Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Поворот, який відбувся в західно-європейській естетиці у зв’язку з переходом до

постіндустріального, інформаційного суспільства, прийнято називати в культорології

постмодернізмом (буквально – те, що йде після модернізму).

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого

простору, в якому головними цінностями стають воля у всьому, спонтанність діяльності

людини, ігровий початок. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення усілякого

роду норм і традицій - етичних, естетичних, методологічних і т.п, на відмову від авторитетів

будь-якого рангу, розпочинаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм і

закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими.

Характерною рисою постіндустріальних суспільств і культури постмодерну є поліформізм

цінностей і соціальних статусів. Зростає терпимість до зовнішньої екстравагантності, проявам

неординарної поведінки, незвичайності одягу й зовнішнього вигляду, якщо це не заважає

досягненням у науці і бізнесі.

Поняття «постмодерн» якоюсь мірою близьке до поняття «демократія». Демократизація

суспільства є його постмодернізація: руйнується єдиний стиль культури, виникає культурний

плюралізм, наростають процеси усредніння людей і піднесення масової культури.

Головна тенденція постмодернізму – поступово звільнитися від будь-якої влади в культурі,

у тому числі й влади дискурсу (дискурс – міркування, довід), тобто влади мови й мовленнєвої

діяльності. При цьому особливу увагу постмодерністи звертають на подолання влади мови

викладання. Якщо ця установка стане реальністю, мови втратять яскраво виявлений

національний характер. Національна література якодна з основ національного самопізнання

припинить існування. В естетичному відношенні модернізм та постмодернізм єдині.

Відмінність виявляється в стилістиці.

У живопису – це монтажні відеоефекти, фото-арт, гіперреалізм живопису «нових диких». В

архітектурі – це так званий міжнародний стиль – поп-архітектура, декоровані гаражі. У музиці

– панки й нова хвиля «року».

Отже, постмодернізм сформувався в той час, коли була усвідомлена обмеженість

раціоналізму й те, що наслідки культурного прогресу поставили під загрозу винищення часу і

простору самої культури. За образним висловленням Є. Гідденса, постмодернізм є наслідком

«відставання від прогресу». Постмодернізм виступає як парадигма інтелектуальної і художньої

трансформації духовноо світу людини.І багато дослідників сьогодні зауважує на появі

симптомів того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зрстання гуманізму

культури.

У ХХ ст. людина зіткнулася з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації.

Ці проблеми названі глобальними й до них належать:

- подолання екологічної кризи, пов’язаної з катастрофічними наслідками людської

діяльності;

- запобігання війни з використанням зброї масового знищення;

- подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю й бідним

Півднем;

- знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого розвитку економіки,

запобігання негативних наслідків науково-технічної революції.

У чому ж причина виникнення глобальних проблем?

По-перше, це цілісність сучасного світу, яка забезпечується глибинними політичними й

економічними зв’язками. По-друге, криза світової цивілізації пов’язана зі зростаючою еконо-

мічною могутністю людини, яка ніколи не забирала з природи стільки данини, як зараз. По-

третє, нерівномірністю розвитку країн і культури.

Ряд дослідників сьогодні називає глобальні проблеми соціокультурною кризою. У багатьох

своїх рисах вона була усвідомленим рухом, що об’єднував світову наукову, ділову, політичну

еліту (Римським клубом, заснованим у 1968 р.). Основна проблематика досліджень Римського

клубу, як більш авторитетного міжнародного органу, що вивчає майбутнє, - це глобальне

моделювання у взаємозв’язку різних аспектів людської діяльності.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

У 1972 році була складена відома доповідь Дж. Форрестера і Д. Медоуза «Межі росту», у

якому авторами була поставлена мета – вжитинегайні заходи для економічної та екологічної

стабілізації та досягти «глобальної рівноваги». У 1974 році в рамках Римського клубу М.

Месарович і Е. Пестель розробили доповідь «Людство біля поворотного пункту». У цьому

повідомленні вказувалося на необхідність якісного росту в розвитку людської цивілізації.

Ці та інші дослідження підтверджують головну тенденцію, що найбільш яскраво

характеризує історичний процес у ХХ столітті, - постійний рух до об’єднання,

інтернаціоналізації всіх прошарків життя суспільств, раніше замкнених у національних рамках.

Інтернаціоналізація господарських зв’язків, корпорацій виробляє та унормовує єдині форми

організації культури управління, вони стають нормативними в багатьох країнах світу, що

активізує життя. Свідчення цього – повсякденне проникнення науково-технічної революції в

щоденну практику, яка диктує принципово нову роль культури, засобів масової інформації та

комунікації.

