Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Л.М. Бостан, С.К. Бостан

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2ге видання, перероблене та доповнене

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Видавництво

«Центр учбової літератури»

Київ – 2008

УДК 340.15 (187 (075.8))

ББК 67.3 (0)я73

Б 85

Гриф надано

Міністерством освіти і науки України

(Лист № 14/18.2.#2041 від 01.12.2003 р.)

Науковий редактор:

Тимченко С.М. – доктор історичних наук, професор кандидат юридичних наук.

Рецензенти:

Лукашевич – доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України;

кафедра історії і теорії держави і права Запорізького національного університету;

Зайцев Л.О. – кандидат юридичних наук, доцент

Бостан Л. М., Бостан С. К.

Б 85 Історія держави і права зарубіжних країн. 2е вид. перероб. й доп. : Навч.

посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008 — 730 с.

ISBN 9789663647135

Пропонована книга є другим, переробленим і доповненим, виданням опубл

ікованого у 2004 р. навчального посібника, котрий призначався для забезпечення

навчання з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» у вищих

закладах юридичної освіти ІІІ—IV рівня акредитації. Зберігаючи основні змістові

характеристики попереднього видання (висвітлювання загальної історії держави

і права на основі порівняльного та проблемнохронологічного методів з ураху

ванням зв’язків з іншими навчальними дисциплінами, насамперед із теорією

держави і права; застосовування нових підходів до періодизації історичного про

цесу державо і правотворення в зарубіжних країнах; детальнішого висвітлення

історичних засад таких основних галузей права як конституційне, кримінальне,

цивільне та суміжних з ним галузей права та ін.), автори водночас переробили й

доповнили ту частину посібника, зміни котрої зумовлені дидактичнометодич

ними потребами навчальновиховного процесу у зв’язку з приєднанням України

до Болонської конвенції в галузі вищої освіти. Зокрема, змінена (укрупнена)

колишня модульна побудова навчального матеріалу, доповнений джерельний

(документальний) матеріал, додані тести для модульного контролю та перероб

лені деякі завдання для самостійної роботи. Новим у цьому виданні є наведений

у додатках до нього комплекс навчальнометодичних матеріалів, необхідних для

організації навчального процесу за модульнорейтинговою системою навчання.

Для викладачів, аспірантів і студентів (курсантів, слухачів) вищих юридич

них навчальних закладів та факультетів.

ISBN 9789663647135 © Бостан Л. М., Бостан С. К. 2008.

Сину Даніїлу присвячується

Ïåðåäìîâà

Починаючи знайомство з навчальними дисциплінами, котрі необхідно опанувати

для отримання вищої юридичної освіти, Ви, шановні першокурсники, напевно, зверне-

те увагу на те, що серед них «забагато історій». На першому курсі це, зазвичай, «Історія

України», «Історія держави і права України» та «Історія держави і права зарубіжних

країн», на старших курсах — «Історія вчень про державу і право». Наш педагогічний

досвід показує, що концентрація стількох таких історичних дисциплін на першому році

навчання (зазвичай це перші три навчальні дисципліни) нерідко наводить тих, хто на-

вчається, на думку: а чи дійсно зазначений заклад готує саме майбутніх юристів? По-

квапимося Вас заспокоїти.

По-перше, Вам як майбутнім юристам потрібно усвідомити, що Ваш професійний

рівень залежить від багатьох чинників. Одним із них є розуміння того, що поза істори-

чним контекстом неможливо пізнати сучасні державно-правові явища, оскільки в сус-

пільстві завжди зберігаються залишки минулого, є основи сучасного й зачатки майбут-

нього

. Історичні дисципліни відіграють провідну роль в ознайомленні з вітчизняною та

світовою політичною й правовою культурою, знання якої дає можливість не повторю-

вати помилок, глибше зрозуміти сучасні державо- і правотворчі процеси, прогнозувати

основні тенденції їх розвитку.

