Божок А.П. та ін. Картографія

Подождите немного. Документ загружается.

Божок А.П., Осауленко Л.С., Пастух В.В.

генералізація обумовлена призначенням цих карт — відобразити най-

важливіші особливості території згідно з навчальною програмою. Більша

ж кількість об'єктів та докладніша характеристика їх на картах для учнів

утруднюють сприйняття ними відомостей у необхідному обсязі.

Врахування особливостей об'єкта, що подається на карті,

дозволяє відобразити його найтиповіші, найважливіші елементи. Тому,

наприклад, для посушливих районів показують усі дрібні річки та озера,

а в тундрі, де тисячі озер, кількість їх значною мірою генералізується зі

збереженням загального характеру озерності.

Від тематики карти залежить, які елементи її змісту мають

бути головними, а які другорядними. Так, на фізичній карті основним

елементом змісту є рельєф, тому його подають найбільш докладно, а

населені пункти, шляхи сполучення узагальнюють (генералізують). На

економічній же карті детальнішого зображення потребують населені

пункти як промислові центри.

Якість джерел, котрі залучаються до створення карт,

визначається відповідністю ступеня їхньої докладності призначенню і

масштабу карти, сучасністю та достовірністю наведених у них даних.

Зрозуміло, що карту, на якій мають бути відображені промислові центри,

не можна скласти за списками адміністративних центрів, а зображення

об'єкта може бути докладним лише за достатньої вивченості його; якщо

ж фактичного матеріалу обмаль, то й зображення об'єкта неминуче буде

більш узагальненим і навіть схематизованим.

На генералізацію впливають особливості застосованих на

карті умовних знаків, можливість поєднання їх, а також спосіб

відтворення картографічного зображення: буде воно одноколірним

чи багатоколірним тощо. На багатоколірних картах можна використати

більшу кількість умовних позначень, ніж на одноколірних. За вмілого

вирішення питань картографування на одній багатоколірній карті можна

сумістити до шести способів зображення, тим часом як на одноколірних

кількість картографічних знаків значно обмежена.

Таким чином, продумане вилучення деталей картографованих і

об'єктів полегшує сприйняття основних, суттєвих характеристик і

зображеного. Зі зменшенням масштабу виявляються закономірності 1

просторової поведінки об'єктів на поверхні Землі в цілому. Більш чітким, J

визначеним картографічне зображення стає також завдяки певному!

узагальненню кількісних і якісних відмінностей та планових обрисів 1

(контурів) відображуваних об'єктів, переходу від простих об'єктів до і

складніших, а також до їхніх сукупних позначень.

6.2. Види генералізації та шляхи іі здійснення

Відбір об'єктів полягає в обмеженні змісту карти необхідними І

об'єктами і вилученні решти. Здійснюють його двома шляхами: і

встановленням цензу (меж відбору) за кількісними чи якісними ~

показниками або встановленням норми відбору (кількості об'єктів, які |

100

Картографія

зберігатимуться під час генералізації). Перший з них має змістовий

характер. Ним визначаються об'єкти, які обов'язково треба зберегти

на карті або вилучити з неї'. Наприклад, показати на карті річки,

довжина яких більша за 1 см у масштабі карти; нанести всі районні

центри, незалежно від кількості населення в кожному з них. Другий

шлях відбору регулює навантаження карти, він має статистичний

зміст, але й при його застосуванні враховується значення об'єктів,

котрі залишатимуться на карті. Наприклад, на загальногеографічній

карті масштабу 1:1 000 000 кількість об'єктів, зображуваних на 1дм

змінюється від 140 до 60 і менше, залежно від густоти і величини

населених пунктів на тій яи іншій території.

Цензи і норми відбору встановлюють, виходячи з призначення

й масштабу карти, особливостей об'єкта картографування.

Відбір об'єктів супроводжується узагальненням їхніх якісних

і кількісних відмінностей, що дозволяє підкреслити основне в

характеристиці об'єктів і одночасно відтворити їх на карті

економнішими засобами (все це полегшить у подальшому

користування картою).

Узагальнення кількісних показників можна здійснити шляхом

заміни безперервної шкали кількісних значень показника

картографування ступінчастою (за першою шкалою, наприклад, на

карті буде стільки різних за розміром знаків, скільки разів змінюється

кількісний показник, а в другій — всі кількісні значення показника

розбивають на кілька ступенів, або інтервалів, що веде до скорочення

' на карті відмінностей умовних знаків за розміром). Інші шляхи: заміна

рівномірної шкали показника картографування на нерівномірну,

укрупнення інтервалів шкали (докладніше про шкали див. підрозд.

8.6). Один з прикладів такого узагальнення наведено в табл.6.1.

Таблиця 6.1.

Групування населених пунктів за чисельністю жителів на топографічних картах

різних масштабів

Узагальнення якісних характеристик відбувається: шляхом

скорочення якісних відмін об'єкта, а отже, й кількості потрібних

умовних знаків (табл. 6.2), або шляхом вилучення нижчих ступенів

класифікації об'єкта (табл. 6.3).

Перехід від окремих об'єктів до їхніх сукупних (або збірних)

позначень здійснюється шляхом об'єднання контурів суміжно

101

Таблиця 6.2.