Звідси одна з тенденцій сучасного розвитку культури – глобалізація, зближення різних

типів культур. Цей процес позитивний, якщо не зменшується культурне розмаїття, якщо

культура залишається цілісною інтегративно-різноманітною гармонійною системою.

Стремління створити всесвітню культуру не повинно призвести до втрати різноманітності

культур. Тут повинен діяти принцип інтегрального розмаїття. На думку Конрада Лорензса

(австр. зоолог, у деяких працях розповсюджував біологічні закономірності поведінки тварин на

людське суспільство, лауреат Нобелівської премії), при зменшенні культурного розмаїття «між-

культурний відбір втрачає свою творчу дію» і таким чином культурний процес уповільнюється.

Отже, ХХ століття дало світу складну, суперечливу, але величну культуру. Це була

культура напруженого пошуку в усіх своїх напрямках, пошуку адекватної відповіді

адекватними засобами на соціокультурну ситуацію, яка склалася в результаті двох світових

війн, панування тоталітарних режимів, що зводили нанівець гідність людини та її здатність

вільно виявляти себе. Це було століття великих страждань і великих перемог окремих людей і

окремих націй.

Культура ХХ століття не тільки все це відобразила, не тільки знайшла для цього нові засоби

вираження, вона заповідала подальшим століттям і поколінням неминущий характер таких

цінностей, як життя окремої людини зокрема і суспільства взагалі. Історія ХХ століття спонука-

ла культуру зробити акцент ще на одну цінність – відповідальність за майбутне. «Кожен

віповідає за свою планету,» - писав Антуан де Сент-Екзюпері.

Розділ ІІІ. Культура України

Еволюція української культури

Лекція 1. Середньовічна українська культура

1. Культура східних слов’ян і Київської Русі.

2. Культура України литовсько-польського періоду.

Протягом тисячоліть Україна була контактним регіоном, зоною протистояння й асиміляції

двох типів культур: осілої й кочівницької, землеробської і скотарської. Територія України

отримує подібний характер, мабуть, ще в епоху енеоліту, у часи формування трипільської і

середньостогівської культур (V-ІІІ тис. до н.е.). Трохи пізніше в зоні українського Степу й

Лісостепу (а також на Північному Кавказі й Нижній Волзі) формуються арійські народи, що

біля II тис. до н.е. освоюють Середню Азію, Іран, Індію.

Спадкоємцями стародавніх аріїв в Україні виступають північно-іранські народи залізного

віку, кочові кімерійці, скіфи, сармати. У І тис. до н.е. виявляється своєрідність чорноморського

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

узбережжя і Криму, пов’язана з інтенсивною взаємодією місцевих народів зі середиземно-

морськими цивілізаціями, зокрема греко-римською. Панування іранців на півдні країни було

підірвано приходом з півночі в III ст. н.е. східно-германських (готських) племен. Остаточно

воно було зломлено навалою з Азії тюркських (гунських) орд у IV столітті. Германцям-готам

вдалося надовго закріпитися лише в одній з областей Криму. Тюрки ж стають господарями всієї

степової, а в деякі періоди історії, відтіснивши в північні ліси хліборобів, і лісостепової

України.

З перших століть нашої ери фіксується перевага слов’ян у північному і північно-західному

землеробському районах України. До цього часу відносять і початок українського етногенезу

(хоча існують і інші думки). У цьому тривалому процесі всі перераховані етнічні компоненти

виступали як складові частини нової системи. Головним елементом були східнослов’янські

племена.

У процесі свого становлення давні слов’яни контактували з італійськими, кельтськими,

німецькими, іранськими, фракійськими, угро-фінськими, тюркськими й ін. народами. Про це

свідчать множинні мовні запозичення. Наприклад, спільність ремісничої термінології з

італіками. Слова «віра», «світло», «справа», «бог», «жрець»,«добре», - з ірано-язичної лексики.

Слова «князь», «хрест», «кінь», «хліб» - з лексики східних германців (готів).

Особливо слід зазначити інтенсивні й довгострокові контакти слов’ян із північно-

іранськими і германо-скандинавськими етносами. У ХІ-Х ст. ст. східні слов’яни вступають у

особливо тісні стосунки зі скандинавами. У ті часи на заході Європи їх називали норманами

(«північними людьми»), а на сході - варягами (від др.-швед. Var - клятва), самі ж вони

іменували себе вікінгами (від др.-швед. Vikingr - учасник морського походу). Варяги на Русі

швидко слов’янізувалися, залишивши лише династію Рюриковичей.

Новий етап соціального й етнокультурного розвитку слов’ян настає у ІХ-Х ст. ст. У 882 р. у

Східній Європі виникає нова держава, відома в літературі під ім’ям Київська Русь. Руси

виступили як сполучний фермент у середовищі східноєвропейського населення - фінів, балтів,

слов’ян і ін. Уздовж річкових торгових шляхів руси створили могутню поліетнічну державу

квазиімперського типу.

