Бредіхин А.В. Всесвітня історія
Подождите немного. Документ загружается.
151
з ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше в своїй промові урочисто
визнав за алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній
крок. У відповідь в Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери підняли
заколот. Завдяки рішучим діям заколот ультра було придушено. 22 квітня
1961 р. там же вибухнув ще небезпечніший заколот, який очолив генерал
Шаль. Заколотники захопили владу на значній частині алжирської
території і заарештували представників уряду. У самій Франції знайшлись
прихильники Шаля. Президент де Голль діяв твердо і рішуче. Заколот
було придушено, а керівники заарештовані. Однак і після цього ультра не
вгамувалися. На президента було влаштовано кілька замахів. І все ж
алжирську проблему було розв'язано. У березні 1962 р. була досягнута
Евіанська угода про припинення вогню. У тому ж році Алжир став
незалежною державою. Рішуча позиція де Голля і підтримка більшості
населення дали змогу Франції позбутись колоніального минулого. На
руїнах Французької колоніальної імперії для збереження позицій у
колишніх володіннях створювалось так зване Французьке співтовариство.
Всі зазначені заходи сприяли соціальній і політичній стабілізації Франції.
У країні був встановлений режим особистої влади де Голля.
Стабілізації в країні сприяло завершення у 60-ті роки модернізації
французької економіки. Темпи її зростання поступались лише японським.
Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою
багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення
експорту, Франція до середини 60-х років розрахувалась зі всіма своїми
боргами і стала знову державою-кредитором. Було завершено
модернізацію сільськогосподарського виробництва: французький селянин
перетворився у фермера, а Франція стала найбільшим експортером
сільськогосподарської продукції в Європі.
Водночас у країні накопичилась низка проблем. Стрімкий розвиток
економіки під впливом НТР потребував значної кількості освічених
інженерів, адміністраторів і т.д. Розвиток виробництва і модернізація
сільського господарства стали причиною урбанізації. Сільська молодь,
відірвавшись від традиційного світогляду і опинившись в маргінальному
стані, стала сприятливим середовищем для поширення
ультрареволюційних поглядів. Французькі підприємці, укріпивши свої
позиції завдяки підтримці держави, почали гнітитись її жорсткою
регламентацією.
Профспілки, робітничий рух теж були незадоволені надмірним
контролем за трудовими відносинами з боку державних структур.
Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада – все
потребувало змін.
Ці чинники і стали причиною кризи П'ятої республіки наприкінці 60-х
років.
У березні 1968 р. розпочались студентські заворушення. Студенти
виступали за демократизацію освіти. Уряд силою вирішив придушити
студентський рух, що стало детонатором масових безпорядків. У
152
Сорбонну було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну
поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал
Парижу і збудували барикади. У Париж було стягнуто 2/3 сил жандармерії
і служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок
було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення
поширились на всю країну. В цей момент студентів підтримали
профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час
була паралізована. Поступово дії студентів набирали екстремістського
характеру в зв'язку з поширенням анархістських, троцькістських і
маоїстських ідей («нові ліві»). Прокотилася хвиля погромів, спалювали
автомобілі тощо. Екстремізм став причиною розриву між студентським і
робітничим рухом (в цей час страйкувало 9 млн. осіб).
25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З
профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості
заробітна плата підвищувалась на 35%, а у сільському господарстві – на
56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок.
Однак страйки продовжувались.
29 травня 1968 р. де Голль заручився підтримкою військових і 31
травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив
парламент. У столицю стягуються війська. На підтримку дій уряду в
Парижі відбулась демонстрація 500 тис. осіб. 12 червня було заборонено
проведення маніфестацій і оголошено про розпуск студентських
організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну.
Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки
профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся
стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.
Причинами студентських рухів були болісний процес структурної
перебудови економіки, урбанізація, застаріла система освіти та поширення
лівоекстремістських ідей.
Наслідками «студентської революції» стали демократизація освіти
(«Закон про вищу освіту»), перелом у політичних поглядах французів,
втягнення у політичну боротьбу нових соціальних прошарків суспільства
(жінок і іммігрантів), поширення лівоекстремістських ідей, організацій у
різних країнах світу: в Італії – «Червоні бригади», у ФРН «Фракція
Червоної армії» і т.д.
У квітні 1969 р. де Голль пішов у відставку. На референдумі про
місцеве самоврядування французи виступили проти позицій президента.
