Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Проте сьогодні ми бачимо, що культура дедалі складніше й глибше опосередковує

відношення людини до природи. Як наслідок цього зростає ступінь відчуження природи від

людини. Створюючи надприродну реальність, людина поступово втрачає природне коріння

свого буття, справжню природну детермінацію свого існування. Культура ХХ ст. показала це

наочно й довела відчуження до максимуму, що породило форми технізованого буття людини, а

відтак екологічні проблеми. Зростання й розвиток культури супроводжується тим, що зникає й

зменшується обмеженість єдності людини й природи. Природа – це середовище інстинктивного

існування людини, поза якою вона не зможе бути як біологічний вид.

Але поряд з тим не менш суттєвим і реальним середовищем існування людини є культура,

яка створює надінстинктивну систему поведінки, поведінки свідомого, але не менш

необхідного. Отже, визначаючи сутність культури, необхідно виходити з того, що будь-яке

зовнішне вираження культури є проявом ступеня розвитку самої людини. Взяте відособлено від

людини матеріалізоване «тіло культури» позбавляється динаміки, руху життєвості, а реальна,

жива культура невід’ємна від суспільної людини – суб’єкта культури, співвіднесеної зі

створеним нею об’єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як

культурно-історична істота. Її людські якості є результатом засвоєння нею мови, залучення до

існуючих у суспільстві цінностей, традицій.

Тому не буде перебільшенням наголосити, що культура являє собою міру людського в

людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в

постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із cамою людиною. Ця

взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену культуру, розпредмечує її, роблячи тим

самим передумовою своєї діяльності, і творить культуру, створюючи нове, опредмечуючи свої

знання, цінності, вміння і здібності, свою родову людську сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг, які визначаються

багатьма обставинами. Лише на основі цієї засвоєної нею культури вона стає спроможною

розвиватись далі. Як суб’єкт культури, вона вносить щось нове.

Характеристика феномену культури беде неповною, якщо не з’ясувати співвідношення

природного і культурного. Одне з перших формулювань, яке виражає специфіку культури,

звучало так: «cultura contra natura». Іншими словами, культура розумілась як щось надприродне,

яке відрізняється від справжнього, яке виникло не саме пособі, а внаслідок людської діяльності.

Культура разом із тим включає в себе і саму діяльність, і її продукти.

Іноді говорять, що відношення природного і культурного антилогічне, створює

парадоксальне враження. Наводять таку тезу: «Культурне не можна звести до природного.

Культурне нема з чого вивести, окрім як з природного». Це cтосується і зовнішньої природи, і

внутрішньої, включеної у звичайні прояви людського організму. Справді, позбавлена своїх

природних передумов, культура постає лише якоюсь абстракцією. Культуру часто визначають

як «другу природу». Таке розуміння бере початок в античній Греції: Демокріт вважав культуру

„другою природою”. У загальному вигляді з таким визначенням можна погодитись, та чи

протистоїть культура природі? Культурознавці здебільшого відносять до культури все

рукотворне. Людина в невпинній праці створила «другу природу», тобто простір культури.

Але й безпосередній вплив природних факторів (ландшафту, клімату, наявності чи

відсутності енергетичних ресурсів тощо) простежується у всіх напрямках – від знарядь праці й

технологій до особливостей побуту й вищих проявів духовного життя. Це дозволяє говорити,

що культурне і природне, продовжене й перетворене людською діяльністю. Разом із тим

культура є щось протилежне природі, яка існує вічно і розвивається без участі людини.

Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою і

не знімає з рахунку природні фактори в її розвитку.

Неможливо аналізувати суспільство, не беручи до уваги його взаємодію з природою,

оскільки воно живе в природі. Вплив суспільства на природу зумовлюється розвитком

матеріального виробництва, науки й техніки, суспільних потреб, а також характером суспільних

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

відносин. При цьому в силу зростання міри впливу суспільства на природу відбувається

розширення меж географічного середовища й прискорення деяких природних процесів:

накопичуються нові властивості, які дедалі більше віддаляють її від незайманого стану. Якщо

позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох

поколінь, і поставити сучасне суспільство в початкові природні умови. то воно не зможе

існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес уже незворотній.

Але й географічне середовище неабияк впливає на розвиток суспільства. Людська історія –

наочний приклад того, як умови середовища й обриси поверхні планети сприяли чи, навпаки,

перешкоджали розвитку людства. Якщо на Далекій півночі, у цій замерзлій стихії, людина віді-

брала у природи засоби існування ціною важких зусиль, то у тропіках, у цьому царстві яскравих

пахучих квітів, вічної зелені й соковитих плодів, неприборкана пишність марнотратної природи

не дає волі людині. Географічне середовище, як умова господарської діяльності людини може

безпосередньо вплинути на господарську спеціалізацію країн і регіонів.

Сили, які існують в природі, є неврівноваженими, тільки те і роблять, що спричиняють

конфлікти. Людині з її діяльністю необхідно закріпити свої позиції у світі невпорядкованих

стихій. Формуючи в рослинах, тваринах і предметах корисні для себе властивості, виробляючи

більш вишуканий інструментарій своєї діяльності, зберігаючи та передаючи відповідні знання,

людина створює культуру - особливий світ предметів, інструментів, живих сил, наділених

зв’язком, послідовністю та відповідністю.