По-друге, «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних

країн» та «Історія вчень про державу і право» — за змістом та фаховим спрямуванням

визначені вітчизняними освітянськими стандартами як юридичні дисципліни, котрі ра-

зом із «Теорією держави і права» формують підвалини (фундамент) вивчення сучасних

держави і права, що зумовлює їх місце в системі юридичної освіти як фундаментальних

дисциплін. Цим і визначається потреба пошуку різноманітних форм їх вивчення, підго-

товки відповідного навчально-методичного забезпечення.

Стосовно «Історії держави і права зарубіжних країн» слід відзначити, що за роки не-

залежності в Україні було видано декілька україномовних підручників і навчальних по-

сібників

, але вважати достатнім забезпечення навчального процесу з цієї фундамента-

льної дисципліни, на нашу думку, ще не можна. Завдання, що стоять перед сучасною

вітчизняною юридичною освітою, вимагають оновлення змісту навчального курсу че-

рез переосмислення усталених положень та оцінок історичного процесу державо- і пра-

вотворення в зарубіжних країнах, нових підходів та форм організації самого навчально-

го процесу з посиленням елементу самостійної роботи студентів (курсантів). Прагнення

врахувати зазначене зумовило появу певних змістових та структурних особливостей

пропонованого навчального посібника.

По-перше, єдиний за своїм змістом, він складається з двох частин (модулів). В осно-

ву такого поділу покладено насамперед деякі концептуальні підходи до періодизації іс-

торії держави і права зарубіжних країн. Зокрема автори здійснили спробу розглянути

державу і право зарубіжних країн не як надбудовний елемент соціально-економічної

Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / 2-е изд. — М.:

Аванта+, 2001. — С. 110.

Дивись бібліографічний список літератури наприкінці книги.

формації, а як «продукт» людського суспільства відповідної епохи

. Цих епох дві: епо-

ха кастово-станового суспільства та епоха громадянського суспільства. Оскільки кож-

ному з них відповідає певний історичний тип держави і права, який визначається соціа-

льною сутністю держави і права тієї чи іншої епохи, то в історії держави і права

зарубіжних країн доцільно було б виділити два великих історичних періоди: 1) держава

і право країн епохи кастово-станового суспільства; 2) держава і право країн епохи гро-

мадянського суспільства

По-друге, стосовно історії держави і права епохи громадянського суспільства про-

понується відмовитися від традиційного поділу історії держави і права зарубіжних

країн західної цивілізації на новий і новітній періоди, який сьогодні ґрунтується не на

сутнісних, а на формальних підходах. Відомо, що відправним пунктом новітнього часу

вважалася Жовтнева революція 1917 р. в Росії та поява соціалістичної держави і права,

котра, згідно з марксистською теорією, мала прийти на зміну буржуазній. Поява такої

нової держави справді могла б послужити початком якісно нового періоду в історії

держави і права, однак події кінця ХХ століття показали, що новий тип держави вияви-

вся нежиттєздатним і, відповідно, нетривалим. За незначним винятком, колишні соціа-

лістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених першими

західноєвропейськими буржуазними революціями. Подальші революційні потрясіння,

дві світові війни, інші масштабні події певним чином змогли вплинути тільки на форми

держави (після Першої світової війни, наприклад, розпалися чотири великі імперії —

Російська, Австро-Угорська, Германська та Османська), а не на їх сутність. Тому виді-

лення чотирьох періодів в історії держави і права, на нашу думку, є доцільним для

«внутрішньої» періодизації таких країн, як СРСР та деяких інших, що пройшли через

етап існування соціалістичного типу держави. Поширювати цей підхід на всі інші краї-

ни і — особливо— на розвинуті західні, котрі визначили основні світові тенденції роз-

витку держави і права, немає достатніх підстав. Історичний досвід показує, що держав-

но-правовий розвиток західних країн у подальшому відбувався еволюційно, і його слід

розглядати як єдиний і в той же час нерівномірний процес.

