Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
ням соціалдемократичного руху була підготовка робітників до
соціалістичної революції, яка мала знищити в Росії монархію і
запровадити республіку. Національне питання не вважалося
важливим. Однією з особливостей соціалдемократичного руху
в Росії було те, що, на відміну від західноєвропейських країн,
у Росії він поширився у формі марксизму, який характеризу
вався особливою безкомпромісністю, агресивністю, фанатизмом
та фактичним запереченням гуманістичних цінностей. Єдиним
шляхом зміни суспільного ладу послідовники марксизму
в Росії, яких очолив В. І. Ульянов (Ленін), вважали збройний
переворот, в ході якого буде фізично знищено представників
старої влади та експлуататорські класи.
Соціалдемократичні (марксистські) ідеї почали поширюва
тись в Україні ще з 70х років XIX ст. і набули популярності як
серед робітників, так і серед частини інтелігенції. З кінця
1880х років гуртки соціалдемократів (марксистів) виникають
у більшості великих міст України, зокрема у Києві, Харкові,
Одесі, Катеринославі та інших. Загалом Україна відігравала по
мітну роль у розвитку марксизму в Російській імперії. Так, на
І Загальноросійському з’їзді соціалдемократів (1898) з 9 деле
гатів 4 були з України. На цьому з’їзді проголосили створення
Російської соціалдемократичної робітничої партії (РСДРП),
осередки якої одразу ж виникли в Україні (Київ, Одеса, Харків,
Катеринослав та на Донбасі).
Окрім суто революційного, в Україні існував і загальноросій!
ський ліберальний рух. Він представляв інтереси частини дво
рянства, дрібної та середньої буржуазії, а також інтелігенції.
Ліберали, як правило, становили більшість у земствах, які ста
ли їхньою головною трибуною. Наприкінці XIX ст. утворився
координаційний союз земського руху — “Союз земств”. Голов
ними вимогами російських лібералів було запровадження де
мократичних свобод та Конституції, скликання загальноросій
ського парламенту — Всеросійських установчих зборів і мирну
трансформацію Російської імперії з абсолютистської у консти
туційну монархію. Лідерами лібералів в Україні були: І. Пет
рункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг та ін. Наприкінці 1870х років
ліберали здійснили першу масову акцію, яка повинна була по
казати владі силу їхнього руху та ознайомити з позицією лібе
ральних кіл. Це була так звана адресна кампанія, суть якої по
171
лягала в тому, що земства на урочистих засіданнях приймали
відозви до імператора, в яких заявляли про свою відданість, але
при цьому натякали на бажаність нових реформ. Особливо ак
тивним було Чернігівське земство. Проте настання реакції піс
ля вбивства народниками імператора Олександра ІІ у 1881 р.
призвело до тимчасового послаблення ліберального руху. Його
відродження почалося після вступу на російський престол у
1894 р. нового імператора — Миколи ІІ, з яким пов’язували на
дії на демократизацію життя. Проте Микола ІІ не виправдав
сподівань лібералів, і тому останні дедалі більше переходили до
ідеї створення власної партії, яка б повела боротьбу за реаліза
цію програми ліберального руху. В період послаблення імпера
торської влади під час російської революції 1905–1907 рр. ліде
ри ліберального руху наприкінці 1905 р. створили свою полі
тичну партію — Партію конституційних демократів (кадетів).
Кадети підтримували (хоча і не завжди) домагання українців
у сфері освіти і культури, виступали за продовження реформ та
перетворення Росії на конституційну монархію.
У 1905–1906 рр. сформувалась загальноросійська Партія ок!
тябристів. Вона відбивала інтереси великих землевласників та
буржуазії, мала правоконсервативний характер і була проти
будьяких поступок національним меншинам, заперечувала саме
існування окремої української нації. В соціальній сфері виступа
ла за мінімальні поступки робітникам та селянам і за обов’язкове
збереження великого поміщицького землеволодіння.
Постійне тяжіння царської політики до реакції та шовінізму
призвело до виникнення ряду загальноросійських партій та ор
ганізацій монархічного та націоналістичного спрямування, що
мали державну підтримку. До найвпливовіших з них належали
“Союз російського народу” та “Союз Михаїла Архангела”. Чле
ни цих партій, які дістали назву чорносотенців, вели шалену бо
ротьбу проти української, польської, єврейської культури та на
ціональних рухів. Це виявлялось у переслідуванні діячів цих
національних рухів, здійсненні єврейських погромів, виданні
україно та юдофобської літератури тощо. Ці організації спира
лись на декласовані та напівкримінальні елементи й використо
вувалися владою як платні найманці для боротьби із представ
никами російського революційного та українського і єврейсько
го національновизвольних рухів.
