Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

міщанства (бюргерства). Міста-республіки мали численні торговельі зв’язки з різними

регіонами світу. Уже в ХІІІ ст. в Італії здійснювалися спроби скасувати кріпосне право. З підне-

сенням бюргерства саме в італійських містах виникла й нова форма суспільного життя. Коли в

інших країнах Європи устрій життя ще зберігав середньовічні форми, в Італії виник уже новий

тип людини з більш широкими потребами, яка вимагала від життя все, що тільки воно могло

дати.

б). Провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей певних професій –

філософів, філологів, поетів, інженерів, які замість «божественного» стали вивчати все

«людське». Звідси їх назва – гуманісти. На зміну колективному досвідові майстрів

Середньовіччя приходить індивідуальна творчість архітектора й художника. З епохою Відро-

дження асоціюється розквіт придворної світської культури, орієнтованої на задоволення й

розважання.

Особливо змінилося становище жінок. Освічена жінка, яка цікавиться мистецтвом і

поезією, вміє гарно говорити й писати, стримано, але вільно поводиться в товаристві чоловіків,

найраніше з’являється в Італії. Саме тут уже в ХІІІ ст. існували жінки-поети і вчені. Людина

епохи Відродження ще не знала гніту моди й громадської думки, але в одязі не тільки жінки,

але й чоловіків виявлялася велика любов до розкоші. Особливо відрізнялися цим флорентійці.

в). На противагу Середньовіччю з його пригнічуванням індивідуальності, підкореністю

людини церковним догматам діячі перехідної епохи вбачали життєвий ідеал у звільненні

особистості, її розкутості, творчому початкові як головної суті людини, виявлення чого вони

вбачали в античній культурі. Цим зумовлена підвищена увага до Античності, прагнення її

немовбито повернути, відродити втрачені в середні віки ідеали.

Відродження було пов’язане з «низовою» народною культурою. У таких творах, як

«Декамерон» Дж. Бокаччо, «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Раблє, які стали своєрідними

маніфестами епохи, свідомо епатувалися й принижувалися християнські моральні норми. У

літературі почали прославляти похіть, пияцтво, ненажерливість, спритність тощо і висміювати

високі прагнення душі, особливо аскетизм. Головним «антигероєм» епохи став монах.

г). Епоха Відродження стає першим етапом свідомої секуляризації європейської культури,

її орєнтації на світську культуру. Разом з тим культура Відродження залишалася культурою

християнською. Ренесанс немовби існував з католицтвом. Більше того, самі Римські папи захи-

щали Ренесанс і знаходилися під впливом Ренесансу. Впливом Ренесансу можна пояснити

розпущеність нравів, вільнодумство, розбещеність кліра й монахів, а торгівля індульгенціями,

яка викликала поширене незадоволення, була тісним чином пов’язана зі збором коштів на

будівництво собору св. Петра в Римі, що став шедевром ренесансної культури.

д). З епохою Відродження пов’язане виникнення поняття гуманізм (від лат. Humanus –

людський, людяний). Це поняття вживається у вузькому й широкому розумінні слова. У

вузькому – це світогляд епохи Відродження, світське вільнодумство того часу. Він проголошує

людину найвищою цінністю, стверджує її здатність до пізнання і творчої діяльності. У

широкому розумінні слова гуманізм - це напрямок у громадській думці, ознакою якого є захист

людської гідності, її свободи і права на вільний, гармонійний розвиток. Картини і статуї Від-

родження зображують людину як істоту земну, реальну і разом з тим ідеально прекрасну.

Красота стає природною частиною життєвого вжитку: побут, манери, ритуал, одяг, начиння

меблів – усе має бути прекрасним і естетичним. Краса і гармонія є основою класичного ідеалу

Ренесансу.

Культура Відродження відкрила не тільки людину, але й той реальний світ, в якому вона

живе. Поети й художники із захопленням оспівували красу землі. Художники Ренесансу не

тільки спостерігали й відтворювали натуру, але й вивчали її. Найважливішим досягненням

мистецтва Відродження було відкриття перспективи. Воно змінило бачення світу, відкрило

пропорції предметів, визначило єдність погляду, з якого сприймається все, що зображено в

живописній композиції.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Характерною рисою людей епохи Відродження була глибока переконаність в силі розуму і

його здатності зрозуміти життя. У період Відродження починається становлення сучасної

науки, перш за все розвиток природознавства.

Досить пригадати розробки в галузі механіки, оптики, хімії, винахід друкарського верстату,

компасу й артилерії, геліоцентричної концепції, географічні відкриття Христофора Колумба,

Васко да Гами і Фернанда Магеллана, дослідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона,

морально-етичну безкомпромісність Дж. Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його

особливе місце в історії цивілізації людства.

Епоха Відродження – це Леонардо да Вінчі (1452-1519). Нелегко знайти іншу людину, яка

була б живописцем, скульптором, архітектором, вченим та інженером. Займався математикою й

механікою, конструював літальні апарати, розробляв проекти гідротехнічних споруд і різних

машин. Він високо ставив значення досвіду в науці і техніці, вважав важливим поєднання теорії

з практикою.