Скорочення якісних відмін об'єкта на картах різного призначення

Таблиця 6.3.

Вилучення нижчих ступенів класифікації об'єкта на картах різного призначення

Рис. 6.1 Узагальнення обрисів об'єкта під час генералізації: дельта Дунаю в

масштабі 1:250 000 (а) та в масштабі 1:5 000 000 (б), збільшене генералізоване

зображення (в)

102

Картографія

розташованих об'єктів та сумісного використання (комбінування]

умовних знаків кожного з них (наприклад, заміна перемежованих

дрібних контурів чагарника та луки загальним контуром, заповненим

знаками чагарника і луки) або шляхом заміни знаків окремих об'єкта

узагальнювальним умовним знаком, що потребує також зміни способу

картографічного зображення (наприклад, замість окремих родовищ,

переданих локалізованими значками, подається площа басейну

певної корисної копалини, а це вже спосіб ареалів).

Зазначені шляхи відбору й узагальнення об'єктів є

складовими роботи над змістом карти, тобто змістової

генералізації'. Однак остання супроводжується узгодженням з нею

графічного зображення поданих на карті об'єктів, яке можна назвати

геометричною (просторовою) генералізацією.

Основні шляхи просторової генералізації такі: узагальнення

обрисів об'єктів шляхом спрощення контурів, яке супроводжується

збільшенням окремих деталей, їхнім зміщенням відносно один одного

(рис. 6.1); заміна окремих об'єктів узагальнювальним знаком шляхом

об'єднання контурів, спрощення рисунка (рис. 6.2). Найвищим

Рис. 6.2 Заміна складного об'єкта узагальнювальним знаком під час генералі-

зації населеного пункту: окремі квартали міста (а), контур міста (б), пунсон (в)

проявом просторової генералізації є схематизація зображення, тобто

граничне спрощення його.

Виділення окремих видів (сторін) генералізації дає можливість

уявити шляхи її здійснення. На практиці змістова і геометрична

генералізація тісно пов 'язані і не можуть бути відокремлені одна від

одної. Так, збільшення інтервалів шкали супроводжується

об'єднанням контурів, спрощенням обрисів тощо (рис. 6.3).

Працюючи з картою, слід завжди враховувати

генералізованість картографічного зображення. Це допоможе

правильно оцінити особливості зображення об'єктів й ступінь

узагальнення їхніх характеристик, використати в роботі ту карту,

докладність якої відповідає вирішуваним завданням тощо. Загальне

уявлення про види генералізації допоможе скласти рис. 6.4.

103

Рис. 6.4. Види генералізації

Контрольні запитання до розділу 6

1. Які фактори впливають на картографічну генералізацію?

2. Чим відрізняється змістова генералізація від просторової?

3. Якими

шляхами здійснюють відбір елементів змісту карти?

4. Якими шляхами здійснюють узагальнення елементів змісту

карти?

РОЗДІЛ 7. КАРТОГРАФІЧНА ІНФОРМАЦІЯ.

ДЕРЖАВНІ СТАНДАРТИ КАРТОГРАФІЧНИХ ТЕРМІНІВ ТА

ВИЗНАЧЕНЬ. КАРТОГРАФІЧНА ТОПОНІМІКА

7.1. Картографічна служба інформації.

Картографічна бібліографія

Карти широко використовуються в різних сферах наукової і

практичної діяльності людини.

Будь-яке географічне дослідження розпочинається зі збору й

аналізу карт різного змісту, на яких зображена дана територія.

Відшукати потрібні карти серед величезного різноманіття існуючих —

складне завдання, оскільки зараз кількість карт різних назв

обчислюється мільйонами, і навіть фахівець, який спеціалізується в

конкретній галузі тематичного картографування, не може бути

впевненим у тому, що йому відомі всі такі твори.

Картографічна служба інформації систематизує й оперативно

розповсюджує відомості про карти, зокрема про наявність

105

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В.

картографічних творів у тих чи інших картосховищах, про появу нових j

видань тощо, а в разі потреби швидко надає користувачам потрібні

матеріали в зручній для роботи формі.

Як відомо, карти бувають рукописні й друковані. Рукописні карти

існують в одному екземплярі і практично не доступні для широкого

користувача. В науковій та практичній діяльності користуються

переважно друкованими картами. Систематична реєстрація їх,

складання й видання різних каталогів, покажчиків, списків та описів

картографічних творів є однією з функцій картографічної

бібліографії— окремого розділу бібліографії (науки про методи опису

творів друку, складання їх покажчиків і оглядів для наукового і

практичного використання).

Видання з бібліографії картографічних творів розрізняють за

повнотою опису окремих карт, територіальною ознакою, тематикою та

періодичністю виходу в світ.

За повнотою опису виділяють реєстраційні, анотовані,

критичні та рекомендаційні покажчики (списки).

Реєстраційні покажчики містять повний перелік карт і атласів,

що є, наприклад, у фондах картосховищ, або оперативну інформацію

про нові надходження чи про видання за певний період. По кожному

твору вони подають мінімум відомостей, необхідних для його

ідентифікації: для карт — назву, територію, масштаб, призначення; для

книжок і атласів — дані, наведені на титульній сторінці (автор, назва,

місце та рік видання, видавництво, кількість сторінок).