172
Польський та єврейський
національно'визвольні рухи
Характерною рисою польського руху на підвладних Росій
ській імперії етнічних польських землях було те, що він постій
но переслідував одну мету — відновлення політичної незалеж
ності Польщі. Всі польські лідери категорично виступали проти
можливості будьяких політичних зв’язків із Росією в майбут
ньому. Суперечки існували лише щодо майбутнього політично
го устрою Польщі: радикально налаштована течія (так звані
червоні), що складалася з інтелігенції, робітників і частини бур
жуазії, прагнула створити демократичну республіку, в якій всі
мали б рівні права, а селяни отримали б землю; ліберальна течія
(так звані білі), що представляла інтереси великих землевлас
ників, виступала за збереження певних феодальних привілеїв і
проти передання землі селянам. Між обома течіями існувало
протистояння, що послаблювало сам польський національно
визвольний рух і значною мірою обумовило поразку чергового
польського повстання. Останнє почалось у січні 1863 р., коли
патріотично налаштована польська молодь організувала зброй
ні виступи у найбільших містах Царства Польського (таку офі
ційну назву мали польські етнічні землі, що входили до складу
Російської імперії). Спочатку польським повстанцям вдалося
розбити російські гарнізони і встановити свою владу над знач
ною частиною Царства Польського. Польські повстанські заго
ни навесні 1863 р. поширили свою діяльність на територію Біло
русі, Литви та Правобережної України. Повстання підтримали
й окремі українці, які вважали, що перемога поляків сприяти
ме також і звільненню українців. Так, українець А. Потебня ор
ганізував загін із 300 осіб, який почав боротьбу проти росій
ських військ на Правобережній Україні. Підполковник А. Кра
совський вів агітацію серед солдатів Київського гарнізону,
закликаючи їх не йти проти польських патріотів. Перший заги
нув у бою з урядовим військами. Другий потрапив у заслання на
12 років. На території ПівденноСхідної Польщі під Любліном
діяв великий повстанській загін, який очолював українець Іван
Нечай. Проте основна маса населення, особливо селяни, не ли
ше не підтримала, а й вороже поставилась до польського націо
нальновизвольного виступу. Це було обумовлено тим, що білі,
173
які захопили керівні посади в польському повстанському уряді,
не провели жодних соціальних реформ, чим відвернули від себе
більшість селян та робітників. Водночас не чути було навіть обі
цянок про бодай якісь поступки литовцям, білорусам та україн
цям у сфері їх національних прав. Натомість лідери повстання
знову заявили про відновлення Речі Посполитої у кордонах
1772 р. і заперечили будьякі національнокультурні права ук
раїнського, білоруського та литовського населення. Позбавлене
внаслідок таких дій народної підтримки польське повстання бу
ло приречене на поразку. Вже влітку 1863 р. російські війська
перейшли в контрнаступ і до травня 1864 р. повстання повністю
придушили, після чого російська влада остаточно скасувала
рештки польської автономії. Посилилась русифікація поль
ських земель, зокрема, були переведені на навчання російською
мовою всі польські навчальні заклади. Провадилось насиль
ницьке поширення православ’я при одночасному закритті ри
мокатолицьких костелів та монастирів. До честі поляків треба
відмітити, що, незважаючи на жорстокі репресії, вони залиши
лись відданими своїй мові та культурі, вони не йшли на компро
міси з російською владою і далі прагнули до відновлення неза
лежної Польської держави. Поступово польський національно
визвольний рух відновив свої сили і з кінця XIX ст. перейшов
у політичну фазу — виникли політичні партії, кожна з яких ма
ла у своїй програмі ключовим пунктом відновлення політичної
незалежності Польщі. Найвпливовішою серед польських полі
тичних партій стала Польська соціалістична партія (ППС),
заснована у 1892 р. ППС висувала програму створення демокра
тичної Польської республіки, наділення селян землею, покра
щання становища робітників (8годинний робочий день, гаран
тований мінімум зарплати тощо). Натомість у національному
питанні все залишилося без змін — абсолютна більшість поль
ських політичних лідерів виступала проти поступок національ
ностям, що мали ввійти до складу Польської держави, оскільки
її знову було вирішено будувати у кордонах 1772 р., тобто вису
валась претензія і на Західну та Правобережну Україну.
Оскільки у євреїв, що проживали в Російській імперії, були
дві основні проблеми — подолання національнорелігійних та
економічних утисків, то і єврейський рух мав в Україні два го
ловні напрями — соціалдемократичний та націоналістичний.
