Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

з’єднання християнства й античної філософської традиції. Саме тут з’являються ідеї, що мають

принципове значення для християнства: Бога як нескінченно чистого духу, зв’язку людської

душі з Божеством, внутрішньої волі людської особистості в її відношенні до зовнішнього світу,

його протилежність світові духу, потреби в спокуті, нарешті, ідея Логосу як посередника між

Богом і людьми. З’єднавши в собі еллінську інтелектуальну культуру, іудейський монотеїзм і

римське право, християнство вже самим синтетичним характером свого походження виявило

норму загального людського життя, для якої національні, культурні відмінності несуттєві. Але в

християнстві проявилася самобутність Сходу, воно стало свого роду духовним реваншем

Сходу. Саме слово «еллін» стає одіозним синонімом «язичника». Християнство багато в чому

відрізняється, часто до протилежності, від античного язичества. Відмінності полягають у

наступному:

Християнство Античність

гріховність земного життя радість земного буття

культ тілесного буття пріоритет духовного над тілесним

смиренність людини активність

повнота життя аскетизм

Віра

у чудо, авторитет у розум

Орієнтація на

внутрішній світ людини зовнішній світ людини

Християнство не було єдиним носієм принципу аскези (від грецьк. вправа - добровільне

обмеження або придушення почуттєвих бажань, відмова від задоволень). Заперечення світу

знайшло найбільше вираження не в теології церкви, а в енкратитських єресях, у гностицизмі, у

маніхействі».

Гностицизм (від грецьк. пізнання) випливає з дуалістичного уявлення про світ, про

споконвічну боротьбу між добрим і злим початком. Гностичними ідеями ортодоксальні

християнські письменники називали сукупність ідей про непізнаваного бога і світ, створений не

благим богом, а нижчими силами, про логос як посередника між божеством і світом, про

людину, котра повинна розбудити в собі правдиве знання про бога і завдяки цьому «знанню»

з’єднатися з божеством. Важливим аспектом гностичного сприйняття людини було уявлення

про те, що вона складається з тіла, душі і духу; перші два компоненти походять від нижчих сил,

котрі наділили людину своїми властивостями. Дух (пневма) походить від божества; це його

відблиск. Тільки той, хто відкриває в собі цей відблиск, стає обраним, непідвласним дії

космічних сил, керуючих тілесним світом. Пневма не знає про саму себе, її пробудження і

звільнення від оковів тілесного і душевного світу і є гнозис - не раціональне пізнання, а

осяяння. Це осяяння відбувається завдяки дії різних посередників між вищими силами і

людьми. Гностики-християни такого посередника бачили в Христі (божественному слові,

логосі), що прийшов спасти тих, хто належить йому, з нижчого світу. Гностичні ідеї виявлялися

в різних сектах (шанувальники Гермеса Трисмегіста, секти послідовників Іоанна Хрестителя

та ін.). У вченнях гностиків відродилася та складна східна магія, проти якої виступали перші

християни. Для гностичних громад була характерна замкнутість, таємничість, складні обряди.

Таємним вважали гностики і своє вчення. Гностики не визнавали людської природи Христа.

Христос сприймався ними як передіснуючий спаситель, «перша людина», «небесний Адам», що

втілився в Ісусі або ввійшов у нього. Він повідомляє обраним, котрі володіють пневмою,

таємниці вищого світу і відкриває шляхи повернення туди. Смерть Ісуса трактувалася як

перемога над космічними силами зла, звільнення від них. Боротьба християнства з

гностицизмом була довгою і важкою. Гностицизм пустив глибокі корені в культурі і вплинув на

саме християнство.

В самому християнстві важливе місце займає проблема теодицеї (виправдання Бога перед

лицем зла). Основною відмінністю новозавітного християнства від гностицизму було

неприйняття ним самого поняття гнозису (містичного злиття з божеством), яким гностики

заміняли віру в бога. Істотним було також положення про те, що спастися можуть усівіруючі в

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Христа (віруючі, а не лише ті, що опанували містичне знання про бога); плотські (тілесні) люди

теж можуть прилучитися до бога і стати духовними. Християнство примирило «світ земний» і

«світ небесний» через боголюдську сутність Христа. При всій своїй духовності, християнство

було свого роду компромісом між духом і плоттю, тому що Христос воскреє як тілесна істота;

плоть розглядається не як «в’язниця», «окови» духу, а в гармонійній єдності з духом і душею.

Принцип аскези був спрямований не на умертвіння плоті, а на її очищення.

Як світова релігія, християнство являє собою поєднання віри, культу, етики і соціальної

організації. Основні ідеї християнства – гріховності людського роду; спасіння, необхідного

кожній людині; спокути гріхів перед богом, співчуття. У християнстві релігією стає загальна

любов до людства, до людей як братів у їх синівності Божій, рівність людей перед Богом.