Культура як людський витвір, переважає над природою, хоча її джерелом, місцем дії є

природа. Діяльність людині не дана природою цілковито, хоча й пов’язана з тим, що природа

дає сама по собі. Природа людини (якщо розглядати її без розумової діяльності) обмежена лише

здатністю до чуттєвого сприйняття. Людина змінює і доповнює природу. Культура – це

формування і творчість. Людина – це ніби сама природа. Та не існує суто природної людини.

Протягом усієї історіі була, є і буде «людина культурна», тобто «людина творча».

Проте оволодіти зовнішньою природою ще не означає, що це культура, хоча і є однією з її

умов. Засвоїти природу – означає оволодіти й зовнішньою і внутрішньою природою, тобто

людською природою. Людина є ланцюжком між культурою і природою. Внутрішня приналеж-

ність людини до цих систем свідчить про їх єдність у взаємодоповненні. Культура – це природа,

яку людина «змінює заново». Людина – творець культури, яка надає їй значення через постійну

зміну символів. Для людини як такої культура є більш важливою, ніж сама природа, а історія –

ніж сама біологія. На ранньому етапі єдність культурного та природного мала характер

підпорядкованості людини природі. З розвитком праці, збільшенням її продуктивності,

прогресом науки й техніки така єдність трансформується у взаємодію культури (людини) та

природи, у панування культури над природою.

У питанні про взаємодію природи та культури можна виділити декілька аспектів.

Перший аспект – господарсько-практичний. Від природних багатств та умов залежить

спосіб життя людини, доля країн, народів та культур. Сьогодні вагоме значення мають не

природні умови та багатства, а людський фактор.

Другий аспект - екологічний. Людина не може чекати милості від природи після того, що

вона зробила з нею. Екологічна рівновага, охорона природи, екологічно чисті технології – усе

це найважливіші аспекти сучасного стану проблеми «культура та природа». Це питання дуже

важливе в умовах глобальної екологічної катастрофи, яка загрожує людству. Очевидно, що

протягом історії «натура» перетворюється на культуру. Наш життєвий природний простір стає

більш олюднений. Зростає вплив людини на планету, хоча в цьому процесі відбувається

відчуження культури від природи. Ми живемо в штучному світі, в якому сила людини постає

проти самої неї. Російський письменник М.М. Пришвін сказав: «Природа може обійтися і без

культури... Але культура без природи швидко вичерпає себе». Людство знаходиться в стані

конфлікту між природою й культурою. Тому дуже важливим є зростання екологічної складової

в системі культури, становлення та розвиток екологічної культури, тобто вміння знайти

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

«спільну мову» з природним світом, забезпечити еволюційний розвиток культури та природи.

Це питання стає глобальним у третьому тисячолітті.

Третій аспект – медико-гігієнічний. Виявляється,що клімат, погода мають значно

більший, ніж вважали раніше, вплив на життя людини(наприклад, «несприятливі» дні, звідси

проблема здорового способу життя, рекреації, географія хвороб тощо).

Четвертий аспект - етичний. Природа – це рідкісне середовище існування. Любов до

природи часто асоціюється з любов’ю до Батьківщини, що є найголовнішою культурною

цінністю. (Можна виділити також естетичний аспект - любовні красоти рідної природи, хоча не

всі спроможні бачити цю красу).

Отже, людина та її культура несуть у собі природу Матері-землі, свою природну біологічну

передісторію. Це наочно простежується зараз, коли людство виходить у космос, де без

створення екологічного захисту життя та праця стають неможливими. Культура є необхідним

доповненням і продовженням природи.

Одним із найважливіших напрямів наукової думки в ХХ ст. постає екологія як комплекс

наук про взаємодії планети, її біосфери та штучного середовища, створеного людьми, але яка

протистоїть людству й розвивається за своїми законами.

Культура поступово робить своїм об’єктом ставлення до природи, тобто виникає культура

екологічної діяльності людини, або, як говорять, екологічна культура. Її завдання – піднести до

нового рівня оцінку відношення природи та людини, ввести знання про ці відношення в

систему цінностей культури.

Загострення сучасної екологічної ситуації поставило людство перед вибором: продовження

боротьби з природою, прагнення «оволодіти» нею, і, як наслідок цього, екологічна смерть усієї

планети, чи на кращих гуманістичних традиціях людства та сучасної науки, яка створює нову

екологічно чисту техніку й технологію, перетворення Землі на процвітаючу біосферу –

середовище існування. Справжня екологічна культура починається з того, що в системі

«природа-суспільство» самостійне місце займають природокористування, охорона природи та

їх покращення на основі оптимізації взаємодії природних і соціальних, справжніх і штучних

процесів.

