Бредіхин А.В. Всесвітня історія

Подождите немного. Документ загружается.

161

процесів у Європі, головним торговельним і політичним партнером для

більшості країн Східної Європи. Активно підтримувала відносини з

Росією, Україною та країнами Балтії.

Курс, що проводився Г.Колем, був підтриманий виборцями під час

чергових парламентських виборів 1994 р.

Модернізація східних земель, активна зовнішня політика

потребували значних витрат, які в 1996 р. стали відчутними для такої

сильної економіки як німецька. Зріс державний дефіцит, поширилось

безробіття. Спроба виправити становище за рахунок збільшення податків

викликала соціальний конфлікт. Із ситуації, що склалась, уряд Г.Коля

запропонував традиційний вихід у дусі політики «консервативної

революції»: зменшення витрат на соціальні потреби, суворий контроль

державних витрат, стимулювання капіталовкладень за рахунок зменшення

податків із заможних верств населення. Ці заходи, за оцінкою економістів

і опозиції, мали сприяти пожвавленню економічного зростання і

зменшенню безробіття. Проте більшість населення відмовилась

підтримувати політику «затягування поясів». Це, а також загальне

полівіння урядів країн Заходу, стали для канцлерства Г.Коля згубними. На

виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана соціал-

демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шредер.

Італія була одним із підпалювачів Другої світової війни, але вона

вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Муссоліні було

скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це

Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу

Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, в якому брали

участь майже 500 тис. італійців. Партизанам вдалося звільнити значну

частину території Італії, захопити в полон і стратити Муссоліні. Під час

боротьби сформувався союз антифашистських партій і рухів:

християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли

до складу уряду Італії. У силу цього союзники не розглядали Італію як

ворога і на її території не був встановлений окупаційний режим. Мирний

договір 1947 р. не передбачав значних територіальних втрат для Італії.

Рух Опору в Італії наклав значний відбиток на післявоєнний розвиток

країни. Провідну роль у післявоєнному політичному житті відігравали

християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці партії

утворили уряд. Відразу після закінчення війни уряд провів важливі

реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам;

введено рухому шкалу заробітної плати (вона періодично збільшувалась

залежно від зростання вартості життя); заборонялось звільнення з роботи

без згоди профспілок; створювались робітничі ради на підприємствах.

Важливим питанням післявоєнного устрою Італії стало вирішення

долі монархії. Король Віктор-Еммануїл III дискредитував себе

співробітництвом з фашистами в роки війни, підірвав авторитет монархії

як державного інституту. В таких умовах ліві партії виступили з вимогою

замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами в

162

Установчі збори відбувся референдум з питання збереження монархії.

Католицька церква і частина ХДП виступали за збереження монархії на

чолі з сином короля. В умовах гострої політичної боротьби 12,7 млн. осіб

віддали свої голоси за республіку, 10,7 млн. осіб – за монархію. Італія

стала республікою. На виборах в Установчі збори більшість місць

отримали ХДП (за них подали голоси 8,1 млн. осіб), Італійська

соціалістична партія (ІСП – 4,7 млн. голосів) і Італійська комуністична

партія (ІКП – 4,3 млн. голосів). Ці партії сформували уряд нової держави.

Розгортання «холодної війни» загострило стосунки між ХДП та ІКП. У

травні 1947 р. християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском

американців (вони відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді

будуть комуністи) сформував уряд вже без комуністів. Установчі збори

прийняли у грудні 1947 р. Конституцію, згідно з якою Італія

проголошувалась демократичною, парламентською республікою і ввела

вперше в історії Італії загальне виборче право. Королівській сім'ї

заборонялось повертатись в Італію. Вищим органом влади

проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента – главу

держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який

призначався президентом і затверджувався парламентом.