Християнство з’явилося відповіддю на потреби мас у позитивному ідеалі. Воно ставило перед

людьми нову мету, з’єднуючи надію на особисте безсмертя з надією на загальне спасіння і

відновлення в очікуваному Царстві Божому, обґрунтовувало ідею братерства людей, рівних у

гріху і спокуті, санкціонувало розрив віруючих з ворожим земним світом.

Активна місіонерська діяльність, проповідь «благої вісті» як можна більшому числу людей

були органічно властиві християнству. Важливою особливістю християнської проповіді було

звернення її, насамперед, до соціальних низів. Соціальний склад перших християнських громад

не був однорідним, хоча переважали вихідці із соціальних низів, значне місце займали жінки.

Досить швидкому поширенню нової віри сприяв космополітизм Римської імперії, співзвучний

універсалізмові християнства, що звертається до всього роду людського, незалежно від на-

ціональних відмінностей. Протягом двох сторіч нова релігія завоювала імперію.

У Римі християнство довго розглядалося як повне заперечення офіційної ідеології, тому

переслідувалося владою. Костянтин Великий Міланським едиктом 313?р. легалізував

християнство, котре формально ставало лише одним з численних дозволених культів імперії.

Союз Костянтина з християнською церквою носив, головним чином, політичний характер.

Імператор плекав надію, що християнство зможе запобігти розпаду імперії, замінивши як

об’єднуюча ідеологія стару ідею Риму, і хоча він не переслідував традиційні культи, саме з

цього часу християнство починає здобувати вирішальне значення в ідеологічному житті імперії,

а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну.

Усередині християнства існували різні течії, у тому числі й гностичні. У 325 р. з ініціативи

Костянтина в Нікеї (Мала Азія) був скликаний собор єпископів, який прийняв християнський

символ віри. Саме після Нікейського собору відбулося офіційне оформлення єдиної

ортодоксальної (православної) католицької (всесвітньої) церкви. Наприкінці IV ст. імператор

Феодосій видав укази, що забороняли усяке – публічне і приватне – відправлення язичеських

культів. Тепер християнська юрба почала влаштовувати погроми. Протягом IV ст. йшов відбір

священних книг християн. Як священне писання християнами були прийняті древні тексти,

канонізовані релігійною традицією іудаїзму, що одержали назву «Старий заповіт». Інша

частина, додана християнами і визнана тільки ними, створена в другій половині I ст. н.е., була

названа «Новим заповітом». Нове бачення світу найбільше повно розкривається в

«Євангеліях», що оповідають про земне життя Ісуса Христа. Старий заповіт і Новий заповіт

складають Біблію.

У 395 р. Римська імперія була формально розділена на 2 частини – Західну і Східну. Вже в

410 р. плем’я готів вторглося в Італію, захопило і розграбувало Рим. У 455 р. Рим піддався

новому погромові від племені вандалів. У 476 р. після повалення останнього імператора Ромула

Августула Західна Римська імперія припинила своє існування, на її місці виникли королівства

варварів. На Заході церква пережила імперію. На Сході сильна імператорська влада підкорила

собі церкву.

Раннє християнство відрізнялося демократизмом, ставши світовою релігією, християнство

проповідувало смиренність перед державною владою, хоча і намагалося стати вище неї,

проявило нетерпимість у ставленні до античного вільнодумства і гуманізму і тим самим завдало

удару по античній культурі. Разом з тим християнство висвітило роль духовного життя людини,

внесло у світоглядний хаос народів наступаючого середньовіччя початок внутрішньої,

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

релігійної єдності, духовної спільності, тим самим сприяло створенню загальноєвропейської

культури.

Культура Середньовіччя, Відродження та Реформації

1. Культура Візантії.

2. Культура ісламу.

3. Культура Західної Європи в епоху Середньовіччя.

4. Європейська культрура періоду Відродження та Реформації

Термін Середньовіччя виник в Італії в Х - Х ст. серед гуманістів. Гуманісти, просвітителі

вважали Середньовіччя періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому

піднесенню культури в античному світі й Новому часі. Ставлення до Середньовіччя як до

перерви в розвитку культури, періоду «темних віків» закріпилося в епоху Просвітницва, стало

панівним в XIX столітті. Гегель, наприклад, називав його своєрідним типом варварства.

Романтики, а також представники християнського персоналізму (релігійно- ідеалістичний

напрямок філософії) досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи

цю епоху найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення у світовій історії.

Сучасна наука розглядає Середньовіччя як історично закономірну складову частину

розвитку європейської культури. З Середньовіччя беруть свій початок багато культурних

цінностей, які лягли в основу сучасної цивілізації. Культурна спадщина Середньовіччя

вплинула на розвиток, перш за все, гуманітарної культури, а також, дещо менше, природних

наук і техніки.

