Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

няття злочину пов’язувалося з виявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядав-

ся як «низька людина». Його «низькість» визначалася тим, що він виступав носієм цієї

згубної, злочинної волі, яка, залежно від характеру злочину, могла зруйнувати або весь

світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав.

У ханьському Китаї, згідно з конфуціанським принципом «якщо воля добра, людина

не порушує закон», стало складатися специфічне вчення про форму провини, врахову-

ватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочин-

ця була закріплена законом в 120 р. до н. е. Відповідно до неї в китайському праві ста-

ли виділяти навмисні і ненавмисні злочини, злочини, здійснені з наміром і без такого, а

також помилкові. Одне покарання наступало за умисний наклеп, інше, більш легке, за

донос, що не підтвердився. Покарання за тілесне пошкодження залежало від того, було

воно нанесено з «лиходійським наміром» або в бійці.

В цьому проявилася певна закономірність, яка пройшла через століття і майже тися-

чоліття. Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи,

яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а

штрафом. В індійському праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через

незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка

обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину.

Концепція «злочинної волі» в Китаї визначала і зміст таких інститутів, як спів-

участь і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з

якою ватажком у злочинній групі вважалася особа, що безпосередньо замислила зло-

чин, спланувала його. Злочин визнавався груповим, якщо його було здійснено за попе-

редньою змовою, в іншому випадку учасники злочинної групи відповідали кожний

окремо. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особ-

ливо тяжкою в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було кроком уперед.

Перелік злочинів і провин, заслуговувавших покарання, був величезним. Напри-

клад, у кодексі Му-вана (період Чжоу) нараховується 3000 провинностей, за які при-

значалося те чи інше покарання

Серед них, перш за все, можна виокремити т.зв. злочини проти держави: змова, за-

колот, видача державної таємниці і т. д. В Китаї за часів династії Цинь за найменше

висловлення де-небудь незадоволення імператором все навколишнє населення знищу-

валося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю ра-

зом з усім родом.

В Індії тяжке покарання було передбачене за незаконне носіння зброї з «ворожими»

намірами, самий високий штраф накладався за ганьбу своєї країни або села. Якщо не-

покора наказу глави села каралася штрафом, то можна уявити, як тяжко каралася непо-

кора наказу царя.

До цієї групи злочинів також належали т.зв. посадові злочини, до яких, наприклад,

в Індії відносилися: хабарництво службовців царя, їх зловживання, складання помил-

кових наказів та ін. У Китаї ще в давнину була введена та стала традиційною відпові-

дальність вищестоячих і нижчестоячих товаришів чиновника, що здійснив помилку або

провину по службі. В III ст. до н. е. введено і відповідальність чиновників, які знали

про вину свого колеги і не донесли на нього.

Суворо каралися і ті, які чинили релігійні злочини. У євреїв найтяжчим злочином

вважалося пряме порушення заповідей. До таких були віднесені: створення богів-

кумирів, лихослів’я на адресу родичів, порушення польової межі, мінливий суд, пере-

любство з рідними, твариноложество і гріховні сексуальні дії, таємне вбивство і найма-

не вбивство. Всі ці види злочинних дій (конкретні злочини могли бути більш різнома-

нітними) однозначно каралися смертю.

Схожим на давньоєврейське право в цій частині, було давньоіндійське право. Так,

до великих гріхів Закони Ману відносять такі діяння, які спричиняли за собою ритуаль-

ну нечистоту винного і необхідність тяжкого спокутування, зокрема, вбивство брахма-

Див.: Всеобщая история государства и права / Под ред. К. И. Батыра. — М., 1999. — С. 57.

на, пияцтво, крадіжка, перелюбство з дружиною гуру (вчителя), а також співтовариство

з таким грішником. Їх наслідком було покарання аж до позбавлення всієї власності і

вигнання з країни. Відповідне покарання покладалося за таке діяння, як ганьба богів і

святинь тощо.

Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі

такого роду злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка,

невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом

боржника в будинку кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, по-

милкові обвинувачення, наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу.

В Індії самим тяжким злочином вважалося вбивство брахмана, тілесні пошкоджен-

ня розглядалися в контексті образи дією, до їх числа відносилися, наприклад, дотик,

замахування, удар.

Одним з великих гріхів і тяжких злочинів було перелюбство. В Законах Ману нор-

ми про перелюбство йдуть услід за вбивством. Всі, винні в перелюбстві (якому дається

дуже широке тлумачення, що включає, зокрема, таємну бесіду з чужою дружиною, по-

служливість, загравання з нею, дотик до її одягу і прикрас тощо. — Л. Б., С. Б.), підля-

гають страті. Відмінностей між перелюбством і зґвалтуванням (позбавлення честі дів-

чини проти її волі) не проводилося. Цей злочин спричиняв тілесне покарання,

відрізання пальців, якщо злочинець був не рівний за становищем з потерпілим. Рівний

за становищем звільнявся високим штрафом. Невірну дружину, «знахабнілу внаслідок

знатності родичів», Закони Ману рекомендували зацьковувати собаками, а її коханця

спалювати на розжареному залізному ложі. Карався чоловік за злочинне співжиття з ві-

льною жінкою, при цьому враховувалося її соціальний стан і чи охоронялася вона. Як-

що шудра мав співжиття з жінкою з вищої варни, він підлягав кастрації.

Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у

приватних осіб, за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася

власність палацу або храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відноси-

лися зняття з раба його знаків рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця,

пошкодження і знищення чужого майна, зокрема, затоплення через недбайливість чу-

жого поля водою зі свого арику або дамби, потрава поля худобою тощо. У давньоіндій-

ському праві майнові злочини: крадіжка, грабіж розглядалися як однопорядкові явища

із злочинами проти особи, наклепом, перелюбством, бо майно в правосвідомості старо-

давнього індуса було немов би продовженням особистості, нерозривно пов’язане з нею.

Також були відомі злочини проти сім’ї, сімейних устоїв. Суворо каралися: вбивст-

во батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами Хаммурапі — це кро-

возмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка, зґвалтування, викрадення і під-

міна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення заміжньої жінки тощо.

У Китаї, відповідно до канонів конфуціанської моралі, виділялися такі злочини, як не-

повага до батька, до старших у сім’ї. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було

відрубати руку.

В окрему групу можна виділити воєнні злочини. У тому ж Китаї суворо карався воїн,

що не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну і т. д.

В Індії були злочини, направлені проти самої системи варн. Жорстокого покарання

зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, людина нижчої варни, яка насмілюва-

лась зайняти місце поруч з представником вищої варни.

Покарання у давньосхідному праві

Покаранню у Стародавньому Сході надавалось особливе значення. В Індії воно роз-

глядалось як основний засіб управління. «Де покарання процвітає, — сказано в Законах

Ману, — там піддані не обурюються».

Покарання відрізнялися жорстокістю, їх основною метою часто було залякування.

Наприклад, широко застосовувалася кара на смерть. У Законах Хаммурапіі вона згаду-

ється більш ніж у 30 випадках. Закони Ману, Кодекс Му-вана проводять відмінність

між простою стратою (відрубування голови) і кваліфікованою. У Вавилоні, Індії, Китаї

злочинців спалювали, топили, саджали на палю, закопували живцем у землю, розрізали

на частини. Найсуворіші покарання були властиві Китаю, де смерть передбачалася в

200 випадках. В Індії ця міра покарання могла бути замінена в ряді випадків сплатою

вищого штрафу — 1000 пан (середній штраф 500 пан, нижчий 250 пан), що ставило в

нерівне правовое становище бідного і багатого злочинця. До брахманів смертна кара не

застосовувалася, до неї прирівнювалася своєрідна цивільна смерть, пов’язана з публіч-

ним оголенням, тавруванням, вигнанням з варни і країни. У Китаї також дозволялося

відкупитись від кари на смерть.