174
Євреї активно включались у роботу загальноросійських пар
тій соціалістичного спрямування, насамперед у РСДРП, а та
кож створили власні соціалістичні партії, найвпливовішою се
ред яких був “Бунд” (в перекладі “Союз”), створений у 1897 р.
Бунд поєднав у своїй програмі національні та соціалістичні ідеї
і робив ставку на єврейське робітництво.
Наприкінці XIX ст. серед євреїв України починається рух за
переселення до Палестини. Цю ідею відбивали націоналістична
партія “ПоалейЦіон” та осередки міжнародних сіоністських
організацій. Ці організації мали яскраво виражену націоналіс
тичну програму і робили ставку на численних представників єв
рейської національності серед робітничого класу та інтеліген
ції. Партія “ПоалейЦіон” підтримувала національні вимоги
українців.
Підросійська Україна
в період революції 1905–1907 рр.
Причини та періодизація революції. На початку XX ст. Росій
ська імперія вступила в період кризи, яка охопила всі сфери жит
тя і засвідчила приреченість самої імперії на загибель. На загос
трення кризи вплинули як зовнішні, так і внутрішні фактори. До
перших належала світова економічна криза 1900–1903 рр. та по
разка у російськояпонській війні 1904–1905 рр. До внутрішніх
факторів належали: погіршення соціальноекономічного стано
вища більшості населення, свавілля імператорської влади та не
бажання ділити владу з народом, придушення національних ру
хів та русифікаторська політика, яка поєднувалася з утисками
неправославних конфесій, небажання здійснювати демократиза
цію життя тощо. Треба також зазначити, що в Україні соціально
економічні протиріччя набули особливої гостроти, оскільки тут,
як у колонії, економічний визиск селян та робітників мав особли
во жорстокі форми, що спричинило масове зубожіння трудящих.
Водночас українська культура, а отже — і українська інтеліген
ція та всі інші національно свідомі групи населення України заз
навали особливо великої асиміляції, оскільки російський царизм
вважав українські землі своєю найціннішою колонією і шляхом
асиміляції хотів назавжди зберегти її під своєю владою.
175
Останнім поштовхом до антиурядових виступів, які перерос
ли у першу російську революцію, став розстріл військами 9 січ
ня 1905 р. мирної демонстрації робітників Петербурга, які вий
шли до Зимового палацу з надією на допомогу царя у вирішенні
проблем народу. Ця подія дістала назву “Кривавої неділі”, і за
кілька днів інформація про неї облетіла всю імперію та призве
ла до початку загального революційного руху.
Революція тривала із січня 1905 р. до червня 1907 р. трьома
етапами: 1) січень–вересень 1905 р. (наростання революційної
боротьби), 2) жовтень–грудень 1905 р. (кульмінація революції,
перехід до збройної боротьби із царизмом), 3) із січня 1906 — до
літа 1907 р. (поступовий спад революції).
Український рух у період революції 1905–1907 рр. Револю
ційні події призвели до послаблення асиміляторської політики
царизму, що сприяло посиленню українського національного
руху. В травні 1905 р. офіційно скасували Емський указ 1876 р.,
а 24 листопада 1905 р. ухвалено закон, що дозволяв видання на
ціональними мовами будьякої друкованої продукції та ство
рення культурнопросвітніх товариств і національних театрів.
Значну роль у скасуванні офіційних заборон щодо розвитку ук
раїнської мови та культури зробив і царський маніфест від
17 жовтня 1905 р., який, зокрема, легалізував діяльність полі
тичних партій та громадських організацій.
Власне український національний рух спирався головно на
підтримку нечисленної національно свідомої української інте
лігенції та студентства. Центрами українського національного
руху стали Київ, Чернігів, Полтава та Харків. Головними на
прямами українського національного руху були заходи щодо
українізації освіти, налагодження видавництва книг та періо
дики українською мовою, відкриття культурнопросвітніх това
риств. Таким чином, і цього разу український національний рух
не спромігся вийти за рамки сфери освіти і культури, а отже, і
не вів боротьби за політичну незалежність України.
У серпні 1905 р. була відновлена автономія університетів.
Використовуючи це, українські викладачі та студенти домогли
ся запровадження в Харківському та Одеському університетах
українознавчих кафедр і читання окремих спецкурсів україн
ською мовою. Водночас почалося переведення на українську мо
ву викладання у початковій та середній школі. Перша школа
176
з українською мовою навчання була створена за ініціативи відо
мого історика М. Аркаса у с. Богданівна на Миколаївщині. Че
рез два роки її закрила влада. Така ж доля, після поразки рево
люції, спіткала й інші україномовні школи й курси української
історії та літератури в університетах.