Серед видатних учених епохи Відродження необхідно назвати польського вченого-

астронома, засновника геліоцентричної системи світу Миколу Коперніка (1473-1543). Його твір

«Про обертання небесних сфер» церква внесла до «Індексу заборонених книг». Заборону знято

лише в 1828 р.

Епоха Відродження дала світові велике сузір’я поетів, письменників, драматургів,

архітекторів, скульпторів, живописців. Назвемо найбільш відомі імена: Данте Аліг’єрі (1265-

1374) італійський поет, автор відомої «Божественої комедії». Франческо Петрарка (1304 – 1374)

- італійський поет, який увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження.

Всесвітню славу й популярність йому принесла любовна лірика. Його цикл віршів у двох

частинах («На життя мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури»), що складався з 164 творів,

став класичним зразком любовної лірики.

Джованні Бокаччо (1313 – 1375) – італійський письменник, гуманіст Раннього

Відродження. Він писав поеми на сюжети античної міфології, пасторалі, сонети. У головному

творі «Декамерон» (1350-1353), сповненому духом вільнодумства й життєрадісним гумором,

Бокаччо зображує широку картину життя італійського суспільства, викриває церковників і

висміює середньовічний аскетизм. Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який

увійшов у світову культуру як геній комічного, його роман «Гаргантюа і Пантагрюель»

сповнений каламбурами, гротеском, обігруванням подвійної жадібності героїв – до вина і знан-

ня. Мігель де Сервантес Сааведра (великий іспанський письменник, який увійшов у світову

культуру як автор роману «Дон Кіхот»). Еразм Ротердамський (1469-1536) - вчений-гуманіст,

письменник, богослов, відомий представник північного Відродження, найвідоміший твір –

«Похвала глупоті» (1509).

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розвитку отримало в Італії.

Досить назвати імена Леонардо да Вінчі, автора фрески «Таємна вечеря» і картини «Мона

Ліза» (Джоконда), Рафаеля (1483-1520) – автора «Сикстинської Мадонни», Мікельанджело Буо-

наротті (1475- 1564), який був універсальною творчою особистістю – скульптором,

архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей»,

гробниця Медічі, розпис стелі Сикстинської капели. У цей період жив і працював великий

нідерландський художник Ієронім Босх (1460-1516). Творчість Босха, багато в чому пов’язана

ще із Середньовіччям, сповнена фантастикою, складними алегоріями, релігійними уявленнями

про кінець світу (триптих «Страшний суд», «Рай», «Пекло»). Вплив Босха відчувається вже в

ХХ ст. у творчості сюрреалістів.

Зіткнувшись з реаліями політики, війни, господарського і суспільного життя, які не

піддаються виправленню в гуманістичному дусі, ренесансна людина перестає довіряти історії і

людській природі. Виразно криза ренесансного гуманізму виражена в симптомі появи утопій.

Т. Мор (1478-1535) в «Утопії» і Т. Кампанелла (1568-1639) в «Місті Сонця» (1602) подають

опис ідеального фантастичного устрою. Зобразивши суспільство, де не існує приватної

власності, усуспільнені виробництво і побут, праця - обов’язок усіх, розподіл відбувається

відповідно до потреб, але в цих книгах немає і натяку на яскраву індивідуальність, яку так

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

цінить Ренесанс. Н. Макіавеллі (1469-1527) в праці „Володар” (1513) обгрунтовував

необхідність держави егоїстичною природою людини і потребою насильницького її

приборкання. Макіавеллі вважав, що всі засоби дозволені для досягнення політичних цілей.

Пізніше«макіавеллізм» став загальним поняттям, ним стали позначати нехтування нормами

моралі, заради досягнення політичних цілей.

Криза гуманізму виявилася також в тому, що гуманістичне прагнення виражалося в

результатах, на які самі гуманісти не розраховували. Ця невідповідність цілей і результатів

яскраво виявилася в Коперниковому перевороті. Відкриття Коперником геліоцентричної

системи світу підірвало ренесансну впевненість у виключній значущості людини як центра

Всесвіту. Дж. Бруно висуває гіпотезу про нескінченну кількість світів. Людина виявляється не

центром Всесвіту, а «мислячою тростинкою», покинутою і втраченою в нескінченних

просторах Всесвіту.

Тобто Відродження породжувало не тільки титанів. Людині Відродження притаманні

розколотість душі, поеднання «високого» й «низького», духу й плоті, християнського і

язичницького. Розкол у душі, виявлений індивідуалізм, прагнення до земних благ і слави

породили такі особистості, як флорентійські тирани Олександр, Чезаре і Лукреція Борджіа, які

були такими ж продуктами епохи, як Рафаель і Леонардо да Вінчі.