Анотовані покажчики включають стислі описи (анотації)

картографічних творів, які групують за тематикою, зображеною

територією або часом видання. В анотації коротко характеризується

зміст, призначення та особливості карт чи атласів.

Критичні огляди містять критичний аналіз та оцінку

найважливіших карт щодо придатності їх для вирішення конкретного

завдання.

Рекомендаційні покажчики дають перелік картографічних

. творів, розрахованих на певні категорії користувачів (вчителів середньої

чи вищої школи, туристів, екологів.тощо).

За територіальною ознакою бібліографічні покажчики

поділяють на міжнародні,. національні та регіональні (краєзнавчі,

місцеві). Перші інформують користувачів про карти й атласи світу в

цілому, або великих його частин, другі — враховують картографічні

твори із зображення окремих держав, а треті — подають відомості про

картографічні видання конкретних адміністративно-територіальних

одиниць чи природних регіонів країни.

За тематикою покажчики можуть охоплювати всю різноманіт-

ність карт чи атласів, або обмежуватися загальногеографічними чи

тематичними картами (геологічними, кліматичними, геоботанічними,

ландшафтними, населення тощо).

За періодичністю, або регулярністю виходу в світ, j

106

Картографія

бібліографічні видання поділяються на періодичні, з регламентованим

строком виходу в світ окремих випусків (наприклад, журнали або

збірники, які систематично публікуються) та неперіодичні (разові, або

ретроспективні). Серед останніх основними є зведені каталоги

бібліотек, архівів тощо, в яких наводяться відомості про картографічні

твори для певної території, конкретної теми, або видані за певний

відрізок часу.

В окрему групу картографічних видань виділяють покажчики

картографічної літератури — наукової, технічної, навчальної,

методичної, довідкової тощо.

Різні сфери картографічної діяльності висвітлюються в

періодичних, неперіодичних виданнях та нормативних документах.

Періодичні видання — науково-технічні та виробничі журнали

національних картографо-геодезичних служб; статті з проблем

тематичного картографування і теорії картографії в збірниках

географічних товариств, наукових установ та відомств, вищих учбових

закладів тощо; матеріали й тези доповідей, що характеризують стан,

напрямки та проблеми розвитку картографії, прочитанних на

міжнародних, республіканських, регіональних конференціях; публікації

міжнародних організацій (ООН і міжнародних наукових об'єднань,

союзів, асоціацій, товариств тощо), в яких висвітлюється міжнародний

обмін науковими досягненнями в картографії (наприклад, збірники

Міжнародної картографічної асоціації).

До неперіодичних видань відносяться монографії,

науково-технічні звіти, підручники, навчальні посібники, довідники з

картографії, словники картографічних термінів, статті з картографії в

універсальних і галузевих енциклопедіях, доповнені відповідними

картами тощо.

Нормативні документи — це порадники з картографічних і

картовидавничих робіт, основні положення по створенню й оновленню

топографічних карт, програми та редакційні плани карт і атласів,

таблиці умовних знаків для топографічних карт різних масштабів,

типові умовні позначення для карт різного геологічного змісту тощо, які

регламентують виконання тих чи інших картографічних робіт тощо.

В Україні видана різноманітна література, яка містить безпо-

середню картографічну інформацію, або таку, що може бути викорис-

тана як джерело для складання фізико-географічних і соціально-еко-

номічних карт. Зокрема, з періодичних видань це журнали "Вісник

геодезії та картографії" (засновник — Укргеодезкартографія, виходить

у світ з 1994 р.) та "Вісник Київського університету. Географія"

(заснований у 1958 р.), в яких публікуються статті з проблем

загальногеографічного і тематичного картографування.

Інформація про основні поняття і терміни з картографії, а

також опис змісту географічних карт і атласів України представлені в

тритомній Географічній енциклопедії України (ГЕУ) (т. 1 — 1989; т. 2.

— 1990; т. З — 1993). В ній також вміщено понад 600 географічних

107

Картографія

економічні, загальногеографічні тощо з подальшим групуванням за

масштабом і часом видання.

Перелік атласів складається за їхнім призначенням: спочатку

науково-довідкові, а потім — навчальні. Останні поділяються на

географічні та історичні.

Журнал містить також допоміжні покажчики: географічних

назв, назв туристських карт та ін.

У багатьох публікаціях з картографічних питань, виданих

російською мовою в 20-80 роках, вміщені й відомості про

картографування теренів України, що обумовлено історично.

7.2. Картосховища та інші центри накопичення

картографічних джерел

Картографічні твори збирають і зберігають різні державні

організації і відомчі установи: національні картографо-геодезичні

служби, бібліотеки, архіви, музеї тощо. У переважній більшості

картосховищ знаходяться різні за тематикою карти й атласи, але в

деяких відомчих фондах зберігаються лише певні види карт.

В Україні значне зібрання картографічних творів, створене для

задоволення потреб широкого кола користувачів, зосереджене в

Національній бібліотеці НАН України ім. академіка В.І. Вернадського.

В його складі карти й атласи (в тому числі й рукописні) ХУІ-ХХ ст.