Візантія, пряма спадкоємниця греко-римського світу і елліністичного Сходу, яка запобігла

варварського завоювання, багато століть стояла попереду всіх країн середньовічної Європи як

центр найвищої і своєрідної культури. Візантійську імперію часто порівнюють з мостом,

перекинутим між Заходом і Сходом. На вулицях візантійських міст все ще стояли численні

елліністичні статуї, поети продовжували писати традиційні дифірамби і поеми. Тут

продовжувало діяти кодифіковане в VI ст. імператором Юстиніаном римське право, працювали

успадковані від пізньої античності школи. Візанітійці наполегливо називалися «ромеями»,

тобто римлянами, хоча користувалися модернізованимваріантом класичної грецької мови. У

тісному зв’язку з традиціями античної філософії розвивалася філософія християнства,

природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх. Але під прикриттям тради-

цій і стереотипів, нерідко чисто зовнішніх, жив і пробивав собі дорогу новий творчий початок.

У VI ст. при імператорі Юстиніані Візантія займала велику територію й була порівняно зі

своїми сусідами, примітивними варварськими державами, країною величною й блискучою, зі

складним апаратом державного управління і високорозвиненою дипломатією.

Ідеологічною основою Візантійської імперії стало християнство в його православному

віросповіданні. Візантійська імперія, до складу якої в період свого розквіту входили величезні

території від Піренеїв до Північного Причорномор’я, була поліетнічною державою. Пра-

вослав’я стирало етнічні відмінності, візантійці дотримувалися формули: «Один Бог, один цар,

один православний народ». Теократія Візантії представляла свої догмати як політичні норми

загального значення.

У Візантії, де імператори головували на церковних соборах, з 395р. офіціально починає

реалізовуватися ідея так званої симфонії (гармонії) між державою і церквою. Хоча відносини

церкви зі світською владою переживали і напружені періоди, які іноді, переходили навіть у

відкриті конфлікти.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

На Заході церква споконвічно складала цілком самостійну силу на міжнародній арені. У

спілкуванні з численними королівськими, герцогськими і княжими дворами роздробленої

Європи Рим дотримувався принципу наставницького, «пастирського» ставлення.

Таку ж позицію римські папи прагнули займати і по відношенню до східних патріархів.

Посилення домагання пап на володіння необмеженою владою і прагнення підвищити папський

престол над східними патріархами викликали різко негативне ставлення з боку візантійських

імператорів і східного духівництва, оскільки мова в основному була про політичне

протистояння Рима і Константинополя. Конфронтація між західною і східною церквами

посилювалася догматичними, теологічними та обрядовими розбіжностями.

У візантійській художній культурі злиті дві основи: розкішне видовище і спіритуалізм (від

лат. spiritualis - духовний - філософські переконання, які розглядали дух як першооснову

дійсності). Сама церемонія богослужіння, що здійснювалася у візантійських храмах, була

прикладом якнайтонше розробленого «символічного мистецтва». Візантійську церкву сучас-

ники називали «безтілесним і духовним театром». Коли посли київського князя Володимира в

X ст. побували у Царграді (Константинополі) на богослужінні в соборі св. Софії, вони, як

відомо злітопису, не знали, на землі вони були чи на небі. За переказами, це й було однією з

причин того, що Київська Русь прийняла християнство візантійського зразка, а не західного.

Цей храм, який спрадавна вважався дивом мистецтва, був збудований у VI ст. малоазійськими

зодчими Анфімієм та Ісидором. Собор св. Софії залишився найвищим досягненням візантій-

ської архітектури.

Головними формами візантійського живопису були монументальний храмовий живопис

(мозаїка і фреска), ікони, книжні мініатюри. У візантійському іконописі в VIII- IX ст. був

складний період, що отримав назву «іконоборство». Носії іконоборчих поглядів повстали проти

зображення Бога і святих у людській зовнішності, ікони були заборонені офіційним едиктом

(законом). Цей період тривав біля 100 років. У 842 р. перемогли представники табору

іконошанування, що знаменувало перемогу еллінських і слов’янських елементів над східними,

азіатськими. Іконоборці знищили безліч ікон. Не збереглися і малюнки світського нерелігійного

мистецтва, так як вони були вщент знищені противниками іконоборства, після того як в IX ст.

іконошанування було відновлено. Діяльність художників Візантії підлягала найсуворішому

регламентуванню, контролю імператорського двору і церкви. Візантійський художник був на

нижчих сходинах суспільної ієрархії.

У Візантії небаченої тонкості досягали ювелірні ремесла. Процвітало мистецтво емалей,

інкрустацій із коштовного каміння, різьблення по кості. У техніці мозаїки виконувалися

невеликі іконки, набрані з кубиків розміром як макове зернятко. Ювелірність візантійського

стилю особливо яскраво виявилося в мистецтві книжкової мініатюри.