У контексті формування нового світогляду епохи слід розглядати Реформацію. Це назва

широкого суспільно політичного руху, який на початку ХVІ ст.охопив майже всю Європу,

відіграв значну роль у становленні буржуазного суспільства і створенні основ нової європей-

ської культури. Гуманізм як культурне явище мав елітарний світськой характер, був

орієнтований на освічену частину суспільства.

Реформація, навпаки, намагалася охопити широкі прошарки населення, активно популя-

ризувала свої ідеї. Реформація стала виявленням крайнього обурення віронавчанням і

практикою католицької церкви, спочатку була спрямована на їх виправлення, а потім і проти-

ставлення їм свого розуміння християнського вчення. Результатом Реформації стало відпадання

від католицизму третього різновиду християнського віросповідання – протестантизму.

Великими протестантськими конфесіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство і ціла

низка сект – баптисти, методисти, адвентисти та ін.

Видатним діячем реформаційного руху був Мартін Лютер (1483-1546) – засновник

німецького протестантизму. Його виступ у 1517 році у Вітенберзі з 95 тезами проти продажу

індульгенцій послужив початком Реформації. Важливу роль у радикалізації Реформації відіграв

кальвінізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564).

Відродження й Реформація тісно пов’язані між собою прагненням відновити спотворені

давні цінності. Ідея повернення «ad fontеs» (до джерел), пов’язана із запереченням існуючої

традиції. Але на цьому подібність між ними завершується. Масштаб і об’єкт заперечення в

гуманістів і реформаторів різні. Якщо в гуманістів «відродження» означає поверненя до

духовних цінностей античності, то для «отців Реформації» – повернення до джерел раннього

християнства, «відродження» віросповідання чистоти, відновлення істинного джерела віри.

Реформація ворожа еллінським, античним джерелам християнства.

Попри всі протилежності й несумісності, Відродження й Реформація сходилися на грунті

зародження новоєвропейського індивідуалізму, хоча являли його різні версії й протилежні

полюси. У ренесансно-гуманістичному і протестанському погляді на людину відбулася зустріч

різноспрямованих і несумісних позицій.

Особливе місце в протестантизмі посідає вчення про божественне призначення. Вчення про

призначення сформулював уже Блаженний Августин, для якого призначення припускає

свободу волі людини. Для Лютера спасіння взагалі не залежить від зусиль людини, а цілком

визначається одним тільки Богом. Кальвін довів це вчення до абсолютного фаталізму:доля

одних ще до народження – спасіння і вічне блаженство, для інших – загибель і вічні муки, і

ніщо цього змінити не може, ні добрі справи людини, ні навіть її віра.

З протестантизмом пов’язане виникнення нової етики, в основі якої повага до праці,

життєвий аскетизм, охайність, добропорядність, моральність. Протестантська етика сформувала

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

абсолютно новий тип людських взаємин, в яких ділові стосунки, безумовно, домінували над

особистісними, стосунки «по суті» були замінені на стосунки «з приводу». Настанови

протестентизму виявились співзвучними «духові капіталізму» (Вебер М. Протестанська етика і

дух капіталізму //Там само. Вибрані твори.-М., 1990.-С. 44-344).

У вченнях Лютера, Кальвіна, Цвінглі обгрунтовано ідеї створення нової буржуазної церкви.

В основі всіх цих вчень два основні положення: а) спасіння людини залежить не від виконання

«добрих справ»(таїнств, обрядів, пожертв на користь церкви), але тільки від вірування в споку-

тувану віру Іісуса Христа; б)джерелом істини в релігії є не «священна легенда», а «священне

писання», у першу чергу Євангеліє. Ці два положення мали певний соціальний і політичний

смисл. Принцип «виправдання тільки вірою» робив непотрібним весь церковний апарат, і, отже,

всю церкву як феодальну установу, і всі її джерела доходу. Усе це зумовлювало відмову

протестантів від церковної організації, відкривало шлях вимозі буржуазно-демократичних

свобод.

Можна виділити політичний, соціально-економічний і культурний аспекти

Реформації.Найзагальніші соціально-економічні причини, що породили Реформацію, пов’язані

з розпадом феодалізму й зародженняму його надрах капіталістичних відносин. Соціально-

економічний аспект виявляється в прагматичному сенсі Реформації, дусі накопичення, своє-

рідній етиці праці, яка була перетворена на догму, релігію. Політичний аспект полягає в тому,

що Реформація пов’язана з новим розумінням суспільства й держави. Культурний аспект

полягає в тому вкладі, який був внесений ідеологами реформаціїного руху в загальнолюдську

культуру. Перш за все, слід відзначити здійснений Лютером переклад Біблії на німецьку мову,

створений прецедент перекладу й на інші мови.Це поклало початок формуванню національних

мов і принципу національно-державної організації суспільства.

Реформація породила і власне мистецтво, у першу чергу образотворче, що базується на

нових світоглядних началах. Зросла блискуча плеяда художників: Дюрер, Гольдбейн, Матіас

Нітхардт (Грюневальд) та ін.