Зараз картографічний фонд цієї бібліотеки налічує близько 42 000

одиниць зберігання.

В деяких галузях тематичного картографування є установи, які

відповідно своїх наукових інтересів збирають, систематизують та

зберігають картографічні твори, матеріали знімальних робіт та іншу

документацію. Однією з таких установ є Український державний

інформаційно-геологічний фонд (Геоінформ) при Державному комітеті

з геологи і використання надр України.

У фондах Центрального державного історичного архіву

України зберігаються плани земельних ділянок, лісових дач, міст,

карти землеволодінь та землекористування.

Певні зібрання карт і атласів є в бібліотеках галузевих

інститутів НАН України, зокрема Інституту географії, Інституту

геологічних наук. Інституту історії та ін., а також вищих учбових

закладів, землевпорядних установ тощо.

Державне науково-дослідне та експериментально-виробниче

картографічне підприємство (НВП "Картографія") має у своїх фондах

загальногеографічні й тематичні карти, які потрібні, насамперед, для

виконання картоскладальних і редакційних робіт по забезпеченню

України картами своєї території і держав світу.

Науково-дослідний і виробничий центр космічної інформації

"Природа" при Українському державному науково-виробничому

інституті зйомок міст та геоінформатики (Укргеоінформ) систематизує,

109

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В. I

обробляє й аналізує космічну інформацію з метою забезпечення ними

зацікавлених осіб і організацій України.

Великі картографічні фонди зосереджені в Росії, в сховищах

Державної бібліотеки ім. В.І. Леніна (Москва), Державної публічної

бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна та Бібліотеки Російської

Академії наук (С.-Петербург).

Найбільше у світі зібрання карт, атласів, глобусів та рельєфних

моделей зберігається у Відділі географи й карт Бібліотеки Конгресу

США. Це величезний дослідний центр, який забезпечує картографічною

інформацією користувачів з багатьох країн світу.

Великі картосховища є також у національних бібліотеках в

Парижі (Франція), Канберрі (Австралія), Британському музеї (Лондон)

тощо.

Публічні бібліотеки здійснюють велику інформаційну роботу з

картографічної бібліографії: складають і видають бібліографічні покаж-

чики, бюлетені, реєстри. Особливе значення мають зведені каталоги за

видами картографічних творів та напрямками картографування.

7.3. Стандартизація термінів і визначень з картографії

Стандартизація термінів і визначень певної галузі наукової і

практичної діяльності людини передбачає розробку єдиних грамати-

ко-стилістичних норм у національній, переважно науково-технічній і

офіційно-діловій мові. Це сприяє однозначності висловлення,

тлумачення і подальшого розуміння різними суб'єктами наукового чи

іншого тексту, що впливає на упорядкування та вдосконалення

організації наукової і виробничої діяльності.

Державні термінологічні стандарти України (ДТСУ)

регламентують терміни й основні .поняття, що застосовуються в науці,

техніці і виробництві та відповідають сучасному розвитку їх.

Стандарт України "Картографія. Терміни та визначення" (ДСТУ

2757-94) містить 248 понять картографії, які поділені на п'ять

тематичних розділів.

1. Загальні поняття (11 термінів і визначень) — картографія,

картографування, картографічне виробництво, картографічна генера-

лізація, картографічні джерела, картографічна інформація тощо.

2. Картографічні твори (59 термінів і визначень) —

картографічний твір, карта, топографічна карта, загальногеографічна

карта, тематична карта, блок-діаграма, фізико-географічна карта,

соціально-економічна карта, рельєфна карта, гіпсометрична карта,

історична карта, цифрова карта, морська навігаційна карга, контурна

карта, географічний атлас, глобус тощо.

3. Властивості карти, її складові, способи картографічного

зображення (58 термінів і визначень) — географічна основа карти,

геометрична точність карти, достовірність карти, метричність карти,

наочність карти, читаність карти, елементи змісту карти, компонування

110

Картографія

карти, картографічні умовні позначення (умовні знаки), картографічні

шрифти, легенда карти, спосіб ареалів, спосіб значків, спосіб ізоліній,

точковий спосіб, спосіб ліній руху, спосіб якісного фону, спосіб

кількісного фону, спосіб лінійних позначень, спосіб локалізованих

діаграм, картодіаграма, картограма тощо.

4. Математична картографія (77 термінів і визначень) —

картографічна проекція, географічна сітка, картографічна сітка,

прямокутна сітка на карті, лінійний масштаб, ізоколи, азимутальна

картографічна проекція, перспективна картографічна проекція,

стереографічна картографічна проекція, конічна картографічна

проекція, поліконічна картографічна проекція, циліндрична

картографічна проекція, локсодромія, ортодромія, проекція

Меркатора, проекція Гауса-Крюгера тощо.

5. Методика і технологія виготовлення карт (43 терміни і виз-

начення) — програма карти, програма атласу, редагування карти,

проектування карти, складання карти, коректура карти,

транскрибування на картах географічних назв, оформлення карти,

видання карти тощо.

Згідно з вимогами стандартизації для кожного поняття

встановлений один стандартизований термін, а для деяких з них

наводиться їхня коротка форма (у круглих дужках).

Недозволені до вживання терміни-синоніми подаються в

круглих дужках після стандартизованого терміна з позначкою "Нд".

