Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
ний діяльністю організацій культурнопросвітницького харак
теру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два
етапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр.
На межі 50–60х років XIX ст. громади виникли у СанктПе
тербурзі, Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До визначних
членів громадівського руху цього періоду належали М. Косто
маров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгома
нов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познан
ський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту та
писаних програм. Свої устремління члени громад обмежували
сферою освіти і культури. Громадівці збирали український
фольклор і пам’ятки української історії, створювали безкош
товні недільні школи для народу, в яких викладали україн
ською мовою, видавали недорогу літературу для населення,
створювали власні рукописні періодичні видання, проводили
агітацію серед населення в контексті піднесення його націо
нальної свідомості на прикладах вітчизняної історії.
Незважаючи на свій переважно культурницький характер,
український національний рух швидко набирав поширення, і
це викликало занепокоєння влади, яка мала інформацію про ді
яльність громад, але перебільшувала її — вважаючи справж
ньою їх метою відокремлення України від Росії. Почалась підго
товка до розгрому українського національнокультурного від
родження. Вона була прискорена національновизвольним
повстанням поляків 1863 р. У Петербурзі вирішили, що україн
ський рух тісно пов’язаний з польським, і тому проти нього та
кож почались репресії. Частину лідерів українського націо
нального руху було піддано репресіям (звільнено з посад, ув’яз
нено або вислано за межі України), решту поставили під
пильний поліційний нагляд.
20 червня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав
таємну директиву (так званий Валуєвський циркуляр), яким
проголошено, що “украинского языка не было, нет и быть не мо
жет”. Відповідно було накладено заборону на навчання україн
ською мовою, а також на видання україномовної наукової, релі
гійної літератури та підручників, діяльність недільних шкіл.
Громади, задля того щоб не збільшувати підстави для репресій,
а також, щоб задекларувати свою лояльність щодо влади, при
пинили свою діяльність.
161
Відродження громадівського руху відбулось на межі 60–70х
років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли лібе
ральні тенденції. Наприкінці 1860х років створено (фактично
відроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членів
попередньої Київської громади початку 1860х років (Антоно
вич, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Поз
нанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київ!
ська стара громада. До нових членів громадівського руху, що
увійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисен
ко, Ковалевський, Русов, НечуйЛевицький, Вовк, Косач, Три
губів, Науменко, Левицький та ін. Загалом Київська громада
налічувала понад 50 осіб. Київська стара громада продовжила
культурницьку роботу попередньої Київської громади. Члени
громади зібрали величезний історикоетнографічний та фоль
клорний матеріал, який вдалося науково опрацювати та видати
окремими збірками, а також у “Записках” ПівденноЗахідного
відділу Російського географічного товариства, заснованого у
1873 р. в Києві зусиллями старогромадівців. На початку 1873 р.
за ініціативи В. Антоновича та інших членів Київської громади
було засноване Історичне товариство Несторалітописця, яке
стало найповажнішою науковою організацією, що головним
своїм завданням ставила вивчення та популяризацію історії Ук
раїни. У 1875 р. громадівці також придбали газету “Київський
телеграф”, яка перетворилася на офіційну трибуну українсько
го національного руху, хоча і видавалась російською мовою.
Окрім Києва, громади у 1870х роках виникли також у Чер
нігові, Одесі, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді та інших містах
Підросійської України.
Проте вже у 1876 р. український рух зазнав чергового удару.
17 травня 1876 р. імператор Олександр ІІ підписав Емський
указ, спрямований проти української культури. Цим указом
заборонялося навчання, видання літератури і театральні поста
новки українською мовою, а наявна в бібліотеках україномовна
література мала бути знищена. Було заборонено ввозити друко
вану україномовну продукцію зза кордону. Цього ж року за
крили ПівденноЗахідний відділ Російського географічного то
вариства та газету “Київський телеграф”.
Ці репресії призвели до тимчасового послаблення громадів
ського руху, але цього разу він не припинився і наприкінці
162
1870х років поступово відроджується. Значну роль у цьому ві
діграло чисельне зростання головної соціальної бази громадів
ського руху — інтелігенції, а також прихід у суспільнополітич
не життя України молодого покоління діячів, які надали цьому
руху свіжого імпульсу.