Зовнішня політика Франції до приходу де Голля була повністю
підпорядкована США, Франція була членом НАТО і вела активні
колоніальні війни. Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на
вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і
Європи, як противаги США. За словами де Голля, комуністи менш
небезпечні, ніж США. Щоб відігравати самостійнішу роль у НАТО і в знак
протесту проти війни у В'єтнамі, Франція вийшла із воєнної структури
цієї організації. Незалежність було надано всім французьким колоніям.
153
У 1966 р. де Голль відвідав СРСР, встановив нормальні відносини між
двома країнами. Щоб поставити Францію врівень з великими державами,
почалось створення власної ядерної зброї. У лютому 1960 р. Франція
здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до «ядерного клубу»
США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що
включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни.
Водночас де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної
напруженості.
У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано
Жоржа Помпіду. Він, враховуючи настрої у країні, послабив державну
регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне
законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла
вето на прийняття Великобританії в ЄЕС.
У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був
обраний Валері Жискар д'Естен. У період його правління було завершено
перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання в
підтримку республіки (ОПР), незалежні – Союз за французьку демократію
(СФД), різні соціалістичні угруповання об'єднались у рядах Французької
соціалістичної партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію.
Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна
кон'юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Це
дало змогу лівим силам одержати перемогу на президентських, а згодом і
на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст
Француа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з
кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась
третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових
груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка.
Такі заходи посилили інфляцію. Тоді уряд ввів державний контроль над
цінами і заробітною платою, що відразу викликало невдоволення
населення.
У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Він
призначив прем'єр-міністром лідера ОПР Жака Ширака, який здійснив
перетворення у дусі консервативної революції. Було оголошено про
приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив
державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє
означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до
скорочення соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це
викликало невдоволення населення. Цим уміло скористався Міттеран і на
виборах 1988 р. він знову отримав перемогу. Потім ліві перемогли і на
парламентських виборах. Ліві продовжили політику, розпочату
Ж.Шираком, що забезпечило стабільний розвиток країни. Але, проводячи
політику правих, ліві яскраво довели, що їхня ідеологія переживає кризу.
Це дало змогу правим крок за кроком відвойовувати позиції і на
парламентських виборах 1993 р. одержати перемогу. Міттеран призначив
154
прем'єр-міністром представника ОПР. Цього разу ним став Едуар
Баладюр.
Ліві сили - ФСП і ФКП охопила криза. На президентських виборах
1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Перемога не була легкою – ліві
знайшли у собі сили і навіть набрали більшість у першому турі. Жак
Ширак, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією
ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій
Франції, так і за кордоном.
Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 pp. не була
однозначною. Безробіття досягло вищих показників після Другої світової
війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор
працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве
справлялась зі своїми соціальними зобов'язаннями. Спроби обмежити
державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали
хвилю мітингів і протестів
Ж.Ширак відважився розпустити парламент і призначив нові вибори
з метою забезпечити собі підтримку у проведенні непопулярних реформ.
Але сподівання не справдилися. На виборах 1997 р. перемогу здобули
соціалісти і Шираку довелося призначити прем'єр-міністром соціаліста
Л.Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу справитися з проблемами,
що накопичувалися тривалий час. У січні 1998 р. відбувся новий
соціальний вибух, який з великими труднощами вдалося погасити. Великі
сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів,
приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за
рахунок докорінного реформування армії. Скорочується чисельність армії
з 500 до 350 тис, змінюється структура, воєнна доктрина, відбувається
повернення до воєнних структур НАТО. Важливим елементом військової
реформи є скорочення носіїв ядерної зброї на 28% (знімаються з бойового
чергування наземні балістичні ракети).
У зовнішній політиці Ж.Ширак продовжує традиційний курс,
започаткований де Голлем. Франція є одним з двигунів європейської
інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок
східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль в
регіонах традиційного впливу (особливо в Африці). Франція відіграє
значну роль у миротворчих операціях ООН.
Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні і її долю
вирішували країни-переможці. Основні положення післявоєнного устрою
Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні
1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинились в американській,
англійській і французькій зонах окупації (43 млн. осіб). Управління
Німеччиною знаходилось у руках Контрольної Ради представників країн-
переможців. Передбачалось, що у майбутньому Німеччина стане єдиною і
демократичною державою.
Конфронтація Заходу й СРСР трагічно позначилась на долі
Німеччини: через неї пройшла лінія протистояння двох світових систем.
155
«Холодна війна» примусила західні країни по-новому оцінити роль своїх
окупаційних зон. Із ворога Західна Німеччина повинна була стати
надійною опорою Заходу.