Візантія характеризувалася високим рівнем правових відносин. Звід цивільного права

Юстиніана, названий сучасниками «храмом правової науки» складався з Кодексу - основних

постанов діючого римського права, Дігести - великої збірки правових положень, запозичених у

римських юристів, Інструкцій - коротких рекомендацій для юриспруденції і Новел -нових

законів, виданих самим Юстиніаном.

Візантія особливо славилася досягненнями в історіографії. Паралельно з історіографією

існував специфічний середньовічний жанр історичного твору - хронографія, присвячена огляду

історичних подій. Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії підпорядку-

вався потребам практичного життя - ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи. Так, у

математиці поряд з коментуванням праць стародавніх авторів розвивалися як фундаментальні,

так і прикладні напрямки. Особливо плодотворною діяльністю визначився Лев Математик (IX

ст.), який заклав основи алгебри, використав буквенні позначення.

Значними були досягнення візантійців у галузі медицини і хімії. Вони удосконалили

діагностику хвороб. У VII ст. у Візантії був винайдений «грецький вогонь» - суміш нафти,

гашеного вапна і різних смол, що забезпечувало успіх у морських сутичках.

У Візантії, в її ранній період, зберігалися старі центри античної освіченості - Афіни,

Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Після їх занепаду з’являються нові наукові і навчальні

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

центри. Так, у Константинополі в IV ст. створюється Магнаврська вища школа, а в 1045 р. -

університет.

Дітей, віком шести - семи років, віддавали до початкової школи, де вони протягом двох -

трьох років навчались писати, читати і рахувати. Ті, хто хотів присвятити своє життя науці або

готувалися обіймати високі державні пости, продовжували освіту, вивчаючи риторику,

філософію і юриспруденцію.

З XIV ст. починається період воєнних і політичних поразок візантійської держави. За

блискучим фасадом «Ромейської імперії» давно вже невпинно ішов процес її послаблення і

виродження. В 1439 р. з метою отримання допомоги у боротьбі з турками Візантія уклала Фло-

рентійську унію з Римом, визнавши католицькі догмати і верховенство папи. Але ця унія не

отримала підтримки народу і найближчим часом імператор і Константинопольський патріарх

від неї відмовились. Візантія, «Другий Рим» по-своєму повторювала долю першого Рима. В

1453 р. Візантія занепала під натиском турок. Собор св. Софії був перетворений на

мусульманську мечеть, візантійське мистецтво загинуло.

Але «візантійський стиль», в широкому розумінні, поширювався далеко за межами Візантії.

Особливо плідну роль відіграла Візантія в культурному розвитку ряду слов’янських країн -

Болгарії, Сербії, Київської Русі.

Поряд з християнством і іудаїзмом найважливіше місце в розвитку світової культури

займала культура ісламу (від араб. «покірність»), початок формування якої був покладений в І

пол. VII ст. Згідно з арабськими джерелами пророк ісламу Магомет (Мухаммад) народився в

Мецці 29 серпня 570 р. Головна святиня ісламу - Чорний камінь (зберігається в Каабі), а основа

- Коран (від араб. «читання»). Головним завданням, яке ставив перед собою Магомет, було

відновлення суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм,

так і християнство. Коран - найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової

літератури. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні і правові настановлення,

визначає звичаї і традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Крім

релігійно - філософського, законодавчого та історико-культурного викликає інтерес і

літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою.

Як іудаїзм і християнство, іслам має розвинуту догматику. До основних його догм

належить віра в існування Єдиного і одного Бога, а також янголів (малаїка), сатани (шайтана),

чортів (джинів), віра в пророків Бога, божественне походження Корану, у день Страшного Суду

(яум алькияма), у рай (джана), у пекло (джаханам) та в безсмертя душі.

Обов’язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п’ять стовпів ісламу. Це

п’ятиразова молитва (сапат) щоденно, 30- денний піст у світлу частину доби (саум) в місяці

рамадані, пожертвування біднякам (закят), паломництво у священні міста мусульман Мекку й

Медіну (хадж), а також виголошення формули: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Магомет -

його посланець». Таким чином, іслам продовжував і розвивав вже існуючі до нього вірування.

Крім Корану, в ісламі існує Сунна пророка -основа поводження і законодавства для віруючих, а

також Тефсір -тлумачення Корану і Сунни знавцями - улемами та суддями. Коран, Сунна і

Тефсір - складають основу Шаріату (від араб. «належний шлях») - зводу мусульманських пра-

вових і теологічних нормативів, який укладено в VII -XII ст. в Арабському халіфаті.