У стандарті як довідкові подані німецькі, англійські, французькі

та російські відповідники стандартизованих термінів, взяті з міжна-

родних і державних стандартів, а також визначення російською мовою.

У стандарті наведено абетковий покажчик термінів

українською мовою та абеткові покажчики іншомовних відповідників

стандартизованих термінів кожною мовою окремо.

Терміни, регламентовані в цьому стандарті, обов'язкові для

виконання в усіх видах нормативної документації, науково-технічній,

навчальній і довідковій літературі та в комп'ютерних інформаційних

системах.

Слід відзначити, що державні стандарти час від часу

переглядаються і при потребі в ті чи інші поняття вносяться певні

зміни.

7.4. Картографічна топоніміка

Правильна передача географічних назв на картах має

надзвичайно важливе значення. Помилки в написанні назв призводять

до неоднаковості географічних назв одних і тих же об'єктів на різних

картах, що ускладнює використання їх, до неузгодженості цих назв з

назвами в географічних описах. Такі помилки спричинюються до появи

неправильних назв у офіційних документах, наукових публікаціях чи

масових виданнях.

111

Божок Д.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В.

Географічні назви, або топоніми, їхнє походження, змістове

значення, написання, вимову тощо вивчає топоніміка (від грец. "топос"

— місце, місцевість і "оніма" — ім'я). Безпосереднє відношення до

картографії мають лише деякі питання топоніміки, зокрема, первинне

встановлення географічних назв, запис їх та правильна передача на

картах. Науковою розробкою методики виконання цих завдань

займається картографічна топоніміка.

Топонімічні дослідження проводять спеціалісти різних галузей

знань: лінгвісти, історики, археологи, етнографи, географи. Вивчення

географічних назв становить значний науковий і практичний інтерес,

тому що топоніми часто пов'язані з особливостями географічного

положення місцевості, характером природних умов, з життям і побутом

народів, історичними подіями тощо.

Шлях від топоніма до написання географічної назви на карті до-

лається по-різному залежно від методу створення карт (докладніше

див. підрозд. 8.1.), а також від збігу мови топоніма з мовою карти, яка

створюється. Встановити географічні назви рідною мовою допомагає

опитування місцевого населення під час наземного знімання, виявлення

назв за вже виданими картами (особливо топографічними великих мас-

штабів), різними довідниками (адміністративно-територіального поділу

країни, залізниць і водних шляхів сполучення тощо), географічними

словниками, енциклопедіями тощо. Зміни географічних назв фіксуються

офіційними документами, що видаються державними органами.

Певні труднощі виникають, якщо треба передати іншомовні

назви літерами української абетки. Передача географічних назв однієї

мови за допомогою літер іншої мови, тобто транскрипція географічних

назв, пов'язана з перекладом їх з однієї мови на іншу, при цьому слід

враховувати особливості різних абеток, існування різних форм назв, що

склалися на практиці. Такими формами є місцева офіційна, фонетична,

транслітерація, традиційна і перекладна.

Місцева офіційна форма є передачею назви на карті в точній

відповідності з написанням назви державною мовою країни, на території

якої об'єкт знаходиться. Ця форма, що є прямим запозиченням,

застосовується в тому випадку, коли в країні, яка видає карту,

функціонує алфавіт, однаковий з алфавітом тієї країни, де якась назва

є офіційною. Прикладом може бути латинський алфавіт, спільний для

багатьох країн світу. Однак місцева офіційна форма зберігає лише

справжнє (автентичне) написання, а не дійсну вимову географічної

назви. Так, назва столиці Угорщини — Budapest (Будапешт)

вимовляється англійцями і французами як Будапест, оскільки вони не

враховують, що латинська літера s угорською мовою означає звук,

відповідний українському ш).

Фонетична форма відтворює назви якомога ближче до

дійсного звучання при написанні її літерами абетки іншої мови. Так,

фонетичною формою назви столиці Франції Paris буде Парі. Недоліком

цієї форми є те, що вона не відповідає справжньому написанню назв.

112

Картографія

Транслітерація полягає у передачі назв, написаних літерами

одної абетки, літерами іншої абетки без урахування дійсної вимови.

Так, назва столиці Франції за цією формою подається, як Паріс.

Традиційна форма означає збереження на картах назв у тій

формі, в якій вони за традицією вживаються у мові іншого народу

(держави) в науковій, політичній та художній літературі. Як правило, ця

форма відрізняється від оригінальної назви (Париж замість Парі, Рим

замість Рома тощо).

Перекладна форма базується на перекладі назви з мови,

якою об'єкт дістав первинну назву, на мову країни, в якій карта

створюється. Назви можуть бути перекладеними повністю (наприклад,

острови Зеленого Мису) або частково (наприклад, у назві міста Новий

Орлеан, перекладене тільки перше слово назви). Зараз ця форма

передачі іншомовних назв майже не застосовується і збереглася лише

в назвах, які стали традиційними.

Для прикладу порівняємо передачу географічних назв різними

формами:

Місцева офіційна форма: Cape of Good Hope Paris

" Транслітерація: Капе оф гоод хопе Паріс

Фонетична форма: Кейп ов гуд хоуп Парі

Традиційна форма: Мис Доброї Надії Париж

Перекладна форма: Вогняна Земля —

Контрольні запитання до розділу 7

1. За якими ознаками класифікують бібліографічні видання з

картографії?