Перші парламентські вибори на основі нової конституції дали

впевнену перевагу ХДП, яка сформувала уряд на чолі з де Гаспері. Він до

1953 р. знаходився при владі у країні. Гаспері не мислив Італію поза

європейським співтовариством. У 1949 р. однією з перших вона стала

членом НАТО - єдиною з колишніх фашистських країн, якій було

виявлено таку честь (ФРН прийняли в НАТО у 1955 р.). На відміну від

країн, які утворювали НАТО, Італія не була ні північною, ні атлантичною

державою. Великобританія та інші союзні країни спочатку заперечували

членство Італії, побоюючись, що вона стане споживачем союзних

ресурсів. Зрештою союзники погодились з тим, що прийняття Італії до

НАТО слугуватиме зміцненню прозахідних політичних сил в Італії і

полегшить залучення цієї країни до західних економічних структур. У

1957 р. Італія стала однією з співзасновниць ЄЕС.

У 50-60-ті роки Італія пережила період бурхливого розвитку

економіки. За темпами зростання вона поступалась лише ФРН. Завдяки

економічному зростанню, Італії вдалось розрахуватись з боргами і

стабілізувати грошову одиницю ліру. Виріс життєвий рівень італійців,

сформувалась держава процвітання. Результатами цього зростання в

основному скористалась промислово розвинута Північ країни. Південь

залишався джерелом бідності і соціальної напруги. Там зростало

безробіття. Для розвитку Італії це мало важливе значення. Щороку 300

тис. італійців виїжджали за кордон на заробітки.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим

робітничим рухом, який домігся вагомих результатів. За рівнем заробітної

плати, системи соціального забезпечення, розміру пенсій Італія

поступалась лише скандинавським країнам. Відсталість Півдня

163

створювала соціальну базу для комуністичної партії. В умовах загального

падіння авторитету комуністів у Західній Європі ІКП зуміла зберегти

вплив у суспільстві завдяки перегляду своєї політичної лінії. ІКП визнала

цінність демократичного устрою і на зміну революційній стратегії

висунула курс на структурні реформи суспільства. У 1972 р. комуністів

нараховувалось 1,7 млн. осіб. До того ж ІКП вносила зміни у стратегію й

тактику, а також в саму ідеологію комуністичного руху. ІКП була

ініціатором розробки ідеології єврокомунізму – своєрідної спроби деяких

компартій Західної Європи відмовитись від догм марксизму-ленінізму. Ці

спроби призвели до розриву відносин між КПРС і ІКП. Після краху

соціалістичної системи ІКП проголосила себе Демократичною партією

лівих сил і займає вагоме місце у політичному житті країни.

В умовах, коли велась боротьба за соціальні права, зростав

авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою

популярність. Починаючи з 1960 р. ХДП , прагнучи утримати більшість у

парламенті, включає у склад урядів представників інших партій. Так, у

1960 р. було створено коаліцію з правими партіями (монархісти і

неофашисти). Цей уряд дозволив провести з'їзд неофашистів, що

викликало хвилю невдоволення в країні. Дійшло навіть до збройних

сутичок. З'їзд провести не вдалось, а уряд пішов у відставку.

У період 1963-

1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Ліво-

центристський уряд очолив Альдо Моро. Цей уряд посилив втручання

держави у економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну

програму, було націоналізовано електротехнічну промисловість.

Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювались права

профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист

орендаторів землі і обмеження спекуляцій в житловому будівництві.

Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена

масовим молодіжним рухом, який підтримали робітники. У листопаді

1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн. осіб.

Майже всі вимоги страйкуючих були задоволені.

Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми Італії.

Зростала популярність комуністів. На виборах 1976р. ІКП набрала 34,4%

голосів (227 місць у парламенті з 630). Лідери ХДП відмовились

допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві і розколу

ХДП.

Ч астина ХДП на чолі з Альдо Моро, розуміючи, що ігнорування

комуністів в умовах гострої економічної кризи може призвести до

небачених соціальних потрясінь, стали на шлях укладення угоди з ІКП, за

якою ІКП зобов'язувалась підтримувати існуючий уряд при умові, що він

буде реалізовувати узгоджену двома партіями програму.

