Чуткий А. І. Історія України
Подождите немного. Документ загружается.
виділені в окремий Ужгородський округ і чимало посад в адмі
ністрації цього округу зайняли українці. Добрянський був
призначений наджупаном (намісником) чотирьох столиць (ра
йонів) Закарпаття, заселених українцями. Він оголосив синьо
жовтий прапор офіційним прапором Закарпаття і почав запро
ваджувати українську мову у діловодство та освіту краю. Проте
насправді це була церковнослов’янська мова з елементами ро
сійської. Добрянський також почав виявляти проросійські сим
патії. Це спричинило побоювання влади у можливості підготов
ки ним ґрунту для приєднання Закарпаття до Росії, і тому його
позбавили посади. Завдяки цьому до 1860х років угорці змогли
повернути Закарпаття під свій контроль.
Загалом поступки українцям з боку австрійської влади мали
тимчасовий характер і були викликані тим, що влада шукала
підтримки в одних національностей супроти інших, і українці
особливо підходили на роль союзників, оскільки їхні вимоги бу
ли набагато меншими, ніж вимоги угорців, італійців чи поля
ків, та й самі українці переважно заявляли про свою лояльність
щодо Австрії.
Наприкінці 1848 р. влада перейшла у наступ проти револю
ційних сил, і до кінця 1849 р. за допомогою російської армії ре
волюцію остаточно придушили. В Австрійській імперії запану
вав реакційний режим, який проіснував до 1860х років. 7 бе
резня 1849 р. був розігнаний рейхстаг і в імперії запровадили
воєнний стан, діяли військовопольові суди та проводились ма
сові арешти. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц Йосиф ІІ
(1848–1916) оголосив так звану откройовану (тобто — даровану
зверху) конституцію, але і її в 1851 р. скасували. Були значно
обмежені громадянські права, посилився поліційний контроль,
відновлена цензура.
Економічний розвиток західноукраїнських земель напри!
кінці XVIII — в першій половині XIX ст. Реформи МаріїТере
зії та Йосифа ІІ, спрямовані на підтримку національного вироб
ника та полегшення експлуатації селян, стимулювати розвиток
сільського господарства, промисловості і торгівлі.
У сільському господарстві дедалі більше панських маєтків
(фільварків) переорієнтовуються на ринок. У них створюються
переробні підприємства. Частина великих землевласників та
кож почала використовувати вільнонайману робочу силу та пе
131
реходити на нові методи ведення господарства. Розширювались
площі під нові сільськогосподарські культури — картоплю, со
няшник, кукурудзу. Зростало поголів’я великої рогатої худо
би. Так, лише з Галичини щороку експортувалось понад 60 тис.
голів великої рогатої худоби на ринки Відня та інших міст ім
перії. Внаслідок поступок селянству почали виникати міцні се
лянські господарства, які також швидко втягувались у ринко
ві відносини.
Проте наступ реакції та згортання реформ наприкінці
XVIII — у першій третині XIX ст. призвів до застою в економі
ці. У цей період економіка краю розвивалася поступально, по
силилось її відставання від центральних провінцій Австрійської
імперії. Головною сферою економіки залишалось сільське гос
подарство.
Промисловий сектор був представлений переважно видобув
ною галуззю та переробними мануфактурними підприємствами.
У районі Коломиї та в Закарпатті видобували сіль, а в Галичи
ні — вугілля. Широке значення мала деревообробна галузь. Ма
нуфактури спеціалізувались переважно на первинній обробці
продукції сільського господарства (льону, шкір і вовни) та ви
робництві паперу. Станом на середину 1840х років у регіоні ді
яло близько 250 мануфактур. Із них — близько 40 металооброб
них, 30 лікерогорілчаних, 20 з виробництва паперу, 15 соле
варних, 10 скляних, 10 шкіряних, 10 текстильних, 3 керамічні,
2 тютюнові, 7 цукроварень, 15 друкарень.
Впродовж першої половини XIX ст. відбувалась інтеграція
західноукраїнських земель в економіку Австрійської імперії.