2. Які бібліографічні видання містять найповнішу інформацію про

картографічні твори у картосховищах ?

3. В яких виданнях можна знайти відомості з картографії?

4. Які

вітчизняні видання подають відомості з картографії?

5. Де

формуються фонди картографічних творів і видань з питань

картографії?

6. Для чого здійснюють стандартизацію термінів та визначень

певної галузі знань?

7. Які видання із стандартизації картографічних термінів і визначень

є в Україні?

8. Які завдання картографічної топоніміки?

9. Яким чином можна встановити географічні назви рідною мовою?

10. Які

є форми подання на картах іншомовних географічних назв?

113

.'.

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В. ',

РОЗДІЛ 8. ПРОЕКТУВАННЯ, СКЛАДАННЯ ТА ВИДАННЯ

КАРТ

8.1. Методи створення карт. Етапи камерального

виготовлення карт

Географам різних спеціальностей у своїй практичній і науковій

роботі доводиться не тільки користовутися готовими географічними

картами, а й брати участь у розробці їх або давати обгрунтовані

завдання на проектування необхідних їм картографічних творів.

Географічні карти можна створювати різними методами. Один з

них — проведення безпосереднього наземного знімання на місцевості,

або польове знімання, під час якого одержують дані для

великомасштабних карт. Види і способи топографічного знімання

розглядаються в курсі "Топографія з основами геодезії". Для створення

тематичних карт (геологічних, геоморфологічних, грунтів, рослинності,

ландшафтних тощо) проводять польові знімання способами, які

відповідають тематичній спрямованості цих карт.

Другий метод — камеральне картографування, яке здійснюють

у лабораторних чи інших умовах закритих приміщень. Його засто-

совують під час створення середньо- та дрібномасштабних карт. Метод

базується на обробці різноманітних картографічних, статистичних,

наукових та інших вихідних джерел. Для загальногеографічних та

деяких тематичних (геологічних, грунтів тощо) карт таким джерелом є

однойменні карти більшого крупнішого масштабу. Гіпсометричні карти,

карти густоти ' річкової сітки, морфометричні карти рельєфу тощо

складають за загальногеографічними картами, кліматичні та гідрологічні

карти за даними в числовій або графічній формі, отриманими під час

стаціонарних досліджень і вимірювань, а карти населення чи економічні

— за статистичними даними. Певний обсяг інформації для створення

історичних карт отримують з наукових праць. Серед різноманітних

картографічних , джерел найбільш універсальними є матеріали

аерокосмічного знімання, за якими складають як загальногеографічні,

так і тематичні карти майже всього масштабного ряду.

Камеральне картографування в загальному вигляді складаєть-

ся з чотирьох етапів: 1 —проектування карти, яке полягає у розробці

документів, потрібних для організації та ефективного виконання всіх

робіт по створенню карти; 2 — складання карти, або роботи з

графічної побудови оригіналу карти; З — підготовка карти до

видання, тобто приведення її у вигляд, який задовольняє вимогам

поліграфічного виробництва; 4 — видання карти, її поліграфічного

відтворення та друкування в необхідній кількості екземплярів.

Якщо карта виготовляється в одному-двох екземплярах (це має

місце, коли вона супроводжує науковий звіт, ілюструє лекцію чи

доповідь, створюється для музейної експозиції тощо) обмеженою

кількістю фахівців (часто навіть одним автором), робота по її створенню

114

Картографія

складається з двох перших етапів.

На картографічному підприємстві над картою працює колектив

різних фахівців, які виконують певні види робіт кожного з етапів. Це

потребує загального науково-технічного керівництва роботами —

редагування карти, яке здійснюється редактором упродовж усіх

етапів її створення. Необхідним є ще один вид роботи — коректура,

тобто технічний контроль, перевірка якості карти при її складанні,

підготовці до видання і друкуванні. Під час коректури перевіряють,

наскільки правильно і повно виконана програма карти, використані

картографічні джерела, проведена генералізація всіх елементів

змісту, з якою точністю нанесені об'єкти, наскільки якісне графічне

зображення, чи відповідає воно вимогам видання тощо.

8.2. Проектування карти

Проектування карти — початковий етап її створення. Основ-

ним результатом цього етапу є програма карти (редакційний план).

Починають розробку програми карти з формулювання

завдання на її створення, в якому вказують назву (або тему) карти і

територію, яку належить картографувати, масштаб та цільове

призначення (наприклад, Карта поверхневих вод України масштабу

1:1 000 000 для середньої школи).

Програму карти створюють за даними детального вивчення

географічних особливостей території та об'єктів картографування із

залученням найповніших, достовірних та сучасних вихідних картогра-

фічних джерел. Після первісного ознайомлення зі змістом карти та

картографічними джерелами складають її попередню програму з

викладенням основних положень. Згідно з цією програмою збирають

всі потрібні джерела і детально вивчають об'єкт картографування,

після чого розробляється остаточна докладна програма карти (див.

схему робіт, рис. 8.1).