По-третє, ця нерівномірність була зумовлена специфікою розвитку країн певних ре-

гіонів світу й рівнем їх зрілості для переходу до якісно нового етапу суспільних відно-

син. Першими на цей шлях стали західні країни, з певним відставанням від них — схід-

ні (у Японії, наприклад, «революційна» епоха Мейдзі наступила на більш як 200 років

пізніше, ніж в Англії). Хоча в нову епоху східний світ зазнав сильного впливу Захо-

ду — «вестернізацію», він узагалі, а держава, і особливо право, зберегли традиційні ри-

си свого розвитку. Тобто поряд із формаційним у посібнику використовується цивіліза-

ційний підхід до явищ, котрий дозволяє розглядати державно-правові явища з

урахуванням специфіки їх розвитку в країнах, що належать до двох макроцивілізацій —

західної та східної.

По-четверте, оскільки запропонований навчальний посібник певною мірою є допов-

ненням до наявного сьогодні в Україні поки ще єдиного підручника з «Історії держави і

права зарубіжних країн»

, у якому здійснена спроба охопити державно-правову історію

максимальної кількості країн світу, то він спрямований на більш широке висвітлення

історії держави і права лише тих країн, котрі зробили суттєвий внесок у світову скарб-

ницю правової культури.

З огляду на це, особливу увагу приділено таким країнам західної цивілізації, як Ан-

глія, Франція, США та Німеччина — країнам, котрі, поклавши початок двом найбіль-

Див.: Лейст О. Э. Общество, право и государство // Проблемы теории государства и права: Учебное

пособие. — М.: ПРОСПЕКТ, 1999. — С. 36—62.

У сучасній історико-правовій літературі все ще домінує періодизація історії держави і права, в основу

котрої покладено формаційний критерій. Згідно з цією періодизацією, виділяються чотири періоди:

1) давній; 2) середньовічний; 3) новий; 4) новітній.

Див.: Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих

навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наук

України. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

шим і найвпливовішим правовим сім’ям світу — англо-американській та романо-

германській, визначили основні тенденції державно-правового розвитку в епоху стано-

влення громадянського суспільства. Інтерес до окремих держав східної цивілізації зу-

мовлений дещо іншими причинами. Країни далекосхідної локальної цивілізації або ієро-

гліфічної культури (насамперед Японія і Китай) є яскравим прикладом гармонійного

поєднання традиційного та західного елементів у державно-правовому будівництві, а

досвід соціалістичного Китаю, котрий останнім часом розвивається досить динамічно, є

повчальним для постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Не менш корисним є

державно-правовий досвід і деяких країн близькосхідної локальної цивілізації або му-

сульманської культури, зокрема, нашого сусіда — Туреччини, під певним упливом якої

традиційно перебуває мусульманське населення півдня України, батьківщини ісламу

(Саудівської Аравії), деяких країн Перської затоки (Бахрейн, Іран, Ірак, Кувейт), що за-

цікавили нас своєрідним поєднанням монархічних (теократично-абсолютистських)

державних форм і високим рівнем «соціальності», специфічним змістом встановлених

там республіканських форм правління й політичних режимів.

Окрім змістових, пропонований посібник має і деякі дидактично-методичні особли-

вості. Зокрема він спрямований на впровадження у навчальний процес сучасних техно-

логій навчання, нестандартних, творчих підходів засвоєння та подачі навчального ма-

теріалу. Це передусім модульна система навчання та рейтингове оцінювання знань, які

у світлі вимог Болонської конвенції набувають особливого значення для сучасного роз-

витку вітчизняної освіти. Модуль — змістовий блок навчального матеріалу, що розгля-

дає одне фундаментальне поняття або групу споріднених питань, котрі логічно й функ-

ціонально між собою пов’язані, є основною дидактичною одиницею навчального

посібника. Він структурно складається з двох модулів та п’ятьох підмодулів (змістових

модулів)

, котрі у свою чергу об’єднують у своїх межах певну кількість тем курсу.