У 1947 р. Англія і США об'єднали свої окупаційні зони в Бізонію. У
1948 р. до них приєдналась французька зона. У Німеччині було створено
єдину адміністрацію й військове командування. Було розроблено проект
конституції і створено управління господарством, яке очолив Л. Ерхард.
Він розробив програму економічних реформ. Метою реформ стало
створення соціального ринкового господарства. Хоча програма
розходилась з планами союзників, та американський військовий
губернатор Клей під свою відповідальність підтримав реформи.
Господарська реформа включала в себе грошову і реформу цін. її
проведення розпочалось у 1948 р. Грошова реформа передбачала
створення твердої валюти. 28 липня 1948 р. окупаційна адміністрація
видала декрет, за яким старі рейхсмарки вважались недійсними і
вводились нові дойчмарки. Кожний громадянин отримав по 40 дойчмарок
(пізніше ще по 20 дойчмарок). Пенсії, заробітна плата і кватрплата
виплачувались у співвідношенні 1:1. Готівкові і безготівкові гроші
обмінювались в пропорції одна дойчмарка дорівнювала десяти
рейхсмаркам. Був створений банк німецьких земель.
Реформа цін розпочалась через 3 дні. Був відмінений
адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Розрегулю-
вання цін і заробітної плати проводилось поступово, але впевнено.
Держава звільнилась від функції регулювання і все тепер вирішував
відсоток банківського кредиту. Господарська реформа 1948 р. переросла в
економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє
місце у світі. Економічні перетворення і результати, які вони дали,
отримали назву «Німецьке економічне диво».
Причини швидкого економічного розвитку ФРН такі: солідні
стартові можливості, потужна промислова база, сучасне устаткування,
компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна
політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла – 50 млрд.
дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили
(робочий тиждень 62 години, заробітна плата 65% довоєнної), підтримка
економіки збоку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств
належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність
іноземних військ.
Сепаратна грошова реформа у Західній Німеччині викликала
відповідні дії СРСР. Була встановлена блокада Західного Берліну. Після
цього розкол Німеччини став неминучим.
7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку
Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською
республікою. Уряд країни очолив канцлер.
Першим канцлером ФРН став Конрад Аденауер (блок партій
Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз -
156
ХДС/ХСС). Він знаходився при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно
орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув
план СРСР про об'єднання Німеччини.
У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН
стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі
табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. В
50-ті роки ФРН, ставши економічним гігантом, поставила під сумнів свої
східні кордони і вимагала відновлення Німеччини у кордонах 1937 р.
Ігнорування нових реалій в Європі загрожувало Німеччині падінням
авторитету на міжнародній арені.
СДПН стала ініціатором дискусії про зміни у зовнішній політиці
ФРН. Дискусія завершилась перегрупуванням політичних сил у країні. У
1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів
Віллі Брандтом. У результаті проведення «нової східної політики» ФРН
підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових
партнерів для країн Східної Європи і СРСР.
70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку
ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка
розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний
тероризм. Він виріс із молодіжних рухів 60-х років, значна частина яких
сприйняла ультрареволюційні гасла. Але такі гасла не отримали підтримки
у суспільстві і частина молоді намагалась ліквідувати капіталізм шляхом
терору. Провідну роль серед терористичних організацій відігравала
«Фракція Червоної армії». Жертвами терору у 70-ті роки стала 41 особа.
На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість терористів.
Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові
масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища – рух
«зелених». Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у
зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.
Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави
процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х
років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна
демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало
можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу
Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в
Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.
НДР.
Інакше склалася доля східних земель Німеччини. Опинившись в
радянській зоні окупації, вони почали розглядатись, як невід'ємна частина
радянської зони впливу. Провідну роль у політичному житті цих земель
стали відігравати комуністи, які у 1946 р. об'єдналися з соціал-
демократами у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Навколо
комуністів об'єдналось ще кілька партій. У період 1945-1949 pp. Радянська
військова адміністрація (РВАН), діючи згідно з принципами
демілітаризації, денацифікації, демілітаризації провела низку заходів:
157
- ліквідацію фашистського державного апарату, партій і організацій;
- покарання військових злочинців;
- аграрну реформу - ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, земля
передавалась малоземельним селянам, сільськогосподарським робітникам
і переселенцям;
- ліквідовувались монополістичні об'єднання;
- націоналізовувалась власність фашистів і воєнних злочинців;
- місцева влада була передана структурам, утвореним СЄПН;
- проведено реформу освіти.
7 жовтня 1949 р. в радянській зоні окупації було проголошено
Німецьку Демократичну Республіку (НДР). На відміну від ФРН, НДР
стала унітарною державою. Колишні земельні органи самоврядування
були ліквідовані. СЄПН стала правлячою партією, яка відразу почала
будувати соціалізм. Рішення про це було прийнято на партійній
конференції СЄПН у липні 1952 р.