Вже з середини VII ст. відбувається розподіл мусульман на шиїтів і сунітів, який

зберігається і в наш час. Суніти, крім Корану, вважають священною і недоторканою Сунну.

Імам, посада якого виборна, повинен тільки стежити за чистотою дотримання традицій. Шиїти

вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінити Сунну. У

шиїтів право бути імамом мають тільки кровні спадкоємці Магомета роду його зятя і

двоюрідного брата Алі, тобто влада передається у спадщину.

Завдяки ісламу напівдикі й розрізнені племена кочових арабів бедуїнів об’єднуються і вже

по смерті Мухаммада (632 р.) під керівництвом халіфів (заступників пророка), яких називали

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

також імамами (керівниками релігійної общини) виходять, за межі Аравії з метою посвячення у

свою нову релігію всіх «невірних».

За порівняно короткий час араби поширюють свою владу на землях Іспанії, на заході, до

Індії, на сході, і від Сахари, на півдні до країн Північного Кавказу і Середньої Азії, на півночі.

Створюється могутня теократична держава - Арабський халіфат. З VIII ст. розвиток арабської

культури відбувається в тісній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів.

Культура Арабського халіфату відіграла важливу посередницьку роль в передачі

європейцям культурних цінностей Античності і Сходу. Класичною арабською мовою, яка

служила народам Ближнього й Середнього Сходу міжнародною мовою, написана багата

наукова і художня література. Про культурний вплив арабів на Європу свідчить ряд наукових

термінів і побутових слів, засвоєних європейськими мовами з арабської - алгебра, алхімія,

альманах, логарифм, цифра, зеніт, тариф, диван, амулет та ін. Очевидні досягнення середньо-

вікових мусульман в галузі точних і природничих наук. Досить назвати імена Аль-Хорезмі -

одного з основоположників алгебри, Аль-Баттані, який ввів у науковий обіг тригонометричні

функції, Ібн Хайгана- засновника мінералогії.

Поступово виникає мода на всеохоплюючий енциклопедизм. Блискучого, на той час,

розвитку точні й природничі науки досягли в працях двох енциклопедистів - приятелів - «князя

учених» Ібн-ін-Сіна (Авіценни), автора 273 трактатів з філософії, медицини і фактично всіх ін-

ших, відомих на той час наук, і Аль-Беруні, світову славу якому принесла фундаментальна

праця з топографії Середньої Азії і роботи з мінералогії. Слід згадати й про алхімію (аль-

хемійя). Попри всі звинувачення щодо псевдонауковості стародавніх алхімічних досліджень

слід зазначити, що саме завдяки їм поступово викристалізовувалися вже цілком наукові

технології багатьох сучасних хімічних виробництв. Видатною пам’яткою арабської культури є

суфійська (суфізм - неформальна течія ісламу), світська й богословська література, створювана

різними мовами в ісламському світі. Це твори Нізамі, Аль-Газалі, Сааді, Навої, Хафіза, Омара

Хайяма, Фірдоусі та ін.

Ісламська культура Середньовіччя концентрувалася в містах, характеризувалася всебічним

розвитком. Вагомим фактором росту нових міських центрів була ісламська система освіти.

Коран прямо вимагав від кожного мусульманина повсякчас поповнювати свої знання. Цитата з

цією вимогою, як правило, прикрашала фасади ісламських навчальних закладів. Навчальні

заклади початкової «коранічної» школи (для дітей віком від 5 років) називалися мектебами,

потім вивчення Корану проводжувалося в кутабах (з 10 років), а середню й вищу освіту можна

було отримати в медресе. Викладачам і челяді тут виплачували гроші, учні забезпечувалися

стипендією, навчальним приладдям і житлом. Основним предметом вивчення було

мусульманське право. Навчання здійснювалося у формі лекцій, переробки джерел та диспутів.

Вивчалися також богословські дисципліни, мова та література, медицина, арифметика та ін.

При медресе завжди організовувалися бібліотеки. Традиції організації арабської освіти в

медресе помітно вплинули на систему освіти в Західній Європі.

Середніми віками називається тривалий період в історії Західної Європи між Античністю й

Новим часом. Нижньою межею середніх віків традиційно вважається дата занепаду Західної

Римської імперії - 476 p. Верхню межу Середньовіччя визначити складніше. Більшість авторів

обмежує Середньовіччя XVI - серединою XVII ст. Здається також досить обгрунтованим

погляд Ж. Ле Гоффа, який розширює середні віки до кінця XVIII і навіть початку XIX ст. ,

вводить поняття «тривале середньовіччя». У середині тисячолітньої епохи Середніх віків

прийнято виділяти декілька періодів:

1. Раннє Середньовіччя.

2. Високе класичне Середньовіччя.

3. Пізнє Середньовіччя.