Отже, весь культурно-історичний пласт Реформації являв собою феномен «межової

культури», яка відрізнялася колосальною творчою активністю.

Говорячи про Реформацію, потрібно сказати про рух, який протистояв їй і отримав назву

Контрреформація. Контрреформація – це католицька реакція, церковно-політичний рух у

Європі, з середини ХVІ – ХVІІ ст. очолюваний папством і спрямований проти Реформації з

метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн в першій половині ХVІ ст.

Головною зброєю Контрреформації були інквізиція, монашеські ордена, римська курія.

Інквізиція, реорганізована в 1542 році в одну з конгрегацій римської курії і підвладна безпосе-

редньо папі, розгорнула в католицьких країнах боротьбу з вільнодумством, наукою, всіма

виявленнями реформаційної думки. На вогнищах були спалені Дж. Бруно, Дж. Ваніні,

переслідувались Т. Кампанелла, Г. Галілей та інші. Найактивнішу участь у Контрреформації

взяв у 1534 – 40 роках Орден Ієсуса (єзуїти). Контрреформація закріпила певним чином

становище папства й католицької церкви, відновивши католицизм й подавивши реформаційні

рухи в ряді країн. Але протестантизм так і залишився непереможною єрессю і відстояв своє

право на подальше існування.

Таким чином, Реформація створила нове відгалуження християнства, нову парадигму

соціальної поведінки, нове бачення політико-правового устрою держави, змінила звичну

систему цінністних орієнтацій, розколола Європу за світоглядною орієнтацією. Реформація

ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип особистості,

сформувавши основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського

суспільства, заклавши вихідні принципи взаємовідношень індивіда, групи і соціуму.

Культура Нового часу.

1. Загальна культурно-історична характеристика Нового часу.

2. Ствердження наукового раціоналізму в Європі XVII століття.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

3. Культура Просвітництва.

4. ХІХ століття – класичний період буржуазної культури.

5. Особливості російської культури. Російська культура нового часу.

6. Стилі й напрямки художньої культури Нового часу.

Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої

починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х

років. Завершується ця епоха в другому десятиріччі ХХ ст., коли в результаті переходу провід-

них країн Європи та Америки до імперіалізму, світ вступає до етапу глобальних протиріч, які

визначили своєрідність новітньої історії.

Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення

капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості

розвинутих країн у результаті буржуазних ревлюцій. Створення нової історичної формації

супроводжувалося змінами в усіх сферах людського життя, суспільства, культурі. Були в цьому

процесі лідери – Нідерланди, Північна Італія, Англія – країни, що найбільш повно пережили

Відродження та Реформацію. Саме там сформувалися економічні відносини, які започаткували

промислову цивілізацію Нового часу, яка з часом запанувала в усьому світі. З середини XVII ст.

промислова цивілізація стала поширюватися по Європі та інших континентах, руйнуючи

натуральне господарство, скидаючи владу королів та імператорів, залучаючи народи світу до

єдиного процесу світового розвитку. Всесвітня експансія Європи, використовуючи океан як

засіб комунікації, породила новий тип цивілізації – океанічний (після річкових та морських).

Складається особливий тип загальносвітової культури, сформувалася теорія

європоцентризму. У культурному діалозі «Захід – Схід» з’явилися нові теми. Протиставлення

Європи і решти світу стає одним з базових принципів новочасової культурної парадигми.

Своїми успіхами Захід був зобов’язаний експлуатації інших регіонів, які ставали його аграрно-

сировинними складовими. Більш ефективна екологічно, гуманістична у своїй основі західна

цивілізація мала високу привабливістьдля інших історико-культурних регіонів, чим, перш за

все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впли-

вів у всьому світі.

Отже, Новий час – епоха панування західно-європейської промислової цивілізації. Як писав

А. Тойнбі, драматична й багатозначна зустріч Заходу із рештою світу стане центральним

явищем Нової історії.

У загальній характеристиці Нового часу переважають два принципово різних підходи.

Один з них розглядає самі буржуазні відносини як наслідок суттєвих якісних зрушень у

культурі, у ціннісній орієнтації людини. Інший, що ця культура - похідна капіталістичного

суспільства.

У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося

руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною

особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір,

самостійне визначення своєї долі, переслідування особистих інтересів. Таке право робить

людину більш обов’язковою і відповідальною за себе, але й більш соціально самотньою.

Сучасне суспільство перетворює людей на індивідуалістів, які вже потім об’єднуються в класи,

партії, нації і т.д., щоб вести боротьбу за свої інтереси.

Соціально-політичні погляди буржуазії були зрощені на ідеях епохи Відродження. Вона

ставила питання не тільки про місце людини у світі, але й про нову систему управління

суспільством. Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну

монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян

обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент),

виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві роблять актуальними

формування ідеологій. Вона складається на основі політичних уявлень різних прошарків.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Аристократія в боротьбі за відновлення свого впливу започаткувала консервативний напрямок.