Цей процес відбувався болюче для економіки регіону і прирік
край на роль сировинного придатка імперії. Поступово занепа
дала велика торгівля, а разом з нею і міста. Натомість дещо
пожвавилась дрібна торгівля та ряд промислів. На середину
XIX ст. в Західній Україні функціонувало близько 200 ярмарків
місцевого значення. Багато сфер економіки перебували під кон
тролем іноземців. Так, абсолютна більшість земельного фонду,
а отже і сільське господарство, контролювали поміщики, які пе
реважно були поляками, угорцями та румунами. Торгівля та
мануфактурне виробництво були під контролем німців, поляків
та євреїв. Головними експортними товарами залишались зерно,
шкіра, вовна, полотно, віск, сіль, ліс тощо. Натомість імпорту
132
валися переважно готові промислові вироби: одяг, сільськогос
подарський реманент та предмети побуту. Головними центрами
зовнішньої торгівлі залишались Львів та Броди.
Українська культура
у першій половині XIX ст.
Українська культура впродовж всього XIX ст. розвивалась
у вкрай несприятливих умовах. Це було обумовлено остаточною
втратою всіх ознак автономії та самостійності, які ще зберіга
лись у XVIII ст. Натомість посилилась асиміляторська політика
метрополій, яка насамперед виявилась у наступі на українську
культуру. Таким чином, остання розвивалась не завдяки обста
винам, а наперекір ним. Проте геній та духовний потенціал ук
раїнської нації привели до того, що, незважаючи на такі вкрай
несприятливі тенденції, українська культура у XIX ст. зробила
значний крок уперед в усіх напрямах та зайняла рівноправне
становище поміж культур європейських народів.
Освіта. Система освітніх закладів стала одним із головних за
собів русифікації українців Наддніпрянщини та онімечення у За
хідній Україні. Українська мова була повністю витіснена і забо
ронена в системі освіти на підвладних Російській імперії україн
ських землях. Виняток становила Правобережна Україна, у якій
більшість навчальних закладів здійснювали навчання польською
мовою. Лише після польського повстання 1830–1831 рр. влада
вдалася до змін у системі освіти Правобережної України, але во
ни проявились у закритті Кременецького ліцею та в заміні поль
ської мови викладання російською.
В освіті встановилися станові відмінності. Це призвело до то
го, що середня і особливо вища освіта стали виключним привіле
єм дворянства. Були також створені окремі навчальні заклади
для світських осіб (гімназії, училища, ліцеї, інститути, універ
ситети) і духовенства (духовні семінарії та академії). У 1827 р.
з’явився царський указ про заборону допуску до середніх і ви
щих навчальних закладів дітей кріпаків. Недоліками освітньої
системи в Російській імперії також були: контроль з боку церкви
133
та карних державних структур, схоластичність викладання, від
сутність свободи думки, висока вартість навчання. При здобутті
освіти влада робила всілякі утиски за релігійною та національ
ною ознаками. Зокрема, існували спеціальні обмеження щодо
набору до університетів євреїв та представників неправославних
конфесій. Закріпився гендерний бар’єр — дівчата і хлопці навча
лись окремо. Попри це, дівчат не допускали у вищі навчальні
заклади, а спеціальних закладів для осіб жіночої статі у першій
половині XIX ст. не було створено. Освіту дівчата могли отрима
ти у приватних пансіонах або в окремих викладачів та в інститу
тах шляхетних дівчат, що в першій половині XIX ст. існували
у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та Керчі.
В Російській імперії система початкової освіти була пред
ставлена парафіяльними школами, середня освіта — гімназія
ми та училищами, а вища — університетами. Гімназії давали
класичну освіту, тобто основними предметами викладання
в них були мови, історія та література. Училища давали спеці
альну професійну освіту, і в них основними предметами були
математика, фізика та викладались основи деяких професій.
Гімназії існували тільки у губернських містах, а училища — та
кож у повітових.