Програма будь-якої карти починається з вступного розділу. В

ньому, вказується назва карти та її масштаб, територія, яка буде

картографована, а також призначення карти, причому його

формулюють докладно, не обмежуючись такими короткими

висловами, як "науково-довідкова", "стінна навчальна", "стінна

демонстраційна" тощо. Називають також можливих користувачів

карти, процеси роботи з нею. В деяких випадках описують умови

роботи користувача з картою (наприклад, зазначають, що навчальні

стінні карти слід розглядати на відстані стількох-то метрів тощо).

Якщо за картою треба буде проводити виміри або графічні побудови,

то рекомендується подати детальні вказівки щодо характеру її,

точності та прийомів застосовування. Наприклад, за картою

поверхневих вод України (1995) можна визначити об'єм річкового

стоку в будь-якому поперечному створі річки; для цього треба

виміряти ширину масштабної смуги (нею характеризують об'єм стоку)

115

Рис. 8.1 Послідовність розробки програми карти

в певному місці і за шкалою в легенді карти отримати шукану величину.

В наступному розділі програми подають відомості про

математичну основу карти: масштаб, назву картографічної проекції,

характеристику останньої за спотвореннями. В цьому розділі

зазначають також розмір карти і подають вказівки щодо побудови

внутрішньої рамки й картографічної сітки.

В окремому розділі програми наводиться перелік усіх

матеріалів (картографічних джерел), за якими буде складатися карта,

вказується послідовність, спосіб і ступінь використання їх (тобто

вказується, що буде перенесено з кожного джерела на нову карту).

Найважливішим є розділ програми, присвячений змісту карти:

Він містить перелік і класифікацію об'єктів, їхні характеристики та

показники, способи зображення, а також конкретні рекомендації щодо

картографічної генералізації. В цьому розділі мають бути вирішені

питання оформлення карти, основними з яких є проектування умовних

знаків та конструювання легенди карти.

Важливе значення, особливо для тематичних карт, має

компонування карти (див. підрозд. 4.9). Тому в програмі наводяться

• відомості, потрібні для розробки цього розділу програми.

Завершується текстова частина програми технологічним

розділом, в якому описуються способи і послідовність виконання робіт,

пов'язаних зі створенням карти та підготовкою її до видання.

Обов'язковими в програмі карти є графічні додатки, які допов-

нюють та ілюструють окремі розділи програми, роблять їх більш чіткими

й зрозумілими. Серед них основними є легенда карти та макет її

компонування. До програми можуть також додаватися зразки карто-

116

Картографія

графічного подання змісту на типових ділянках, схеми районування

території, забезпеченості картографічними джерелами тощо.

Крім того, до програми подається перелік використаної

літератури.

Зміст програми має бути стислим, зрозумілим, вичерпно

повним щодо основних особливостей карти.

Загальна схема програми карти може дещо змінюватись

відповідно до змісту карти, її призначення тощо. Так, у програмі

тематичної карти зазначаються вимоги до географічної основи, яка

повинна відповідати тематичній частині карти. Різною може бути й

глибина розробки окремих розділів. Наприклад, у програмі шкільної

політико-адміністративної карти докладно регламентується зміст

карти відповідно до обсягу знань, яких набувають учні тих чи інших

класів. Програма ж довідкової політико-адміністративної карти

визначає загальні принципові вимоги до змісту карти, а вибір

конкретних об'єктів здійснюється під час її складання.

8.3. Картографічні джерела. Вивчення об'єкта

картографування

Картографічними джерелами (картографічними матеріа-

лами) називають картографічні твори або інші документи, котрі

потрібні для складання, виправлення чи оновлення карти.

З картографічних джерел найчастіше використовуються:

власне картографічні джерела, тобто карти та інші просторові

моделі; матеріали знімань, у тому числі тематичних та аерокосмічних,

хоча останні не завжди мають завершене картографічне оформлення;

різні тематичні джерела, які мають іншу, ніж картографічна, форму.

Такими є дані безпосередніх натурних спостережень і вимірювань,

різні за формою представлення (для геологічних, геоморфологічних,

ґрунтових та інших досліджень — це профілі, розрізи, дані буріння

свердловин, описи шурфів, результати лабораторних аналізів тощо;

для гідрометеорологічних спостережень — дані вимірів, за якими

обчислюють однорідні та порівнянні показники; для фізико-географіч-

них досліджень — описи, занесені в польові щоденники і звіти тощо);

економіко-статистичкіі дані, які містять кількісні показники суспіль-

ного розвитку з часовою та просторовою прив'язкою, зведені в статис-

тичні таблиці і довідники (матеріали переписів населення, об'єктів

промисловості, сільського господарства, транспортних засобів тощо);

текстові джерела, до яких відносять матеріали досліджень з

географії та історії, енциклопедії й географічні довідники, довідники

географічних назв тощо.

За ступенем (характером) використання для складання

кожної карти картографічні джерела підрозділяють на основні (для

зображення основного змісту карти), додаткові (для доповнення й

уточнення основних картографічних джерел або нанесення на карту

117

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В.

лише деяких об'єктів та їхніх характеристик) і допоміжні, або довідкові

(вони не використовуються безпосередньо під час складання карти, а

тільки служать для загального ознайомлення з картографованими

об'єктами).