Ця держава не мала ще ідеологічної єдності: була відсутня офіційна культура,

централізована організація релігійного культу, загальна письмова (літературна) традиція. Не

завершився ще процес установлення державних кордонів, адміністративно-управлінського

апарату й системи права нової держави. У перспективі етнокультурна й кількісна перевага

східнослов’янських племен, а також прийняття в 988-989 р. християнства з Візантії призвело не

пізніше половини XI ст. до повної перемоги саме слов’янських початків в організації

культурного, політичного і громадського життя Київської Русі. Особливо вагомо в цьому

підкреслити роль православ’я, яке визнавало слов’янську мову священної літератури,

богослужіння і церковної проповіді.

Прийняття християнства на Русі не було одночасним актом. Йому передували тривалі

контакти слов’ян із християнською цивілізацією. Поширення християнства на Русі також

розтяглися на багато десятиліть, навіть сторіччя. Християнство й елементи візантійської куль-

тури сприйняли, насамперед вищі сфери суспільства. У великих містах жителів хрестили

«заганяючи в ріку їх, як стадо», одні хрестилися добровільно, інші -примусово. Але в селах

християнство затвердилося лише після монгольської навали - не раніше другої половини XIII

століття.

Нова християнська культура поширювалася зверху вниз, захоплюючи спочатку тільки

верхівку суспільства. Для вищих прошарків було характерно старанне й часом формальне

виконання релігійних вимог. Їхню увагу залучала, насамперед, церковна обрядовість, а

богословські основи релігії, що сповідалися, мало усвідомлювалися. Звідси характерна риса

російської релігійності - обрядовір’я.

Іншою важливою особливістю світогляду Древньої Русі був феномен двовірства.

Язичниству властиве сполучення декількох вір: усі релігії сприймаються однаково правдивими,

усі боги - однаково реальними.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Християнство зіграло виняткову роль в ідеологічному обгрунтуванні і таким чином

зміцненні влади київських князів. Божественне походження влади по навчанню церкви дає в

руки князя велику владу й разом з тим ставить перед ним більш широкі і відповідальні

завдання. Церква боролася проти широко розповсюдженого рабства і сприяла його

викоріненню.

У цілому культура Київської Русі складалася як культура православна, де православ’я

виступає системоутворюючим фактором. Уведення християнства сприяло поширенню на Русі

писемності і книжкової культури. Насамперед розвивається церковна література. Зразком

такого роду книг може служити «Остромирово Євангеліє», переписане за замовленням

новгородського посадника Остромира. На Русь проникають у тому ж болгарському перекладі

зразки світської візантійської літератури.

Перекладні твори стають джерелами власної книжності: з’являється багата оригінальна

літераіура. Видатне місце тут займає «Повість врємєних літ» ченця Києво-Печерського

монастиря Нестора. Велику цінність представляють релігійно-публіцистичні твори Феодосія

Печорського, Луки Жидяти, Кирила Туровського, Климентія Смолятича. Особливо слід

зазначити «Слово про закон і благодать» Ілларіона, першого митрополита іноземного

походження. За прикладом візантійських домостроїв князь Володимир Мономах складає свій

«Заповіт». Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», що майстерно згуртувало воєдино

традиції князівсько-дружинного героїчного епосу, дохристиянської народної образності й

церковно-політичних ідеалів протиборства православної Русі кочівникам-язичникам.

Поряд з літературою розцвітає усна народна творчість. Думи, передані з вуст у вуста,

оспівували славу Києва, князя Володимира Червоне Сонечко, діяння його богатирів - Іллі

Муромця, Добрині Нікитича, Олекси Поповича, подвиги й халепи Вольги, Святогора. У казках,

думах, піснях, простежуються традиції міфотворчості. Але вони вже втрачають свій релігійний

зміст.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному контексті європейської художньої

культури, але мало лише йому властиві особливості. Кам’яне будівництво було відоме ще в

середині Х ст., але перші значні кам’яні спорудження - Десятинна церква (989-996) і палацеві

будівлі «міста Володимира» - були зведені в Києві після прийняття християнства. Розквіт

давньоруської архітектури припадає на першу половину XI ст. При Ярославі Мудрому

будується ансамбль «міста Ярослава» у Києві з унікальним Софійським собором у центрі (1037-

1044), також зводяться Софійські собори у Новгороді (1045-1052) і Полоцьку (середина XI ст.).

Видатною пам’яткою XI ст. є Спаський собор у Чернігові (близько 1036).

Нові тенденції в розвитку давньоруського зодчества виявляються в численних пам’ятниках

другої половини XI - початку XII століття. Уперше вони чітко простежуються в архітектурі

Успенського собору Печерського монастиря у Києві (1073-1077), у якому остаточно сформу-

вався тип хрестово-купольного храму.