З другої половини ХІХ ст.частина торгово-промислової буржуазії також тяжіє до

консерватизму, підкреслюючи значення сильної влади.

Наступним важливим напрямком суспільно-політичної думки Нового часу став лібералізм.

Він відстоював свободу підприємництва, парламентський устрій та право людини на вільне

висловлення своїх думок. Лібералізм відображує ідеологію буржуазної епохи, користується

підтримкою інтелігенції, середнього класу. Ліберали очолили боротьбу проти рабства в США,

виступили за загальне виборче право, рівні права жінок і чоловіків.

З 70-х років ХІХ ст. консервативним і ліберальним поглядам протистоїть соціалізм.

Зважаючи на недосконалість буржуазно-ліберального устрою, теоретики соціалізму закликають

до його заміни на владу трудящих. Соціалізм відображував споконвічні пошуки справедливого

устрою суспільства. Головними ідеологами вчення були німецькі мислителі Карл Маркс і

Фрідріх Енгельс.

Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проблему національних

відносин. Національне питання виникло саме у той час, коли нації формуються, створюють

свої держави чи ведуть боротьбу за свою незалежність. З цими процесами складається націо-

налізм – ідеологія й політика національних рухів і держав. Національні рухи були потужною

силою Нової історії і культури.

Усі ідеологічні й політичні течії Нового часу, породжені розвитком технологічної

цивілізації Заходу, взаємодією її з традиційними суспільствами відображають стан політичної

культури епохи.

Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній загальний вектор –

розвиток людської індивідуальності. Світоглядні засади культури Нового часу – раціоналізм,

антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм.

Названі культурні новації складали зміст Нового часу. Європейська культура цього періоду

має спільні духовні орієнтири і тому утворює єдине ціле. Разом з тим, кожне століття має свою

культурно-історичну специфіку, що здійснює вагомий внесок у становлення нової цивілізації.

Існує традиційна характеристика: ХVІІ століття - доба наукової революції формування та

ствердження раціоналізму; ХVІІІ століття – епоха Просвітництва та перевірки його ідеалів у

випробуваннях Великої французької й американської революцій. У ХІХ ст. буржуазна культура

досягає найбільших висот, але й зазнала перших кризових явищ.

Спробуємо проаналізувати тенденції культурного розвитку і культурно-історичні надбання

цієї насиченої та динамічної епохи.

У Новий час провідною галуззю культури стає наука. Вона об’єднує новим типом пізнання

і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської

діяльності.

Наука – це галузь культури, яка має справу з теоретичним пізнанням світу, яка припускає

емпіричну перевірку чи математичні докази. У Новий час наука прийшла із доби Відродження,

де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими.

Поступово наукові знання розгалужуються, наука набуває свого предметного простору,

напрацьовує свої принципи й методи аналізу. Вона залишає союз з мистецтвом, починається

процес її інституалізації. Загострюються відносини науки з церквою.

Вважається, що справжня наука почалася з Коперника, коли від звичайної очевидності і

здорового глузду перейшла до ідеального експерименту й математичного розрахунку. Інші

дослідники історії культури наполягають, що Коперникові бракувало філософських узагальнень

своїх революційних відкриттів, щоб назвати їх саме початком науки як самостійної і значущої

форми культури. Тому фундатором науки називають Джордано Бруно, який у протистоянні з

церквою доводив право науки бути панівним напрямком світогляду та її можливості у пере-

творенні світу. На вівтар наукових істин Дж. Бруно приніс у пожертву своє життя. Він глибоко

вірив, що наука зробить людину щасливою, людство буде процвітати завдяки використанню

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

наукових досягнень. Через сто років після страти Дж. Бруно здійснилося його пророцтво –

наука перемогла.

ХVІІ століття називають століттям наукової революції. Суть останньої полягала не стільки

в інтенсивному нагромадженні наукових фактів і численних відкриттів, скільки у формуванні

науки як напрямку культури, наукового світогляду і методології. Світоглядна революція при-

звела до становлення раціоналістичного світорозуміння як вираження теоретичної свідомості

нового класу – буржуазії.

Наукова революція починається у сфері «чистих наук» – астрономії, математиці, механіці.

Тут формуються принципи й методи наукового мислення, зароджується експеримент як

знаряддя й метод пізнання. Так, поряд з раціональним (логічним, розумовим) з’являється

емпіричне знання, що спирається на досвід. Першим звернув увагу на розробку методології

наук Г. Галілей. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження й

експеримент і користуватися математичною мовою. Саме на такій основі Ньютон створив

класичну механіку – провідну науку ХVІІ ст. Його сучасники-філософи – Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф.

Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц –звільнили філософію від схоластики. Основою філософського

пізнання вони вважали розум, що спирається на логіку й факти.

Крім методологічних новацій, наука отримала технічне обладнання, що значно допомагало

вивчати простір і час. Наукова апаратура – телескоп Галілея, мікроскоп Левенчука, барометр

Торічеллі – дозволили людині проникнути в таємниці макро- й мікропростору. Наукову

революцію створювали такі видатні вчені ХVІІ ст., як І. Кеплер, Г. Га лілей, І.