У 1805 р. на численні проханя української шляхти імператор
Олександр І дозволив відкрити перший у Підросійській Україні
університет — у Харкові. У 1819 р. в Києві, замість закритої Ки
євоМогилянської академії, було засновано Київську духовну
академію, яка стала вищим духовним навчальним закладом
в Україні. У 1834 р. також у Києві було засновано і другий
у Підросійській Україні університет, який дістав назву Універ
ситет святого Володимира (нині — Київський національний уні
верситет імені Тараса Шевченка). Навчання в університетах
тривало 4 роки, там були юридичний, медичний, історикофіло
логічний та фізикоматематичний факультети.
Близькими за рівнем та змістом викладання до університетів
були ліцеї, яких в Україні в першій половині XIX ст. було три:
Кременецький (1817–1831), Рішельєвський (заснований
1817 р. в Одесі) та Ніжинська гімназія вищих наук (заснована у
1820 р., з 1832 р. перетворена на ліцей).
Спеціальну освіту надавали профільні училища. 1804 р. було
засноване ремісниче училище в Чернігові. Для підготовки кан
134
целяристів були відкриті училища у Херсоні та Полтаві. У Хер
соні також було створене училище торговельного мореплавства.
Окрім цього, в Одесі засноване садівниче училище, у Харкові —
землеробське, а у Кременці — землемірне училище. Діяло
чимало фельдшерських училищ.
Розвиток освіти на західноукраїнських землях, що з кінця
XVIII ст. опинились під владою Австрійської імперії, пішов де
що іншим шляхом. Австрійська монархія не перешкоджала
навчанню національними мовами, оскільки мала більшу заці
кавленість в освічених підданих. Відповідно австрійські прави
телі заходилися навколо розвитку освітньої системи у новопри
єднаних землях, де освіта перебувала у катастрофічному стані.
Ця політика, як уже зазначалося, виявилась у відокремленні
освіти від Церкви, розширенні мережі навчальних закладів та
переведенні початкової освіти на українську мову. Але з почат
ку XIX ст., внаслідок наступу реакційних тенденцій у політиці
австрійських імператорів, ставлення їх до освіти змінилось.
Початкові школи у 1805 р. знову передали під контроль Цер
кви. Були закриті, як уже згадувалось, Руський інститут
(1809) та грекокатолицька семінарія в Чернівцях (1818). Ре
форми в освіті припинились і їх відновлення відбулось лише
в період “Весни народів”. У 1848 р. школа знову була відокрем
лена від Церкви, а початкова освіта стала обов’язковою. Нав
чання проводили українською мовою і збільшили термін нав
чання у початковій школі з трьох до чотирьох років. Для дорос
лих відкрили недільні школи. Натомість у середніх та вищих
школах продовжували викладати німецькою та польською мо
вами і доступ українців до них був обмежений. Важливими ос
вітніми центрами були Інститут Оссолінських у Львові (Оссолі
нум), заснований у 1817 р., та Реальна академія, заснована цьо
го ж року. Вищу світську освіту також надавав Львівський
університет, а вищу духовну — Чернівецький ліцей, заснова
ний 1826 р.
Наука. Особливих успіхів досягли українці в царині гумані
тарних наук. Ще однією характерною рисою для розвитку нау
ки в Україні у XIX ст. було те, що більшість тогочасних учених
водночас працювали в кількох наукових сферах.
У першій половині XIX ст. відбулось остаточне оформлення
історії як окремої науки. Засновником наукового вивчення істо
135
рії в Україні можна вважати першого ректора Київського уні
верситету, вченогоенциклопедиста М. Максимовича. Він об
ґрунтував самостійність української історії та створив її схему,
довів українську належність Київської Русі й те, що її спадкоє
мицею була ГалицькоВолинська держава, почав вивчення пи
семних джерел. Його можна вважати ідейним наставником
В. Антоновича, який у другій половині XIX ст. доповнив істо
ричну концепцію Максимовича та створив київську історичну
школу.
Історичну науку в Україні розвивали й інші вчені. У 1822 р.
побачила світ чотиритомна “Історія Малої Росії” Д. БантишКа
менського. На початку 1840х років ще одну “Історію Малоро
сії” створив М. Маркевич. А. Скальковський видав у 1841 р.