У літературі зустрічається ще й інша періодизація Середньовіччя.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Суть культури будь-якої епохи в більшості виражається в уявленнях людини про себе

особисто, про смисл свого життя в цьому суспільстві, його орієнтири, цілі, інтереси. У

середньовічній культурі ці цінності обумовлені особливостями феодального земельного

господарства з його умовністю володіння землею, особистим та економічним підкоренням

васалів (це слово спочатку означало «малі діти») , стабільністю взаємних зобов’язань васала й

сеньйора.

Феодалізм виникає з розпадом рабовласницького ладу, одночасно із занепадом античної

цивілізації. Деякі історики відзначають елементи феодалізму ще в пізній Римській імперії.

Основні риси феодалізму -натуральне господарство, специфічна структура земельної власності

-умовне землеволодіння (феод, лен, бенефіцій), інститут васальної залежності, партикуляризм

(лат. porticularis - частковий, приватний), корпоративність, становий устрій і т.д. Феодалізм

породив іншу, ніж у давні часи, систему людських взаємовідносин - станово-корпоративне

суспільство.

Стани (касти) - великі соціальні прошарки, становище яких в суспільстві, привілеї, права і

обов’язки закріплені традицією й передаються у спадок. Становий устрій складався під

впливом економічних відносин, але не без втручання держави.

З утворенням централізованих держав формуються стани, які складають структуру

середньовічного суспільства- духовенство, дворянство (лицарство) та інші жителі, згодом

названі «нижчим станом» або «народом». У різних соціальних групах формувалися

різноманітні «картини світу», ті ж самі поняття та символи по різному тлумачилися. В Се-

редньовіччі співіснували церковна, світська та народна культури.

Виробничі відносини в умовах середніх віків спиралися на земельну власність феодала й

особисту залежність від нього селянина, який жив на цій землі. Поряд з властністю феодала

існувала особиста власність селян і ремісників, передусім власність на знаряддя праці,

можливість використати їх задля власної вигоди. Певною складністю і протиріччям позначена

політична структура середньовічного суспільства. Феодал не тільки володів своїми землями,

але й правив ними, як цар. Звідси - складна ієрархія всередині панівного класу і яскраво

виражена тенденція до сепаратизму, боротьба феодалів з королівською владою, яка фактично

існувала в інтересах тих самих феодалів .

Найважливішим фактором формування й розвитку західноєвропейської середньовічної

культури були християнська релігія та церква. Поступово християнська доктрина стає

основним елементом світогляду середньовічної Європи. Філософія, мораль, право, освіта,

література, мистецтво були пов’язані з богослов’ям або підкорялися йому, оцінка реальності

частіше за все подавалася в категоріях, що зародилися у сфері релігії та теології.

Церква в Середні віки була єдиним носієм духовних цінностей, моральних норм,

позитивних знань і т. ін., які вона по мірі можливостей намагалася привносити в маси. Але

християнство поширюється не на вільному місці. Однією з особливостей європейської культури

є нашарування християнської релігії на більш раннє язичництво. Протягом всієї Європейської

історії вони з перемінним успіхом протистоять один одному. Це знайшло відображення в

«низовій» народній культурі, в явищі карнавалу. Важливо також зазначити наявність в

європейській культурі гностичної традиції з її дуалізмом, запереченням цінностей «мира сего».

Язичницькі пласти культури і гностичні впливи стали основою для численних єресей, а також

чаклунства, відьомства і подібних явищ, що набували характеру масових неврозів. Єресі, як

правило, мали соціальний характер. Серед них можна виділити помірковані, т. зв. бюргерські та

селянсько-плебейські. Для боротьби з подібними явищами церква застосовувала інтердикт

(тимчасова заборона папи проводити на території, на яку накладали кару, богослужіння й

релігійні обряди), відчуження (грецьке «анафема») - виключення людини з релігійної общини.

Церквою була створена спеціальна установа - Священна інквізиція (розшук), призначенням якої

було знищення єресей. Тільки в Іспанії за 350 років існування інквізициї переслідувалося

345626 єретиків, 36212 з яких були спалені живцем (Історія світової культури. Культурні регіо-

ни. - К., 1997. - С.303).

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Основними центрами християнської культури були монастирі. Розсадником «чернецтва» у

ранньосередньовічній Західній Європі сталаІрландія. За монастирським статутом монахи

повинні були активно працювати в господарстві, тому монастирі ставали великими багато-

галузевими господарськими комплексами, які служили зразками для іншого населення.

Чернецтво створило у Середньовіччі свою окрему субструктуру, яка відіграла помітну роль в

загальнокультурному процесі. З VII ст. кожен більш-менш усталений монастир обов’язково

повинен був мати при собі бібліотеку, скрипторій (місце для переписування документів і книг) і

школу. Для навчання кліриків (священнослужителів) використовувалися єпископські й

монастирські школи, в яких був введений поділ «семи вільних мистецтв» на дві частини:

тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика, діалектика) і квадріум (чотири шляхи знання:

геометрія, арифметика, астрономія, музика).