Екологічна культура відповідно до процесів взаємодії суспільства й природи передбачає

реалізацію нових принципів життєдіяльності людей. Вона не сумісна зі старою традицією

підкорення природи і передбачає гармонію трьох видів взаємодії людини й природи: викорис-

тання природних багатств, охорона природи як справжнього середовища існування людини,

розумне регулювання природних процесів, їх відновлення, збереження і покращення. Для цього

потрібно змінити всі види життєдіяльності людини, її менталітет, бажання, ідеали, тобто світо-

гляд.

Новий світогляд передбачає створення нової екологічної ідеології, на основі якої

формується екологічна культура. Її новизна та специфікаполягає в тому, що вона долає не лише

класові, національні та релігійні протиріччя, а й властивий усім ідеологіям антропоцентризм,

орієнтуючись не лише на загальнолюдські, а, так би мовити, загальножиттєві цінності, єдині

для людини та природи. Екологічна ідеологія – це ідеологія життя, єднання людини з

природрою. Така ідеологія ближча до морального, ніж споживчого різновиду, оскільки людині,

яка об’єдналась з природою, доводиться відмовитись від особистих потреб.

Нові методологічні інструменти, які виникли у ХХ ст., такі, як системний підхід,

демонструють важливість цілісного сприйняття світу, в якому все стає взаємопов’язаним і

необхідним для функціонування Універсуму. Системне сприйняття світу призвело до

формування таких змістовних концепцій як синергетика і вчення про біосферу Вернадського,

яке є цілком науковою основою екологічного руху.

Останне є реакцією суспільства на загострення протиріч між людиною й природою в ХХ

ст., характеризуючи зміну свідомості в бік інтересів і забезпечення збереження природного

середовища. Екологічний рух, який виник стихійно під дією екологічної кризи, поступово

розширювався і формувався в організації «зелених» партій, які стали в деяких країнах

політичною силою. Не лише нові, як «Грінпіс» і «Вахта миру», а й традиційні об’єднання на

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

зразок вегетаріанських товариств, які виникли задовго до екологічної кризи, вливалися у

широкий потік «зеленого руху».

Існує три принципи екологічної ідеології – практичний, юридичний і моральний. Поняття

«екологія», яке виникло в минулому столітті на позначення окремого наукового напрямку в

біології, сьогодні розширило своє значення, тому говорять про екологію культури, духу тощо.

Гегель назвав цей процес «саморозвитком поняття».

Екологічна ідеологія не замикається в рамках ідеології взаємодії людини з природним

середовищем, а вбирає в себе всі основні проблеми людського існування. Не буде миру й

злагоди в душі, якщо екологічні відношення не стануть людянішими у вищому розумінні слова,

так само як не буде миру і злагоди між людиною та природою без ладу в суспільстві.

Екологічна ідеологія розглядає розвиток суспільства, яке пройшло дві стадії єдності та

гармонії людини з природою і розриву між ними. Сьогодні перед людством стоїть нагальна

потреба повернутися до гармонії людини з природою – створення екологічного суспільства.

Ідеал, до якого закликає екологічна ідеологія, - сформоване на її принципах екологічне

суспільство – не зможе реалізуватися автоматично. Та в будь-якому випадку майбутнє не може

не включати екологічний вимір.

Тісний зв’язок між культурою та природою робить актуальним для гармонізації

взаємовідношень людини та природи завдання синтезу екологічно позитивних тенденцій усіх

типів культур, що сприяє гармонійному розвиткові світової культури. Останнє не означає, що

різні сфери й типи культури об’єднаються в якесь аморфне ціле. Проблема полягає в

скоординованому розвитку, який керується людським бажанням.

Широкий культурний синтез є необхідним, оскільки екологічно позитивне ставлення до

природи властиве різним сферам і типам культури.

Так, у західній культурі, раціональне переважає над чуттєвим, у східній – навпаки.

Необхідною (соціально і екологічно) є гармонія першого й другого в цілісному осягненні й

створенні світу. Екологічний культурний синтез, як спосіб цілісної особистості пізнавати

природу та свого взаємозв’язку з нею є водночас, важливим моментом саморозвитку людини й

набуття соціальної гармонії. Екологічна культура у вузькому розумінні аналогічна практичному

поверненню людини до єдності з природою і повинна бути формою теоретичного звороту з

подоланням того раціонального мислення, яке, починаючи з виникнення мистецтва, через

міфологію і філософію веде до самоусвідомлення. У створенні екологічної культури беруть

участь і матеріальна, і духовна культура, на змінах якої зупинимося детальніше.

Усі сфери духовної культури, модифікуючись, можуть зробити внесок у створення

екологічної культури. Історично першою сферою духовної культури була культура невидима -

містика. Небезпека екологічної катастрофи, яка актуалізувалася у сучасній екологічній ситуації,

сприяла відродженню містичних поглядів, які стежили за тим, щоб виявити людську слабкість

перед силами природи. Проголошене сучасними екологами діалектичне положення „все

взаємопов’язане” (1-й закон екології за Калмонером) трансформується натурфілософами в

уявлення про надприродну цілісність, єдине. У рамках перших цивілізацій складалися

міфологічні культури. Поява міфології пояснювалася прагненням людини, хоча й в ідеальній

формі, повернутися до первинної єдності з природою. Отже, міфологія є екологічною.