Нова генерація національно свідомої української інтеліген
ції не сприйняла виключно культурницького характеру існую
чих громад, і тому почала творення власних організацій, які
дістали назву молодих громад. Так, на початку 1870х років ви
никла одна з перших молодих громад у Києві. До неї належали
Рева, Юр’єв, Сизоненко, Богаєвський (всього кілька десятків
осіб). Члени Київської молодої громади виступали з критикою
простої просвітницької пропаганди, що була властива старогро
мадівцям, та закликали до активнішої діяльності і висування
вимог у політичній та соціальній сферах. З другої половини
1870х років чисельність молодих громад почала зменшуватись,
і до кінця 1870х років вони припинили своє існування. Водно
час старі громади, хоча і досить обережно, продовжували діяти.
Незважаючи на поміркованість своїх програмних завдань, саме
вони зробили найбільше для збереження та розвитку україн
ської культури в період реакції в Російській імперії в 80–90ті
роки XIX ст.
Водночас український національновизвольний рух поступо
во дедалі більше політизувався. Значний крок у цьому напрямі
зробили молодіжні організації, особливо Братство тарасівців,
яке деякі історики вважають першою українською політичною
партією в Підросійській Україні. Ця організація була заснована
влітку 1891 р. групою національно свідомої української сту
дентської молоді (Липа, Базькевич, Боровик та ін.) і дістала
свою назву від імені Тараса Шевченка. Гуртки тарасівців, або
ідейно близькі до них, виникли в Києві, Харкові, Полтаві,
Олександрівську, Чернігові та Одесі. Найвпливовішим був Хар
ківський гурток. Тарасівці поширювали твори Грінченка, Нечу
яЛевицького, організовували студентські зібрання з читанням
рефератів, створили у Харкові підпільну друкарню, налагодили
зв’язки з лідерами українського національновизвольного руху
в Галичині. Саме в Галичині (у львівській газеті “Правда”)
з’явилася програма Братства тарасівців “Кредо молодих укра!
їнців”. Провідною ідеєю цієї програми стало визволення україн
163
ського народу від чужоземного поневолення. Слабкою стороною
програми братства була лише побіжна згадка про соціальноеко
номічні питання. Братство почало активну пропагандистську
роботу серед української студентської молоді, проте ця робота
була нетривалою. У 1893 р. братство викрила поліція, і воно
припинило свою діяльність.
Існування Братства тарасівців не минуло даремно. Під впли
вом його діяльності та за сприяння його колишніх членів серед
української молоді почали виникати нові опозиційні організа
ції. Чисельне зростання опозиційного руху серед студентів при
вело до думки про об’єднання сил. У 1898 р. у Києві відбувся
з’їзд українських студентських громад, на якому були представ
ники студентських громад Києва, Харкова, Олександрівська,
Львова. З’їзд утворив координаційний центр та прийняв поста
нову, текст якої оприлюднили у львівських газетах. Її суть зво
дилась до ліквідації станових привілеїв, встановлення рівності
всіх громадян перед законом, запровадження свободи слова, со
вісті, друку та надання політичної автономії Україні. Значну
роль у політизації українського національновизвольного руху
відіграв М. Драгоманов, який першим закликав українських
громадських діячів до створення української політичної партії.
Утворення українських
політичних партій на початку XX ст.
У січні 1900 р. на таємній нараді членів студентських громад
у Харкові була створена Революційна українська партія (РУП).
Її лідерами були Д. Антонович, О. Русов, М. Міхновський,
О. Коваленко та Д. Познанський. РУП мала свої осередки (так
звані вільні громади) у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Луб
нах, а також закордонні бюро — у Львові та Чернівцях. РУП ви
дала 4 газети та 38 брошурагіток загальним накладом до
200 тис. примірників, які поширювала головним чином серед
селянства, оскільки саме на них орієнтувалася основна увага
партії. РУП взяла активну участь в організації селянських пов
стань у 1902–1903 рр. в Харківській та Полтавській губерніях.
Першу програму РУП “Самостійна Україна” розробив
М. Міхновський, її видали 1900 р. у Львові. В ній головною ме
164
тою партії проголошувалось створення незалежної Української
держави “від Карпат аж по Кавказ”. Проте невдовзі у партії взя
ли гору поміркованіші сили, які обмежувались ідеєю автономії
України. Так, уже в другій програмі РУП Д. Антонович обме
жив гасло “За самостійну Україну” лише боротьбою за соціаль
ноекономічне покращання життя українців, що було визнано і
на з’їзді РУП у 1902 р.
Це змусило М. Міхновського та його прибічників (так званих
самостійників) у 1902 р. вийти зі складу РУП та створити нову
партію, яка дістала назву Українська народна партія (УНП).
УНП стояла на засадах ідеї політичної незалежності України.