Ньютон, Р. Бойль, Р. Гук, Б. Паскаль, А. Левенчук, Х. Гюйгєнс, Т. Гоббс і Дж. Локк, У. Гарвей

та ін.

Наука перестала бути кабінетним заняттям вченого-одинака. Виникли нові форми

організації дослідницької діяльності - наукові товариства, Академії наук.

Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру:

відбувається десакралізація світу. Всесвіт стає нескінченним простором, що заповнюють далекі

одна від одної зірки і планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція пред-

ставила світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога залишається все менше місця. Але

вона не була відкинута остаточно, і неоднаковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На

межі релігії і філософії виникають деформовані, «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми:

пантеїзм та деїзм.

У свідомості людей та суспільства затверджується надія на можливість не тільки якісного

поліпшення життя за допомогою наукових знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм.

Наука стає інструментом панування. Її розвиток активно підтримує буржуазія. Наука замінила

церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок.

Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя

Нового часу. Наприклад, виникнення самостійного світського мистецтва, урбанізація

суспільства. Виникає періодична преса, у тому числі й наукові часописи. З’являються міський

транспорт, промислова архітектура та ін.

Але найважливішим наслідком і, скоріше, продовженням наукового зльоту Європи у ХVІІ

ст. стало Просвітництво.

Епохою Просвітництва чи Століттям розуму, як правило, називають період історії Європи

між «Славетною революцією» 1688 р. в Англії та революцією 1789-1799 р.р. у Франції. У цей

час відбулися радикальні зміни у філософії і світогляді європейців, пов’язані з боротьбою

буржуазії та народних мас проти абсолютизму та феодалізму. Просвітництво залишило

помітний слід у науці, літературі, мистецтві, політиці («просвітницький абсолютизм»), але

головним чином – в історії суспільно-політичної думки та суспільного руху.

Просвітництво охопило майже всі країни, інтелектуали-просвітителі суттєво відрізнялися

один від одного філософськими концепціями, методами пізнання, політичними поглядами,

соціальним статусом і родом діяльності. Різнодумство просвітителів породжувало атмосферу

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

постійної дискусії, в якій відшліфовувалися сучасні концепції прав людини і громадянина,

громадянського суспільства і плюралістичної демократії, правової держави і розподілу влади,

ринкової економіки та етики індивідуалізму. Просвітителі не були абстрактними філософами.

Вони займалися суспільною діяльністю, вважаючи, що в такий спосіб зможуть впливати на

думку громадян і політику урядів. Майже всі вони були відомі як письменники, публіцисти,

університетські викладачі або політичні діячі. Цих людей об’єднувало служіння єдиним ідеалам

і цілям, таким, як свобода, добробут і щастя людей, мир, ненасилля, віротерпимість,

вільнодумство, неприйняття усталених догм і влади авторитетів.

Філософія Просвітництва була досить багатогранною. В її основі лежала оптимістична віра

в могутність розуму, що розумівся як раціональне мислення і необмежені можливості

суспільного розвитку чи прогресу. Просвітителі критикували абсолютну владу монарха, стано-

вий устрій, обмеження особистісних прав і свобод, релігійні забобони і неосвіченість. Вони

відкривали людині нове розуміння сенсу життя, тому їх і називали просвітителями.

У великій кількості почали виникати університети, наукові товариства та інші подібні

установи. Це, у свою чергу, призвело до бурхливого розвитку науки й філософії. Філософія

Просвітництва та швидкий розвиток нових галузей промисловості дали потужний імпульс нау-

ковій думці, у результаті чого була зроблена більшість наукових відкриттів та винаходів:

- Г. Фаренгейт винайшов у Німеччині ртутний термометр;

- у Швеції К. Лінней публікує свою «Систему природи»;

- А. Цельсій, також швед, винайшов термометр із стоградусною шкалою;

- Б. Франклін (Америка) винайшов громовідвід;

- вперше виділяють водень (Г. Кавендіш, Англія), кисень (К. Шиле, Швеція) і азот

(Резерфорд, Англія);

- Дж. Уайт винайшов першу парову машину (Шотландія);

- А. Лавуазьє (Франція) визначає склад повітря й укладає першу таблицю хімічних

елементів;

- Л. Гальвані (Італія) відкриває контактну електрику;

- брати Мокгольфьє піднімають повітряну кулю, наповнену теплим повітрям, і французи

здійснюють перший повітряний політ.

Серед видатних представників епохи Просвітництва Дж. Локк, Шарль Луї Монтескйо, Жан

Жак Руссо, Франсуа Марі Арус Вольтер.

