Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби

було зроблено і в історико-правовій науці.

Словосполучення методологічні засади є похідним від методологія — поняття, на

яке потрапляють студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни,

особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний досвід показує, що з’ясування

першокурсниками питання про методологію науки, що вивчається, викликає значні

труднощі. І це не дивно, оскільки порівняно з радянським періодом, коли все в цьому

питанні було зрозуміло (дивись вище), сьогодні навіть серед учених немає цілісного

уявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися в означеній

складній проблемі, подавши наше бачення методології, точніше методологічних засад

історії держави і права зарубіжних країн.

1.3. Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн

Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн — це сукупність

методів пізнання й пізнавальних принципів, за допомогою яких досліджуються процеси

виникнення та розвитку державно-правових інститутів у зарубіжних країнах.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн у структурному відношенні

умовно має три рівні.

Перший, вищий рівень, являє собою комплекс загальнофілософських методів пі-

знання та пізнавальних принципів. Кожна наука вивчає певне коло явищ, але окрема на-

ука, навіть група наук не може дати цілісної картини світу, скласти певний світогляд.

Таке уявлення дає філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи,

суспільства і людського мислення. Вона виступає основним методом пізнання реальної

дійсності, який використовується в усіх науках, (недаремно філософію ще називають

наукою наук).

Ядро філософського методу пізнання становлять два загальнонаукові методи пі-

знання: діалектичний і метафізичний (раніше визнавався тільки діалектичний. — Л. Б.,

С. Б.).

Стосовно нашої науки діалектичний метод дозволяє розглянути всі державно-

правові явища в русі, в органічному зв’язку з розвитком економічних, соціальних,

культурних та інших процесів, що відбувалися в суспільстві з найдавніших часів до

сьогодення.

Метафізичний метод, навпаки, дозволяє розглянути державно-правові явища не у

їх розвитку і взаємному зв’язку, а в певному стані спокою й нерухомості.

Ці два методи виступають не кожний окремо, а в єдності, у певному зв’язку. Напри-

клад, розглядаючи процес походження та розвиток держави в тій або іншій частині сві-

ту ми, використовуючи діалектичний метод пізнання, реконструюємо цей процес у ру-

сі, упродовж певного проміжку часу і враховуємо всі чинники (соціально-економічні,

культурні та ін.), котрі сприяли державотворенню. Метафізичний метод дозволяє роз-

глянути, наприклад, суть держави (рабовласницької, феодальної), яка фактично не змі-

нювалася, а перебувала в певному стані спокою століття й навіть тисячоліття. Звичай-

но, провідним у цьому зв’язку є, у силу свого динамізму, діалектичний метод.

Філософські, загальні методи пізнання виступають базою для пізнавальних принци-

пів, тобто таких засадничих керівних положень, за умов дотримання котрих можливе

одержання істинних знань. Щодо кількості даних принципів серед вчених немає єднос-

ті. Якщо подивитися через призму історико-правової науки, то можна виділити три та-

ких принципи:

а) принцип історизму, що передбачає розгляд державно-правового явища, яке ви-

вчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх зв’язків,

що утворюють те історичне середовище, у якому певне явище існує. У галузі історії

держави і права зарубіжних країн принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі

висвітлення генези й подальшого розвитку життя того чи іншого державно-правового

явища в історичній ретроспективі та перспективі, дослідження місця і значення держа-

вно-правових явищ у сукупній системі явищ певної епохи, розкриття зв’язків між різ-

ними явищами минулого й сучасності, усвідомлення специфічної логіки історико-

правових процесів;

б) принцип об’єктивності, котрий дозволяє виявити тенденції й закономірності

процесу виникнення та розвитку державно-правових явищ тільки за наявності знань,

отриманих унаслідок глибокого та всебічного вивчення всієї сукупності фактів, що

стосуються питання, яке має бути розглянутим. Довільний підбір фактів унаслідок

несумлінності дослідника, або ще гірше, з метою досягнення будь-якої вигоди (найчас-

тіше політичної) призведе до нереальної, неправдивої інформації про те чи інше держа-

вно-правове явище;

в) принцип соціального гуманізму, котрий передбачає оцінку фактів, подій та явищ

не з позицій інтересів окремих соціально-класових сил, а з точки зору їх значимості в

системі загальнолюдських цінностей, суспільного прогресу в цілому.

Таким чином, верхній рівень методології являє собою сукупність загальнонаукових

пізнавальних методів та принципів, які є базовими для всіх наук, у тому числі й історії

держави і права зарубіжних країн.