Матеріал кожної з тем містить у собі «навчальну» та «методичну» частини. Основу

«навчальної» частини складає підготовлений авторами курс лекцій, спрямований здебіль-

шого на формування певної системи знань. «Методична» частина містить завдання,

спрямовані на формування у тих, хто навчається, навичок та вмінь володіння поняття-

ми, категоріями й термінами, які увійшли до арсеналу загальнолюдської політичної і

правової культури (складання словника термінів та понять); використання принципу іс-

торизму під час розгляду різних подій та державно-правових явищ (складання хроноло-

гічних таблиць); уміння працювати з правовими джерелами (витяги з них поміщені на-

прикінці кожної теми), аналізувати їх. Крім того, пропонуються різні форми завдань

для закріплення та перевірки знань, одержаних під час лекцій та самостійного вивчення

матеріалу: а) продовжити думку; б) відповісти на контрольні питання; в) виконати тес-

тові завдання; г) скласти юридичні казуси; д) підготувати реферат з пропонованих тем;

є) готуватися до вивчення матеріалу наступної теми тощо. Під час виконання самостій-

них завдань є можливість використовувати деякі джерела (документи), витяги з яких

поміщені після кожної теми, а також додаткову літературу. Новацією слід вважати й

систему поточного та підсумкового контролю знань, вмінь та навичок студентів, успі-

шність котрих має бути оцінена за рейтинговою (багатобальною) шкалою.

При підготовці цього посібника використано матеріал підручників та навчальних

посібників з «Історії держави і права зарубіжних країн», монографій і статей, перелік

яких наведений у бібліографічному списку. Певний внесок у підготовку окремих фраг-

ментів посібника зробили члени студентської наукової проблемної групи «Держава і

право зарубіжних країн: історія і сучасність» — Даніїл Бостан (підбір термінів та по-

нять, завдання для самостійної роботи під рубрикою продовжте думку), Олексій Гур-

жій та Вікторія Харченко (матеріали з історії китайської держави), Ілля Муляр та Віра

Смірна (матеріали з історії поліції, джерел кримінального права Японії), Наталля Сте-

паненко (матеріали з історії конституційного права зарубіжних країн).

Докладніше про це дивись у «Вступі» (§2. Історія держави і права зарубіжних країн як навчальна дис-

ципліна») та Додатку А «Навчальна програма дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн».

Автори вдячні рецензентам: першому проректорові Запорізького Гуманітарного

університету «ЗІДМУ» (м. Запоріжжя), докторові юридичних наук, професорові

В. Г. Лукашевичу; начальникові кафедри теорії і історії держави та права Національно-

го університету внутрішніх справ (м. Харків), кандидатові юридичних наук, доцентові

Л. О. Зайцеву; кафедрі історії та теорії держави і права Запорізького національного уні-

верситету за висловлені поради під час роботи над рукописом посібника. Слова вдяч-

ності за прихильне ставлення до здійсненої нами роботи над першим виданням цього

посібника та висловлені побажання щодо його вдосконалення адресуємо також докто-

рові юридичних наук, професорові Б. Й. Тищику (Львівський національний універси-

тет); докторові юридичних наук, професорові М. В. Никифораку (Чернівецький націо-

нальний університет); кандидатові юридичних наук Н. М. Пархоменко та кандидатові

юридичних наук О. В. Кресіну (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН

України); кандидатові історичних наук, доцентові В. М. Пальченкової (Гуманітарний

університет «ЗІДМУ»). Ми готові й надалі прийняти до уваги пропозиції щодо подаль-

шого покращення структури та змісту навчального посібника, співпрацювати з усіма,

хто побажає залучитися до підготовки нових навчальних видань з історії держави і пра-

ва зарубіжних країн.