НДР, як промислово розвинута держава, не потребувала
індустріалізації. Зусилля були направлені на створення в НДР власної
металургійної і паливно-енергетичної бази. Джерелом капіталовкладень
стала економія заробітної плати робітників і надзвичайні податки на селян
і підприємців. Все це призвело до падіння життєвого рівня населення
порівняно з довоєнним часом.
8 травня 1953 р. уряд НДР прийняв вкрай непопулярне рішення про
підвищення норм виробітку на 10%. 2 червня 1953 р. керівники НДР
Вальтер Ульбріхт і Отто Гротеволь були викликані у Москву, де їм
вказали на помилки в побудові соціалізму (Берія, Молотов, Маленков
прагнули до деякої лібералізації режиму).
Ці дві події підштовхнули населення до виступу. Першими
піднялись берлінські будівельники, які працювали на Сталін-алеї. Вони
вишикувались у колони і рушили до центру міста, вимагаючи «Геть
бородатого»(Ульбріхта), свободу страйків, виведення радянських військ з
Німеччини, відновлення німецької єдності. Демонстранти штурмом
оволоділи міською ратушею. Були звільнені політв'язні. Виступи
поширились на всю країну. Почалось руйнування прикордонних споруд на
кордоні з ФРН. 17 червня у демонстраціях брали участь понад 300 тис.
осіб. Керівництво НДР було у відчаї. Воно звернулось до Верховного
комісара СРСР у НДР В.Семенова. Він заспокоїв керівництво НДР і
заявив, що «Москва дала наказ ввести надзвичайний стан».
17 червня о 13.00 воєнний комендант Східного Берліну генерал-
майор Дібров оголосив про введення надзвичайного стану. На вулицях
Берліну з'явились радянські танки. Виступи робітників було придушено.
Інтелігенція НДР залишилась лояльною до існуючого режиму.
Після придушення виступу робітників відбулась деяка лібералізація
режиму:
- було закріплено права приватного сектору;
158
- надано свободу церкві, молодіжним організаціям, створювались нові
партії;
- у сільському господарстві проводилась обережніша політика;
- скасовувалась цензура;
- підвищено заробітну плату і скасовано надзвичайні податки;
- СРСР оголосив про припинення вилучення репарацій.
Завдяки таким заходам вдалося досягти відносної стабілізації
режиму. Але рівень життя у НДР був значно нижчим, ніж у ФРН.
Карткову систему було ліквідовано у 1958 р. (у ФРН у 1949 p.).
Великою проблемою для НДР була проблема Західного Берліну.
Західний Берлін був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі
планової і цим користувалися мешканці Західного Берліну (2 млн. осіб),
скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять
років відкритості кордонів складали 120 млрд. марок. Західний Берлін став
вікном, через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало
майже 2 млн. осіб.
У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін
розглядався як база для майбутньої «армії вторгнення», як найвірогідніше
місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60
розвідувальних служб різних країн світу.
За таких умов керівництво СРСР і НДР прагнули нейтралізувати
негативний вплив. Питання про вирішення берлінської проблеми
радянське керівництво активно почало піднімати, починаючи з 1958 р. Не
домігшись свого шляхом переговорів, радянське керівництво вдалось до
рішучих дій.
У ніч з 12 на 13 серпня 1961р. навколо Західного Берліну був
споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. «Берлінський мур»
складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до
8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і
обладнано 245 вогневих позицій. Оскільки СРСР не встановлював блокаду
на відміну від 1948-1949 pp., то кризу, яка виникла, було швидко
подолано. Американські і радянські війська, виведені на вулиці Берліну,
через два дні повернулись до своїх казарм.
Так з'явився символ «холодної війни», розколу Німеччини і Європи.
У 60-ті роки економічний розвиток НДР прискорився. Значною мірою це
пояснюється проведенням економічних реформ 1963 р. На початку 60-х
років було завершено створення металургійної і паливно-енергетичної
бази, хімічної і електротехнічної промисловості. Проте економіка НДР
продовжувала залишатись багатоукладною. 17% промислової продукції
вироблялось у приватному секторі. Зріс життєвий рівень. НДР стала
провідною країною за цим показником серед соціалістичних країн.
На міжнародній арені НДР знаходилась у відносній ізоляції: вона
мала дипломатичні відносини лише з соціалістичними країнами.