Другий рівень представляє собою сукупність загальнонаукових дослідницьких ме-

тодів та прийомів (не плутати з методами пізнання.— Л. Б., С. Б.). Серед загальнонау-

кових дослідницьких методів ми б виділили логічний метод, що проявляється насампе-

ред в таких дослідницьких прийомах як аналіз, синтез, індукція й дедукція.

Аналіз є прийомом наукового дослідження, суть котрого полягає в роз’єднанні ціло-

го на складові елементи. За допомогою синтезу узагальнюються зведені у єдине ціле

дані, набуті за допомогою аналізу. Індукція — логічний умовивід, що веде дослідника

від аналізу окремих фактів до загальних висновків, дедукція, навпаки, веде дослідника

від загальних висновків до окремих явищ.

Третій рівень — це сукупність спеціальних дослідницьких методів та прийомів,

за допомогою яких дослідник з’ясовує реальну картину розгляданого ним процесу. До

спеціальних дослідницьких методів, характерних для історичної (в тому числі й істори-

ко-правової) науки, належать такі: хронологічний, проблемно-хронологічний, періодиза-

ції, порівняльно-історичний та інші, котрі використовуються залежно від мети й за-

вдань дослідження, джерельної бази та інших чинників.

Початковим методом будь-якого історичного дослідження є хронологічний метод,

котрий передбачає вивчення фактів, подій та явищ у суворо визначеній хронологічній

послідовності. Цей метод є оптимальним при розгляді історії державно-правових інсти-

тутів на невеликому історичному відтинку часу і, як правило, відносно однієї держави

або народу.

В історії держави і права зарубіжних країн хронологічний метод у «чистому» вигля-

ді використовується рідко. Найчастіше за все застосовують його різновид — проблем-

но-хронологічний метод, який передбачає систематизацію джерельного матеріалу з

окремих проблем, у межах котрих відновлюється ланцюг державно-правових подій у

хронологічній послідовності. Але і цей дослідницький метод не вирішує проблеми, що

виникають в ході аналізу великої кількості однопорядкових історичних фактів та вияв-

лення схожості юридичних інститутів різних країн.

Цю проблему вирішує порівняльно-історичний метод, який орієнтує дослідника

на вивчення конкретних державно-правових явищ шляхом зіставлення їх окремих

якостей та рис з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне

порівняння — порівняння по «горизонталі») або зіставлення явищ (можливо, одно-

го й того ж явища) на різних етапах їх еволюції (діахронне порівняння — порівнян-

ня по «вертикалі»).

Дослідження процесу виникнення й розвитку державно-правових інститутів упро-

довж багатьох тисячоліть неможливе без поділу цього величезного проміжку часу на

ряд менших періодів, що виділяються на основі певних критеріїв. У цьому суть ще од-

ного дослідницького методу — методу періодизації.

Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що в цьому

питанні існує певна невизначеність, пов’язана зі спробами перегляду старих і неоста-

точним виробленням нових підходів до періодизації загальної історії держави і права.

В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічна

формація»

. З позицій формаційного підходу певним рівням соціально-економічного

розвитку людського суспільства відповідає певний тип держави і права й відповідний

період їх існування. Це має такий вигляд:

І період — рабовласницька держава і право — IV тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е. —

стародавній світ;

ІІ період — феодальна держава і право — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст. —

середні віки;

ІІІ період — буржуазна держава і право — ХVII—ХVIII ст. — поч. ХХ ст. — но-

вий час;

IV період — соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовтневої со-

ціалістичної революції в Росії) — новітній час.

У наш час устої вищенаведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба цю чітку

схему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з влас-

тивими їм періодами замінити іншими категоріями. Досить поширеною у останні часи є

періодизація, заснована на так званому цивілізаційному критерії. Прихильники цього

підходу, в основі котрого лежить категорія «цивілізація»

, вважають, що тип держави і

права та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, де духовно-

культурні чинники і передусім релігійні, панують над об’єктивно-матеріальними.

Аналізуючи ці два підходи, доходимо висновку, що в обох із них є свої позитивні та

слабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість у визначенні самого поняття

«цивілізація», де суспільство й держава характеризуються переважно за зовнішніми

ознаками культури, часом важко вловимими, досить складно провести чіткий розподіл

на окремі періоди.

Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу на

суть держави, тому у формаційну схему не вкладається історія держави і права східних

країн, котрі відрізнялися не тільки особливою, «азіатською» системою виробничих від-

носин, пов’язаною зі стійкою багатоукладністю, але й найглибшим впливом на все сус-

пільне й державне життя релігійної ідеології, традицій та інших подібних чинників.