Просвітництво – це не тільки нове у філософії, політиці та науці. Просвітництво – це ще

література й мистецтво, які представляли культуру ХVІІІ ст. Це століття дало нам такі імена, як

Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Генрі Філдінг, які викривали жорстокий світ несправедливості,

експлуатації людини людиною; Ален Рене Лесаж і аббат Прево, П’єр Мариво, які відрізнялися

тонким аналізом психології героїв, реалізмом і широкою картиною суспільних відносин, а

також П’єр Огюст Карон де Бомарше, всесвітньо відомий своїми комедіями «Севільський

цирульник» і «Одруження Фігаро». Це не просто комедії, а гострі політичні п’єси, які віщували

майбутню революцію.

Цей перелік був би неповним без згадки про таких видатних діячів Просвітництва, як

Шиллер і Гете в Німеччині, де Ховельянос-і-Рамірес, Фейхео-і-Монтенегро в Іспанії, Карло

Гольдоні в Італії, Микола Новиков та Олександр Радіщев у Росії, Бенджамін Франклін, Томас

Джефферсон, Томас Пейн у Північній Америці. Однак усі вони є послідовниками блискучого

французького Просвітництва, яке передувало злету їх таланту.

Наприкінці ХVІІІ ст. Просвітництво як напрямок суспільної думки почав зазнавати

кризових явищ: капіталістичні порядки, які затверджувалися, стали різнитися від ідей

просвітителів про ідеальне царство справедливості і розуму.

Французька революція і викликані нею соціально-політичні катаклізми на рубежі ХVІІІ-

ХІХ століть на європейському континенті поховали віру просвітителів у можливість

поступового ненасильницького прогресу. По відношенню до цих подій просвітницький рух

швидко політизувався й розколовся на окремі діючі угрупування й течії. Консервативні сили

сприяли кризі Просвітництва, критикуючи його цілі та ідеали за плутанину, привнесену в

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

людські голови, за смуту, посіяну в суспільстві, яка зрушила природний розвиток країн і

народів.

У ХІХ ст. європейська культура Нового часу вступає в пору зрілості, час бурхливого

розвитку. ХІХ століття більшою мірою, ніж попередні століття, було насичене подіями в

політичному, соціальному, економічному й культурному житті. У ньому поєдналися

протилежні за внутрішньою сутністю тенденції: індивідуалізм і демократизація форм культури,

романтичне світовідчуття й реалістичне сприйняття життя, розвиток буржуазної культури й

пролетарізація широких верств населення.

У більшості країн Європи затверджується капіталістична система господарювання з

властивими їй формами економічних та політичних відносин. У ХІХ ст. створюються величезні

колоніальні імперії Англії, Іспанії, Франції, Голандії. Боротьба за перерозподіл колоній, в

якійнайбільш активну роль виконувала Німеччина, призвела до першої світової війни.

У капіталістичних країнах збільшується машинне будівництво, прискорюються темпи

науково-технічного прогресу. Результатом зближення науки, техніки й виробництва стала

промислова революція кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. Вона створила індустріальне енергетичне

суспільство, оскільки застосування парового двигуна сприяло тому, що енергія стала

найважливішим ресурсом для суспільства.

Енергетичну проблему вирішували вчені й винахідники ХІХ ст. Так, у 1882 американський

винахідник Т. Едісон збудував першу теплову електростанцію у Нью-Йорку, а в 1896 році дала

струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська.

Відбувається серія технічних відкриттів і принципових удосконалень у металургійній

галузі. Різке зростання виробництва чавуну й сталі підштовхнуло до винаходів Г. Бессемера

(1856), С. Томаса (1878) і П. Мартена (1864). Як зауважував П. Сорокін, у цей час зроблено

відкриттів і винаходів більше, ніж в усі попередні разом взяті століття, а саме 8527! Підгрунтям

такого успіху була наука.

Місце науки в культурному житті ХІХ ст. залишається важливим. Наука виступає як

класична система знань, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими й

непорушними істинами. Крім кількісних нагромаджень, наука здобуває новий характер, у ній

зароджуються нові революційні ідеї, що змінили розуміння людиною світу, самої себе та

людської історії. Епохальний характер має відкриття Г. Менделя, який заснував нову

науку – генетику. У біології виникає клітинна теорія, теорія еволюції видів. Висновки Ч.

Дарвіна з аналізу розвитку живої природи мали величезний вплив на духовну атмосферу ХІХ

ст. Вони широко обговорювалися в науковій сфері й широких клах громадськості. Наукове

питання перетворилося на ідеологічне, що зачіпало світогляд і світовідчуття всього суспільства.

ХІХ століття змінило зміст і співвідношення понять «природа», «культура», «людина».

Підхід до природи стає більш утилітарним, діловим, технічним. «Природа не храм, а майстерня,

а людина в ній – робітник,»- цей вислів літературного героя відтворює сенс ділового ХІХ ст.

Схематизм, доцільність, стандартизація пронизують всі напрямки суспільного життя.

З’являється стандарт життя, до якого прагне більшість, остання формує величезний прошарок -

середній клас. Наступає епоха масової культури, де немає індивідуальності, відсутня душа.

