Бредіхин А.В. Всесвітня історія
Подождите немного. Документ загружается.
131
окупаційних військ з території цих держав, крім Угорщини та Румунії, де
залишались радянські війська.
Мирні договори з союзниками Німеччини після Другої світової війни
суттєво відрізнялися тим, що вони не були принизливими для переможених
держав, як це було після Першої світової війни.
Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той
час і їх вирішення було відкладено. Мирний договір з Японією був
підписаний в 1951 p., а з Німеччиною питання остаточно було вирішено в
1990 р.
Тимчасово в Німеччині, Австрії, Японії, Кореї вводились окупаційні
режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста Берлін і Відень
були поділені на чотири окупаційні зони Англії, США, СРСР та Франції.
Метою окупації Німеччини проголошувалось відродження єдиної країни, від
якої ніколи б не було загрози війни, ліквідація небезпечних для збереження
миру державних, політичних і воєнних структур. Проте реалізувати цю мету
у повоєнні роки не вдалось. "Холодна війна", що розпочалась, призвела до
утворення у 1949 р. двох німецьких держав: Федеративної Республіки
Німеччини (ФРН) і Німецької Демократичної Республіки (НДР). Окупація
Японії здійснювалась з метою створення таких політичних і економічних
структур, що забезпечували б розвиток країни по демократичному шляху та
перетворили Японію в країну, з якої б теж не виходила загроза війни.
За рішенням Потсдамської конференції утворювався Міжнародний
військовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні
ними. З 20 листопада 1945 р. до 1 жовтня 1946 р. тривав Нюрнберзький
судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців.
Міжнародний військовий трибунал визнав підсудних винними у здійсненні
підготовки і веденні агресивних воєн проти миролюбних країн, у порушенні
міжнародних договорів та угод, у здійсненні спланованих воєнних злочинів,
що проводились з особливою жорстокістю, у злочинах проти людства
(знищенні народів за расовими та національними ознаками). Герінгу,
Ріббентропу, Кейтелю, Кальтенбруннеру, Розенбергу, Франко та іншим
злочинцям (всього 12 чол.) було винесено смертний вирок, деяким (Гесс,
Функ) - довічне ув'язнення. Трибунал оголосив злочинним керівний склад
нацистської партії, СС, СД, гестапо. Вимога СРСР визнати злочинними
організаціями гітлерівський уряд, верховне командування та генштаб не
були підтримані. Представник Радянського Союзу заявив про незгоду з
рішенням щодо виправдання Шахта та деяких інших німецьких діячів, які
фінансували нацистську партію.
Нюрнберзький процес – перший в історії міжнародний суд над групою
осіб, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя страшних
злочинів. Вперше в юридичній практиці були засуджені державні діячі,
відповідальні за агресію і військові злочини.
Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 р.
по 12 листопада 1948 р. у Міжнародному військовому трибуналі для
Далекого Сходу проходив Токійський судовий процес. За участь у підготовці
132
та розв'язанні агресивної війни, за здійснення масового знищення мирного
населення в окупованих країнах і полонених та інші злочини семи
найбільшим злочинцям було винесено смертний вирок, 16 - довічне
ув'язнення. Серед страчених були колишні прем'єр-міністр Японії,
військовий міністр, представники вищого генералітету.
Вирішення питань подальшого післявоєнного мирного врегулювання
дедалі більше ускладнювалось суперництвом між США і СРСР.
Ще під час Другої світової війни постало питання про утворення
міжнародної організації, яка б перебрала на себе функції збанкрутілої Ліги
націй.
Восени 1944 р. на конференції у Вашингтоні в маєтку Думбар-тон-Окс
представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували пропозицію про
створення ООН і обговорили основні положення Статуту ООН.
На Ялтинській конференції в лютому 1945 р. США, СРСР та Англія
прийняли рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня
1945 р. в Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути всі держави,
які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. Право стати
членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.
При обговоренні питання механізму діяльності ООН між лідерами
трьох держав виникла дискусія. Позиція Сталіна полягала в тому, що
держави, які винесли на собі основний тягар війни, несуть
відповідальність і за мир. Тому малим країнам в ООН не потрібно
надавати таких прав, користуючись якими вони могли б суперечити
великим державам. Рузвельт погодився з цією думкою Сталіна.
Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня
1945 р. У ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. При
обговоренні Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень в
Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями.
Відносно першої із них було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою
рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються
одноголосно. Ці країни одержали право «вето». Завдяки цьому праву
виключалась можливість використання авторитету міжнародної організації
для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Проте це
знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти
згоди країнам з різними інтересами було складно. Водночас рішення,
прийняті Радою Безпеки, задовольняли інтереси всіх держав. Щодо другої
проблеми вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів
залежних територій «в напрямку до самоуправління або незалежності».
У прийнятому на конференції Статуті ООН зазначалось, що метою
нової організації є підтримання міжнародного миру і безпеки колективними
заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення
міжнародного співробітництва при розв'язанні проблем економічного,
соціального та гуманітарного характеру. ООН була заснована на принципах
суверенної рівноправності всіх членів, мирного улагодження суперечок,
утримання від застосування сили. ООН не мала права втручатись у
133
внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для
підтримання миру. Офіційною датою створення ООН вважається 24 жовтня
1945 p., коли було затверджено Статут ООН.
Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається
на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входить затвердження бюджету
організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради
Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного
суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.
Вищим органом була визначена також і Рада Безпеки, яка на той час
складалася з 11 членів (тепер 15, з них 10 непостійних, які обираються на два
роки, і 5 постійних). Рада Безпеки за Статутом є постійно діючим органом,
на який покладаються обов'язки по підтриманню миру. Для реалізації своїх
повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і
застосовувати проти нього силу. У розв'язанні всіх питань, крім
процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.
Під егідою ООН було створено різні спеціалізовані організації:
ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури),
ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МОП (Міжнародна
організація праці), ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація),
ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН) і т.д.
Нині нараховується близько 190 членів ООН. Генеральна Асамблея
ООН розпочала свою діяльність у 1946 р. На першій сесії були обрані
непостійні члени РБ, призначено першого Генерального секретаря ООН (ним
став Трюгве Лі), створено Комісію по атомній енергії. Однак через
суперництво СРСР і США та їхніх прихильників робота ООН була
ускладнена.
У 1948 р. ООН прийняла Декларацію прав людини та Пакт про
громадянські і політичні права, в яких усі країни закликались до
встановлення в їхній політиці пріоритету інтересів особи над класовими та
національними.
Початок «холодної війни» та інституціоналізація біполярної системи
(1945 - середина 50-х рр.)
Після закінчення Другої світової війни спостерігається початок
конфронтації між колишніми союзниками. Під час війни об’єднуючим
фактором була боротьба з більш серйозним ворогом, то на момент
закінчення другої світової війни СРСР як і західні країни змінюють свою
зовнішньополітичну орієнтацію. На перше місце для СРСР виступає
доктрина, яка була створена ще в період становлення радянської влади
автором якої був Ленін. Основні положення марксистської теорії
заключалися: наріжним каменем в міжнародних відносинах була ідея зміни
політико-економічних формацій, тобто заміна капіталізму соціалізмом була
неминучою. Тобто СРСР повинен зробити все, щоб підштовхнути «не дуже
134
розумні народи» Західної Європи до щасливого майбуття. Другим
положенням була методологія класового підходу до міжнародних відносин.
Тобто класова боротьба в самих країнах західного світу, підтримана
Радянським Союзом. Саме соціалістична Росія мала бути авангардом у
розвитку нових міжнародних відносин. Останнім положенням марксистсько-
ленінської теорії в цьому питанні була неминучість війн доки існує
імперіалізм. СРСР керуючись ідеєю неминучості повинен був проводити
таку зовнішню політику, яка в відповідала цій ідеї, тобто готуватись до
війни.
Саме ці положення і обґрунтували подальшу поведінку СРСР. Зараз
існує тенденція особливо в засобах масової інформації і в працях істориків,
що в усьому був винний Радянський Союз. Але якщо проаналізувати
поведінку протилежної сторони, то вони були зорієнтовані таким же чином.