Перспектива встановлення стабільності в країні не влаштовувала

лідерів «Червоних бригад» – ультралівої терористичної організації, яка

прагнула до соціальної напруги. Альдо Моро було викрадено, а згодом

його труп було знайдено в машині в центрі Риму. В таких умовах ХДП, не

164

бажаючи співробітничати з 1КП і втративши підтримку з боку ІСП,

створює багатопартійні коаліції. У 80-ті роки при владі стояли вже

п'ятипартійні уряди. Але чим більше партій в уряді, тим менш він тривкий.

Постійна зміна урядів стала традицією Італії. Політична

нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з

боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів

загинуло 386 осіб. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній

Європі. Корупція в країні пов'язана також і з особливостями політичного

механізму Італії. Вибори в країні проводяться по пропорційній системі:

виборці голосують не за конкретного кандидата, а за партію.

Персональний склад парламентських фракцій визначає сама партія. Тим

самим складались умови для існування закулісного політичного життя.

Багато чого в Італії вирішувалось таємно – у партійних канцеляріях або в

результаті міжпартійних переговорів. Відсутність відкритості при

обговоренні важливих фінансових питань (державні витрати, податки,

субсидії і т.ін.) сприяла розвитку корупції і, відповідно, зростанню впливу

італійської мафії.

Мафія, як організація, виникла на Сицилії у середні віки для

самозахисту селян. Кожен, хто вступав у неї, повинен був служити мафії,

коритися «батькові» і мовчати. За порушення цих правил загрожувала

смерть. Така форма стала незамінимою для створених пізніше у різних

країнах злочинних груп. В Італії мафія, злившись з корумпованими

елементами, стала винятково могутньою, небезпечною силою.

У 80-90-ті роки державні інститути Італії переживали глибоку кризу.

Вона посилювалась значним державним дефіцитом і неефективністю

державного сектору економіки. Кризу влади намагався подолати

п'ятипартійний уряд лідера ІСП Беттіно Краксі (1983-1987 pp.). Він

здійснив реформи в дусі консервативної революції, значні зусилля

спрямував на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької

церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.

Яскравим проявом кризи став скандал, пов'язаний з хабарництвом у

Мілані у 1992 р. Під слідством опинились лідери провідних політичних

партій, кілька міністрів, депутатів, сенаторів, підприємців.

Італія стала перед необхідністю проведення глибоких рефор. У

1993 р. на референдумі італійці висловились за ліквідацію пропорційної

системи виборів. Це поклало початок реформування італійського

політичного життя. Реформи призвели до встановлення Другої республіки

в Італії. У 1996 р. відбулись вибори на новій основі, які засвідчили нову

розстановку політичних сил країні.

Країни Латинської Америки у другій половині XX ст. У пошуках

оптимальної моделі модернізації.

У країнах Латинської Америки після Другої світової війни відбулися

значні зрушення. Це пояснюється тим, що держави цього регіону значно

165

раніше отримали незалежність, їм на шляху модернізації не доводилось

переживати цивілізаційного шоку, як це було в країнах Африки та Азії,

вони були частиною західної, європейської за походженням, цивілізації.

Коріння латиноамериканської відсталості крилось в існуванні

великих земельних володінь – латифундій. Це призводило до безземелля

селян, низького рівня життя, аграрного перенаселення і безробіття, низької

продуктивності праці, примітивних технологій і, відповідно, до соціальної

напруги. Таке суспільство не могло бути демократичним, воно трималось

на насильстві.

Напередодні Другої світової війни почався занепад латифундій.

Після завершення війни цей процес посилився. Тривала боротьба селян

примушувала уряди проводити аграрні реформи. Всі вони незалежно від

масштабів підривали позиції латифундистів. Найбільшого удару завдали

латифундіям зростання промисловості, формування національного

капіталу і, відповідно, нової економічної еліти, для якої латифундії були

уособленням старих порядків. Демографічний вибух зумовив масову

урбанізацію і перенесення центру політичного життя із сільської

місцевості у місто.

Після Другої світової війни становище в економіці

латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ:

вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій

торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки

для проведення імпортозамінної індустріалізації. Реформи проводились

під помірковано націоналістичними гаслами, що користувалися певною

підтримкою населення. Це сприяло формуванню у цих країнах

популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому – президентство

Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955 pp. і 1973-1974 pp.; у 1949-

1955 pp. – фактичний диктатор).

Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни,

домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.

У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській

Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було

припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який

відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання

фашистських держав. Змінивши його у 1956 p., Ж.Кубічек продовжив

імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія

наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом, у

1934-1940 pp., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація

йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна

реформа.

США в період 40-60-х років були стурбовані лише одним:

запобіганням проникнення СРСР у Латинську Америку. Для здійснення

цього США робили ставку на посилення воєнного потенціалу і на воєнно-

166

політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У цей час

було укладено угоду про колективну безпеку (1948 p.), створено

Організацію Американських Держав (1948 p.). Американці переозброїли

місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку у

США. При цьому США мало турбували проблеми внутрішнього життя

цих країн, якщо там не було безпосередньої загрози приходу до влади

комуністів. США влаштовували в цих країнах режими, які повністю

залежали від них, на зразок Батісти на Кубі, або Сомоси в Нікарагуа.

У 50-60 роках почався новий етап соціально-економічного розвитку

країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної

індустріалізації були вичерпані, державний бюджет з великими

труднощами справлявся з необхідністю підтримати державний сектор

економіки. Великі державні бюджетні дефіцити були викликані

здійсненням надто амбіціозних проектів. Наприклад, у 1957 р. в Бразилії

почалось будівництво нової столиці подалі від перенаселеного Ріо-де-

Жанейро. Це було ультрасучасне місто, побудоване за проектом

всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра і назване Бразиліа. Нова

столиця мала символізувати майбутнє країни. Мексика домоглась права

проведення у своїй столиці Мехіко олімпійських ігор 1968 p., що змусило

повністю реконструювати багатомільйонне місто. Грандіозні проекти

призвели також до інфляції, зростання соціальної напруги. Національна

грошова одиниця крузейро з 1961 по 1964 р. «схудла» у 5 разів.

У Латинській Америці розвиток йшов двома шляхами. Там, де на

хвилі масового невдоволення до влади приходили ліві сили, ставали на

шлях будівництва соціалізму.

Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням

проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив

новий уряд. Своє завдання він бачив у незалежності Куби і проведенні

соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором

США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію

цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух

опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у

США. США організували збройну інтервенцію загонів на Кубу (1961 p.),

але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з

СРСР.

М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях

від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на

ризик ядерної війни (Карібська криза 1962 p.). Зближення з СРСР дало

Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали

комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в

країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін.

Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної

революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну

пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії

сподвижник Кастро – Ернесто Че Гевара.

167

У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось

відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну

країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від

експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи.

СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки

СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу

кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад

СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби

намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному

режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для

розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-

ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США.

Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і

частина їх була відправлена назад, на Кубу.

У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд

президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих

соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної

законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію

мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні

справжній хаос і масові невдоволення, які підсилювались провокаціями з

боку ЦРУ США. Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за згодою

США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський

режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського

палацу.

У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до

влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи

скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці - режим Сомоси,

який правив країною протягом понад 30 років. Події у Нікарагуа

розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами. Проти

соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський

рух, який об'єднував, як колишніх сомосовців, так і представників

демократичних рухів. В ньому брали участь також загони самооборони

індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух

значною мірою був організований і озброєний США, які зосередили на

кордонах з Нікарагуа збройні сили і погрожували агресією, а всередині

країни активно формувалась легальна опозиція. Опинившись перед

вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у

громадянській війні, чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали

останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли

поразку, але залишились впливовою політичною силою. Президентом

Нікарагуа було обрано Віолетту Чаморро. Міністром оборони став лідер

сандіністів Даніель Ортега.

Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з

констатації факту неможливості і навіть згубності повної незалежності і

зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову

168

економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі

бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу. По суті

це був поворот на 180 градусів від політики 30-50-х років і зовні виглядало

як повернення до старих порядків, коли у країнах Латинської Америки

господарювали іноземні компанії. Такий шлях розвитку не користувався

підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими

хунтами). Такі режими були встановлені в Аргентині – 1962 p., Гватемалі,

Гондурасі, Еквадорі – 1963 p., Болівії, Бразилії – 1964 p., Чилі – 1973 р.

Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували

політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди.

Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення

пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних

інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний

капітал.

Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового

національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Вона зайняла 7-ме

місце у світі по виробництву сталі, 8-ме - по виробництву телевізорів, 10-

те - по виробництву легкових автомобілів. Зворотнім результатом цього

курсу стало зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово

формувалась соціально-політична криза військових режимів.

Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і

лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер:

антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних

реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний,

екстремістський і т.д. В історії цього процесу після Другої світової війни

можна виділити кілька етапів.

Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав

антиамериканський, загальнодемократичний характер.

Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під безпосереднім

впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в Латинській

Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись

на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу демократизації у

цих країнах.

Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином з

боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у

Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі,

Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала антисандіністський

рух «контрас» у Нікарагуа.

Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності воєнно-

політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією.

У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики.

Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов життя. Збройні

антиурядові виступи у країнах Латинської Америки обумовлюються

переважно внутрішніми соціально-економічними і політичними

проблемами цього регіону.

169

Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі

змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США

Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської

Америки – «Союз заради прогресу». Щоб уникнути кубинського варіанту,

США пропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу

на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у

Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил.

Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки

партнерського характеру, вони нерідко зривались на традиційну

інтервенціоністську політику. Так, у 1961 р. вони допомогли кубинським

повстанцям гусанос висадитись на Кубі і протягом тривалого часу ЦРУ

США намагалось усунути Кастро від влади. У 1965 р. американські

війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в

Чилі скинення президента Сальвадора Альенде. Така політика США

породила широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у

70-ті роки досягли апогею.

Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став

Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про

неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після

тривалих і складних переговорів підписав з Панамою угоду про передачу

їй каналу, який був у власності США. Це був крок, який усунув одне із

головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США.

Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку і

їхнє падіння стало справою часу. Першим впав диктаторський режим

Сомоси в Нікарагуа.

У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються

демократичні режими. 1980 р. – Перу, 1982 р. – Болівії, 1983 р. –

Аргентині, 1985 р. – Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. –

Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. – Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім

Куби. У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна

демократія на Гаїті.

Прихід до влади демократично обраних урядів поглибив курс на

активну участь у міжнародному поділі праці, на інтеграцію у світову

економіку. Ставка була зроблена на розвиток ринкових структур

економіки, розв'язання проблеми державних фінансів за рахунок

приватизації державного сектору. Країни Латинської Америки

намагаються зробити економіку соціально орієнтованою і ліквідувати

зовнішній борг.

Латиноамериканським країнам вдалося знайти власне місце у

світовій торгівлі. Вони експортують товари з високим рівнем обробки і

технологічних компонентів. Бразилія, Аргентина, Мексика вже переросли

рамки традиційних уявлень про країни, що розвиваються, і впритул

наблизились до групи промислово розвинутих країн.

Таким змінам у країнах Латинської Америки сприяють радикальні

структурні зміни в економіці на основі неоліберальної моделі розвитку з

170

акцентом на удосконалення ринкових механізмів, приватизацію

державного сектору, створення адекватної юридичної бази, податкової

системи і т.д.

Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і

культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової

війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці.

Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво

держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в

Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948

р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено

Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято

«Декларацію про збереження і захист демократії в Америці», яка мала

антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у

внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека.

Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з

економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного

розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на

субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в

себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму

інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і

уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної

зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон

вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок.

На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних

об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено

Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія,

Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію

вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави

регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у

латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної

інтеграції та угод про «спільний ринок» у 1975 р. виникає

Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також

субрегіональні об'єднання – Центральноамериканський спільний ринок

(ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела,

Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того,

діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р.

Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу

для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує

Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для

вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахенську групу.

Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн

Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції,

перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих

лідерів стримують цей процес.