Часто зустрічались покарання, які передбачали каліцтво: відрубування ноги, руки,

відрізання носа, язика тощо. В Індії від такого покарання можна було відкупитися,

сплативши певну торбу грошей. В іньському Китаї застосовувалося биття палицями,

відрізання носа, підсмаження на вогні, відрубування руки, ноги, виколювання очей.

В Уложенні Му-вана було виділено п’ять основних покарань, три «ісін» (відрізання но-

са) — за 1000 різних провинностей; «фей син» (відрізання ніг) — за 500 провинностей;

«чужин» (кастрація для чоловіків і перетворення в рабинь-затворниць жінок) — за

300 провинностей. Крім перерахованих, у кодексі ще вказані биття палицями, удари ба-

тагом, відрізання вух тощо.

Практикувалося також таврування злочинців. Ще шаньсько-іньському Китаю, на-

приклад, була відома особлива система символічних покарань («сян»), коли відрізання

ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, смертна страта — носінням полотня-

ної сорочки та інші. Суспільство тим самим намагалося перевиховувати злочинця, ви-

ставляючи його на загальне засудження і презирство. Пережитки символічних покарань

зустрічалися і в період Чжоу, де за 1000 різного роду провинностей застосовувалося

покарання «мо-сін» (клеймо тушшю на обличчі).

Покаранням також було обернення в рабство, конфіскація майна, заслання. У Китаї

засуджених відправляли на важкі роботи в рудники, на будівництво різних споруд.

Часто карали не тільки винного, але і його родичів. У глибоку давнину винищувався

весь рід злочинця. У циньському Китаї за державні злочини страчували не тільки зло-

чинця, але і три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружин. Страті таких

злочинців передували всі інші покарання, спочатку татуювання, а потім забиття пали-

цями. Тим злочинцям, хто наводив наклеп, лихословив, ображав, проклинав імперато-

ра, відрізали язика.

Розповсюдженим видом покарання були грошові штрафи. Дуже часто зустрічалося

відшкодування збитків. В Єгипті крадіжка храмового майна каралася штрафом у роз-

мірі сторазової вартості краденого. В Індії кшатрій, вайш’я і шудра, що не мали мож-

ливості відразу сплатити увесь штраф, повинні були його відробити. Брахман мав право

виплачувати його поступово.

Тривалий час у давньосхідному праві зберігались пережитки родового ладу. Так, у

Законах Хаммурапі передбачалася можливість самосуду. Злодія, якого піймали під

час пожежі, наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповіда-

льності общини. Якщо на її території траплялося пограбування і грабіжника не було

встановлено, то відповідальність покладалась на общину в цілому. Багато статей Зако-

нів Хаммурапі побудовано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб». Китайські

правителі протягом тривалого часу безуспішно боролися з цим пережитком.

У всіх правових збірниках виразно проявився класовий характер покарання. В Індії

покарання залежало від варни. За недозволені зносини з брахманкою кшатрій, напри-

клад, карався штрафом, вайш’я — конфіскацією майна, а шудру чекала кара на смерть.

У Законах Хаммурапі покарання визначалося кастовою приналежністю сторін. Якщо

авілум виколе око авілуму, то вступав у дію принцип таліону, коли таке ушкодження

заподіяне мушкенуму, винний сплачував штраф. У Китаї значні пільги було надано чи-

новництву. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну —

позбавляли посади, і тільки за такий злочин, як зрада, його чекала смертна кара.

4.3. Судовий процес

Характерною рисою судового процесу в країнах Стародавнього Сходу було те, що в

судочинстві не проводилося відмінностей між цивільними і карними справами. У Єги-

пті, Вавилоні, Індії судова справа починалася з подачі позовної заяви і свідчення в суді

позивача, потім відповідача, якого потерпілий, як правило, мав сам доставити в суд.

Виключення робилося для особливо небезпечних злочинців, розшук і арешт яких були

справою царських чиновників.