Тобто знешкодити СРСР, зробити його капіталістичною країною теж
шляхом насильства. І проблема співвідношення доктринальних проголошень
і реальної практики була як для СРСР так і у Західних країнах.
Основне завдання СРСР після другої світової війни, в якій СРСР був
переможцем і це дало Сталіну сформулювати ідею розширення впливу
СРСР, а потім розширення соціалізму. Всі країни, окрім США були дуже
серйозно трансформовані в економічному сенсі Другою світовою війною.
Заробили тільки США. В тодішньому біполярному світі була ослаблена
країна СРСР, а з іншого боку сильний в економічному і військовому плані
противник США. Тому протистояння йшло саме по цій вісі – СРСР – США.
В залежності від того, як будуть проводити свою політику СРСР і США,
залежало те, хто переможе у цьому змаганні, хто більше перетягне на свій
бік союзників.
В перший післявоєнний рік великої конфронтації не було. Була
ейфорія перемоги. Відкрита конфронтація розпочинається в 1946 р. Існує
дуже багато думок, з яких же подій розпочинається протистояння, чи є
конкретна дата. В радянській літературі такою датою є Фултонська промова
Черчилля. Але якщо проаналізувати документи СРСР і США можна зробити
висновок що це трапилося раніше. В лютому 1946 р. з’являється «довга
телеграма» Кеннана (тимчасово повірений США у радянському союзі), який
сформулював основні реалії і перспективи зовнішньої політики СРСР.
Наступного 1947 р. ця телеграма була опублікована під назвою «джерела
радянського поводження». Кенан писав «ми маємо справу з політичною
силою, фанатичною думкою що з США не може бути досягнуто
домовленості, що є бажаним руйнувати наш спосіб життя, щоб забезпечити
свою безпеку». На думку Кеннана СРСР тільки спить і бачить, щоб
зруйнувати «імперіалістичного монстра»
. Ця стаття вийшла першою. У
довгих змаганнях, хто зуміє вплинути на ідеологію тієї чи іншої сторони,
ініціатива була з боку США. Багато вчених вважають, що цей документ був
концептуальний, щоб створити першу післявоєнну доктрину – доктрину
стримування комунізму.
135
СРСР не довго чекав і в вересні 1946 р. з’являється своя довга
телеграма. Приблизно теж саме але по відношенню до США. Тобто
фактично було проголошено на доктринальному рівні, що головний ворог
СРСР – це США. Старт був даний. Розпочинається боротьба за сфери
впливу. Розуміючи, що воювати в 1946 р. недоречно, розпочинається
боротьба за сфери впливу в Європі. Першими країнами, які розглядались
були Туреччина і Греція. Тому що, скажімо країни майбутнього
соціалістичного табору були колишніми союзниками Німеччини. Вони не
були в грі. А Туреччина і Греція були самостійними державами. Перша
спроба СРСР встановити контроль над Туреччиною, переглянути статус
проток Босфор і Дарданелл. Але досить відмовившись від прямого впливу
над Туреччиною, СРСР перекинув свої зусилля на Грецію. Розуміючи, що
безпосередньо вводити свої війська в Грецію нереально, СРСР намагався
використати традиційний шлях підтримання комуністичної партії. Робив це
СРСР через сусідів Югославію, Болгарію, Албанію.
В цей період вже було проголошено Фултонську промову Черчилля,
була проголошена знаменита промова Сталіна. Зрозуміло, що
розпочинається відкрита конфронтація. США приймають так звану доктрину
Трумена (початок 1947 р. доктрина проголошувала необхідність переходу
від стримування до відкидання комунізму) ще в період повстання в Греції. В
лютому 1947 р. Великобританія, яке почувала себе не дуже впевнено після
другої світової війни, передає право допомагати Туреччині і Греції США. В
47 році Конгрес виділяє 400 млн. доларів на боротьбу з поширенням впливу
СРСР згідно доктрини Трумена.