Почалося створення україномовної періодики. Перша украї
номовна газета (“Хлібороб”) з’явилася в листопаді 1905 р. в Луб
нах, а в грудні 1905 р. почалось видання першої щоденної укра
їномовної газети “Громадська думка” у Києві. Загалом до почат
ку 1906 р. в Україні видавалося 18 україномовних газет і
журналів (“Рада”, “Рідний край”, “Дзвін”, “Громадська думка”,
“Українська хата”, “Вільна Україна” та ін.).
У роки першої російської революції в Наддніпрянщині за
зразком Західної України почали виникати “Просвіти”, які зай
малися розвитком української освіти та культури. Але, на від
міну від Галичини, в Підросійській Україні “Просвіти” не мали
єдиного керівного органу і кожна з них мала окремий статут та
програму. Перша “Просвіта” була заснована 30 жовтня 1905 р.
в Одесі, а до 1907 р. в Україні діяло вже 35 “Просвіт”. В їх робо
ті брали активну участь визначні діячі української науки та
культури. Так, у роботі Київської просвіти брали участь
Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у роботі
Чернігівської просвіти — М. Коцюбинський; Полтавської —
П. Рудченко (Панас Мирний); Катеринославської — Д. Явор
ницький; Одеської — М. Комаров; Миколаївської — М. Аркас.
“Просвіти” засновували бібліотеки, видавали україномовну
пресу та літературу, організовували лекції, літературні та му
зичні вечори, засновували свої філіали у сільській місцевості.
Окремою сторінкою українського руху 1905–1907 рр. була
участь українців у виборах та роботі І та ІІ Державних дум Ро
сійської імперії. Українські політичні партії, за винятком
УДРП, бойкотували вибори до І Державної думи у зв’язку із не
демократичним виборчим законом, а тому не змогли провести
своїх кандидатів. І Державна дума почала свою роботу у квітні
1906 р. Більшість українських селянських депутатів у ній увій
шли до фракції трудовиків і головним питанням вважали пере
дання землі селянам. 45 депутатівукраїнців (переважно пред
ставники інтелігенції, ліберального дворянства та окремі селя
ни) створили у І Державній думі власну парламентську групу —
177
Українську парламентську громаду. Її очолили І. Шраг, В. Ше
мет, П. Чижевський та М. Ковалевський. Головними вимогами
Української парламентської громади було надання автономії
Україні та українізація діловодства й освіти в українських гу
берніях. Українським депутатам у І Державній думі надавали
значну моральну підтримку та підіймали їх національну свідо
мість такі українські патріоти, як О. Лотоцький, П. Стебниць
кий та М. Грушевський. Ці українські патріоти налагодили ви
пуск у Петербурзі україномовного часопису “Український віс
ник” та газети “Вісті з Думи”, в яких розповідалося про роботу
російського парламенту зі спеціальним акцентуванням уваги на
діяльності депутатівукраїнців. Члени Української парламент
ської громади підготували проект про надання автономії Украї
ні, але 8 липня 1906 р. І Державна дума була розпущена. Водно
час оголосили про вибори до ІІ Державної думи.
Вибори до ІІ Державної думи, на відміну від виборів до І Ду
ми, вже не бойкотувались українськими політичними партія
ми, але вони віддавали перевагу блокуванню із загальноросій
ськими ліберальними партіями. Від українських губерній до
ІІ Державної думи було обрано 102 депутати. У ІІ Державній ду
мі, яка почала роботу з 20 лютого 1907 р., також склалась укра!
їнська фракція — Українська трудова громада, серед лідерів
якої були Ф. Щербина та А. Гриневич. Вона нараховувала
47 депутатів і випускала українською мовою газету “Рідна
справа”. Українська трудова громада ввійшла у Думі до складу
фракції трудовиків, яка виступала за скасування викупних пла
тежів, передачу землі селянам та покращання становища робіт
ників. Українська трудова громада також додавала до цих поло
жень вимогу припинення асиміляторської політики влади щодо
української мови та культури. Проте жодного закону, що мав би
практичне значення для української справи, Українська трудо
ва громада не виробила. До того ж ІІ Державна дума проіснува
ла недовго — 3 червня 1907 р. її розігнали.