У філософії ХІХ ст.розвивається діалектика. У науку поступово входять принципи

історизму й еволюціонізму, що спростували «механістичне природознавство» і дозволили

розглядати світ у розвитку, а людину й суспільство як історично мінливе утворення.

Серед соціально-економічних змін слід назвати ще швидку урбанізацію. Протягом століття

понад 60 млн. селян переселилися до міст. Суспільство ознайомилося з новими засобами

транспорту і зв’язку, збереження і передачі інформації. Підвищується загальноосвітній рівень

населення, грамотність стає загальною культурною нормою. У багатоьх країнах Європи

переважають світські настанови в організіції народної освіти. Слабшає контроль церкви над

системою освіти.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Зміни матеріального середовища існування сприяли корінним змінам у свідомості людини.

Приходить розчарування в ідеях Просвітництва, які не підтвердилися практикою великих

історичних зрушень на зламі ХVІІІ – ХІХ ст.ст. Замість цього з’явилося масове захоплення

історією. Вона стає інструментом для перевірки досконалості суспільних теорій. ХІХ ст.

захопилося теорією так само, як ХVІІІ ст. було в захваті від філософії, ХVІІ ст. – від

природничих наук.

Посилюється критика окремих просвітницьких концепцій, зокрема ідеї «природних прав

людини». Основою законів має бути не природне право, - стверджують суспільствознавці ХІХ

ст., - а принцип «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей». І це можливо завдяки

суто егоїстичним діям підприємців, які і самі збагачуються, і корисні для всього суспільства.

Динамічнічсть, активність, націленість на отримання вигоди стають культурними нормами

людської поведінки, засадами нової моралі.

Такі світоглядні і життєві позиції створили засади для філософії позитивізму. Її

засновником вважається О. Конт. Соціальною базою позивітивізму стала буржуазія, що все

більше втрачала свою колишню революційність і прагнула стабільної сталості, спокою.

Позивітивізм рішуче заперечував революції, орієнтував на еволюційний, поступовий розвиток

природи і суспільства. Нова філософська концепція виражала нові принципи мислення.

Вивчення процесів, що відбуваються в суспільстві, набувало актуальності завдяки

мінливості у структурі суспільства і життєдіяльності його окремих складових. Психологічний

стан усіх соціальних верств визначався безперервним оновленням, постійними змінами, відчут-

тям швидкоплинності, мінливості світу, бурхливим розвитком техніки. Члени суспільства по-

різному реагували на таку динаміку соціально-економічної ситуації. По-різному

пристосовувалися до неї, по-різному виражали своє ставлення, по-різному уявляли ідеальне

суспільство. Виникають напрямки духовної кільтури, опозиційні філософії позитивізму і

Просвітництва. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить зовсім нове

світосприйняття – романтична іронія.

Романтизм – широкий культурний рух у країнах Західної Європи, що сформувався на

межі ХVІІІ-ХІХ ст. і проіснував до середини ХІХ ст. Романтизм виник на грунті

незадоволеності дійсністю після Великої французької революції, у результаті кризи ідеалів

Просвітництва й раціоналістичного мислення.Це не тільки художній напрямок, це склад думок,

світовідчуття, ідеологія і психологія значної частини суспільства (головним чином, творчої

інтелігенції). Утворившись як цілісна культура, Романтизм був подібний у цьому відношенні до

Ренесансу й Просвітництва. Романтичне мистецтво було тільки одним з проявів культури

Романтизму.

Романтизм – це особливий культурно-історичний тип, що охоплював найрізноманітніші

явища – від моди до політики та філософії. Але їх усіх поєднує одне: конфлікт з дійсністю, що

заперечувалася з позицій вищого ідеалу. Романтизм може бути революційним, консервативним,

реакційним, але при цьому він залишається романтизмом.

Романтизм виступає як консервативна реакція на Просвітництво, у багатьох відношеннях

протилежний йому. Якщо Просвітництво носило яскраво виражений антифеодальний характер,

то ідеологія романтизму була антибуржуазною. Якщо основою Просвітництва був раціоналізм,

а розум вважався критерієм істини, то романтизм узяв під сумнів безмежність можливостей

розуму і віддав пріоритет почуттю. Показова теза романтиків: «Розум може помилятися,

почуття – ніколи».

Романтизм протиставляє особистість суспільству, висуває концепцію людини-

індивідуаліста. Людина, вільна людська індивідуальність стають центральною проблемою

романтичного сприйняття, що поєднує їх з ідеями Просвітнцтва. Філософську інтерпретацію в

романтизмі здобуває ідея політичної волі. Іронію й протест у романтиків викликає будь-яка

спроба регламентувати людську думку, життя, вчинки. Романтичний герой знаходиться у стані

конфлікту не тільки із суспільством, але часто і з самим собою. Особливий інтерес у творчості

романтиків виявляється до трагічних особистостей – геніїв, безумців, бунтарів, що здатні

боротися із силами зла, протистояти авторитету сили. Сила отожнюється з політичною владою,