У Китаї справа могла починатися не тільки із заяви, але і з доносу в повітову управу

або окружне управління. Донос, особливо стосовно крадіжки і вбивств, мав бути точно

визначеним, неточність спричиняла за собою покарання. «Право» на донос залежало

від соціального стану особи, її місця в системі кровнородинних зв’язків, за винятком

доносу про злочин проти государя і держави. Жорстоко, на основі принципу «повер-

нення обвинувачення», карався брехливий донощик. У цьому випадку донощикові за-

грожувала та ж кара, яка передбачалася особі за правдивий донос. Заборонялися під за-

грозою смертної кари доноси на батьків, діда, бабку й інших близьких родичів, крім

вбивства батька, при якому донести можна було навіть на матір. Підлягали удавленню

раби, що донесли на свого господаря, за винятком обвинувачення останнього в заколоті

і зраді. Заборонялись анонимні доноси, засуджені за таким доносом звільнялися.

Докази суду в давньосхідних країнах, як правило, представляли самі позивач і відпо-

відач. Важливим засобом доведення були показання свідків. В Індії існувало жорстке

правило, коли свідок повинен бути рівним за соціальним статусом тій стороні в проце-

сі, відносно якої він свідчить. Лише у разі тяжких злочинів (крадіжка, насильство та ін.)

свідки не перевірялися дуже ретельно. І тільки при відсутності належних свідків дозво-

лялося приймати свідчення дитини, старого, учня (відносно вчителя), родича, раба і жі-

нок. Лжесвідчення вважалося злочином, що карається іноді штрафом, рівним десяти-

кратній сумі позову, або вигнанням з країни.

Показання свідків було особливо надійним, якщо воно супроводжувалося клятвою.

Кожний, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, якого він повинен буде

зазнати, якщо клятва виявиться помилковою. У Вавилоні клятва могла звільнити від

переслідування людину, що «не затримала збіглого раба», пастуха, що не зберіг стадо

через причини, які від нього не залежали, вирішити суперечку між орендарем і орендо-

давцем про стягнення збитків, зняти всі обвинувачення з жінки, на яку зведено наклеп

чоловіком та ін. Відмова від клятви в суді означала втрату спірної речі або суми. Клят-

ва давалася перед жерцями, клялися ім’ям царів, богів, святилищ.

З давніх часів застосовувався суд божий — ордалії, тобто «випробування вогнем,

водою, отрутою, вагою». Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово зга-

дується випробування підозрюваного в річці. В Індії, оцінюючи показання свідків, суд-

дя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами тощо.

Майже в усіх давньосхідних державах важливу роль при вирішенні майнових справ

відігравали такі докази як письмові документи. Відмінна особливість документу —

його формалізм, що поєднувався з діловою стислістю. Щоб виключити можливість

внесення будь-яких змін, на правовий документ ставилася печатка. З метою правильно-

го його складання видавалися юридичні довідники, допомоги, в яких приводилися

практичні приклади їх складання.

Судовий процес відбувався публічно, у формі змагання сторін — потерпілого, який ви-

ступав як обвинувач, і обвинувачуваного, тому він називався звинувально-змагальним.

Згодом з’являються елементи т. зв. розшукового процесу, коли держава починає

відігравати все більш активну роль у виявленні та затриманні злочинців, їх звинувачен-

ні в суді. У Китаї та Індії з цією метою використовувались спеціальні агенти, система

кругової поруки тощо. Основним доказом стало визнання обвинувачуваного, а для цьо-

го застосовувались тортури. Циньське керівництво з розслідування карних злочинів

свідчить про застосування тортур у судах у тому випадку, «якщо злочинець був викри-

тий, але відмовлявся визнати себе винним, або якщо злочинець міняв своє свідчення в

ході дізнання». Діяв принцип презумпції винності обвинувачуваного. Гарантією від

зловмисного застосування тортур, биття палицями було покарання слідчого каторжни-

ми роботами за смерть обвинувачуваного під тортурами.