За точністю картографічні джерела поділяють на точні й

неточні. Перші за своєю геометричною точністю чи кількісними

показниками відповідають вимогам, які пред'являються до створюваної

карти, другі — ні.

Неодмінною вимогою до всіх некартографічних джерел є

обов'язкова локалізація їх, або координатна прив'язка. Таку

локалізацію можна провести двома шляхами: перший — фіксація

(встановлення) безпосередньо на карті положення об'єктів, до яких

відносяться дані некартографічних джерел, другий — зазначення

координат, за якими об'єкти можна подати на карті.

З інших вимог до картографічних джерел слід назвати

однорідність у часі, просторі, одиницях і показниках картографування

та вичерпність, тобто наявність необхідної інформації для всіх без

винятку об'єктів, які будуть подані на карті.

Пошук необхідних картографічних джерел проводять у

державних і відомчих бібліотеках, картосховищах та архівах. У

розвинутих .галузях картографування, таких як загальногеографічне й

геологічне, є спеціальні органи, які збирають, систематизують і

зберігають відповідні карти, атласи, матеріали знімальних робіт і

документацію до них (наприклад, Геодезкартографія України,

Геологічний фонд, відповідні служби Міністерства оборони України).

Багато картографічних джерел з певної тематики карт

сконцентровані у різних міністерствах і відомствах (зокрема, в

інститутах НАН України, Гідрометеослужби тощо).

Різноманітна узагальнена цифрова інформація з основних галу-

зей народного господарства та соціальної інфраструктури система-

тично (щорічно) публікується державним статистичним управлінням, а

кліматичні та гідрологічні показники — у відповідних довідниках.

Зібрані картографічні джерела аналізують з метою їхньої оцінки

та відбору, з тим, щоб виходячи з типу конкретної карти, визначити

можливстьїх використання.

Аналіз джерел повинен бути цілеспрямованим з урахуванням

тематики, призначення й масштабу карти. Та ж сама карта може стати

основним матеріалом для складання одного картографічного твору і

виявитися зовсім непридатною для іншого (детальніше про це див. у

розд. 9).

Вивчення об'єкта картографування має на меті виявити його

типові риси і характерні особливості, закономірності розташування,

взаємозв'язки між його складовими тощо.

Об'єкт картографування вивчають за картографічними матеріа-

лами, географічними описами й іншими літературно-довідковими

джерелами послідовно — від встановлення загальних закономірностей

118

Картографія

розміщення об'єктів до детального аналізу їх. В разі потреби лабора-

торне вивчення доповнюють польовими обстеженнями (зніманням).

Роботу здійснюють цілеспрямовано, враховуючи призначення

та зміст майбутньої карти. Наприклад, під час створення ландшафтної

карти глибоко і всебічно вивчають природні умови місцевості; при

складанні геоморфологічної карти зосереджуються на особливостях

рельєфу, а під час розробки політико-адміністративної карти більше

уваги приділяють територіальному поділу та устрою, населеним пунк-

там, шляхам сполучення тощо, тобто соціально економічним явищам,

котрі передають основний зміст карти. Ретельне вивчення об'єкта

дозволяє скласти перелік елементів змісту майбутньої карти, класи-

фікувати їх, визначити показники, а також принципи та норми

генералізації.

8.4. Вибір картографічної проекції, обгрунтування

головного масштабу карти

В наш час вибір картографічної проекції в більшості випад-

ків базується на досвіді її застосування в уже виданих картах (див. під-

розд. 4.9). Особливо це стосується тематичних карт, основою для

створення яких слугують загальногеографічні карти. Тому обчислення

параметрів проекції буває потрібне в небагатьох випадках. Зважаючи

на це, відзначимо тільки загальні положення, які обумовлюють вибір

проекції.

Основними факторами, що впливають на вибір проекції, є

призначення і характер використання карти, а також особливості

картографованої території (її розмір, форма, положення на земному

еліпсоїді).

Для великомасштабних карт, які використовують для карто-

метричних робіт, першорядною є вимога, щоб спотворення картогра-

фічного зображення були найменшими. Такими є спотворення топо-

графічних карт. Вимоги до точності середньо- та дрібномасштабних

карт інші. Як правило, за такими картами для відносно невеликих

територій довжини і площі вимірюють з похибкою у 2-3 %, а кути — у

2-3°. На стінних картах спотворення довжин та площ у межах 10 %

зорово майже не відчутні.

Раніше вже відзначалося (див. підрозд. 4.6), що спотворення

в картографічних проекціях збільшуються в міру віддалення від ліній

або точок нульових спотворень. Однак у межах певної території

спотворення не перевищують значень, які б задовольняли вимогам до

точності зображення. Так, у рівнопроміжних циліндричних та конічних

проекціях територія вздовж ліній нульових спотворень завширшки у

22,5° (2500 км) має спотворення довжин і площ не більше 1 %, кутів —

0,6°; в азимутальній рівнопроміжній проекції зі спотвореннями довжин

у межах 0,5 %, площ — 1 % та кутів — 1,1° можна подати територію

радіусом у 2200 км (або 19,5°). У відповідних рівнокутних проекціях

119