У 1903 р. від РУП відкололась ще одна невелика група на чо
лі з Б. Ярошевським, яка мала ліве політичне спрямування і ут
ворила Українську соціалістичну партію (УСП). УСП виступала
за рівність громадян, свободу слова, друку та зборів, 8годинний
робочий день, державне забезпечення всіх працюючих у випад
ку травматизму, безробіття, хвороб та пенсій за віком, дозвіл
страйків, поступове усуспільнення землі та засобів виробниц
тва. Водночас УСП висувала вимогу “демократичної Україн
ської республіки” і наголошувала на існуванні національного
гноблення українців.
У 1904 р. від РУП відколовся Український соціал!демокра!
тичний союз (Спілка), який очолили М. Меленевський та
О. СкорописЙолтуховський. Спілка орієнтувалась у своїй робо
ті на робітників, національне питання вважала другорядним,
прагнула об’єднатися з РСДРП, що і відбулось у 1905 р. Офіцій
но вона була національною фракцією РСДРП, але фактично пе
ретворилася на її регіональний філіал і проявляла себе як руси
фікаторська організація. Через те від неї відвернулись україн
ські політичні діячі, і вона опинилась в ізоляції. У 1907 р.
заарештували весь Головний комітет Спілки і вона припинила
своє існування.
Після всіх цих розколів РУП фактично теж припинила своє
існування. Ті її лідери, що залишились у партії до кінця (Д. Ан
тонович, М. Порш, В. Винниченко та С. Петлюра), у 1905 р. ут
ворили Українську соціал!демократичну робітничу партію
(УСДРП), яка, таким чином, стала правонаступницею РУП.
УСДРП виступала за автономію України у складі демократич
ної федеративної Російської республіки і прагнула об’єднатись
165
із РСДРП, але відмова російських соціалдемократів від задово
лення національнокультурних прав українців перешкодила
цьому об’єднанню. З наступом реакції УСДРП почала занепада
ти. До 1909 р. більшість активних її учасників емігрувала, і
фактично УСДРП припинила свою діяльність. Із 1917 р. вона
відродилась і взяла активну участь у розбудові української дер
жавності, а після поразки Визвольних змагань 1917–1921 рр.
продовжила діяльність в еміграції до 1938 р.
У 1904 р. українські ліберали, що були об’єднані у складі
Загальноукраїнської безпартійної організації (виникла у
1897 р. як координаційний центр різних українських напівпо
літичних організацій та груп), прийняли рішення про перетво
рення цієї організації на політичну партію, яка дістала назву
Українська демократична партія (УДП). Її лідерами були
С. Єфремов, О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чеховський,
Б. Грінченко. Програма УДП передбачала залишення України
у складі Росії, але при заміні абсолютизму конституційною мо
нархією та надання громадянам широких прав і свобод. Прак
тично одразу після створення УДП з неї вийшла група під про
водом Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, які утвори
ли Українську радикальну партію (УРП). УРП заявляла про
свою орієнтацію на загальнодемократичні свободи, а також ви
магала покращання соціальноекономічних умов працюючих.
У найгострішому для України — аграрному питанні програма
УРП передбачала утворення з державних, удільних та монас
тирських земель державного земельного фонду, з якого б селя
ни отримували землю безкоштовно, та ліквідацію викупних
платежів. Цікавим моментом програми УРП була ідея поступо
вої відмови від армії, що в подальшому стала типовою рисою
більшості українських політиків та призвела до фатальних нас
лідків у 1917–1921 рр.
Близькість головних програмних положень УДП та УРП
привела до об’єднання обох партій у 1906 р. в Українську демо!
кратично!радикальну партію (УДРП), яку невдовзі переймену
вали на Українську трудову партію (УТП). УДРП виступала за
перетворення Російської імперії на демократичну федеративну
республіку, надання у її складі широкої автономії для України,
заявлялося про необхідність об’єднання всіх українських зе
мель. Програма УДРП також декларувала недоторканність осо
166
би, свободу пересування, рівність людей перед законом, виборче
право для осіб з 21 року, свободу совісті, заборону смертної ка
ри, запровадження обов’язкової початкової безкоштовної осві
ти, усуспільнення земель, встановлення 8годинного робочого
дня, заборону дитячої праці, встановлення оплачуваної двотиж
невої відпустки щороку, пенсій за віком та у випадку інвалід
ності тощо. УДРП стала найбільшою українською політичною
партією. Проте з наступом реакції УДРП занепадає. У 1908 р.
вона виступила ініціатором створення міжпартійного об’єднан
ня — Товариства українських поступовців.