Судова справа вважалася закінченою після видачі суддею рішення, яке він не міг

змінити. У Єгипті, наприклад, воно оголошувалося без мотивів. Суддя безмовно

прикладав до лоба тієї сторони, на чию користь вирішена справа, зображення істи-

ни, яке він носив на шиї. Рішення суду про страту приводилося у виконання негай-

но і публічно.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних

подій виникнення та розвитку права Стародавнього Сходу за запропонованою раніше

формою.

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та термі-

нів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Поняття

(визначення)

Терміни

Звичаєве право

Державно-правовий інститут

Цивільно-правовий інститут

Кримінально-правовий інститут

Звинувально-змагальний процес

Розшуковий процес

тхашаст

а, веди, дха

машаст

а, леви

ат, мосін,

н’яя, ордалія, сян, терхатум, химса.

Завдання 3. Використовуючи текст Законів Хаммурапі (документ № 1) і Законів

Ману (документ № 2):

а) покажіть специфічність правового закріплення та регулювання:

• майнових відносин;

• сімейно-шлюбних відносин;

• злочинів та покарань.

б) класифікуйте статті за видами злочинів.

в) визначте статті, в яких знайшли відображення:

• соціальна структура Вавилону та Індії;

• поняття «необережне вбивство», «крайня необхідність», «необхідна оборона».

Перевірте себе

Завдання 1. Продовжте думку:

1. Загальними рисами давньосхідного права є..............................................

3. Особливостями права країн Стародавнього Сходу є:

а) в Єгипті.......................................................................................................

б) в Китаї.........................................................................................................

в) в Вавилоні...................................................................................................

г) в Індії...........................................................................................................

д) у стародавніх євреїв..................................................................................

Завдання 2. Схарактеризуйте:

1. Різні погляди щодо походження права.

2. Джерела права країн Стародавнього Сходу.

3. Цивільно-правові інститути країн Стародавнього Сходу.

4. Кримінально-правові інститути країн Стародавнього Сходу.

5. Загальні риси та особливості судового процесу.

Завдання 3. Порівняйте:

1) види злочинів за Законами Хаммурапі і Ману;

2) види покарань за Законами Хаммурапі і Ману.

Готуйтеся до вивчення

матеріалу 4-ої теми

Завдання. Повторіть матеріал шкільного курсу «Всесвітньої історії» (6 кл.) про

країни Античного світу: Афіни, Спарта і Рим.

Джерела

Документ № 1

ЗАКОНИ ХАММУРАПІ, ЦАРЯ ВАВИЛОНУ

(витяги)

1. Якщо людина почне, присягаючись, звинувачувати іншу людину у вбивстві, а

цього не докаже, то її треба вбити.

3. Якщо людина виступить у судовій справі свідком звинувачення, але не докаже

цього, і якщо ця судова справа стосувалася життя, то цю людину треба вбити.

4. Якщо ж вона виступила свідком у судовій справі стосовно хліба або срібла, то во-

на повинна зазнати кари, що застосовується у такій судовій справі.

5. Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить докуме-

нти з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити в зміні рі-

шення і він повинен сплатити суму позову в цій судовій справі у 12-кратному розмірі, а

також має бути на зібранні піднятий зі свого судового місця і не повинен повертатися і

засідати із суддями у суді.

6. Якщо людина вкраде надбання бога або палацу, то цю людину треба вбити; а та-

кож того, хто прийме з рук крадене, треба вбити.

8. Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або осла, або свиню, або човна, то, коли

це боже або палацеве, вона може віддати його у 30-кратному розмірі, а якщо воно на-

лежить мушкенуму, вона може відшкодувати у 10-кратному розмірі; якщо ж злодію ні-

чим віддати, то його треба вбити.

12. Якщо продавець чужої речі пішов до долі (помер. — Л. Б, С. Б.), то покупець

одержує у п’ятикратному розмірі позов, поданий у цій справі, із дому продавця.