Усі давні релігії засновані на обожненні природних явищ (сонця, світла тощо). Сучасний

екологічний рух в умовах слабкості теоретичної бази не може грунтуватися на вірі як складовій

найважливішого моменту релігії, інакше кажучи, сучасний екологічний розвиток не може бути

релігійним рухом. Більшість принципів екологічної етики – принцип рівноцінності всіх видів

життя – є об’єктом віри.

Наука спочатку була екологічною в тому розумінні, що була спрямована на вивчення

природи. Екологічну науку й засновану на нійтехніку можна розуміти подвійно: по-перше, у

плані пріоритету даного для вивчення закономірностей взаємодії людини з природою, по-друге,

у плані перебудування всієї науки й техніки як системи знань, діяльності та соціального

інституту з метою її уподібнення біосфері, якій властиві зворотній зв’язок, адаптація до змін

навколишнього середовища. Вирішальною у виробленні нових наукових концепцій про

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

природу є еклогічна проблематика. Саме вона твердо диктує правила подальшої міфологічної

гри у стосунках людини й природи та в науково-філософському осмисленні цих відношень.

Значення її в наступному: по-перше, це подолання природного та культурного дуалізму, по-

друге, розуміння того, що культура є однією з систем природи, є системою особливою, склад-

ною, хоча й знаходиться у самій природі, в оточенні не менш складних і своєрідних систем.

Єдине правило взаємодії культури та природи – це культурно-історична ілюзія. Культура, яка

прагне рівноваги із зовнішнім світом, повинна змінювати й створювати логіку практичної та

теоретичної взаємодії з різними природними комплексами.

По-третє, це з’ясування суті екологічної проблеми як проблеми культури й навколишнього

середовища. Дисбаланс культури й навколишнього середовища – це результат діяльності

людей, їх організації, норм та орієнтирів останньої. Виправлення екологічних помилок, відтак,

пов’язане зі змінами характеру людських організацій, норм та орієнтирів їх діяльності.

Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах

окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог

«пророда-культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства. а, отже, і

самої культури.

Культурна еволюція та її основні етапи

1. Типологія культури. Етапи культурної еволюції.

2. Соціодинаміка культури. Проблема культурного поступу та суспільного

прогресу.

3. Ранні форми культури. Культура первісного суспільства.

4. Культура й цивілізація.

Як не буває людини «взагалі», так не буває і культури «взагалі», - існують різноманітні

конкретні культури (типи, різновиди, форми культури), що були реалізовані в історії людства.

Питання про типологію культури складає окрему проблематику культурології. Типи і форми

культури встановлюються за різноманітними критеріями.

Важливим критерієм є поділ культури відповідно до стадій історичного розвитку всього

людства або якогось певного історико-культурного регіону. Якщо, скажімо, розглядають

культурну історію Європи, то йдеться про первісну, античну, середньовічну культури, культуру

епохи Відродження, Нового Часу, культуру модерну й постмодерну.

У добу Нового часу затвердився стадіально-поступальний підхід до історії людства.

Останній виходить із стадіальності в розвитку культур, при якій кожна з наступних є, загалом,

черговим етапом розвитку культури попередньої. Стадіально-поступальний підхід має дві

основні гілки - формаційну (К. Маркс) і ліберально-модернізаційну (У. Ростоу, Д. Белл, А.

Тоффлер і ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відбиває

системну, стадіальну єдність соціокультурних процесів. Але, розділяючи культури за часовою

ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить

при цьому, по суті, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших

культур. Знімається ця обмеженість у концепціях локальних цивілізацій (Н.Я. Данилевський, О.

Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та ін.).

Виникнувши як реакція на європоцентристські, односторонньо спрощені схеми суспільного

розвитку, ця концепція акцентувала унікальну неповторність кожної з культур як окремих

відособлених одиниць, що виникають і згасають у часі. Відповідно до таких уявлень, поняття

«людство» - усього лише абстракція. Немає людства «взагалі», а є конкретні культури,

цивілізації, культурно-історичні типи. В історії дослідниками виділяється різноманітне число

«високих культур» або цивілізацій. Приміром, О. Шпенглер (1918) виділяв вісім рівноцінних за

рівнем досягнутої зрілості високих культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську,

«аполлонівську» (греко-римську), «магічну» (візантійсько-арабську) , «фаустівську»

(західноєвропейську) і культуру майя; очікував народження нової російсько-сибірської

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

культури. Кожна з них має власну часову шкалу: етапи зародження, розквіту, вгасання і за-

непаду, а також «набір» наскрізних характерних рис, у цілому тотожних для всіх етапів

розвитку. Локальні культури (чи то сучасна високотехнологічна культура Заходу, слов’янська

культура князівсько-дружинного періоду або «примітивна» культура індіанців Амазонки)

об’єднані власними системами цінностей, наборами символів, засобами припустимої поведінки.

Символічна «мова» кожної із культур залишається до кінця зрозумілою винятково

представникам самих цих культур, носії інших культур оперують відмінними змістами.