З огляду на вищесказане, спробуємо, використовуючи позитивні сторони обох під-

ходів, подати своє бачення періодизації історії держави і права зарубіжних країн.

1.4. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історію державно-організованого суспільства, на нашу думку, можна поділити на

дві великі епохи, котрі обумовили сутність та відповідні форми держави і права, саме:

Епоха кастово-станового суспільства, де держава за своєю суттю є виразником

інтересів вузьких класових угруповань (рабовласницька та феодальна держави), а право

цього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існу-

ючу соціальну нерівність.

Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з перших бур-

жуазних революцій. На цьому історичному етапі держава починає виражати загально-

соціальні інтереси, право закріплює соціальну рівність людей, котрі вперше в багатові-

ковій історії людства, незалежно від їх соціального стану і походження, стали

«Суспільно-економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людського суспільс-

тва, що характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин (економічний базис), які визна-

чають сутність надбудовних структур, якими є, зокрема, держава і право.

За А. Дж. Тойнбі «Цивілізація» — це відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізня-

ється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних і інших ознак, два з

яких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія.

юридично (це ще не означало фактично. — Л. Б., С. Б.) рівноправними учасниками су-

спільного життя.

Так, основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи виступає соціа-

льно-економічний стан суспільства. Водночас слід зазначити, що їх хронологічні межі

не є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумовлено, на нашу думку, вже цивілі-

заційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства.

Визнання існування двох великих цивілізацій — західної та східної — зі своїми специ-

фічними шляхами розвитку передбачає необхідність здійснити періодизацію держави і

права зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій.

В історії держави і права:

а) країн східної цивілізації виділяються:

І період — ІV тис. до н. е. — кінець ХІХ — поч. ХХ ст.;

ІІ період — кінець ХІХ — поч. ХХ ст. — продовжується.

б) країн західної цивілізації:

І період — І тис. до н. е. — середина ХVП—ХVIII ст.;

ІІ період — сер. ХVII—XVIII ст. — продовжується.

Хронологічні межи:

• першого періоду обох цивілізацій зумовлені часом виникнення держави і права у

станово-кастових суспільствах (рабовласницьких і феодальних) і часом припинення їх

існування;

• другого періоду — початком становлення в зарубіжних країнах держави і права

громадянського суспільства (буржуазної держави), пов’язаного із західними буржуаз-

ними революціями середини ХVII ст. і кінця XVIII ст. (Англія, США, Франція), буржу-

азними перетвореннями й революціями в Азії в другій половині ХIХ (реформи 60-х рр. в

Росії і Японії) — початку ХХ ст. (Росія, Іран, Туреччина, Китай). Еволюція держави і

права громадянського суспільства продовжується, тому кінцеві межі другого періоду,

на нашу думку, ще важко визначити.

У свою чергу, в межах цих великих цивілізацій можна виділити т.зв. «локальні» ци-

вілізації, наприклад, давньосхідна, далекосхідна, арабська (мусульманська) — для схід-

ної цивілізації та антична (південноєвропейська), східноєвропейська, західноєвропей-

ська, американська — для західної цивілізації. Приміром, історію держави і права

країн західної цивілізації, котрі були й залишаються панівними в соціально-

економічному та політичному (але не в духовному. — Л. Б., С. Б.) розвитку, можна

розподілити на такі періоди.

І-й період (держава і право епохи станово-кастового суспільства):

1.1. Держава і право країн Античного світу — I тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е.

(рабовласницька держава і право);

1.2. Держава і право країн Середньовіччя — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст.

(феодальна держава і право):

а) ранньофеодальна держава і право;

б) держава і право часів сеньоріальної монархії;

в) держава і право часів станово-представницької монархії;

г) держава і право часів абсолютної монархії.

ІІ-й період (держава і право громадянського суспільства).

Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. Залежно від

ступеня наближення фактичного стану суспільства до його соціального ідеалу, державу

і право епохи громадянського суспільства можна поділити на два періоди:

2.1. Держава і право часів формування основ громадянського суспільства —

сер. ХVII ст.— сер. ХХ ст.;

2.2. Держава і право періоду становлення громадянського суспільства —

сер. ХХ ст.— продовжується.

