIX ст. плідно працювали й інші історики, а саме — М. І. Кос
203
томаров (вивчав історію козацтва), І. В. Лучицький (вів дослід
ження історії західноєвропейських країн епохи Середньовіччя
та Нового часу), О. Я. Єфименко (перша жінка, що стала докто
ром історичних наук в Російській імперії, вивчала українську
середньовічну історію), Ф. Вовк (археолог, антрополог) та інші.
Зусиллями українських істориків того часу значно доповнено
картину історичного минулого України, відкрито і залучено до
наукового обігу значний масив джерел і пам’яток археології.
Археолог В. Хвойка у 1893 р. відкрив Трипільську культуру.
В західноукраїнських землях у цей час плідно працював дослід
ник української соціальноекономічної історії епохи феодаліз
му В. Барвінський, розпочав наукову кар’єру найавторитетні
ший фахівець з історії ГалицькоВолинської держави І. Крип’я
кевич. Вивченню української історії приділяв велику увагу
також І. Франко.
Філологія та літературознавство. Українські філологи вив
чали як українську, так і західноєвропейські мови, фольклор та
літературу. Причому ці дослідження мали порівняльний харак
тер. Професор Київського університету М. П. Дашкевич довів,
що українські думи виникли на основі давньоруських билин,
що свідчить про тяглість українського культурного розвитку
від часів Київської Русі до епохи козацтва і про українську на
лежність самої Київської Русі; а також довів зв’язок сюжетних
ліній українського фольклору з фольклором інших європей
ських народів. П. Житецький також вивчав український фоль
клор та пам’ятки писемності. Професор Харківського універси
тету О. Потебня вивчав історичний розвиток української мови
та літератури, розпочав створення словника української мови.
О. Потебня також створив оригінальну концепцію, пов’язану
з філософським трактуванням мови. А. Кримський започатку
вав вивчення східних мов в Україні. Значний внесок у вивчення
українського фольклору та пам’яток літератури зробив росій
ський вчений, який жив і працював у Києві, М. Петров. У За
хідній Україні найбільшим дослідником історії української мо
ви, літератури та фольклору був І. Франко.
Філософія. Українські філософи тяжіли до християнства та
виступали спадкоємцями та продовжувачами традицій україн
ської філософської думки XVII–XVIII ст. Це особливо яскраво
позначилось на творчості Ф. Кістяківського та П. Юркевича,
204
який розробив оригінальну філософську концепцію, що дістала
назву “філософії серця”. Таким чином засвідчувалась тяглість і
безперервність наукових студій в Україні.
На початку XX ст. сформувалась Київська філософська шко
ла, до якої належали М. Бердяєв, Л. Шестов та ін.
Природничі та точні науки. Наприкінці XIX ст. потужного
імпульсу для розвитку в Україні отримали природничі та точні
науки, що було обумовлено нагальними запитами суспільства і
відповідало загальносвітовим тенденціям у розвитку науки.
Причому українські вчені здійснили важливі відкриття, що
вплинули на розвиток цих наук у загальносвітовому контексті.
Професор Харківського університету М. Бекетов заснував
нову науку — фізичну хімію. У Київському університеті працю
вали відомий геолог К. Феофілактов, географи А. Краснов та
В. Докучаєв. Українські вченіботаніки С. Навашин та В. Лип
ський одними з перших зробили докладний науковий опис фло
ри Середньої Азії, Індонезії та Північної Африки.
Професор Одеського університету І. Мечников став засновни
ком порівняльної патології, еволюційної ембріології та мікробіо
логії, створив теорію утворення багатоклітинних організмів з од
ноклітинних та вчення про імунітет. Разом із М. Гамалією у
1886 р. І. Мечников відкрив в Одесі другу у світі пастерівську бак
теріологічну лабораторію для щеплення проти сказу. Через пос
тійні переслідування І. Мечников був змушений виїхати до Фран
ції. Він першим з українців отримав Нобелівську премію (1908).
Учень І. Мечникова М. Гамалія започаткував у Російській ім
перії щеплення від чуми, холери та тифу. Інші українські вчені
медики (Д. Заболотний, В. Високович, В. Хавкін) також приді
ляли велику увагу пошукам ефективних методів запобігання та
боротьби з різними епідеміологічними захворюваннями.