Смисли однієї культури не перекладаються «без залишку» на мову іншої культури, що іноді

трактується як несумісність різноманітних культур і неможливість діалогу між ними. Але якщо

стадіальна типологія абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції

локальних цивілізацій ведуть до дискретності, розриву загальноісторичного процесу. Діалог

між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється, по-перше, тим, що у

витоків усіх культур знаходиться загальне джерело: людина з її універсальністю і свободою.

Інакше кажучи, численні смисли, що народжуються культурою, більшою мірою об’єднують

людей, чим розділяють їх. Звідси і випливає, що ми, люди XXI ст., розуміємо (хоча, звичайно, і

не буквально і не в «повному обсязі») культуру епохи Платона й Аристотеля, тобто культуру

людей, що належали до іншого етносу й жили двадцять п’ять сторіч тому.

Можливість діалогу культур забезпечується також структурними чинниками, тобто

чинниками будови культури. Так, наприклад, у структурах будь-якої мови (а мова є найбільше

репрезентативним проявом культури, адже людина - насамперед «мовна істота») відбивається

порядок будови структури певного суспільства - носія цієї мови. Також доведено, що в

минулому усіх без винятку народів існували схожі міфи, а якщо не самі міфи (сюжети) , то

принаймні схожі символи (зміст, побудова і засоби тлумачення міфологічних образів). Вони

складали «первісну» картину світу. Важливою їхньою властивістю є незмінність у часі, тобто

вони зберігаються у свідомості того або іншого народу у своїйпервісній незайманості. Так,

наприклад, Земля символізується образом Матері (земля родить), а Небо - образом Батька (небо

запліднює). Ці символічні первообрази одержали назву соціокультурних архетипів. Отже,

кожна «окрема» культура завжди може «впізнати» себе в іншій культурі, завдяки цій

архетипичній спорідненості.

Ізоляція призводить культуру до застою й деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме

існування культур як таких можливі лише через їхній діалог - у часі й у просторі. У реальній

історії контакти між культурами частіше усього відбуваються у формі протистояння, експансії,

придушення однією культурою іншої.

Вивчаючи культуру як систему, ми розглядаємо її в статичному вигляді. Водночас

культура, як і усе в світі, є процесом, підлягає руху, змінюється. Але до культури не можна

застосовувати поняття прогресу. Культура триває, і не більш того. Культура - частина цього,

непотойбічного, земного світу, і саме тому історична; її конкретні втілення мають початок у

часі, характеризуються фазою тривалості, і зрештою (за умови певних обставин) зникають,

гинуть. Але історизм культури не тотожний історизму «речовинного» буття, предмети якого

виникають, існують певний час і зникають безвісти.

Важливою властивістю культурної еволюції е спадкоємність. Будь-які зміни в культурі не

«скасовують» досягнень, що були створені в минулому. Але не тільки зразкові культурні

артефакти минулого мають значення для сучасності. Культура розвивається акумулятивно,

тобто так, що будь-які її творіння не виявляються «зайвими»: у культурну спадщину

включаються фактично всі (із тих, що збереглися) надбання людського духу й практики.

Образ культурної еволюції найкраще втілюється в символі дерева. Тоді історизм культури

(сходження) можна уявити як нарощування традиції. Процес цей схожий на те, як розростається

крона над стовбуром: коренева система й опорна субстанція спільна, проте з них виростає

множина нових паростків.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Іноді усередині культури виникають інноваційні зсуви. Їх часто іменують «культурним

авангардом», або модернізмом. Авангардні явища відзначаються тим, що вони не тільки

висувають щось нове, чого не існувало в культурі раніш, досить часто авангард прагне

«відмежуватися» від традиції, «перебороти» класику, навіть висуває намір «зруйнувати» куль-

туру минулого.

висуванням нових цінностей.Внутрішня суперечливість і діалогічність культури є

джерелом її саморозвитку. Розвиток культури відбувається не тільки і не стільки лінійно,

скільки циклічно, шляхом перелицьовування, «вивертання навиворіт», переосмислення її

змісту.

В історії неодноразово починалися спроби «бунту проти культури». Але усі вони

призводили або до формування особливої субкультури, «антикультури», збудованої на

протиставленні панівній культурі, але тісно з ній пов’язаної, або включалися в культурний код,

перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й

заперечуючи культуру, людина, живучи в суспільстві, усе рівно не може вийти за рамки

культури. «Людина приречена культурі» (Н.А. Бердяев).

У багатьох архаїчних міфах уявлення про далеку старожитність подвійне - це або «золотий

вік» загального благоденства (пригадаємо біблійну притчу про Рай, Едемський сад), або час

напівзвірячого існування людства на грані вимирання (пригадаємо грецьке сказання про Про-

метея, який викрав вогонь у богів для людей, що бідували). Подібна подвійність у баченні

первісності збереглася також у часи інтенсивного розвитку філософії і різноманітних наук.