Таким чином, ми бачимо, що періодизація історії держави і права західних країн в

основному вкладається у відому формаційну схему, яку на базі вивчення саме європей-

ських країн вивели класики марксизму. За традиційною періодизацією, другий період

охоплює Новий і Новітній часи. Але ми не схильні виділяти Новітній час як окремий

період у державно-правовому розвиткові. Відомо, що відправним пунктом Новітнього

часу вважалася Жовтнева революція 1917 р. і поява соціалістичної держави, котра

згідно з марксистською теорією повинна була прийти на зміну буржуазній.

Поява такої нової держави справді могла б послужити початком якісно нового пері-

оду в історії держави і права, однак події кінця ХХ ст. показали, що новий тип держави

виявився нежиттєздатним, і відповідно, недовговічним. За незначним винятком, коли-

шні соціалістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених за-

хідними буржуазними революціями двісті й більше років тому. Тенденція державно-

правового розвитку періоду Нового часу, що тоді визначилася, виявилася домінантною

й продовжується понині.

Історичний досвід показує, що сучасне право, яке утвердилося внаслідок згаданих

вище революцій, засновувалося на нових принципах, розвивалося плавно, еволюційно,

що не дає підстав для виділення істотних і чітких внутрішніх хронологічних рубежів.

Що стосується держави, то тут відбувалися більш складні процеси, але й вони не мають

достатніх підстав для виділення окремих періодів. «Пересування» початку Новітнього

часу з Жовтневої революції 1917 р. на закінчення Першої світової війни (1918—

1920 рр.) також не вирішує питання.

Справді, після цієї війни суттєві зміни відбувалися у формах європейських дер-

жав — з політичної карти Європи майже за два роки (1917—1919 рр.) зникли три вели-

кі монархічні імперії — Росія, Німеччина і Австро-Угорщина, і на їх теренах виникли

унітарні держави з республіканською формою правління й більш-менш демократичним

режимом. Але головне — суть (буржуазна) абсолютної більшості держав світу (за ви-

нятком СРСР і Монголії), з притаманними для цього типу держави ознаками, кардина-

льно не змінилася. Буржуазна держава вдосконалювалася, часом зигзагоподібно, зале-

жно від соціально-економічних («Велика депресія» 30-х років) та політичних умов

(встановлення диктаторських політичних режимів). Результат показує, що спроби виді-

лити для західних країн окремі хронологічні рамки, котрі б визначили новітню епоху,

не мають достатніх аргументів.

Вищесказане не стосується історії держави і права конкретних країн, де ті або інші

події кардинальним чином вплинули на суть і форми держави і права (Росія — Жовтне-

ва революція 1917 р.; Німеччина — прихід Гітлера до влади та ін.) і можуть стати осно-

вою для відповідної періодизації. Початковою й кінцевою ж датою того або іншого пе-

ріоду загальної історії держави і права можуть стати події, що кардинально змінили

державно-правовий розвиток зарубіжних країн, сутність держави і права.

1.5. Значення вивчення історії держави і права зарубіжних країн

Історію нерідко називають пам’яттю народу, вона є гігантською лабораторією сві-

тового соціального досвіду. У нинішніх складних умовах становлення української дер-

жави і права використання історичного досвіду зарубіжних країн може виявитися як ні-

коли доречним. Чимало з сучасних проблем, у тому числі труднощі державно-

правового розвитку — неврегульованість процесу здійснення державної влади; підне-

сення і спад соціальної активності громадян, передчасні радощі й запізніле розчаруван-

ня від непродуманих реформ, соціальна несправедливість, всесильна й непереможна

бюрократія, правовий нігілізм тощо, ідуть з минулого. Розуміння цього є важливою

умовою їх подолання.

Унаслідок своєї пізнавальної цінності, інформативності історія держави і права —

дієвий інструмент формування історичної свідомості. Ця наука дає можливість не тіль-

ки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, але й прогнозувати подаль-

ший розвиток держави і права. Вона певною мірою озброює юристів, котрі працювати-

муть у XXI ст., знаннями, що можуть допомогти в практичній діяльності з подальшого

реформування державно-правових інститутів України передусім на основі демократи-

зації економічного й політичного життя, в охороні прав громадян і т. д. Цим і зумовле-

ний один із чинників значимості «Історії держави і права зарубіжних країн» для вищої

юридичної освіти.

§2. Історія держави і права зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Історія держави і права зарубіжних країн як навчальна дисципліна (навчальний

предмет, курс) за своїм змістом, метою, завданнями, джерелами й літературою дещо

відрізняється від науки історії держави і права зарубіжних країн.

2.1. Особливості історії держави

і права зарубіжних країн як навчальної дисципліни

Навчальна дисципліна «Історія держави і права зарубіжних країн» має багато схо-

жих рис з однойменною наукою, оскільки є концентрованим виразом змісту останньої.