13. Якщо свідків цієї людини немає поблизу, то судді призначають їй термін до за-

кінчення шостого місяця. Якщо на шостий місяць вона не приведе своїх свідків, то вона

брехун, повинна зазнати кари, що накладається у такій судовій справі.

14. Якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її треба вбити.

15. Якщо людина виведе за міські ворота раба, або рабиню палацу, або мушкенума,

або рабиню мушкенума, то її треба вбити.

16. Якщо людина сховає у своєму домі раба-втікача або рабиню, що належать палацу

або мушкенуму, і не приведе їх на клич глашатая, то цього господаря будинку треба вбити.

17. Якщо людина спіймає у степу раба-втікача або рабиню і доставить його панові

його, то пан раба повинен дати їй два сиклі (сикль — 8,4 г) срібла.

20. Якщо раб втече з рук того, хто його вловив, то ця людина повинна поклястися

перед богом панові раба і буде вільною від відповідальності.

21. Якщо людина зробить пролом у домі, то перед цим проломом її треба вбити і за-

рити.

22. Якщо людина пограбує і буде схоплена, то її треба вбити.

23. Якщо грабіжника не буде схоплено, то пограбована людина повинна, клянучись,

показати перед богом все, що у неї пропало, а громада і рабіанум (рабіанум староста

громади. — Л. Б, С. Б), на землі і у межах яких здійснено грабунок, повинні відшкоду-

вати їй, що у неї пропало.

25. Якщо у домі людини спалахне вогонь і людина, що прийшла гасити його, зверне

свій погляд на пожитки господаря дому і візьме щось із пожитків господаря дому, то

цю людину треба кинути у цей вогонь.

26. Якщо редум або баїрум (редум і баїрум — воїни, що відбували службу у царя і

які одержували за це земельну ділянку та інше майно у користування. — Л. Б, С. Б.),

якому наказано виступити у царський похід, не піде, або, найнявши найманця, пошле

його замість себе, то цього редума або баїрума треба вбити; найнятий ним може забра-

ти його дім.

28. Якщо редум або баїрум попаде в полон, перебуваючи на царській службі, а його

син може відбувати повинність, то треба віддати йому поле і садок, і він буде відбувати

повинність свого.батька.

31. Якщо ж він буде відсутнім тільки один рік і повернеться, то треба віддати йому

його поле, садок і дім, і він сам буде відбувати свою повинність.

35. Якщо людина купить у редума великих або дрібних тварин, яких дав йому цар,

то вона втрачає своє срібло.

40. Надітум (надітум — жриця. — Л. Б, С. Б.), тамкар (тамкар — торговець або

лихвар, що знаходиться на службі у царя. — Л. Б, С. Б.) або зобов’язаний іншою пови-

нністю можуть віддати своє поле, свій садок, свій дім за срібло. Покупець повинен від-

бувати повинність, пов’язану з полем, садом або з будівлею, які він купив.

42. Якщо людина орендує поле і не виростить на ньому хліб, то її треба викрити у

тому, що вона не виконувала необхідної роботи у полі, і вона повинна віддати господа-

рю поля хліб, як її сусіди.

43. Якщо вона не обробить поле і закине його, то вона повинна віддати господарю

поля хліб, як ії сусіди, а поле, яке вона закинула, повинна виорати, заборонувати і по-

вернути господарю поля.

46. Якщо вона не отримає орендної плати або віддасть поле за половинну чи тре-

тинну долю, то хліб у полі землероб і господар поля повинні ділити за домовленим

співвідношенням часток.

52. Якщо землероб не виростить на полі хліб або кунжут, то це не повинно змінюва-

ти його договір.

60. Якщо людина дасть садівнику поле для насадження саду, а садівник посадить

сад і буде вирощувати сад протягом чотирьох років, то на п’ятий рік господар саду і

садівник ділять між собою порівно; господар саду має вибрати і взяти свою долю пе-

ршим.

102. Якщо тамкар (крупний торговець) дасть позику шамаллуму (шамаллум — дріб-

ний торговець, який одночасно виконує доручення тамкара — Л. Б., С. Б.) сріблом, а той

зазнає збитків там, куди відправиться, то він повинен повернути тамкарові основну суму.