Хірург Ю. Шимановський винайшов чимало медичних інс
трументів. Його праця “Операції на поверхні тіла” стала голов
ним посібником з хірургії і здобула світове визнання.
Професор Київського університету М. Авенаріус став заснов
ником школи молекулярної фізики. О. Ляпунов (Харків) ство
рив теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Про
фесор Київського університету М. ВащенкоЗахарченко був ав
тором університетських курсів з математики, а професор
В. Єрмаков створив власну математичну школу у Київському
205
університеті. В Західній Україні талановитий учений І. Пулюй
першим дослідив рентгенівські промені і теоретично обґрунту
вав можливість ядерної реакції при розщепленні ядра. Водно
час він був знавцем багатьох мов і виступив одним з авторів пер
шого наукового перекладу Біблії українською мовою.
Література. П. Куліш став засновником такого жанру в ук
раїнській літературі, як історичний роман (“Чорна рада”), Мар
ко Вовчок (Марія Вілінська) — перекладачка та засновниця со
ціальної повісті (“Інститутка”, “Народні оповідання”). І. Нечуй
Левицький першим з українських письменників почав
описувати міське життя (повість “Хмари”), а також був автором
численних прозових творів, присвячених соціальним протиріч
чям на селі (“Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”). Соціальна
тематика займала ключове місце і в творчості інших україн
ських письменників, зокрема, П. Мирного (П. Рудченка) (ро
ман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, повісті “Голодна воля”,
“Повія”), П. Грабовського (прозові твори “Кобза”, “Пролісок”),
Лесі Українки (Л. КосачКвітка). В Галичині українську літе
ратуру розвивали І. Франко, М. Павлик, Н. Кобринська, С. Во
робкевич. На Буковині у другій половині XIX ст. також сформу
валася плеяда талановитих українських письменників:
Ю. Федькович — творець української психологічної новели, ав
тор численних прозових творів на соціальну тематику, зокрема,
“Хто винний?”, “Серце не навчити”; В. Стефаник (“Моє слово”,
“Синя книжечка”, “Камінний хрест”), М. Черемшина та О. Ко
билянська. Новітній етап в українській літературі започаткував
М. Коцюбинський (роман “Fata morgana”, повісті “Тіні забутих
предків”, “Дорогою ціною” та ін.).
На початку XX ст. сформувалася нова плеяда талановитих
українських письменників та поетів. О. Олесь (Кандиба) ство
рив талановиті поетичні збірки історикопатріотичної темати
ки. В. Винниченко розвивав психологічний напрям в україн
ській літературі та політичну публіцистику. На початку XX ст.
зробили свої перші літературні спроби також М. Рильський,
П. Тичина та ін.
Театр та музика. Тісно пов’язаними з літературою були му
зика і театр. Спочатку центром українського театрального жит
тя була Західна Україна. 1864 р. у Львові створено перший ук
раїнський професійний театр, у 1869 р. зародився український
206
театр у Чернівцях. Нарешті, у 1884 р. за ініціативи С. Воробке
вича створено “Руське літературнодраматичне товариство”,
яке координувало роботу та сприяло обміну досвідом між укра
їнськими театральними колективами. Поступово відроджував
ся український театр і в Наддніпрянщині. У 1882 р. в Єлисавет
граді М. Кропивницький створив першу українську професійну
трупу, до якої належали М. Садовський, М. Старицький,
О. Максимович та М. Заньковецька. У 1885 р. ця трупа розпа
лась на дві — однією продовжував керувати М. Кропивниць
кий, іншу очолив М. Садовський. Загалом в Україні наприкінці
XIX ст. діяло 30 невеликих театральних труп. З 1883 р. україн
ським трупам заборонили ставити вистави в Київському гене
ралгубернаторстві, тобто — у всій Правобережній Україні. У
1893 р. уряд дозволив ставити україномовні театральні вистави
за умови, що в репертуарі буде і російськомовна постановка. Ли
ше під час першої російської революції в Києві М. Садовський
створив постійний український театр (1907).