Âñòóï

Використовуючи дотепер словосполучення «Історія держави і права зарубіжних

країн», ми насамперед вели мову про навчальну дисципліну, котра посідає особливе мі-

сце в системі юридичної освіти. Але ж будь-яка навчальна дисципліна неодмінно має

під собою фундамент у вигляді однойменної науки. Тобто «Історія держава і права за-

рубіжних країн», з одного боку — юридична наука, а з іншого — навчальна дисципліна

(навчальний курс, предмет). На питання, що ж між ними спільне та особливе, спробує-

мо відповісти нижче.

§1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука

Науку «Історія держави і права зарубіжних країн» можна визначити як сформо-

вану в результаті цілеспрямованої діяльності людей та відповідних дослідницьких

установ систему знань про виникнення й розвиток держави і права в зарубіжних країнах.

На відміну від загальної історії, історико-правова наука не досліджує суспільство

взагалі, а лише вивчає історичні процеси розвитку складної системи державних і пра-

вових інститутів.

Основна її мета — виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держа-

ви і права, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як ін-

ших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому.

З вищезазначеного виходить, що предметом вивчення науки історії держави і права

зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових ін-

ститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються в

певному географічному просторі (зарубіжні країни).

Чому треба досліджувати далеке й не дуже далеке минуле цих інститутів?

Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових інститутів

неможливе без відповідей на такі питання:

• як вони виникли?

• які основні етапи пройшли у своєму розвитку?

• які причини зумовили їх зміни, заміну одного державно-правового інституту

іншим?

• як вони вплинули на подальший розвиток держави і права?

Саме на ці та інші питання дає відповіді наука «Історія держави і права зарубіжних

країн» або «Загальна історія держави і права», як її називають дехто з учених. Стосовно

її найменування відзначимо, що в Україні назва «Історія держави і права зарубіжних

країн» використовується повсюдно. В інших країнах (насамперед у Росії) є прихильни-

ки як першої (О. А. Жидков і Н. А. Крашеніннікова), так і другої назви (В. Г. Граф-

ський, К. І. Батир, О. А. Омельченко та ін.). На нашу думку, більшу рацію мають

останні, тобто ті, хто називає зазначену науку «Загальною історією держави і права».

Однак мусимо уточнити: предметом її дослідження має бути держава і право не тільки

зарубіжних країн, а й «своєї» країни. Лише тоді ця історія буде «загальною» і зможе ви-

значити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права незалежно від

будь-яких «країно-просторових» меж. Поділ на «зарубіжні країни» та «Україну» має

здебільшого формальний характер і певною мірою прийнятний для відокремлення

предмета викладання історико-правових дисциплін у системі юридичної освіти. Це, од-

нак, має здійснюватися за умов дотримання жорстких міждисциплінарних зв’язків між

«Історією держави і права України» та «Історією держави і права зарубіжних країн».

1.1. Виникнення й розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві по-

чинаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Іс-

торіографія (гр. graphõ — писати; писати історію) держави і права починається з праць

давніх істориків, серед котрих необхідно зазначити насамперед Геродота з його «Історі-

єю» (V ст. до н. е.) і Полібія з «Загальною історією» (ІІ ст. до н. е.). Однак передумови

переростання історико-правових знань у науку склалися лише наприкінець XVII ст. і роз-

вивалися вони ще в рамках загальної історії. У 1685—1696 рр. в Галлє професор

К. Келлєр (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, у

котрій уперше в загальній історії було застосовано її розподіл на давню, середню і нову.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з

XIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історична

школа права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Народи, на думку

прибічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожен із них створює своє

національне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиве одному наро-

дові, не може бути в будь-яку епоху сприйняте без втрат іншим. Разом із тим, право

одних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю й значущість для історії.

За Ф. Савіньї, є народи-віртуози права, і тільки їх історія становить науковий інтерес

(до таких він зарахував римлян, германців). Його шеститомна робота «Історія римсь-

кого права в середні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в нау-

ковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових сис-

тем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем,

країн, пов’язаний з такими іменами, як М. Гуго, К. Ейхгорн та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико-

правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії

права в науку.