Давньогрецький філософ Демокріт (V ст. до н.е.) уявляв собі минуле сучасного людства звіро-

подібним: схожі на тварин люди боролися один з одним за виживання, і ця боротьба вивела їх із

тваринного стану. Римський мислитель Лукрецій Кар (І ст. до н.е.) у поемі «Про природу

речей» розповів про життя найдавніших людей у печерах і оволодіння ними вогнем, про

об’єднання людей у стада, використання як знаряддя праці палиць і гілок дерев, про уміння

виготовляти інструменти з каменю. Кар стверджував, що на зміну кам’яним знаряддям

прийшли мідні, на зміну мідним - залізні. У цій послідовності він багато в чому угадав сучасну

археологічну періодизацію. Через півтора тисячоліття багато красномовства й таланту витратив

французький мислитель Мішель Монтень (XVI ст.) на докази існування «доброго дикуна», що

стояв на початку історії. Інший француз - просвітитель Жан-Жак Руссо (XVIII ст.), не

заперечуючи простоти побуту і способу життя первісної людини, у моральному відношенні

ставив її на значно більш високий щабель, ніж своїх сучасників. Подібна ідеалізація первісності

виявилася дуже живучою, витіснивши на якийсь час більш раціоналістичні концепції. Втім, як

одні, так і інші уявлення не базувалися на перевірених фактах і джерелах, будучи лише плодом

фантазій, теоретизування і філософських міркувань.

У XVIII ст. англійський мислитель А. Фергюссон виділив стадії існування суспільств

мисливців-рибалок і збирачів, що не мали приватної власності, скотарів, у пастушачому

господарстві яких вона зароджується, і хліборобів, що пізнали розквіт приватної власності.

Тобто учений запропонував тричленну періодизацію життя первісного суспільства. Схожі ідеї

виклали також французи А. Кондорсе й А.Р. Тюрго. Проте саме у Фергюссона зустрічається

термінологія, що через твори Л. Моргана і Ф. Енгельса дійшла до сучасності - дикість

(мисливці і рибалки), варварство (скотарі), цивілізація (хлібороби). На початку XIX ст.

датський археолог К. Томсен сформулював «систему трьох віків», відповідно до якої

доісторичний період розділявся на кам’яний, бронзовий і залізний віки, що послідовно зміняли

один другий. Схема поступово удосконалювалася: додавалися нові періоди, старі дробилися на

більш дрібні частини. Так виникла сучасна періодизація первісної історії, в основі якої лежить

класифікація археологічних знахідок знарядь праці за матеріалом і технікою їхнього

виготовлення.

І. Кам’яний вік.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

1. Палеоліт (древній кам’яний вік): нижній палеоліт - 1,75 млн. років тому - 70 тис. років

до н.е.;

середній палеоліт - 70-38 тис. років до н.е.; верхній палеоліт - 38-9 тис. років до н.е.

2. Мезоліт (середній кам’яний вік) - 9-5 тис. років до н.е.

3. Неоліт (новий кам’яний вік) - 5-3 тис. років до н.е.

II. Бронзовий вік - 3-2 тис. років до н.е.

III. Залізний вік - поч. 1 тис. до н.е. - поч. 1 тис. н.е.

Проте, у цілому, ця археологічна періодизація є дуже умовною.

Сучасна людина (Homo sapiens) є далеко не єдиним представником сімейства гомінід

(Homo). Відомі більш примітивні форми людей, яких більшість учених зараховує до вимерлих

предків людини розумної: неандерталець (Homo neanderthalensis) і пітекантроп, або людина

прямоходяча (Homo erectus). Родоначальником цих видів прийнято вважати австралопітека

(Australopithecus), найбільш примітивну людську істоту, що мала обсяг мозку майже, як у

людиноподібних мавп. Найбільше давні знахідки його останків походять з Ефіопії і мають вік

від 2,5 до 4 млн. років. Останки людини сучасного типу фіксуються між 40 і 35 тис. років до

н.е. у часи верхнього палеоліту.

Усі відповіді на запитання: «У чому прихована причина прогресу роду Homo?» фактично

зводяться до двох версій -направлена еволюція й еволюція спонтанна. Приймаючи першу

версію, ми неминуче приходимо до ідеї Творення, що не вимагає особливих наукових доказів,

алише релігійної віри. Приймаючи другу, перед нами встає нове запитання про причину

стихійного і настільки безпрецедентного удосконалювання людського типу в природних

умовах. Відповідаючи на нього, деякі вчені говорять про мутацію як про пружину еволюції.

Втім, сьогоднішній науці невідомий жодний приклад позитивних змін (відхилень), викликаних

різнорідними мутаціями.

Чисельність людства почалася з 10-20 тис. осіб на території Африки - ймовірній

прабатьківщині людини. Для неандертальців реальною виявляється цифра в 1 млн. чоловік бл.

300 тис. років тому. У зв’язку з заселенням Америки й Австралії людиною у верхньому

палеоліті чисельність людства поступово збільшувалася й бл. 10 тис. років тому досягла 5,3

млн. чоловік. Учені підтверджують, що сучасна людина (Homo sapiens) є продуктом не тільки

природного середовища, але і власного суспільного розвитку. Які ж типи спільнот були відомі

найдавнішим людям? Відповісти на це запитання із залученням одних лише археологічних

даних (розкопки) не виявляється можливим, необхідне використання свідчення зоології (описи

організації груп людиноподібних мавп) та етнографічних матеріалів (дослідження побуту

сучасних «примітивних» народів).