Робітничий рух у 1905–1907 рр. Особливо гострий характер
у роки революції мав робітничий рух, який фактично вперше
перетворився на ключовий в антиурядовій боротьбі. Головні ро
бітничі виступи відбувалися поза межами України, оскільки
в Росії робітничий клас був чисельнішим, але й українські ро
бітники взяли активну участь у революції 1905–1907 рр. Голов
178
ні вимоги робітників на першому етапі революції були у соці
альноекономічній сфері, а саме: встановлення 8годинного ро
бочого дня, скорочення робочого дня для жінок та підлітків,
покращання умов праці, підвищення зарплати, легалізація
профспілок, укладення колективних трудових договорів, забо
рона самовільних звільнень працівників працедавцем тощо.
Основними формами робітничого руху були страйки, демон
страції та збройні виступи.
Вже 12 січня 1905 р. почався перший страйк робітників в Ук
раїні — на двох найбільших київських заводах — Південноро
сійському машинобудівному та на заводі Гретера і Криванека
(сучасний завод “Більшовик”). У січні 1905 р. страйки відбу
лись також на підприємствах Катеринослава, Харкова, Одеси,
Житомира, Єнакієвого, Юзівки та інших міст. У лютому робіт
ничі страйки охопили майже всю Україну. Загалом із січня по
березень 1905 р. страйки відбулися на 320 промислових підпри
ємствах України, і в них взяло участь понад 140 тис. осіб.
З травня 1905 р. робітничі страйки дедалі частіше почали набу
вати політичного характеру — окрім економічних, робітники
почали висувати на чільне місце і політичні вимоги. Підприєм
ці та влада, налякані політизацією робітничого руху, змушені
були піти на певні поступки робітникам у соціальноекономіч
ній сфері, аби відвернути їх від політичної боротьби — уповно
важені представники робітничих колективів увійшли до управ
лінського апарату підприємств, була підвищена зарплата, ска
совані незаконні штрафи, зменшена тривалість робочого дня,
відбулося покращання умов праці. Незважаючи на це, робітни
чий рух продовжував наростати.
Кульмінаційним моментом робітничого руху став загально
російський жовтневий політичний страйк. Його почали 6 жов
тня 1905 р. залізничники Москви, а з 15 жовтня страйк охопив
всю країну — було повністю паралізоване залізничне сполучен
ня, страйк охопив понад 2,5 тис. заводів та фабрик; страйкува
ло понад 2 млн робітників, до яких почали приєднуватися служ
бовці, вчителі, лікарі, інженери, студенти та інші групи насе
лення. В Україні страйкувало понад 120 тис. робітників,
головним чином залізничники. У Харкові та Катеринославі
10–12 жовтня з’явилися барикади та відбулися збройні сутички
з поліцією та військами. Головними вимогами цього страйку,
179
окрім економічних, були також і політичні — запровадження
демократичних прав і свобод, створення парламенту і рівно
правних виборів.
У процесі загальноросійського політичного страйку робітни
ки почали створювати власні органи самоуправління — ради ро
бітничих депутатів, до яких обирали прямим відкритим голосу
ванням. Ці ради початково виникли у Києві, Катеринославі,
Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці, Кременчуці та Єнакієво
му, а до 1906 р. вони вже діяли у 50 містах та робітничих сели
щах України. Ради займалися підтриманням правопорядку
в населених пунктах, запроваджували робітничий контроль на
підприємствах, 8годинний робочий день, контролювали ціни
у фабричнозаводських крамницях, створювали каси взаємодо
помоги.
Поряд із радами виникали і професійні об’єднання робітни
ків (профспілки), першу з яких створили залізничники, а всьо
го до кінця 1905 р. вже нараховувалося близько 80 профспілок
(більшість з них була філіалами загальноросійських профспіл
кових об’єднань).
Імператор Микола ІІ змушений був піти на поступки страй
карям. 17 жовтня 1905 р. оприлюднили імператорський мані!
фест, який гарантував населенню свободу совісті, слова, друку,
зборів, недоторканність особи та приватного майна, а також
проголошував скликання загальноросійського парламенту —
Державної думи, яка ставала органом законодавчої влади, а чо
ловіче населення діставало виборче право. Фактично маніфест
означав обмеження монархічної влади (хоча і не було прийнято
конституцію), легалізацію політичних партій, профспілок та ін
ших об’єднань громадян, рівність конфесій та культур, остаточ
не скасування обмежень щодо друку мовами національних мен
шин. Як наслідок, ліберально налаштовані групи (буржуазія,
інтелігенція, чиновники, дворянство та підприємці, заможне
селянство) відійшли від революції, що послабило революційні
сили. Ліберальні та консервативні кола створили свої партії —
конституційнодемократичну (кадети) та октябристів, які
включились у легальну парламентську роботу. Водночас реак
ційні сили посилили боротьбу проти революції. Вважаючи ці
поступки неприйнятними, вони бажали відновити існуючий до
революції лад.
180