Значне місце в мистецтві займала скульптура, традиції якої сягають глибини століть. Це

був декор архітектурних деталей і побутових речей, а також зображення язичницьких богів, що

втратили своє сакральне значення. Видатним явищем у світовому середньовічному мистецтві є

київські мозаїки, що найбільше повно збереглися в ансамблях Софійського собору й

Михайлівського Золотоверхого монастиря. Мозаїкою в Київській Русі покривалися, на відміну

від візантійських будинків, лише головна апсида й центральний підкупольний простір. Всі інші

частини розписувалися більш дешевим, але не менш виразним фресковим живописом.

Велике значення в художньому житті Київської Русі відігравав іконопис. У Х-ХП ст. ст.

ікони привозилися з Візантії. Наприкінці XI - початку XII ст. у Києві вже існують свої

іконописні майстерні, як, наприклад, у Печорському монастирі, де працювали видатні

художники Алепій, Георгій та ін. До особливого виду образотворчого мистецтва Русі

відноситься книжкова мініатюра.

Найпоширенішим видом образотворчого мистецтва Київської Русі було декоративно-

прикладне (такі художні ремесла, як металопластика, косторезне, деревообробне, ткацьке).

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Майстерність давньоруських ювелірів була віртуозною: їм було під силу виконання

найтонших предметів із золота і срібла. Велике розповсюдження отримало художнє лиття,

карбування, часто застосовуваласяінкрустація золотом і сріблом, чернь і позолота.

Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувалися орнаментальні компо-

зиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи і музиканти. Ювеліри широко застосовували

техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту) і зерні (орнаменти з напаяних дрібних кульок),

штампування і стискання. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з

перегодчатої емалі - золоті князівські діадеми, колти з зображенням сиринів, павичів,

медальйони «древа життя», деталі книжкових регалій. Майстри працювали як на замовлення

князів і бояр, створюючи високомистецькі вироби, так і в розрахунку на широке коло покупців

- на ринок.

Як у цілому по Європі, мистецтво Русі не уявляло набору чи сукупності окремих видів,

будучи ансамблевим. Зодчество, скульптура, фреска, іконопис, мозаїка і т.д. не існували самі по

собі, вони впліталися в єдину систему - храм як модель світобудови, вони служили єдиній меті -

просуванню віри.

Глибокий занепад, відчутний після монгольського погрому Києва 1240 р. і включення

земель Русі в Золоту Орду, не похитнув віри в обраність Києва. Навколо колишньої столиці

зберігався ореол сакралізованого ядра, серця, з якого «пошла есть Руська земля» Причому

пізніше, коли Київ остаточно утратив своє колишнє значення, звеличування його ролі тільки

підсилилося. Проте з переносом митрополицького престолу в Москву й установою окремої

Галицької митрополії, на початку ХІVст. розривається остання організаційна і ідеологічна

нитка, що скріплювала землі колишньої Київської держави.

Тривале згасання Київської Русі розтяглося більш ніж на сторіччя з 1240-х по 1340-і роки.

Культурна дезінтеграція древньої Русі стала очевидною в роки панування Золотої Орди.

Ситуація змінилася тільки з ІІ половини XIV до сер. XVII століття, коли практично всі землі

України знаходилися під владою Корони Польської й Великого князівства Литовського,

Руського й Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р у Річ Посполиту.

У культурному розвитку українських земель у цей, т.зв. литовсько-польський період, мали

місце ряд особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція

переважає в культурі, особливо духовній, художній. По-друге, культура русинів надовго стає

нездатною до генерування нового, виконуючи лише тільки охороннуфункцію. По-третє,

головна зміна в умовах розвитку культури - руйнування князівської держави. Культура

«державних» націй, що панували, мала переваги перед недержавною культурою українців,

остання випробувала зневагу й утиски

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві.

Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичали культуру Київської Русі,

православ’я, суспільний пристрій, правові норми, писемність. Положення різко змінилося після

Люблинської унії й переходу центральних і східних українських земель до Польської корони

(1569), що відкрито проводила жорстку лінію стосовно «східних схизматиків».

У межах чужої держави, при полонізації й покатоличенні аристократії, православне

духівництво перетворюється на один з головних носіїв національної спадкоємності й

ідентичності. Церква і її прислужники беруть на себе не тільки душопастирські функції, а також

функції культурні й політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами

починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається

місцем етноконфесійній. Відтепер православний - це українець, католик -поляк, а перехід в

інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна поляризація тільки і могла

забезпечити схоронність культурних традицій України-Русі, захищених тепер не міццю

держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за межі

конфесійної боротьби. Сплеск релігійно-культурного життя в Україні 2 пол. XVI -І пол. XVII

ст. називають „ національно-культурним відродженням».