Водночас навчальна дисципліна, порівняно з наукою, має свої певні особливості.

По-перше, вона, як і наука, є також системою наукових знань про виникнення й роз-

виток держави і права в зарубіжних країнах, але ж не в повному, а в концентрованому

обсязі, який визначається відповідними документами з організації навчальної роботи.

Згідно з ними на вивчення цієї дисципліни відводиться певна кількість годин (сьогодні

за різними освітньо-професійними програмами це 162, 171, 190 годин), котрі у свою

чергу розподіляються в певних пропорціях на аудиторні години й години самостійної

роботи. При вирішенні питання, що з великого розмаїття наукових знань повинно пе-

рейти у зміст навчального предмета, потрібно, на нашу думку, виходити з того, що по-

внота і структурна впорядкованість змісту дисципліни, особливо такої «насиченої»

конкретним матеріалом, як історія держави і права зарубіжних країн, не може ототож-

нюватися з однойменною наукою. Структура та зміст навчальної дисципліни має фор-

муватися не за логікою функціонування тієї чи іншої науки, а за логікою формування в

тих, хто навчається, передусім професійних якостей. При цьому науковий матеріал не-

обхідно використовувати з урахуванням завдань навчальної дисципліни, відповідності

змісту навчання до пізнавальних можливостей тих, хто навчається, часових лімітів на-

вчання, профілю підготовки спеціалістів.

По-друге, завдання дисциплін вужчі, ніж ті, що стоять перед наукою. Навчальна ди-

сципліна націлена на те, щоб студенти, курсанти, слухачі накопичили певну суму знань

з проблем виникнення, розвитку та функціонування державних і правових інститутів у

зарубіжних країнах, виробили певні навички й уміння аналізу, оцінки фактів, подій та

явищ минулого, їх використання в сучасних умовах. Тобто мета, завдання, котрі стоять

перед дисципліною, мають передусім навчальний, дидактичний характер.

По-третє, наявність у навчальній дисципліні більш жорстких, ніж у науці, міждис-

циплінарних зв’язків. Це випливає з того, що майбутній юрист повинен засвоїти знання

з усіх предметів комплексно, а не окремо. Тому в структурно-логічній схемі викладан-

ня дисциплін між ними передбачено взаємозв’язок і спадкоємність.

При визначенні змісту навчального матеріалу ми виходимо з наявності синхронного

(горизонтального) взаємозв’язку історії держави і права зарубіжних країн передусім із

двома навчальними дисциплінами: історією держави і права України й теорією дер-

жави і права. Урахування цих взаємозв’язків дозволяє реалізувати принцип єдності на-

ціонального й загальнолюдського при висвітленні спільного та особливого в процесах

державотворення і правотворчості в різних країнах, з’ясувати об’єктивну роль своєї

держави в контексті європейського та світового розвитку. Водночас використання

зв’язків між цими двома історико-правовими дисциплінами допомагає уникнути повто-

рів у навчанні. Зокрема, ми майже не розглядаємо державно-правові інститути Австрії,

Росії та СРСР, коли у їх складі знаходились українські території. Що стосується теорії

держави і права, то при всіх об’єктивно наявних відмінностях у підходах та методах

вивчення державно-правових явищ, інститутів та установ у теорії і історії держави і

права є багато спільного: 1) обидві ці дисципліни, акцентуючи увагу на минулому в

розвитку держави і права, не залишають поза увагою й сьогодення; 2) приділяючи зна-

чну увагу причинам та умовам зародження держави і права, вони в той же час центра-

льне місце відводять закономірностям їх розвитку; 3) досліджуючи процес виникнення,

становлення і розвитку держави і права в цілому, вони водночас тримають у полі зору і

процес розвитку держави і права окремих країн.

Діахронний (вертикальний) взаємозв’язок історії держави і права зарубіжних країн з

іншими навчальними курсами виявляється в тому, що вона є вихідною для галузевих

юридичних дисциплін, оскільки висвітлює історичні підвалини тієї чи іншої галузі пра-

ва, ознайомлює тих, хто навчається, з понятійно-категоріальним апаратом окремих її

інститутів. У пропонованому нами навчальному курсі значна увага приділена пробле-

мам становлення й розвитку таких галузей права, як державне (конституційне), цивіль-

не та суміжні з ним галузі права, кримінальне право та процес.