Наступним кроком США у затвердженні свого впливу в Європі був так
званий план Маршала. Розуміючи, що те, що не може зробити зброя, може
зробити долар. План Маршала – це план допомоги США Західній Європі. І
сьогодні цей план вважається з одним із найблискучіших проектів
реалізованих в Європі коли вбивалося два зайці. 5 червня 47 року
Держсекретар Маршал проголосив цей план. США для того, щоб захистити
Європу від післявоєнного хаосу інвестує в економіку всіх країн Європи
гроші для того щоб налагодити економіку. Тобто з одного боку США
пропонують дуже гуманну ідею підтримання і відновлення економіки, з
іншого зрозуміло, що вони намагаються прив’язати економіку Західної
Європи до своїх цілей. Ця схема розпочинає працювати. Перша проблема
виникла з СРСР та його країнами-сателітами. СРСР спочатку погодився
обговорювати цей план. Було створено спеціальну організацію, яка
обговорила це, але паралельно Сталін дає вказівку видатним вченим
проаналізувати можливості впливу, наслідки цього плану для економіки
СРСР. Економісти підрахували, що це дуже серйозна допомога СРСР, але
мова може йти про прив’язку до США, бо однією з умов плану Маршала
була повна інформація про економічний стан країни. На це Сталін піти не
міг. Формально прийнявши участь у перших нарадах, після цього була дана
вказівка “своїм країнам” що це дурниці, і що допомога СРСР буде кращою.
Не всі країни повірили. Перш за все це стосувалося уряду Чехословаччини.
136
Всі країни дали згоду поїхати в Париж для остаточного обговорення цього
питання. Сталін терміново викликає уряд Чехословаччини до Москви. Були
підготовлені компрометуючі матеріали на представника Чехословаччини,
якщо б він відмовився. Делегація Чехословаччина була відкликана з Парижу.
Всі інші Західні країни погодилися. В липні 47 року в Парижі проходить
конференція. Країни погоджуються надати інформацію про стан економіки,
відкрити ринки для США. Тут виявляється, що США вбивають третього
зайця. Вони вийшли з положення коли загрожувала криза перевиробництва.
За перший рік тільки плану Маршала отримала більше 2,5 млрд. доларів,
Англія – приблизно 1,5 млрд., Італія – 700 млн. Для СРСР неучасть у плані
Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору
взяла верх. План Маршала, створивши дуже гарні умови для відновлення
економіки в Західній Європі, одночасно створив економічно базу для
майбутньої військової інтеграції. На перших етапах мова йшла про загрозу з
боку Німеччини а не СРСР. 4 березня 1947 р. в Дюнкерку підписується
угода між Великобританією і Францією, фактично направлена на
запобігання агресії з боку Німеччини. 17 березня 1948 р. підписується так
званий Брюссельський пакт військово-політичний західний союз. До нього
ввійшли Англія і Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Голландія,
Люксембург). Військова взаємодопомога передбачалась, якщо виникають
будь-які загрози інтересам країн. Постійно діючими органами була
консультативна рада, військовий комітет, військовий штаб. На чолі штабу
стояв англійський фельдмаршал Монгомері.
В березні 1948 р. було опубліковано проект атлантичного пакту. Для
того, щоб прийняти участь у майбутній військово-політичній інтеграції
США пішли на резолюцію Ванденберга. Ця резолюція звільняла США від
обов’язку не вступати у воєнні та політичні інтеграції за межами континенту.
4 квітня 1949 р. міністри закордонних справ Бельгії, Ісландії, Данії, Канади,
Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії,
Франції, США збираються в Вашингтоні і підписують договір про створення
НАТО. Зразу ж США підписують договір про допомогу
західноєвропейським країнам у створенні військово-політичної структури у
розмірі 1,5 млрд. доларів. Штаб-квартира НАТО в перші роки була в Парижі.
Весь цей час діяла доктрина стримування комунізму. Але після того, як
СРСР в 1949 р. випробував свою ядерну зброю, після того як було створено
НАТО, в 1953 р. доктрина стримування була замінена доктриною масованої
відплати. Вона базувалася на перевазі США в ядерній зброї і тому
передбачала можливість першого ядерного удару з боку США. Створивши
систему союзників США зрозуміли, що ареною конфронтації стане весь світ.