104. Якщо тамкар дасть шамаллуму хліб, вовну, масло або інший якийсь товар для

продажу, то шамаллум повинен порахувати срібло і віддати тамкарові. Шамаллум має

одержати документ з печаткою про срібло, яке він віддає тамкарові.

105. Якщо шамаллум буде неуважним і не візьме документ з печаткою про срібло,

яке він віддав тамкарові, то срібло, на яке немає документа з печаткою, не додається до

рахунку.

117. Якщо людина має на собі борг і віддасть за срібло або віддасть у боргову каба-

лу свою дружину, свого сина або свою дочку, то вони повинні служити у будинку їх

покупця або лихваря три роки; на четвертий рік треба відпустити їх на свободу.

124. Якщо людина віддасть людині на зберігання срібло, золото або щось інше при

свідках, а та відмовиться перед нею, то цю людину треба викрити, і вона повинна пове-

рнути все, від чого відмовлялась, у подвійному розмірі.

128. Якщо чоловік візьме жінку без письмового договору, то ця жінка не дружина.

129. Якщо дружина буде захоплена такою, що лежить з іншим чоловіком, то треба

їх зв’язати і кинути у воду. Якщо господар жінки збереже життя своїй дружині, то і цар

збереже життя своєму рабу.

130. Якщо чоловік зґвалтує жінку, яка не пізнала чоловіка і живе у будинку свого

батька, і ляже на її лоно, а його схоплять, то цього чоловіка треба вбити; ця жінка зві-

льняється від відповідальності.

131. Якщо дружину звинуватить під клятвою її чоловік, а лежачою з іншим чо-

ловіком вона не була захоплена, то вона має поклястися богом і може повернутися у

свій дім.

134. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, то

його дружина може ввійти в дім іншого; ця жінка не винна.

135. Якщо чоловіка буде полонено і в його домі відсутні засоби для харчування, і

тому його дружина ввійде в дім іншого та родить дітей, а потім її чоловік повернеться й

досягне своєї громади, то ця жінка повинна вернутися до свого першого чоловіка; діти

йдуть за своїми батьками.

138. Якщо чоловік кидає свою першу дружину, яка не народила йому дітей, то він

повинен віддати їй срібло в обсязі її викупу, а також відшкодувати їй посаг, який вона

принесла з дому її батька, і може кинути її.

141. Якщо дружина, яка живе у будинку чоловіка, захоче піти і стане розтринькува-

ти, розоряти свій дім, ганьбити свого чоловіка, то її треба викрити, і якщо чоловік ви-

рішить кинути її, він може кинути її; він може їй у дорогу не давати ніякої плати. Якщо

її чоловік вирішить не кидати її, то він може взяти шлюб з іншою жінкою, а та жінка

повинна жити у домі свого чоловіка як рабиня.

144. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, ця безплідна жінка дасть

своєму чоловікові рабиню і створить таким чином дітей, а цей чоловік захоче взяти на-

ложницю, то цього не треба дозволяти цьому чоловікові, він не може взяти наложницю.

146. Якщо чоловік візьме шлюб із безплідною жінкою, вона дасть своєму чоловікові

рабиню і та народить дітей, а потім ця рабиня стане рівнятись до своєї господині, то

оскільки вона народила дітей, її господиня не може віддати її за срібло; вона може на-

класти на неї знак рабства і зарахувати до решти рабинь.

150. Якщо чоловік подарує своїй дружині поле, сад, будинок або рухоме майно і ви-

дасть їй документ з печаткою, то після смерті її чоловіка її діти не можуть вимагати від

неї нічого через суд; мати може віддати те, що буде після неї, своєму синові, якого лю-

бить; братові вона не повинна віддавати.

153. Якщо дружина дозволить умертвити свого чоловіка через іншого чоловіка, то

цю дружину треба посадити на кілок.