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Навіть українська аристократія ( князі, магнати, шляхтичі), що асимілювалася в польській

етнокультурній сфері, часто у своїх діях апелює до православ’я, до захисту його культурно-

релігійних цінностей. Ще більш яскравого релігійного окрасу отримує культурна діяльність

місцевого населення -міщан. Зацікавлене у ліквідуванні правової нерівності посеред громадян

за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання -братства. Початкова мета

братств -організація взаємодопомоги, - дуже швидко переросла у завдання загальнонаціо-

нального масштабу.На утриманні братства, як правило, знаходилися лікарня, школа, друкарня,

бібліотека. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги... Українські

братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і

контролювати діяльність єпископів. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної

обрядності. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів.

На поч. XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви. Козаки

знайомлять українське суспільство з іноземними технічними, виробничими й культурними

досягненнями.Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію найкращих

національних сил, щиро одаряючи храми, захищаючи мистецтво й активно беручи участь в

організації просвіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як український центр.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі національної аристократії, при

критичному положенні традиційної православної церкви, але за активної участі «цивільного

суспільства» - козаків, міщан, священиків, дрібної шляхти, - формувалася українська культура.

Перебуваючи в складі Литовсько-польської держави, Україна зазнала впливу

європейського Ренесансу. Найбільш за все ці ідеї позначилися на освіті, літературі, філософії.

Ренесансний гуманізм, відзначений особливим інтересом до земних, людських цінностей,

виразніше усього виявив себе в українській поезії і літературі ІІ пол. XV-XV1 ст.ст.,

створюваної латинською мовою. Видатними новолатинськими поетами і письменниками

України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан.

Помітну роль у становленні ренесансного плину зіграли також польсько-українські поети

Григорій Русин із Самбору, Себастьян Кленович, Симон Пеклід та ін. Ідеї Відродження й

гуманізму хвилювали українських письменників і мислителів і в 2 пол. XVI-XVІІ ст. ст. Про це

свідчать твори ректора Київської братської школи Касіяна Саковича, професора Київського

колегіуму Інокентія Гізеля, відомих просвітителів і письменників Дем’яна Наливайка, Кирила

Транквіліона-Ставровецького, Лаврентія Зизанія.

В українській літературі XVII ст. цілком у ренесансному дусі окреслюється коло

«культурних героїв нації» - зразків «ідеальних громадян», гідних наслідування й преклоніння.

Володимир Великий - це Первокреститель, Костянтин Острозький - Відновник і Захисник

благочестя, Петро Могила - Оборонець Русі. В історичній літературі постійно підкреслюється

культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-

монархічним співтовариством. Так, у Густинському літописі (можливий автор Захарія

Копистенський, 1620-і) викладена історія України-Русі з князівських часів до 1597 р.

У літературі все частіше використовувалася мова, насичена українськими розмовними

словами, що робило книги більш доступними. У 1556-1561 р. в українському перекладі

з’являється Пересопницьке Євангеліє. Поява цього перекладу була як наслідком ренесансних

ідей, так і зростаючим протестантським впливом на Україні. Одночасно виявляється

протилежна тенденція: удосконалення літературної мови на церковнослов’янській основі.

І якщо Пересопницьке Євангеліє виходить ще українською, то перша вітчизняна друкована

Біблія - Острозька - вже церковнослов’янською мовою.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на

місцевих східнослов’янських коренях, хоча й відчув вплив епічних традицій степових народів.

Головним персонажем народної героїчної поезії стає козак - Байда, Мамай, Федір Безрідний.

Активно поширюється друкарство. Першу друкарню відкрив у Львові Іван Федоров (1573).

Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві й інших містах. У 1574-1648 pp.

нараховувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних

друкарень.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

У ІІ пол. XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на українських землях

з’являється театр. Пізніше такі театри починають працювати і в інших навчальних закладах,

досягаючи вершин у Києво-Могилянському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то

інший театр - вертеп - цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових вистав у вертепній

скриньці у ІІ пол. XVI століття. На Різдво вертепні вистави у виконанні міщан і селян

продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX століття.

З ІІ пол. XVI ст. починається новий етап у розвитку української музики. Поширюється

музична освіта, з’являються цехи по виготовленню музичних інструментів, складається

багатоголосний (партесний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного за-

пису «київські прапори». Українські наспіви і танці стають модними у всій Європі. При дворах,

на весіллях королів і вельмож, звучать гопаки і козачки як екзотичний символ простонародної

ідилії, пасторалі.

Наведені приклади зародження нової української культури свідчать, що вона жваво

схоплювала досягнення європейського ренесансу, знаходячись, однак, на його периферії і

навряд чи вносячи щось своє - нове.