До найвідоміших українських драматургів цього періоду на
лежали: М. Старицький, автор близько 25 п’єс (“Не судилося”,
“За двома зайцями”, “Богдан Хмельницький”, “У темряві”,
“Маруся Богуславка” та ін.), М. Кропивницький — автор понад
40 п’єс переважно соціального характеру (“Глитай, або ж Па
вук”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дай серцю волю, за
веде в неволю” тощо), І. КарпенкоКарий — створив понад
20 п’єс (“Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, “Наймичка”,
“Безталанна” та ін.), Б. Грінченко (історичні п’єси “Степовий
гість”, “Ясні зорі”).
Розвиток українського театру покликав до життя плеяду та
лановитих акторів, до яких належали: М. Кропивницький,
М. Заньковецька (прима Віденської та Петербурзької опер),
М. Садовський, І. Бурлака.
Творцем української опери став С. С. ГулакАртемовський
(1813–1873). Засновником української класичної музики і твор
цем національної музичної школи був М. В. Лисенко — автор
7 випусків збірок українських народних пісень, 7 опер (“Тарас
Бульба”, “Різдвяна ніч”, “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Утоп
лениця”), першої української оперети “Чорноморці”, циклу
творів “Музика до “Кобзаря”, музики до “Вічного революціоне
ра” І. Франка та до гімну “Боже великий єдиний, нам Україну
207
храни”. В 1904 р. у Києві Лисенко заснував музичнодраматич
ну школу, котра готувала хормейстерів, диригентів, музикан
тів, співаків, режисерів.
Продовжувачами справи М. Лисенка в українській музичній
культурі виступили К. Стеценко та М. Леонтович. Вони писали
музику на твори класиків української літератури, активно ви
користовували український музичний фольклор у своїй твор
чості. Світової слави та поширення у всіх християнських краї
нах набула музична композиція “Щедрик” М. Леонтовича.
Ще один визначний український композитор цього часу
П. Ніщинський був автором музичної картини “Вечорниці” за
драмою Шевченка “Назар Стодоля”, а також обробки україн
ських народних дум. Багато уваги збору, музичній обробці та
популяризації українського фольклору приділив також О. Ко
шиць. П. Сокальський був автором опер на історичну тематику
(“Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Облога Дубна”), а також
інших творів.
Музична творчість розвивалась і на західноукраїнських зем
лях. Найвідомішим із західноукраїнських композиторів був
М. Вербицький — автор 20 музичних творів (музика до творів
Шевченка, оперети “Підгоряни” та ін.). У 1863 р. М. Вербиць
кий написав музику до вірша П. Чубинського “Ще не вмерла
Україна”. Д. Січинський був автором музики до галицького гім
ну “Мир вам, браття”. Автором популярних хорових творів
(“Хор варягів”, “Живемживем” та ін.) був композитор А. Вах
нянин. І. Лаврівський — автор духовної музики, в яку впровад
жував народні мотиви, та хорової музики (“Осінь”, “Чом, рі
ченько”). Духовну музику створював також С. Воробкевич,
який водночас був автором і хорових творів (“Сині ночі”, “Ве
чір”, “Над Прутом”).
Образотворче мистецтво. Найвідомішим українським ху
дожником, що працював у побутовому та портретному жанрах,
був М. Пимоненко. Він є автором картин “Святочне ворожін
ня”, “Весілля в Київській губернії”, “Свати”, “На Далекий
Схід” та ін., які відзначаються великою реалістичністю та прис
вячені актуальним темам тогочасного життя. Одним із учнів
М. Пимоненка був всесвітньо відомий художник, засновник
супрематизму К. Малевич. Побутовий жанр у Наддніпрянській
Україні розвивали також Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Тру
208
товський, К. Костанді, а в Західній Україні — Є. Максимович та
Е. Бучевський.
Пейзажний жанр в українському живописі був представле
ний роботами В. Орловського, якого називали майстром соняч
ного пейзажу за тонке відчуття світлової гами. Йому належать
картини “Сінокіс”, “Хати в літній день”, “Жнива” та ін. Визнач
ними пейзажистами були також С. Васильківський (“Козача
левада”, “На Харківщині”, “Перед грозою”, “Степ на Україні”
та ін. — всього понад 3,5 тис. картин), а в Західній Україні —
Т. Романчук та А. Монастирський.