“Историю Новой Сечи или последнего Коша Запорожского”. У
1840х роках свою діяльність на ниві історичної науки розпочав
також М. Костомаров монографією “Богдан Хмельницький”.
Виходець із Полтавщини, професор Московського університету
О. Бодянський зробив значний внесок у вивчення та публікацію
джерел з історії України.
Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольк
лористики були започатковані вивченням українських дум та
обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь
М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх
неоціненним зразком поетичного генія української нації та
важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового
вивчення та публікації українського фольклору була продов
жена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку україн
ських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні
студії із фольклористики. Впродовж 1832–1838 рр. у Харкові
видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезнев
ський.
І. Могильницький написав першу українську граматику
в Галичині. Майже одночасно граматику української мови ви
дав у Петербурзі О. Павловський. У 1820х роках М. Максимо
вич у листах до Погодіна спростував твердження про те, що ук
раїнська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця
ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом
того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і по
дальші покоління української інтелігенції.
136
Важливу роль у розвитку математики відіграли професори
Харківського університету М. Остроградський та Т. Осипов
ський. Підручник з математики останнього став головним посіб
ником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть.
У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного
М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних
вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослин
ного світу і склав найповніший атлас флори Московської губер
нії. Для студентів він видав спеціальний навчальний посібник
“Основи ботаніки”. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяль
ність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікіт
ського ботанічного саду поблизу Ялти.
Професор Харківського університету Н. Еллінський видав
двотомний підручник з хірургії для студентів медичних фа
культетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ,
Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів
медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні
товариства.
Провідними центрами наукових досліджень в Україні в цей
період стають університети. Окрім цього, створюються і науко
ві товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолін
ських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів іс
торії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет
з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал
губернатора (1835–1845); Київська археографічна комісія або
Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843–1921).
Література. Прозові твори створювали Г. КвіткаОс
нов’яненко (“Сватання на Гончарівці”, “Пан Халявський” та
ін.), І. Срезневський та А. Метлинський. До найвідоміших ук
раїнських письменників першої половини XIX ст. належали
М. В. Гоголь та Т. Г. Шевченко.
М. В. Гоголь (1809–1852) походив із збіднілого українського
шляхетського роду, закінчив Ніжинський ліцей, автор численних
творів, у яких спирався на українську історію та фольклор (“Та
рас Бульба”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”), а також викри
вав вади сучасного йому суспільства (“Мертві души”, “Ревізор”).
Творчість Т. Г. Шевченка (1814–1861) становить цілу епоху
в українській літературі та культурі загалом. Шевченко походив
з сім’ї кріпаків, і лише у 1838 р. його викупили і поет став віль
137
ним. Упродовж 1838–1844 рр. він навчався у Петербурзькій ака
демії мистецтв. У 1840 р. вийшла в світ перша збірка поезій Шев
ченка “Кобзар”, яка потім доповнювалась і стала своєрідною ук
раїнською національною Біблією. Шевченко є також автором
численних прозових творів. Був членом КирилоМефодіївського
товариства, і після викриття цієї організації 10 років (з 1847 р.
до 1857 р.) перебував на засланні в Середній Азії без “права писа
ти і малювати”. Але всупереч такому вироку таємно продовжу
вав творчу діяльність.
Фольклор. У середовищі українського селянства залишались
поширеними думи, які виконувались професійними кобзарями,
найвідомішим з яких були Остап Вересай, Андрій Шут, Федір
Гриценко, Іван Крюковський та ін. Розвивалися й інші види
фольклору — обрядові пісні, замовляння, приказки тощо. Зміни
в житті українського суспільства зумовили появу нових сюжетів
та напрямів у фольклорі. Саме у першій половині XIX ст. офор
мились солдатські, чумацькі та інші цикли народних пісень.
Музика і театр. П. ГулакАртемовський започаткував укра
їнську національну оперу. Важливу роль у наближенні теат
ральних постановок до проблем реального життя відіграв
Т. Шевченко, який драмою “Назар Стодоля” започаткував соці
альну драматургію в Україні.