У XІV-XVIІ ст. ст. виконання християнськими церквами своїх душопастирських завдань

відбувалося на тлі конфлікту, що загострювався між католицькою (державною) і православною

(традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий фактор - розкол католицтва,

протестантський рух - Реформація.

Багато православних храмів (навіть давній символ Русі - Софія Київська) дісталися

католикам. У результаті авторитет православ’я падав. У 1580-х pp. зав’язалася теологічна

дискусія, ініційована католиками (Петро Скарга) про зміст православ’я, його

язичницькихрудиментах (двовірство, обрядовір’я). Єдиним виходом православ’я з кризи

уявлявся союз з римським папським престолом. Виникла релігійна полеміка, що породила в

Україні особливий вид літератури - полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Іван

Вишенський, Христофор Філалет, Герасим і Мелетій Смотрицький, Василь Сурожський, Іов

Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У 1596 р. була підписана Брестська унія, відповідно до якої за рахунок православної

створювалася нова церква - уніатська чи греко-католицька. У ній зберігався православний

звичай, а догматика приймалася католицька, визнавалося верховенство Римського папи.

Єдиною «східною», «грецькою» церквою держава проголосила церкву уніатську, таким чином,

православна митрополія в Україні заборонялася, і незабаром православ’я утратило свою

верхівку. До уніатської церкви народні маси споконвічно ставилися як до чужої, породженої в

результаті зради вірі батьків. Парафіяльним священикам не коштувало праці підняти паству на

захист храмів від зазіхань уніатів, що часом доходило до збройних сутичок: все йшло до війни

«Русі з Руссю».

У 1621 р. при сприянні запорожців відроджується ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан

під захистом «козачої шаблі» рукопоклав нового київського митрополита Іова Борецького й

декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, що домагався від

королівської влади визнання православної ієрархії (1632). Він зумів обновити церковне життя,

додати авторитет і стабільність православ’ю.

Суттєві труднощі випали й на частку уніатів: обіцяної королем і папою рівності з

католиками на практиці не здійснилося. Але з часом уніатська церква зміцнила свої позиції.

Митрополит Іосиф Рутський сприяв підвищенню утворення духівництва, упорядковував

церковне життя, заклав нові монастирі, впроваджував у чернецтві сувору дисципліну,

домагався заснування уніатської семінарії. На заході України в Новий час уже не православ’я, а

унія протистоїть католицизму, пробуджуючи національну свідомість українців Галичини.

Таким чином, релігійна боротьба визначила найважливішу особливість культурного життя

України ІІ пол. XVI - І пол. XVII ст.ст.: православна церква стала втіленням української

самобутності.

Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI-XVII ст.ст. відбуваються

вагомі зміни в освіті. Збільшується відтік української молоді в університети Європи. Вітчизняна

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

ж школа не могла конкурувати навіть з польською, особливо вона програвала школам Ордена

Іісуса: єзуїти створили в Європі справді прогресивні навчальні заклади і за програмою, і за

методикою, і за вимогами до педагогів. Єзуїтські колегії (у кін. XVI ст. їх в Україні було понад

20) забезпечували утворення вищого європейського стандарту. Гуманітарну спрямованість

мали й протестантські школи. Видатною особистістю в справі організації шкіл став князь

Костянтин Острозький, що заснував декілька шкіл на Волині, у т.ч. відому Острозьку академію

(1580-1608), що протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей.

У 1615 р. Богоявленське братство Києва відкриває свою школу, а у 1631 р. архімандрит

Києво-Печерської Лаври Петро Могила засновує монастирську школу. Вона працює на латині

по єзуїтській програмі, але в православному дусі. 1632 р. лаврська і братська школи поєднують-

ся в колегію, названу Києво-Могилянською. Крім українців і білорусів, тут осягали науку

«московити», румуни, болгари, серби, навіть греки і сирійці. Формально вона була визнана

академією лише в 1694 р. завдяки старанням гетьмана І. Мазепи, свого давнього заступника. У

ті роки академія носила почесне найменування Мазепинсько-Могилянської.

У цілому в епоху «культурно-національного відродження» система освіти виконувала не

тільки пізнавальні і виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала

засобом боротьби за віру й національне самовизначення.

Лекція 2. Українська культура Нового часу

1. Українська культура XVII-XVIII ст. ст. Українське бароко.

2. Духовні пошуки ХІХ ст. (період національно-культурного відродження).

3. Розвиток культури в умовах радянського суспільства.

Особливості розвитку української культури в ХVІІ-ХVІІІ стст. полягають у такому. По-

перше, на землях, охоплених війною і повстанням, змінився соціально-економічний устрій.