І тому поступово проходить політика розширення шляхом створення
військово-політичних організацій в інших регіонах світу. В травні 1954 р.
договір між США і Пакистаном про взаємну безпеку. Для того щоб не
відштовхнути перспективних членів майбутньої організації США і Англія
погодились, що участь у цій організації не буде означати автоматичність
участі у війні. Країна сама вирішує чи надати допомогу чи ні.
137
У вересні 1954 р. було підписано договір про створення СЕАТО, до
якої ввійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни,
Таїланд і Пакистан.
Паралельно йшов процес створення подібної військово-політичної
організації на Близькому сході. В квітні 1954 р. договір про Турецько-
Пакистанський воєнний союз. В лютому 1955 р. Турецько-Іракський. В
квітні 1955 р. до них приєдналась Великобританія. Це означало створення
нової організації – Багдадський пакт. В березні 59 року революція в Іраку,
який вийшов з цієї організації. Назву змінили на Централ (Центральна Азія).
Аналізуючи схему з точки біполярності, можна прослідити тенденції:
від обміну політичними, конфронтаційними доктринами і СРСР і США
перейшли до конкретних дій. Розпочинається повноцінна холодна війна. Ці
країни витрачають колосальні кошти щоб створити мілітаристський
потенціал, як в своїй так і в інших країнах різних регіонів світу. саме цей
період кінця 40-х початку 50-х років це не тільки період нарощення
військового потенціалу це і перші спроби його використання. В цей час (50
рік) Корейська війна. За Північною і Південною Кореєю стояли могутніші
сили, які випробовували свої сили. йде створення морських сил, підводного
флоту і середина-кінець 50 років створення нових носіїв зброї, в тому числі і
ядерних. В 1957 р. запуск радянського супутника. На початку 60-х років нове
випробовування – Карибська криза. Все це період, який не має аналогів в
історії.
Особливості післявоєнної відбудови та стабілізації. Країни Західної
Європи та Північної Америки у другій половині XX ст.
У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення
економіки на мирні рейки і відвернення економічної кризи. Американська
адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою
економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції.
Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити
повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні
контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для
реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944
р.) і «Закон про зайнятість» (1946 p.). Така політика отримала назву
«Справедливий курс».
31 грудня 1946 р. президент Трумен оголосив «закінчення воєнних
дій». Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом,
які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не
означало ліквідацію державно-монополістичної системи капіталізму,
створеної в період 1929-1945 pp. Активно проводився в життя план
Маршалла. Було проведено реорганізацію державного апарату. В 1947 р.
створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління
(ЦРУ), реорганізовано військові органи. В Конституцію США внесено
поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два
138
строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію
з СРСР.
Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду.
Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття,
підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової
страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. - 4,6
млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію,
яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону
Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена
палати представників Фреда Хартлі.
Закон обмежував права робітників на укладення колективного
договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є
комуністами, або членами інших «підривних» організацій. Заборонялись
страйки солідарності, страйки державних службовців.
Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-
Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб
підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка
забезпечила йому перемогу.
У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ в дусі
неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення:
скасування закону Тафта-Хартлі, розширення соціального забезпечення і
введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у
галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для
покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво
дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків
фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних
свобод.
Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу
економічних (криза 1948-1949 pp.) і зовнішньополітичних причин (створення
атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї).
Розгортання «холодної війни» позначилося і на
внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні
права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи,
громадяни, які симпатизували СРСР). В США ця тенденція проявилась в
політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і
втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.
Виступаючи в лютому 1950 p., сенатор Д.Маккарті заявив: «Шість
років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб
опинилися під абсолютною владою Радянської Росії – зростання на 400%.
Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний
могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в зраді
тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний
департамент піддався комуністичній інфільтрації».
Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч
президентському «вето» у вересні 1950 р. було прийнято закон «Про
139
внутрішню безпеку». Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної
партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб),
переслідування ліберально настроєних професорів, «полювання на відьом»,
шпигуноманія.
Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики
США. Потепління міжнародного становища призвело до відновлення
демократичних процесів.
Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне
становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась
стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення
жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою
призвело до падіння авторитету демократів.
На цьому тлі зріс авторитет Республіканської партії. Популярний
національний герой Дуайт Ейзенхауер став офіційним кандидатом
республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в
особистий тріумф Ейзенхауера.
Соціально-економічний розвиток США у період правління
республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи
розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 pp.),
початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу
(впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки,
автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем),
помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників
невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших
верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-
промислового комплексу.
У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та
демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається
ними у розвитку державного регулювання економікою. Ці два чинники мали
значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не
розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого - він
не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще
формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна
потребує спокою після великих потрясінь Другої світової війни.
На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління
відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося
запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було
усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було
розроблено «доктрину Ейзенхауера», згідно з якою США повинні заповнити
«вакуум», який з'явився в результаті розпаду колоніальних імперій
Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також
протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови.
На виборах 1960 р. президентом США було обрано лідера
демократичної партії Д.Кеннеді. Демократи прийшли до влади в
сприятливий момент економічного розвитку США. НТР, яка почалася в 50-ті
140
роки, в 60-ті дала суттєвий приріст виробництва. На перший план виходили
галузі виробництва засновані на останніх досягненнях наукового прогресу -
електроенергетика, електроніка, хімічна промисловість. НТР дала поштовх і
розвитку сільського господарства, так званій «зеленій революції». Наука
перетворилася у виробничу сферу. Науково-дослідницькі і дослідно-
конструкторські роботи стали рушійною силою прогресу. Бурхливий ріст
виробництва продовжувався до 1967 р. Після цього темпи росту
уповільнилися і досягли 1% в рік. 60-ті роки характеризувались високим
ступенем одержавлення економіки і соціальних відносин американського
суспільства.
Перемога Кеннеді на виборах пожвавила реформаторську діяльність.
Було вжито заходів для стимулюванню економічного зростання. З цією
метою використовувались інфляційні процеси і дефіцит державного
бюджету.
Програма передбачала комплексну «перебудову» регіонів хронічної
депресії, допомогу фермерам, підвищення мінімальної заробітної плати,
поліпшення соціального забезпечення, перекваліфікацію безробітних та інші
заходи, покликані збільшити платоспроможний попит населення і стати
додатковим стимулом економічного зростання. Важливе місце у програмі
відводилось проблемам громадянських прав, становищу національних
меншин, жінок, молоді. Загалом виконання програми виходило за межі
власне економіки і повинно було вивести США на «нові рубежі» (таку назву
отримала ця програма).
Деякі з запланованих заходів мали характер соціальних реформ і
почали здійснюватись вже у 1961-1962 pp. Було підвищено погодинну
мінімальну заробітну плату, збільшено допомогу безробітним,
впроваджувалась програма підготовки і перепідготовки робітників.
Соціальні програми у поєднанні з державними програмами стимулювання
капіталовкладень забезпечили США динамічний розвиток протягом 60-х
років.
Для того, щоб вивести США на лідируючі позиції в дослідженні
космосу, Кеннеді запропонував програму «Аполлон», метою якої була
висадка американців на Місяці, що і було зроблено в 1969 р.
Багатообіцяюча кар'єра Кеннеді була перервана: 22 листопада 1963 p.
його було вбито в місті Далласі. Новим президентом США став Ліндон
Джонсон, який висунув амбіційний план побудови «Великого суспільства»
без злиднів, безробіття, злочинності, тяжких хвороб. Він поставив завдання
ліквідувати в США бідність. Значною мірою план було продиктовано
особистим прагненням Джонсона перевершити Кеннеді. В результаті вжитих
заходів (підвищення рівня мінімальної заробітної плати, надання субсидій і
кредитів фермерам, збільшення витрат на охорону здоров'я, освіту, житлове
будівництво, створення «трудових корпусів», надання допомоги тим, хто
живе за межею бідності) число бідних в Америці скоротилось з 36,4 млн. до
25,4 млн. осіб, але повністю ліквідувати бідність не вдалось.