У 1906 р. розрізнені групи народників, що існували в Украї
ні ще з 1870х років, об’єдналися та створили Українську пар!
тію соціалістів!революціонерів (УПСР). УПСР орієнтувалась на
селянство та національно свідому українську інтелігенцію. Її лі
дерами були П. Христюк, М. Ковалевський, М. Залізняк та ін.
УПСР закликала населення до боротьби за ліквідацію економіч
ної експлуатації та здобуття автономії для України (а в подаль
шому і незалежності), та скликання українського парламен
ту — Всеукраїнських установчих зборів. Незважаючи на спад
революції, УПСР встигла розгорнути агітаційнопросвітницьку
діяльність у Київській, Чернігівській і Харківській губерніях.
Наприкінці 1907 р. осередки УПСР були розгромлені, а ті її чле
ни, що уникли арештів, емігрували і продовжили свою діяль
ність в еміграції, повернувшись в Україну лише у 1917 р.
Та ж частина інтелігенції, що не сприймала політичної бо
ротьби і стояла на ліберальних позиціях, включилась у зем!
ський рух, який фактично був складовою ліберального руху Ро
сійської імперії. Він оформився на межі 80–90х років XIX ст. і
представляв інтереси ліберальної частини дворянства, дрібної
та середньої буржуазії, інтелігенції, заможного селянства. Зем
ський рух був тісно пов’язаний із громадівським рухом та лібе
ральним напрямом народництва. Лідери земського руху висту
пали за демократизацію життя (свободу слова, друку, зборів, ле
галізацію політичних партій), встановлення конституційної
монархії та продовження реформаторського курсу 1860–1870х
років. Особливо сильні позиції земський рух мав на Чернігівщи
ні та Полтавщині. Наприкінці 1904 р. земства провели в Украї
ні так звану банкетну кампанію. Вона була присвячена 40річчю
судової реформи і полягала в тому, що на урочистих засіданнях
167
земств з цього приводу писали петиції на ім’я імператора з про
ханням продовження реформ і перетворення Російської імперії
на конституційну монархію.
Загальноросійський політичний рух в Україні
(друга половина XIX — початок XX ст.)
Першим у 1860х роках сформувався такий напрям росій
ського революційного руху, як народники. Назва цього на
пряму пов’язана з тим, що його послідовники розраховували
здійснити в Російській імперії соціалістичну революцію шля
хом підняття на повстання селянської маси як основної скла
дової народу. Проте, роблячи ставку на селянство, народники
порізному бачили шлях проведення самої революції та її кінце
ву мету. Сформувалися три теоретичні концепції народництва.
Послідовники Бакуніна робили ставку на негайне підняття пов
стання і ліквідацію держави. Друга теоретична концепція на
родництва — пропагандистська — була створена Лавровим. Ос
танній, на відміну від Бакуніна, не вважав селянство готовим до
революції. Тому, на його думку, інтелігенція повинна підготу
вати селян шляхом тривалої агітаційної роботи. Представники
третьої течії народництва, яка дістала назву змовницької, спи
рались на концепцію Ткачова, який, як і Лавров, вважав, що ро
сійське селянство не готове до революції. Але він стверджував,
що російський селянин є комуністом за інстинктом, тому його
не потрібно вчити соціалізму. Отже, пропаганда не потрібна.
Достатньо захопити владу шляхом перевороту, і народ одра
зу ж піде шляхом будівництва соціалістичного суспільства.
Перші гуртки народників виникли в Україні у 1872 р. Це бу
ли об’єднання молоді, яка жила в одному помешканні і все їхнє
майно та прибутки були спільними. Ці об’єднання дістали наз
ву комуни (іноді вони називалися також гуртками чайковців за
прізвищем засновника першого подібного гуртка народників
у Петербурзі М. Чайковського). Такі об’єднання діяли у Києві,
Одесі, Харкові та інших містах України.