У портретному жанрі в Підросійській Україні працювали
М. Пимоненко, К. Костанді, С. Васильківський, а в Західній
Україні — К. Устиянович (один із засновників української ху
дожньої школи в Галичині), Т. Копистецький та І. Труш. Остан
ній створив галерею портретів діячів української культури кін
ця XIX — початку XX ст., зокрема портрети Лесі Українки,
І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. У 1905 р. І. Труш
організував у Львові першу всеукраїнську художню виставку.
Історичний жанр був представлений творчістю М. Івасюка
(“В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”, “Битва під Хотином”),
І. Рєпіна (“Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Ста
рий козак”, “Козацька застава”), О. Мурашка (“Похорон кошо
вого”) та С. Васильківського (“Козачий табір”, “Бій запорожців
з татарами”, “Запорожець у розвідці”, “Козаки в степу”). У
1900 р. С. Васильківський спільно з М. Самокишем видав аль
бом “Українська старовина”, який містив численні замальовки
батальних сцен, козацької зброї, портрети діячів української іс
торії та культури.
Архітектура. В архітектурі на зміну класицизму у другій по
ловині XIX ст. прийшов новий архітектурний стиль — еклек
тизм. Він характеризувався поєднанням елементів різних сти
лів, використанням нових матеріалів (бетон, цемент), перехо
дом до нових форм та конструктивних рішень. Авангардні
віяння в архітектурі на початку XX ст. породили ще один
стиль — модерн, який був близький до еклектизму, але відзна
чався більшою свободою та відходом від традиції. У Києві набув
поширення також стиль “французького відродження”. У цьому
стилі споруджено будинок Купецького зібрання (архітектор Ні
колаєв), Оперний театр (архітектори Шлейфер та Братман).
209
У Західній Україні набув поширення стиль “віденське бароко”,
для якого була характерна наявність різноманітних оздоблю
вальних елементів, зокрема — скульптури, вишуканість форм.
У цьому стилі споруджено будівлю Галицького сейму (архітек
тор Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів і буди
нок Політехнічного інституту у Львові (архітектор Ю. Захаре
вич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор Сад
лівський).
У Києві працювали також архітектори В. Городецький,
Шретер (приватні будинки), О. Скобелєв (архітектор централь
них корпусів багатьох вокзалів та депо), О. Шілле (будинок
Міської думи), О. Вербицький (перші корпуси Політехнічного
інституту); у Харкові — О. Бекетов; в Одесі — Г. Гельмер та
Ф. Кельнер (будинок Оперного театру), у Львові — Горголев
ський. Архітектори І. Шторм, П. Спарро та О. Беретті збудува
ли у Києві Володимирський собор. Національні елементи в архі
тектуру на початку XX ст. почав впроваджувати В. Кричев
ський (будинок Полтавського земства), який сформував
український стиль в архітектурі.
Скульптура. Особливістю монументального мистецтва другої
половини XIX ст. було те, що воно мало прославляти самодер
жавство, а отже, головних його носіїв — імператорів та їх санов
ників. Скульптор І. Шретер та архітектор І. Монігетті у 1872 р.
спорудили пам’ятник губернатору Києва графу Бобринському. У
1880 р. в Києві постав пам’ятник імператору Олександру ІІ, а в
1889 р. архітектором В. Ніколаєвим споруджено пам’ятник ки
ївському губернатору — Дрентельну. У 1896 р. в парку Київсько
го університету скульптор М. Чижов та архітектор В. Ніколаєв
звели пам’ятник імператору Миколі І. В перші ж роки радян
ської влади всі ці пам’ятники були знищені.
Окрім офіціозних, зводилися й інші пам’ятники. Наприк
лад, Л. Позен створив скульптури: “Кобзар”, “Запорожець
у розвідці”, “Жебрак”; М. Микешин — пам’ятник Б. Хмель
ницькому; П. Забіла — погруддя Т. Шевченка та О. Пушкіна.