У часи нижнього палеоліту природні умови істотно відрізнялися від сучасних. Клімат

здебільшого нагадував сьогоднішні субтропіки. У середньому палеоліті близько 150 тис. років

тому відзначається сильне похолодання. Північна і велика частина Центральної Європи покри-

ваються товстим льодовиковим щитом. На зміну субтропічній фауні і флорі приходять

холодостійкі види тварин і рослин, наприклад, шерстисті носороги, бізони, гігантські олені,

мамонти.

У період пізнього палеоліту удосконалюються знаряддя праці, провідне місце в

господарській діяльності займає полювання, з’являється нова галузь - рибальство. Головною

формою соціального об’єднання людей (на відміну від раннього періоду, у якому переважало

людське стадо) стає родова община. У пізньому палеоліті відбувається інтенсивне заселення

середніх і навіть високих широт Північної півкулі, а також високогір’їв. Крім того людина

освоює Новий Світ (Північну і Південну Америку) і Австралію.

Сучасний ландшафт і клімат більшої частини Європи сформувалися на рубежі верхнього

палеоліту і мезоліту, коли близько 8300 р. до н.е. почав танути останній льодовик. У епоху

мезоліту відбуваються кардинальні зміни у виробництві знарядь праці і зброї: на додаток до

традиційних ціпків, палок-копалок, шкребків, проколок, ручних рубил, списів було винайдено

лук і стріли.

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового каменю) - це час

грандіозних змін в економіці: виникають принциповонові техніки обробки каменю (напр.,

шліфування, свердління, виготовлення комбінованих знарядь), люди поступово переходять до

осілості, з’являються, нарешті, нові галузі господарства скотарство і землеробство. Перехід

людства від господарства, що привласнює дари природи (збиральництво, полювання) до

відтворюючої економіки в науковій літературі (слідом за англійським археологом 1930-х pp. Г.

Чайлдом), прийнято називати неолітичною революцією.

У соціальному аспекті панівним був родовий устрій, хоча вже намічався перехід від

пізньородової до сусідської общини, у якій панувала б спільність виробничо-споживчих

інтересів членів колективу над кровними зв’язками. У цих умовах поступово збільшується

забезпеченість життєвими ресурсами й пов’язана з нею осілість. Приріст населення

збільшується не менше ніж у 100 разів! Такий величезний стрибок учені називають першою

демографічною революцією.

Влада в родовій общині, як і в будь-якому додержавному суспільстві, не була відділена від

усієї маси населення. Вона мала характер примітивного народовладдя (демократії) і не

припускала наявності спеціального апарату управлінців-професіоналів. Главою клану вважався

найстарший за віком, проте, якщо він через дряхлість не міг керувати, то існував звичай

неформального лідерства (або двовладдя). У пізньородовій общині виділяється господарська,

військова й сакральна влади.

Родова община, залишаючись єдиним власником засобів виробництва (промислова

територія, худоба, іноді знаряддя праці), була також і єдиною економічною одиницею. В

умовах розкладання первіснообщинного ладу ці функції переходять до патріархальної сім’ї

(пізніше - до парної сім’ї), але ще тривалий час навіть після виникнення держави власність на

общинну землю залишалася колективною, що не підлягала відчуженню поза общиною.

Поведінка членів родової общини регулювалося складною системою звичаїв (напр.,

система заборон - табу або система заохочень і дозволів), за порушення яких колектив карав

відступника часом не менш жорстоко, ніж пізніше держава карала порушників норм права. Це

були обов’язкові правила поведінки, у котрих ще не диференціювалися різноманітні норми

соціальної регуляції (право, моральність, етикет і т.п.).

Близько V-II тис. до н.е. різноманітні регіони світу переживали або енеоліт (мідно-

кам’яний вік), або вік бронзовий. Характерною рисою цього періоду було створення крупних

племінних союзів. Колосальним нововведенням епохи був перехід низки племен степових і

лісостепових зон планети до інтенсивного кочового скотарства, що виокремилося із ком-

плексного хліборобсько-скотарського господарства. Також необхідно відзначитипоступове

наростання кількості й інтенсивності збройних конфліктів, що пов’язують, крім усього іншого,

із нерозвиненістю торгових відношень. Розбій і грабіж для багатьох суспільств, особливо кочо-

вих, виконував додаткову соціально-економічну функцію, замінюючи товарообмін.

Грандіозним нововведенням епохи бронзи було також освоєння технології плавлення

металу. Метал (чи то мідь, чи то бронза - перший штучно створений людиною сплав міді з

оловом, рідше - миш’яком або сурмою) був рідкістю, високо цінувався і передавався в

спадщину у вигляді виробів або навіть злитків.