Було знищено велике магнатське землеволодіння й практично ліквідовано кріпосне право,

магнатські та королівські землі переходили до рук козацької старшини.

По-друге, Визвольна війна XVII ст. розколола увесь русинський народ Польсько-

Литовської держави на два ворожі табори. На землях, охоплених владою повстанців, це

призвело до сплеску православної культурної реакції, а на територіях, що лишилися під

контролем офіційної влади, - до закріплення католицьких та уніатських впливів, а також до

посилення масової полонізації українського міщанства та шляхти.

По-третє, повстання 1648 року призвело в культурно-національному відношенні до

грандіозної контрреволюції, спрямованої проти надмірного і необмеженого поширення

уніатства.

По-четверте, на частині української території формується нова козацька держава,

закінчується трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом

Хмельницьким і послідовниками, хоча й проіснувала недовго (1648-1782), залишила помітний

слід в історії культури й психології українського народу.

Ця держава була створена на основі традицій козацтва. «Військо Запорізьке» – офіційне

найменування цієї держави – принципово відрізнялося як від сучасних йому сусідніх держав,

так і від традицій давньої Русі. Республіканська форма правління й належність верховної влади

виборчому нетитулованому ватажку, гетьману, різко контрастувала з упорядкуванням

оточуючих Україну монархії, а також автократичними (самодержавними) традиціями східного

християнства, носієм яких було православне духовенство. Гетьманщина мала досить обмежену

автономію.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

На момент об’єднання гетьманської України й Московського царства в сер. XVII ст.

російський та український народи відрізнялися одинвід одного історичною практикою

культурного, етнічного й політичного розвитку. Їх культури були різновекторними й

різнорівневими. І надалі їх становище в імперії розрізнялося. Російська народність розвивалася

під захистом могутньої монархічної держави, яка відстоювала інтереси своєї культури.

Прагнучи європеїзувати російську культуру, царі й імператори активно використовували

високий інтелектуальний потенціал України. Український вплив позначився на багатьох сфе-

рах: державній, релігійній, просвітницький, художній. Друга половина XVII ст. – перша

половина XVIIІ ст. характеризується інтенсивним культурним впливом України-Руси на

Московію-Росію, який виявився не просто в переїзді в Москву та Петербург багатьох освічених

українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків і шарів культури

української. По відношенню до Росії Україна починає відігравати роль посередника,

транслятора в передаванні досягнень європейської латинської культури.

Інтенсивні українські впливи стосувалися різних галузей культурного будівництва:

літературної мови, поетичної традиції, прозової літератури, ораторського мистецтва,

драматичної літератури, вокальної та інструментальної музики, живопису, церковної архітекту-

ри. Наприклад, до XVII ст. в Москві й Києві сформувалися дві самостійні редакції літературної

церковно-слов’янської мови, відмінні як за словниковим складом, так і відносно синтаксису й

стилістики. Усунення московської редакції спостерігається вже при Никоні в галузі богослу-

жебних книг, а пізніше й в інших видах літератури. В результаті церковно-слов’янська мова,

яка стане основою для «слов’яно-російської» літературної мови петровської та післяпетровської

доби, формується саме на основі київської редакції.

Таким чином, на межі XVII - XVIIІ ст.ст. відбулася українізація великоруської духовної

культури. Врешті-решт імперський духовно-культурний простір поглинув прояв національної

самобутності культур, що його складали. Україні в цьому просторі, як і іншим слов’янським

регіонам, була відведена роль культурної провінції. Після Петра вона поступово перестає

відігравати роль посередника, транслятора в процесі вестернізації імперського суспільства,

оскільки його верхи звертаються безпосередньо до «першоджерел» західної культури, причому

не в латинсько-католицькій, а в протестанській версії.

Релігійне життя на Україні після Переяслава було ознаменоване конфліктом київської

метрополії та московської патріархії. З 1654 р. на авансцену культурно-релігійної політики

України виступила Росія як захисниця всіх православних. І українська церква як духовна

поборниця нації відійшла на другий план, втративши самостійну роль. Перехідукраїнської

церкви під юрисдикцію російської патріархії відбувся 1686 р. Деякий час після цього

митрополія ще процвітала.

Але найболючіший удар усій православній церкві було нанесно 1721 р., коли Петро І

ліквідував патріаршество й заснував Святійший Синод - бюрократичну установу, призначену

для керування всіма справами церкви. Фактично це перетворювало православну церкву і в

Росії, і в Україні на бюрократичний додаток держави.

На противагу давній традиції митрополит призначається Синодом, а не обирається на

церковному соборі. Під приводом викорінення єресі Синод примусив священників друкувати

книги, писати ікони, будувати церкви за загальноросійськими зразками. 1786 р. державі були

передані всі церкрвні землі, відбулася секуляризація, і церква стала повністю матеріально

залежати від уряду. Уже наприкінці XVII ст. більшість церковних ієрархів України були

російськими або русифікованими, втрачалися традиції й специфічні риси українського

православ’я, його особистісна, більш «західна» орієнтація.