В ХІІ - ХІІІ ст. на базі таких шкіл з’явилися університети й академії. Перші з них відкриті в

італійських містах Салерно (1158 р.) та Болоньї (1162 p.), в Парижі (1200 р.). У подальшому

університети з’являються в Англії (Оксфорд, Кембрідж), Чехії (Прага), Польщі (Краків).

Наприкінці XV ст. в Західній Європі нараховувалося 65 університетів, в переважній більшості

заснованих з санкції римської курії. Студенти (від лат. Studeo, steadier -старанно навчатися)

об’єднувалися в організації («земляцтва», «провінції», «нації» і «науки»). На чолі «науки»

стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах

проходило у формі професорських лекцій, організовувалися публічні виступи й диспути з

проблем філософії і богослов’я. Навчання проводилося латинською мовою і тому не дивно, що

тільки третина студентів одержувала ступінь бакалавра і тільки кожен шістнадцятий - ступінь

магістра.

Мандрівні школярі - ваганти - кочували по всій Європі в пошуках кращих вчителів і

кращого життя. Ваганти створили особливий тип латиномовної поезії, в якій поєднувалися

інтелектуалізм вченого стану, вільнодумство і життєрадісність, сміховий початок народного

світосприйняття. Уявлення про творчість вагантів дає визнаний у наш час міжнародним гімном

студентства «Гаудеамус». Великими теологами й філософами - схоластами були Ансельм

Кентерберійський, П’єр Абеляр, Фома Аквінський та ін. Філософія в цілому була практично

ідентична теології й розглядалася як «служниця богослов’я».

Тривалий час головною ідеєю середньовічної Європи була ідея теократії (богоуправління ).

На практиці ця ідея набула вигляду т. зв. папоцезаризму, тобто зосередження в руках папи

римського не тільки духовної, але й світської влади над замкненими монархіями та їх

монархами. Зрозуміло, що самим монархам це не могло імпонувати. поведінки.

Найхарактерніша ознака народного свята - це його веселість і неоднозначна (амбівалентна)

емоційно-психологічна забарвленість, що здобувається у моменти кульмінації.

«Карнавальна культура», згідно з думкою Бахтіна, є уособленням зовсім іншої системи

цінностей, проголошених в офіційній культурі. Карнавал – це друге життя народу, організовне

на сміховому початку. Карнавал дає тимчасове звільнення від пануючої правди, тимчасове

скасування всіх існуючих відношень, привілеїв, норм і заборон.

Для мистецтва, як і для середньовічного життя взагалі, були характерні традиціоналізм,

канонічність, анонімність, що витікала з уявлення про гріх гордоти. Характерною особливістю

середньовічного мистецтва був його тісний зв’язок із ремеслом. Саме в середньовічних цехах

народилося таке поняття, як шедевр, тобто доведений до артистизму твір ремесла. Мистецтво

середніх віків було ансамблевим мистецтвом. Воно існувало в нерозривній єдності архітектури,

живопису, скульптури та прикладного мистецтва. Основу середньовічного синтезу складала

архітектура, вона виступала головним стилетвірним елементом. Архітектура й скульптура

середніх віків пронизані релігійністю, були «Біблією в камені».

Епосі феодальної роздробленості, що наступила після розпаду імперії Карла Великого,

належить романське мистецтво. Романський стиль був тоді розповсюджений повсюди,

найяскравіше, «найкласичніше» в Німеччині та Франції. Сам термін виник у ХІХ ст. за анало-

гією до поняття «романські мови», в основі яких лежала давня латинь, походить від

латинського Roma - Рим. З самого початку застосований по відношенню до пам’яток

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

архітектури, він потім був перенесений на епоху в цілому. Напади й бої складали стихію

тодішнього життя. Тому дух войовничості й постійної потреби самозахисту пронизує й

романське мистецтво. Основне, що воно створило, - це замок-фортеця чи храм- фортеця.

Підвищена на пагорбку будівля з вартовими баштами, насторожена і загрозлива, з

великоголовими й великорукими виліпами, немовби прирощеними до тіла храму й мовчазно

оберігаючими його від варварів, ось характерне творіння романського мистецтва.

Термін «готика», «готичний» був введений теоретиками італійського Відродження. Слово

походить від назви варварського племені готів, які у 410 р. пограбували Рим. Ним позначали

все, що не було класичним у попередню Ренесансу епоху.