2.2. Система навчального курсу, його програмне забезпечення

Система навчального курсу «Історія держави і права зарубіжних країн», її зміст і

взаємозв’язок з іншими навчальними дисциплінами визначається відповідними нор-

мативними документами з організації навчального процесу у вищих закладах юридич-

ної освіти ІІІ—IV рівня акредитації. Серед них: освітньо-професійні програми (ОПП),

навчальні плани закладу освіти, навчальні програми дисципліни. З перелічених доку-

ментів до тих, хто навчається, безпосереднє відношення має навчальна програма дис-

ципліни, оскільки оцінка знань, умінь та навичок кожного з них здійснюється залеж-

но від рівня опанування ними програмного матеріалу. Тому зазначений документ має

бути «відкритим» для ознайомлення як у процесі навчання (у бібліотеці, на кафедрі

тощо), так і для використання в процесі проміжних та підсумкових контрольних за-

ходів (іспитів).

Навчальна програма нормативної (є ще вибіркові) дисципліни є складовою держав-

ного стандарту освіти. Вона складається з таких компонентів:

― пояснювальна записка, яка містить інформацію щодо місця, значення, завдань

навчальної дисципліни та вимог до знань і вмінь, що їх необхідно набути в процесі на-

вчання;

― загальний зміст програми, у котрому розкривається структура й тематичний

зміст навчальної дисципліни;

― перелік основної й додаткової літератури.

На відміну від колишніх радянських часів, коли всі навчальні заклади мали неухи-

льно дотримуватися однієї єдиної «типової» навчальної програми, сьогодні в цьому пи-

танні існує певна свобода, котра дає можливість фахівцям з історії держави і права за-

рубіжних країн або дотримуватись традиційного погляду на структурну побудову та

зміст програми, або ж висувати альтернативні варіанти.

До останніх ми зараховуємо й себе, пропонуючи власне бачення структури та змісту

цього документа (Додаток А). Його відмінність від традиційного полягає у спробі ви-

користати замість:

— країнознавчо-хронологічного підходу до викладу матеріалу, який по суті відобра-

жає «історію зарубіжних країн з їх державою і правом», проблемно-порівняльний, кот-

рий більше сприяє висвітленню саме «узагальнюючої історії держави і права» зарубіж-

них країн;

— чотирьохланкової структури програми, в основі котрої лежить періодизація іс-

торії держави і права за суспільно-економічними формаціями (рабовласницька, феода-

льна, буржуазна і соціалістична держава і право), — двохланкову (держава і право кас-

тово-станового та громадянського суспільств), що запропонована нами;

— звичайного (тематичного) дидактично-методичного підходу структурування

програмного матеріалу, — модульний, який дає можливість розглядати систему форм та

методів організації навчального процесу з дисципліни як завершену сукупність змісто-

вих модулів.

Застосування модульної системи дозволяє інтегрувати й диференціювати зміст на-

вчання шляхом угруповання кількох тем навчального матеріалу в одному блоці — мо-

дулі, що забезпечує скорочення курсу навчання без особливого збитку для повноти ви-

кладу та глибини засвоєння навчального матеріалу, запобігає повторів, а відтак

заощаджуює відведений для опанування дисципліни час. Наявний досвід використання

модульної системи навчання в багатьох вищих навчальних закладах нашої країни пока-

зує, що вона, особливо після приєднання України до Болонського процесу, стала впро-

ваджуватися, зокрема, через скорочення аудиторного навантаження тих, хто навчаєть-

ся, і переносу центру ваги на самостійну роботу.

Серед загальних вимог до змісту навчальних програм, форм та методів організа-

ції навчального процесу з дисципліни за модульною системою основною є правиль-

ність модулювання. Воно має спиратися на розуміння навчального модуля як логіч-

но завершеної частини навчального матеріалу, що його мають цілісно сприймати й

засвоювати ті, хто навчається. При цьому «відокремлення» такого матеріалу пови-

нно здійснюватися не стільки за формальними, скільки за змістовими ознаками.

Слід визнати, що в попередньому виданні цього посібника останню вимогу ми по-

вною мірою не врахували і тому модулі виявилися формально визначеними, занадто

дрібними. Цей чинник та слушні зауваження фахівців зумовили зміни, котрі ми

внесли при модульному структуруванні навчального матеріалу в пропонованому

посібнику.

Виходячи з того, що основною метою цієї навчальної дисципліни є не отримання

певного набору знань про конкретні факти, події, явища, а формування в тих, хто на-

вчається навичок історичного мислення на основі узагальнення історико-правового ма-

теріалу через призму специфічних обставин певних історичних періодів, увесь навча-

льний матеріал поділений на два великих модулі. В основу такого поділу покладено

запропоновану нами періодизацію історії держави і права, де змістовим критерієм ви-

значено соціально-політичний тип суспільства:

Модуль 1. «Держава і право кастово-станового суспільства»;

Модуль 2. «Держава і право громадянського суспільства».