«Нова східна політика», започаткована канцлером ФРН В.Брандтом,
викликала серйозні розходження в керівництві НДР. Одні вважали, що
159
нормалізація відносин з ФРН дасть можливість закріпити існування НДР і
допоможе вийти з міжнародної ізоляції. Об'єднання Німеччини вони
вважали справою далекого майбутнього і відносини з ФРН потрібно
будувати як і з будь-якою іншою державою. Інші вважали, що визнати
ФРН можна лише при умові її виходу з НАТО.
Під тиском Москви було прийнято першу точку зору, а її активний
прихильник Ерік Хонеккер став новим лідером СЄПН і НДР. У 1972 р.
було підписано договір про основи взаємовідносин між двома німецькими
державами.
У внутрішній політиці Е.Хонеккер пішов шляхом копіювання
радянської моделі. На початку 70-х років було ліквідовано всі приватні
підприємства шляхом викупу. Ремісничі майстерні, дрібні торгівці були
об'єднані у комбінати на правах кооперативів. Основні елементи
господарчої реформи 60-х років було ліквідовано.
Відбулось посилення політичного контролю над суспільством, який
здійснювало міністерство державної безпеки (МДБ, «штазі»). На 16,6 млн.
осіб населення у міністерстві було 85 тис. штатних і 109 тис. позаштатних
співробітників. Майже на всіх мешканців НДР було заведено досьє. МДБ
досягло значних успіхів у боротьбі з інакодумством у НДР.
Активність проявляла і розвідка НДР: її агентами був особистий
секретар В.Брандта та деякі інші посадові особи у ФРН. Розвідка мала
також широкі зв'язки з різними міжнародними терористичними
організаціями.
Неосталінізм у НДР, як і в інших східноєвропейських країнах
швидко призвів до економічної стагнації, зовнішньої заборгованості,
соціальних проблем і, відповідно, до зростання невдоволення. Посилення
контролю призвело до масової втечі населення у ФРН. У відповідь уряд
дав наказ розстрілювати всіх, хто прагне перейти кордон. Це на певний
час дало можливість припинити втечу громадян.
Зміни в країнах Східної Європи у 80-х роках дали новий поштовх до
втечі у ФРН. Громадяни НДР використовували для цього відкритість
кордону між Угорщиною й Австрією. Перебудова в СРСР викликала в
керівництва НДР майже відкрите невдоволення: воно прагнуло зробити
все, аби зменшити її вплив. Але серед широкого загалу населення вона
викликала підтримку. Приїзд М.Горбачова у жовтні 1989 р. на
святкування 40-
річчя НДР вилився в масовий рух за оновлення.
Придушити ці виступи силою було вже неможливо.
11 жовтня 1989 р. керівництво СЄПН звернулось до населення з
пропозицією провести референдум про майбутнє соціалізму на німецькій
землі.
18 жовтня Хонеккер подав у відставку. Це стало сигналом до
розгортання масових демонстрацій, утворення нових політичних партій.
Всім громадянам було надано право вільного виїзду з країни. Далі події
розгортались з небаченою швидкістю. 4 листопада 1989 р. у Берліні
відбулась 500-тисячна демонстрація. 7 листопада у відставку пішов уряд, а
160
8 листопада керівництво партії на чолі з Е.Кренцем. 9 листопада
зруйновано Берлінський мур. 13 листопада було створено новий уряд на
чолі з Х.Модровим.
2 грудня з конституції було вилучено статтю про провідну роль
робітничого класу і його партії в житті суспільства. Увесь склад ЦК СЄПН
подав у відставку, а Хонеккер та інші колишні керівники виключені з
СЄПН, яку було перейменовано у Партію демократичного соціалізму.
У березні 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори. НДР
отримала шанс розвиватись по демократичному шляху.
У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох
Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання. Спочатку керівництво
НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали
перемогу ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі
закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у
федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром,
приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші
(дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на
території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір
про остаточне врегулювання німецького питання.
3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої
став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині
перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило
низку проблем:
- інтеграції східних земель в ФРН;
- структурної перебудови економіки НДР;
- соціальну напруженість;
- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);
- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.
Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового
співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді
Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн.
осіб) з могутнім економічним потенціалом.
Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г.Коль. У своїй
внутрішній політиці він продовжив попередній курс «консервативної
революції». Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала
інтеграція східнонімецьких земель: структурна перебудова і модернізація
економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і
партійних структур, а особливо, зміна системи мислення, звичок,
ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях
спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але
вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну
тенденцію вдалось переломити.
Після об'єднання Німеччина проводила активну зовнішню політику.
Так, вона разом з Францією стала одним з основних рушіїв інтеграційних