Готика пов’язана з життям середньовічного міста-комуни, з боротьбою міст за незалежність

від феодального сеньйора. Як і романське, готичне мистецтво поширилося по всій Європі,

найкращі свої плодидало в містах Франції. Готичні собори не тільки високі, з подовженням

майже до неба незчисленних стріл веж, загострених арок; вони дуже протяжні. Готичний собор

неоглядний, часто асиметричний і навіть неоднорідний у своїх частинах: кожний з його фасадів

зі своїм порталом особливий. Він дійсно ввібрав у себе весь світ середньовічного міста. Можна

тільки уявити, як промовисто виглядали готичні собори в ті часи, якщо навіть зараз у сучасному

Парижі перед готичним собором Паризької Богоматері тьмяніє архітектура бароко, класицизму,

ампіру.

Наука була в основному книжною справою і «прислужницею» релігії. Сам термін «наука»

для середньовіччя можна використовувати лише умовно. Вона спиралася, головним чином, на

абстрактне мислення, і лише незначною мірою на експеримент, не ставила перед собою прагма-

тичної мети, а переслідувала, насамперед, завдання релігійно-містичні. Так, метою

середньовічної алхімії був пошук «філософського каменя», а вже одночасно вивчався і склад

речовини. Але, так би мовити, «побічним продуктом» такого роду занять стало накопичення

грунтованих на досліді позитивних знань про природу. У науці виокремилися чотири напрямки:

1. фізико-космологічне знання, що поєднувало сукупність фізичних, астрономічних і

математичних знань, що підготували грунт для розвитку математичної фізики Нового часу;

2. вчення про свтло;

3. наука про живе;

4. астролого-медичні знання, включаючи алхімію.

У середині XIV ст. в Європі були побудовані перші доменні печі, які виробляли чавун.

Досить поширеним явищем в середні віки в Європі були водяні млини та вітряки (колеса,

двигуни). Серед інших середньовічних досягнень техніки слід згадати про удосконалення меха-

нічних годинників, створення окулярів, застосування магнітного компаса, друкарство

(Гуттенберг, XV ст).

У XV cт. феодальна держава досягає найвищого ступеня централізації завдяки абсолютній

монархії, значення якої полягало в тому, що укріплюючи економічну і культурну спільність

народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Склалися сучасні європейські мови.

Типологічна своєрідність європейського феодалізму знайшла відображення в певній культурній

спільності, яка разом з місцевою своєрідністю пов’язувала країни Західної й Центральної

Європи, а також Скандинавії. Ця спільність виявилася в характерних рисах світогляду, в релі-

гійній близькості художньої творчості. Відбувався процес становлення єдиної європейської

культури. Таким чином, Середньовіччя - найважливіший період у становленні європейської

цивілізації.

Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвиткові країн Західної і

Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сам термін «відродження»

був введений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс

характеризується звертанням до культурної спадщини Античності, немовби відродженням

його. Мислителі епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії,

запропонувавши розподіляти її на давню, середньовічну й нову. Відродження почалося в Італії.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Серед дослідників не існує єдиної думки відносно того, чи є Відродження світовим феноменом,

чи цей культурний процес притаманний тільки Італії. У будь-якому випадку італійське

Відродження стало своєрідним еталоном, з яким порівнються подібні явища в інших країнах. У

XVI ст. Ренесанс стає загальноєвропейським явищем, охоплюючи всі країни Західної й Цент-

ральної Європи. Розрізняють «південне» й «північне» Відродження. Вони, безумовно, пов’язані

одне з одним, хоч і відрізняються за своїм світосприйняттям, темпераментом, художнім стилем

тощо.

Найбільш послідовно еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко розрізняються

чотири її етапи.

1. Проторенесанс (дученто-треченто) – остання третина ХІІІ – ХІVст.

2. Раннє Відродження (кватроченто) – ХV ст.

3. Високе Відродження (чінквеченто) кінець ХV – перша половина ХVІ ст.

4. Пізнє Відродження – друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У літературі можна зустріти й дещо іншу періодизацію.

Можна виділити такі основні риси й особливості культури Відродження.

а). Епоха Відродження – це час початку розпаду феодального ладу. У маленьких

італійських республіках уже на початку середніх віків виникає прошарок багатого й освіченого

міщанства (бюргерства). Міста-республіки мали численні торговельі зв’язки з різними

регіонами світу. Уже в ХІІІ ст. в Італії здійснювалися спроби скасувати кріпосне право. З підне-

сенням бюргерства саме в італійських містах виникла й нова форма суспільного життя. Коли в

інших країнах Європи устрій життя ще зберігав середньовічні форми, в Італії виник уже новий

тип людини з більш широкими потребами, яка вимагала від життя все, що тільки воно могло

дати.

б). Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей

певних професій – філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість

«божественного» стали вивчати все «людське». Звідси їх назва –

гуманісти. На зміну колективному досвідові майстрів Середньовіччя

прихо4