Початково серед народників перемогла ідея підняття селян на
повстання агітацією. Тому навесні 1874 р. в Російській імперії
почалося масове “ходіння в народ” — послідовники народництва
168
(переважно студентська молодь) пішли в села, сподіваючись
шляхом агітації підняти до осені 1874 р. загальнонародне пов
стання. В Україні “ходіння в народ” у 1874 р. спостерігалось
у Київській, Подільській, Харківській та Полтавській губерні
ях. Проте це перше “ходіння” закінчилося повним провалом. Се
ляни в основній своїй масі не сприйняли агітації народників і на
віть самі заарештовували їх та видавали поліції, вважаючи на
родників провокаторами. Як наслідок, народники вирішили
перейти до тривалої агітації. Вони почали друге “ходіння в на
род”, але на цьому етапі народники оселялись у селах на трива
лий час під виглядом лікарів, учителів, агрономів тощо, входили
в довіру до населення і лише після цього починали агітувати тих,
хто, на їхню думку, міг сприйняти ідеї народництва. Водночас
(у 1876 р.) утворилася організація для координації народниць
кого руху — “Північнореволюційна народницька група”, яка з
1878 р. дістала назву “Земля та воля”. До неї увійшли і вихідці
з України (Л. Дейч, С. Кравчинський, Д. Лизогуб та ін.). Проте
поступово частина народників почала схилятись до активніших
дій, спрямованих проти влади — переважно це означало перехід
до терору. Розбіжність у тактиці призвела до розколу народників
у 1879 р. на дві організації — “Чорний переділ” (виступала за
продовження тривалої агітації в масах та організацію масових
актів непокори) та “Народну волю” (робила ставку на терорис
тичні акти проти представників влади). Українська молодь, що
пішла у лави народників, віддавала перевагу саме радикаль
нішим діям. Це було викликано тим, що помірковані елементи
залишались у контексті українського національного руху, а в ро
сійський революційний рух йшли ті особи, які бажали саме ра
дикальних дій.
Відповідно, народникиукраїнці невдовзі після першого “хо
діння в народ” об’єднались у групу, яка дістала назву “південні
бунтарі” (1875). Ця група складалася з 30 осіб і виступала за не
гайне підняття селян на повстання. Спроба селянського повстан
ня була здійснена ними у 1877 р. в південних повітах Київської
губернії, в районі Чигирина (в історичній літературі ці події діс
тали назву “Чигиринська змова”). Район обрали не випадково —
колишня гетьманська столиця та центр гайдамацького руху
XVIII ст. Народники вважали, що серед місцевого населення збе
реглася пам’ять про ці події, і тому воно є найбільш готовим до
169
повстання. Сюди прибув член “Південних бунтарів” Я. Стефано
вич, який видавав себе за ходока від херсонських селян до царя.
Він заявляв, що цар надав йому грамоту, в якій наказував селя
нам ставати вільними та створювати збройні загони для бороть
би з поміщиками, які є винуватцями всіх народних бід, а потім
поділити між собою їхні землі. Селянство почало підготовку до
широкомасштабного повстання, яке було заплановано на жов
тень 1877 р. Близько 1 тис. селян об’єдналось у так звану Таємну
дружину, яка мала почати повстання. Але у вересні 1877 р. вла
да викрила “Чигиринську змову”. Було притягнуто до кримі
нальної відповідальності найактивніших селян, а також прове
дено арешти багатьох членів народницьких організацій. Проте
ці дії влади лише зміцнили авторитет терористичної народниць
кої організації “Народна воля”. До останньої ввійшло чимало ук
раїнців, зокрема, М. Кибальчич (талановитий інженер, першим
теоретично обґрунтував можливість польотів у космос), Д. Лизо
губ (пожертвував на справу революції все своє майно), С. Перов
ська (правнучка гетьмана К. Розумовського), С. СтепнякКрав
чинський (письменник), А. Желябов, В. Малинка, І. Коваль
ський, В. Осинський та ін. Народовольці здійснювали численні
теракти проти представників влади. Зокрема, вони вчинили за
махи на харківського та петербурзького губернаторів. Здійсню
вали також замахи на імператора Олександра ІІ, якого після
ряду невдалих спроб убили 1 березня 1881 р. Проте вбивство ім
ператора не викликало масового повстання селян, на що розра
ховували народовольці. Навпаки, до влади в Російській імперії
прийшов Олександр ІІІ (1881–1894), який перейшов до реакцій
ної політики і жорстоко переслідував усі опозиційні рухи. Внас
лідок повальних арештів до 1882 р. народницьке підпілля було
практично знищене, всіх учасників замаху на Олександра ІІ
стратили. Народницький рух пішов на спад.
Послаблення народницького руху у 1880х роках і розчару
вання молоді у своїх сподіваннях на революційну свідомість се
лянства створили сприятливий ґрунт для значного поширення
в Російській імперії соціалдемократичних ідей. Соціалдемо
крати, на відміну від народників, робили ставку не на селянс
тво, а на робітників, як на більш організований, освічений та
готовий до радикальних дій клас, і, як показала подальша істо
рія — цей розрахунок виявився слушним. Основним положен
170