Традиційно міф вважається історично першою формою мислення, свідомості і культури. У

первісному суспільстві міф являв собою основний засіб розуміння світу. Для міфологічної

логіки характерна нездатність людини виділити себе з навколишнього природного й со-

ціального середовища, нерозчленованість мислення, що було майже невіддільно від емоційної

сфери. Для міфу характерно наділення природи людськими рисами, загальна персоніфікація,

метафоричне зіставлення природних, соціальних і культурних об’єктів. Міфологія - це система

уявлень про світ, своєрідна модель світу, що створює зразок, приклад поведінки. У міфі

переплетені елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. У минулому сторіччі міф

розглядався як доповнення до первісного ритуалу, як регулятор життя архаїчного колективу, як

втілення особливого типу мислення, що відрізняється від мислення сучасної людини, як

система символів, розрахована на пізнання світу, як продукт діяльності несвідомого. Проте міф

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. КУЛЬТУРОЛОГІЯ: Навч. посібник. - Дніпропетровськ, 2004.- 160 с.

до кінця так і не був переборений людською свідомістю і сучасною культурою. Він зберігається

нині ні тільки у формі легенди, сказання, билини, казки, прислів’я, але й у формі істотних

елементів сучасного мислення, а міфологічні образи і переживання укорінені в несвідомих

основах людської душі.

Міф нерозривно пов’язаний з релігією. Першими свідченнями релігійних вірувань є

поховання неандертальців із заупокійними пожертвуваннями. Вони вперше з’являються в

різноманітних регіонах світу в середньому палеоліті в епоху мустьє (70-32 тис. років до н.е.).

Усі палеолітичні поховання здійснені в місцях безпосереднього проживання. Мабуть,

поховання небіжчиків у межах житла й поселень було своєрідним жертвопринесенням, що

повинно було забезпечити спокійне життя родичам на цьому світі, а не дійсним похоронним

обрядом (який виник, певне, не раніше бронзового віку).

Головною особливістю релігійного світорозуміння первісних людей було те, що вони поки

не виділяли себе з природного середовища. Промислова територія, її тваринні, рослинні й

мінеральні багатства, стихійні сили і проживаюча тут людська група - усе це мислилося як єди-

не ціле, у якому люди були тотожні з природою. Природі приписувалися людські властивості

аж до родового устрою, людям - властивості природи аж до можливості відтворити її стихійні

явища. Це позначилося на всіх ранніх видах релігійних уявлень: тотемізмі, анімізмі, фетишизмі,

магії.

Тотемізм - віра в існування тісного зв’язку між родичами і їхнім тотемом (від індіанського

слова «от-отем» - «його рід»), яким міг бути певний різновид тварин, рідше рослин, ще рідше

інших предметів або явищ природи. Рід мав ім’я свого тотема, наприклад, кенгуру, вовка або

цибулини, і вірив, що знаходиться з ним у кревній спорідненості.

Анімізм (від лат. anima, animus -душу, дух) - віра в надприродні істоти, замкнуті в які-

небудь тіла (душі) або діючі самостійно (духи).

Фетишизм (від португальського feitisio - талісман, оберіг) - віра в надприродні властивості

деяких неживих предметів, наприклад, печер, каменів, дерев, знарядь праці або предметів

ужитку. Фетишами ставали, скажімо, печера, що спасла людей, дерево, що наситило їх після

голодування, влучний спис і т.д.

Магія (від грец. mageia - чаклунство, чарівництво) - віра в спроможність людини особливим

чином впливати на інших людей, тварини, рослини, навіть явища природи, а також і самі ці дії.

У реліктовому вигляді подібні магічні дійства збереглися в культурі багатьох сучасних народів.

Це, приміром, військові танці, пов’язані і з магією, і з удосконаленням у бойових мистецтвах,

скажімо, український гопак, що тягнеться із козачих часів. Тотемізм і магія, безсумнівно, є най-

давнішими попередниками релігії. Визнати вихідною формою анімізм неможливо, тому що

уявлення про нематеріальність (або роздвоєння матеріального) передбачають високий ступінь

розвитку абстрактного мислення. Першість не може також належати фетишизму, оскільки він

завжди переплітається з тотемічними, анімістичними і магічними уявленнями.

Вже найбільш ранні види релігії містили в собі начала не тільки фантастичних уявлень -

віри, але й священнодійств - культової практики, ритуалу. Останній споконвічно був доступним

усім членам групи, будучи таємницею тільки для чужаків або молоді, яка не пройшла ініціації

(обряду присвяти). З розвитком вірувань і ускладненням культу його відправлення зажадало

певних знань, уміння, досвідченості. Починають з’являтися професіонали - відьмаки, чаклуни,

шамани.

Духовній культурі первісної епохи в цілому було властиве тісне переплетення пізнавальної,

художньої й культової діяльності. Сприйняття світу носило цілісний характер. Так, лікуючи

рану, людина звичайно зверталася і до корисних трав, і до магічних заклинань; протикаючи

зброєю зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання або

показувала їх молоді і магічно забезпечувала успіх майбутньої справи. Учені бачать у цьому

один з проявів первісної нерозчленованості, синкретизму. Суспільна свідомість, як і суспільне

буття, були ще занадто нерозвиненими, щоб диференціюватися в різноманітні, чітко

розмежовані сфери, що виникли пізніше, у процесі ускладнення людської діяльності.