У першій половині XIX ст. під упливом загальної історичної науки й політичної

економії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірнос-

тей змін історико-правових явищ, що його обстоювали представники так званого соці-

ологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, живуть не самостійним жит-

тям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів,

пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом.

У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історії

Французької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлє прагнули показати

вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни форм

держави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування нового

правопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як ви-

значального чинника розвитку права й державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історико-

юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним упливом

соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста й

філософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближ-

чих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова,

В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чин-

ник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів,

культури і навіть ідеологій.

Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави і

права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовжен-

ня економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні

відносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переко-

нання, мистецтво і навіть релігійні уявлення»

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльно-

історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної

школи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових і

державних систем різних народів і таким шляхом встановлювати загальні закономірно-

сті змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такому

підході почали розуміти тільки як порівняльну історію.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права зробили німецький іс-

торик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної іс-

торії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослід-

женню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Дар-

рест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням

«Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило мож-

ливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна

«Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права»

американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін.

Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політич-

них інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.);

англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні дер-

жавно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історії

цивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Ан-

нерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974—

1980 рр.) та ін.

У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній

науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості за-

хідних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити робо-

ту Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою

«Основні правові системи сучасності».

1.2. Вітчизняна наука загальної історії держави і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних

на той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківського

університету М. Ф. Володимирський-Буданов (1838—1916 рр.), автор близько 100 робіт

у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях,

зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави і

права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію

розвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також су-

ду та процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, профе-

сора Київського університету О. Ф. Кістяківського (1833—1885 рр.), котрий значну

увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є істо-

ричний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елемен-

тарного підручника кримінального права», виданого в 1882 році.

Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить знач-

ного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. По-

Цит. за: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье,

1998.— Т. 1. — С. 23.

чаток історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклав

М. Іванішев — вчитель О. Ф. Кістяківського. Сам же О. Ф. Кістяківський своєрідно ви-

значив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тих

загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивіст-

ським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права,

М. Ф. Володимирський-Буданов та О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве

право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, на

діяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в ру-

ках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представля-

ла історичну школу права в Україні.

Після революції, у 20—30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, у тому

числі історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х — на почат-

ку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Центром, зрозуміло, стала Моск-

ва. У 1940 р. вийшли перша програма та лекції нового навчального курсу, складені

П. Н. Галанзою. У 1944—1947 рр. колектив авторів видає перший у СРСР курс загаль-

ної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П. Н. Галанзи ви-

йшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн»,

праці, присвячені історії

держави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов),

Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек’ян), Стародавнього Риму (Ю.М. Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Це

було пов’язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрий

згодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродження

української школи загальної історії держави і права пов’язано з іменами В. М. Катрича,

А. Й. Рогожина, М. М. Страхова, Б. Й. Тищика та ін.

У 70—80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країн

зробили, зокрема, К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннінкова, К. Ф. Федоров,

З. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та

юридична наука того часу, перебувала під упливом ідеології марксизму, яка у висвіт-

ленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий під-

хід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутів

дослідники повинні були дотримуватися таких вимог:

1) визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, в

яких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослідженнях тих років

більше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юри-

дичних;

2) визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі державно-правових

явищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

3) розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби та соціа-

льних революцій, котрі зумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійною

силою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

4) визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все прогресивне, як і всіх іс-

торичних фактів, подій та явищ, комуністичного принципу партійності, який зо-

бов’язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтереси

співпадають з об’єктивними законами історичного розвитку»

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадами

будь-якого історичного, у тому числі й історико-правового дослідження.

Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого сус-

пільства у цілому і в науці зокрема. Визнання людини як найвищої цінності у світі зу-

мовило необхідність переглянути методологічні засади насамперед гуманітарних наук,

Див.: Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32.

Див.: История государства и права зарубежных стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галанзы. — М.,

1963. — Т. 1. — С. 17.