У Києві працював композитор Й. Вітвицький, автор музич
ного твору “Україна”, в Харкові — І. Вітковський, на Полтав
щині — А. Єдлічка. Найвідомішим західноукраїнським компо
зитором був М. Вербицький.
Шанувальники музики заснували у 1842 р. Філармонічне то
вариство в Одесі, а у 1848 р. — Симфонічне товариство у Києві.
Важливу роль у розвитку вітчизняного музичного мистецтва ві
дігравали літературномузичні вечори, які відбувались у пала
цах Розумовського, Галаганів та ін. В українських містах часто
давали концерти італійські та австрійські оперні трупи, що
сприяло обміну досвідом та ознайомленню з досягненнями за
хідноєвропейської музики і театру.
В Україні розвивався переважно російськомовний театр.
Так, засновані на початку XIX ст. оперні театри в Одесі та Киє
ві ставили виключно російськомовні вистави або ж вистави іта
лійською мовою. Україномовні вистави практично не відбува
лись. Їх давав головним чином театр, заснований І. Котлярев
138
ським та М. Щепкіним 1818 р. в Полтаві, але вже у 1821 р. він
припинив своє існування. Загалом на початок XIX ст. професій
ні театри діяли у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові. Саме в Хар
кові Г. КвіткаОснов’яненко створив першу українську теат
ральну трупу. Окрім цього, в маєтках ряду заможних дворян ді
яли домашні театри, в яких поряд із запрошеними акторами
грали і українські кріпаки.
Образотворче мистецтво. Т. Г. Шевченко — автор понад
800 картин (“Тесляр”, “Селянська родина”, “Пожежа в степу”,
портрети Лизогуба, Горленка та ін.). Він створив збірку графіч
них робіт “Живописна Україна”.
Визначними українськими художникамипейзажистами
першої половини XIX ст. були І. Сошенко, М. Сажин та
В. Штернберг; а портретистами — Тропінін та В. Боровиков
ський, який започаткував реалістичний живопис в Україні.
Архітектура та скульптура. Після заборони у 1800 р. будува
ти споруди в українському стилі, українське бароко змінив но
вий архітектурний стиль — так званий класицизм. Він характе
ризувався зменшенням кількості оздоблювальних елементів,
спрощенням, масивністю та строгістю форм.
До найвідоміших архітекторів належали в Києві А. Мелен
ський (церква на Аскольдовій могилі, церква Різдва, Контрак
товий будинок, пам’ятник хрещенню Русі, відомий як пам’ят
ник магдебурзькому праву) та Беретті (збудував центральний
корпус університету, будинок Інституту шляхетних дівчат).
В Одесі у першій половині XIX ст. було споруджено Оперний те
атр, Потьомкінські сходи, ансамбль споруд центральної части
ни міста. У Харкові в 1833 р. архітектором Є. Васильєвим збудо
вано дзвіницю Успенського собору, яка тривалий час залиша
лась найвищою спорудою в місті. У Катеринославі архітектором
А. Захаровим споруджено Преображенський собор. На західно
українських землях в архітектурі також поширився класичний
стиль, у якому було побудовано, зокрема, Львівську ратушу, бу
динок Інституту Оссолінських та будинок Оперного театру.
Відбувався подальший розвиток садовопаркової архітекту
ри. До кращих її зразків, створених у першій половині XIX ст.,
належать палац Розумовського в Батурині, палац Галагана
в с. Сокиринці на Чернігівщині та парк Олександрія на Київ
щині. Тривала розбудова Софіївського дендропарку в Умані.
139
Серед видатних скульпторів цього періоду варто назвати
І. Мартоса (надгробний пам’ятник Кирилу Розумовському у Ба
турині, пам’ятники київському генералгубернатору П. Румян
цеву в Києві, губернатору Одеси А. Рішельє, Мініну і Пожар
ському в Москві), В. ДемутМалиновського (пам’ятник Володи
миру у Києві) та Ф. Щедріна (10метрова колона до 100річчя
перемоги у Полтавській битві).