Ціла плеяда вчених і письменників, педегогів, культурних і суспільно-політичних діячів

Києво-Могилянської академії бачила своє головне завдання в просвітництві народу – С.

Яворський, М. Горбацький, В. Ясинський, А. Дубневич, Ф. Прокопович. Випускники академії

працювали в Російській академії наук, Московській греко-латинській академії, університетах

Москви й Петербурга, а також їх багато викладало в в навчальних закладах Західної Європи.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Вихованці академії брали участь і в керуванні державою, але вони служили імперії, мислили

імперськими категоріями.

Особливим проявом культури були «українські ваганти» – мандрівні студенти академії та

інших шкіл, «мандрівні дяки», «бурлаки». У художній літературі XVIIІ - XIХ ст.ст. вони

зображувалися любителями пива і браги, штукарями, героями анекдотів. Але були вони й

зачинателями демократичної літератури рідною мовою, прибічниками ідей Просвітництва. Така

школа «мандрівного філософа» за плечима видатного мислителя й поета Григорія Савича

Сковороди (1722-1794).

Освітній рівень у Гетьманщині відрізнявся порівняно з Росією. Так, у 7 полках з 10 у 1770-

р.р. діяло 866 початкових шкіл, середню світу давали три колегії – Чернігівська, Харківська,

Перяславська. Але протягом ІІ пол. XVIIІ ст. ситуація змінюється, поступово затихає творча

активність Києво-Могилянської академії. Врешті-решт відомий навчальний заклад було

перетворено на звичайну духовну семінарію (1819).

На той час українці, які бажали долучитися до нових знань, охоче вступали до навчальних

закладів, що в 1750-х роках відкривалися вРосії – Московського університету чи Медичної

академії. Так здійснився переворот в географії освіти на 180

: багато провідних навчальних

закладів перемістилася з України в Росію. У кінці XVIIІ ст. було проведено загальнодержавну

освітню реформу, яка зробила освіту привілеєм дворян і перетворила на знаряддя русифікації,

оскільки викладання велося російською або церковно-слов’янською мовою.

Суперечливість епохи, як і в Євопі XVI - XVII ст.ст., породило у творчому житті України

художній стиль, заснований на протиріччях, їх синтезі. Це був стиль бароко, що дозволяв

висловити й зрозуміти дух часу з його подіями-потрясіннями та особливим переломленням

інтересів людини й цілого народу. Задовольняючи смаки нової знаті, бароковий стиль

підкреслював велич і розкіш, подаючи життя як захопливе театралізоване дійство, а талановито

розіграний у пишних декораціях спектакль умів перетворити на «живе життя». Форма пере-

важає в ньому над змістом, складність – над простотою, синтез – над новизною. Невипадково

існує в літературі поняття «українське», «козацьке», «мазепинське» бароко.

Посилене барочними мотивами українське мистецтво досягло в XVIIІ ст. високого рівня.

Особливих успіхів українці досягли в музиці. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим

Березовський і Артем Ведель заклали основи відомого українського хорового співу. Широке

визнання отримав живописець Дмитро Левицький і Іван Григорович Барський. Було збудовано

багатто храмів у стилі козацького бароко. Шедеври пізнього бароко з’явилися в Україні в ІІ пол.

XVIIІ ст.: Успенський собор Києво-Печерської лаври, Андріївська церква в Києві, собор

Святого Юра у Львові.

У XVIIІ ст. закінчилася бурхлива епоха козацької державності і багатогранна культурна

доба бароко. Росія отримала довгоочікуване вікно в Європу на Балтиці, і Україна як посередник

і творець животворних впливів поступово втрачала свою роль і зміст. Зате імперські кордони

різко обмежили її контакти із Заходом. Віднині Росія, максимально використовуючи й вихід в

Європу й західну орієнтацію своїх монархів, і відплив розумів з України в центр імперії,

випереджає її в культурному відношені. Ізольована Україна пеертворюється на культурну

провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати втрата культурної

самобутності.

У кінці XVIIІ- першій половині XIХ ст.ст.українські землі входили до складу Російскої та

Австрійської імперій, що як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати,

населення складалося з етнічно та культурно різних народів (було етнічно й культурно розріз-

неним). Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що

роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в

імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, її

культури.

Україна опинилася у сфері впливу двох культур, двох цивілізацій західної і східної. У

цьому буцімто криється причина певної незавершеності української культури, яка виявилася

внутрішньо суперечливою. З одного боку – «галичанство», що знаходилося в рамках