Таке структурування навчального матеріалу сприятиме формуванню в тих, хто на-

вчається, знань про державу і право кожного з зазначених суспільств, усвідомленню різ-

ниці між ними як такими, що мають різну соціальну сутність, і відповідно, різне соціа-

льне призначення, зрозуміти й оцінити особливості сучасної держави і права, перспек-

тиви її розвитку.

Вдаючись до таких дій, ми ризикуємо натрапити на критику з боку тих, хто вважа-

тиме ці модулі занадто великими. Але у практиці організації навчання за модульною

системою часто використовується поділ великого модуля на менші за обсягом блоки

навчального матеріалу — підмодулі, котрі дають можливість тим, хто навчається, про-

суватися у напрямку кінцевої дидактичної мети шляхом засвоєння окремих порцій на-

вчального матеріалу.

З огляду на вищезазначене модульна структура пропонованої нами навчальної про-

грами «Історії держави і права зарубіжних країн» матиме такий загальний вигляд:

Модуль 1. «Держава і право кастово-станового суспільства»

Підмодуль 1.1. «Держава і право країн стародавніх цивілізацій»

Підмодуль 1.2. «Держава і право країн середньовічних цивілізацій»

Модуль 2. «Держава і право громадянського суспільства».

Підмодуль 2.1. «Держава в країнах західної цивілізації»

Підмодуль 2.2. «Право в країнах західної цивілізації»

Підмодуль 2.3. «Держава і право в країнах східної цивілізації»

При проектуванні модулів та підмодулів ми виходили з того, що вони мають бути

компактно структуровані, методично забезпечені, змістовно-інформаційно наповнені

на основі таких принципів навчання, як професійне спрямування, проблемність, інтег-

ративність змісту й форм навчальної діяльності тих, хто навчається.

Реалізація принципу професійного спрямування при вивченні історії держави і права

зарубіжних країн передбачає насамперед відбір навчального матеріалу з урахуванням

профілю вищого навчального закладу, майбутньої спеціальності його випускників;

принцип проблемності — постановку та вирішення укрупнених та узагальнених про-

блем, котрі б висвітлювали європейські або всесвітньо значущі явища в історії держави

і права, що мають цінність для світової правової культури в цілому і для України зок-

рема; принцип інтегративності — тісний взаємозв’язок історії держави і права зару-

біжних країн з іншими навчальними дисциплінами, який забезпечує синтез, наступність

та безперервність отриманих знань.

Виходячи з розуміння того, що теорія держави і права є базовою дисципліною всієї юри-

дичної освіти, ми здійснили спробу структурувати програмний матеріал так, щоб була мож-

ливість розглянути історичний розвиток державно-правових інститутів через призму таких

ключових проблем теорії держави і права, як походження держави, форма держави та окремі

її елементи, сутність, функції й механізм держави; форми (джерела) права, правові відноси-

ни, їх суб’єкти на різних історичних етапах; світові правові сім’ї, їх виникнення й розвиток;

галузі права та правові інститути в різних країнах у їх історичному розвитку тощо.

Реалізація навчальної програми дисципліни потребує відповідної системи дидакти-

чно-методичних засобів опанування її матеріалу. Складові цієї системи зазвичай визна-

чаються іншим нормативним документом вищого закладу освіти — робочою навчаль-

ною програмою дисципліни. В ній зокрема відображається конкретний зміст навчальної

дисципліни, послідовність та організаційно-методичні форми її вивчення, обсяг часу на

різні види навчальної роботи, засоби і форми поточного, проміжного та підсумкового

контролю. До робочої програми входять:

― тематичний план [структура залікового кредиту] (див. у додатку А);

― пакет методичних матеріалів для проведення поточного та підсумкового конт-

ролю (Додатки Б, В);

― тематика й методичні рекомендації підготовки курсових робіт (Додаток Д);

― перелік навчально-методичної та фахової літератури (Додаток Е);

― технічних засобів навчання тощо.

Досягти ефективності в управлінні процесом засвоєння матеріалу можливо за умов

своєчасного інформування викладача тими, хто навчається, як вони сприймають, розу-

міють навчальний матеріал. Як показує практика, ефективною формою контролю є

рейтингова система оцінки знань, умінь та навичок, сутність котрої полягає в тому, що

навчальна робота студентів оцінюється за багатобальною шкалою.

Рейтингова система оцінки знань, вмінь та навичок порівняно з наявною і понині у

вищих закладах освіти чотирибальною (на відміну від дванадцятибальної в середньоос-

вітній школі) системою оцінювання більше сприяє:

― розширенню діапазону оцінки знань, умінь та навичок;

― стимулюванню мотиваційного компонента навчання через чітке усвідомлення

тими, хто навчається, кінцевого результату їх праці, оцінка котрої залежить не від

суб’єктивної волі викладача, а від кількості набраних упродовж усього періоду вивчен-

ня дисципліни балів;

― створенню умов для ритмічної роботи студентів упродовж усього періоду на-

вчання;

― індивідуалізації навчання, розширенню меж самостійної роботи тих, хто навчається;

― уведенню справжньої змагальності в навчальний процес;

― виявленню серед студентів тих осіб, які мають нахил до науково-педагогічної ді-

яльності, створенню резерву кадрів викладачів;

― формуванню персонального складу студентських груп для подальшого навчання

в навчальних закладах зі ступеневою освітою тощо.

2.3. Джерела та література

На відміну від науки історії держави і права зарубіжних країн, у навчальної дисцип-

ліни є свої особливості щодо використання джерельної й літературної бази. Предметом

безпосереднього дослідження в науці виступають першоджерела (закони, що зберегли-

ся на базальтовому стовпі, металевих табличках, папіруси, древні рукописи та ін.), у

навчальній дисципліні — оброблені (перекладені, систематизовані тощо) ученими

першоджерела, уміщені, як правило, у різного роду хрестоматіях, збірках, спеціальних

виданнях. Нижче наводимо перелік хрестоматій та збірок, у яких зосереджені джерела з

усього курсу, та які можуть бути використані в навчальному процесі переважно при

розгляді узагальнювальних питань.

1) Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ.

юридичних спец. вищ. закл. освіти / За ред В. Д. Гончаренка. — Т. 1—2. — К.: ІнЮре,

1998.

2) Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія: Навч. посіб. для студ.

юридичних спец. вищ. закл. освіти / В. Д. Гончаренко (ред.), В. Д. Гончаренко (упо-

ряд.). — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.

3) Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія.—К.: Вен-

турі, 1995.

3) Історія держави і права зарубіжних країн (практичні завдання для вивчення

пам’яток права) / Укл. Бостан Л. М., Бостан С. К. — Запоріжжя, 1998.

* * *

4) Документы по истории зарубежного права.— М., 1987.

5) Крестовская Н. Н. История государства и права зарубежных стран: Практи-

кум. — Х.: ООО Одиссей, 2002.

6) Сборник документов по всеобщей истории государства и права. — Л.: ЛГУ, 1977.

7) Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: для вузов по

спец. «Правоведение» / Под ред. и с предисл. З. М. Черниловского.— М.: Юрид. лит.,

1984; 2-е изд. — М., 1994.

8) Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред. К. И. Батыра и

Е. В. Поликарповой. — Т. 1—2. — М.: Юристъ, 1996.

Що стосується літератури, то теоретично в навчальному процесі можна використати

всі досягнення наукової думки в цій галузі, але реалії такі, що, найчастіше, ті, хто на-

вчаються, використовують навчальну літературу. У сучасних умовах вона найбільш

оперативно відображає зміни, що відбулися в історико-правовій науці, і це пов’язано з

тим, що навчальна література виявилася найбільш вигідною в матеріальному плані для

видання і відповідно найбільш запитаною. Про це свідчить зокрема те, що з середини

90-х років деякі підручники з історії держави і права зарубіжних країн були перевидані

двічі і більше разів.

Видану останнім часом навчальну літературу, зміст котрої охоплює весь навчальний

курс «Історії держави і права зарубіжних країн», можна умовно класифікувати за двома

групами: вітчизняна й зарубіжна (видана переважно в Росії).

Оскільки вітчизняна навчальна література відповідає нашим освітнім стандартам, то

вона буде основною при вивченні тих чи інших тем курсу. З метою уникнення повторів

нижче наводимо бібліографічні дані найпоширеніших на сьогодні в Україні підручни-

ків та навчальних посібників:

1. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид.

спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудро-

го; Академія правових наук України. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Видавничий

Дім «Ін Юре», 2003.

* * *

2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ.

вищих навч. закл. / Одеська національна юридична академія. — 5-е вид., перероб. і

доп. — К.: Істина, 2005.