159. Якщо чоловік, який приніс шлюбний дарунок у дім свого тестя, віддав викуп,

зверне свій погляд на іншу жінку і скаже своєму тестеві: «Я не візьму твоєї дочки», —

то батько дівчини може забрати все, що йому було принесено.

168. Якщо батько захоче вигнати свого сина і скаже суддям: «Я виганяю свого си-

на», то судді мають вивчити його справу, і якщо син не здійснив тяжкого гріха, достат-

нього для позбавлення його спадщини, то батько не може позбавити його спадщини.

169. Якщо він здійснив стосовно батька тяжкий гріх, достатній для позбавлення йо-

го спадщини, то вони повинні на перший раз простити його; якщо ж він здійснив тяж-

кий гріх вдруге, то батько може позбавити свого сина спадщини.

170. Якщо чоловікові його дружина народить дітей і його рабиня також народить

йому дітей і батько за свого життя скаже дітям, яких народила йому рабиня: «Мої ді-

ти», — зарахує їх до дітей дружини, то після того, як батько піде до дот, діти дружини і

діти рабині повинні ділити між собою надбання батьківського дому порівну; спадко-

ємець, син дружини, при розподілі має вибрати і взяти свою частку першим.

175. Якщо раб палацу, або раб мушкенума візьме шлюб із вільною і вона наро-

дить йому дітей, то господар раба не може претендувати на те, щоб дітей повернути

у рабство.

192. Якщо усиновлений євнухом або усиновлений зікрум (жрицею. — Л. Б, С. Б.)

скаже своєму батькові, що виростив його, або матері, яка виростила його: «Ти не мій

батько» або «Ти не моя мати», то йому треба відрізати язик.

195. Якщо син вдарить свого батька, то йому треба відрізати пальці.

196. Якщо людина пошкодить око іншій людині, то треба пошкодити її око.

197. Якщо вона зламає кістку людині, то треба зламати іїй кістку.

198. Якщо вона пошкодить око мушкенума або зламає кістку мушкенума, то вона

повинна відважити одну міну срібла.

199. Якщо вона пошкодить око рабові людини або зламає кістку рабові людини, то

вона повинна відважити половину його купівельної ціни.

200. Якщо людина виб’є зуба людині, рівній собі, то треба вибити їй зуба.

201. Якщо вона виб’є зуба у мушкенума, то вона повинна відважити 1/3 міни срібла.

202. Якщо людина вдарить по щоці вищого за становищем, ніж вона сама, то треба

на зборах вдарити її 60 разів канчуком із волової шкіри.

203. Якщо хтось із людей вдарить по щоці когось іншого із людей, хто рівня йому,

то він повинен відважити йому одну міну срібла.

204. Якщо мушкенум вдарить по щоці мушкенума, то він повинен відважити десять

сиклів срібла.

205. Якщо раб людини вдарить по щоці когось із людей, то треба відрізати йому вухо.

206. Якщо людина вдарить людину під час бійки і поранить її, то ця людина пови-

нна поклястись: «Я вдарив його випадково», а також заплатити лікарю (за лікування).

207. Якщо та помре від побоїв, то вона повинна поклястись, і якщо покійник —

хтось із людей, вона повинна відважити 1/2 міни срібла.

208. Якщо покійник — хтось із мушкенумів, то вона повинна відважити 1/3 міни

срібла.

209. Якщо хтось із людей вдарить дочку людини і спричинить викинення її плоду,

то він повинен заплатити за її плід 10 сиклів срібла.

210. Якщо ця жінка помре, то треба вбити його дочку.

211. Якщо він спричинить побоями дочці мушкенума викинення її плоду, то він по-

винен відважити 5 сиклів срібла.

212. Якщо ця жінка помре, то він повинен відважити 1/2 міни срібла.

213. Якщо він вдарить рабиню людини і спричинить викинення її плоду, то він му-

сить відважити два сиклі срібла.

214. Якщо ця рабиня помре, то він повинен відважити 1/3 міни срібла.

215. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і вилікує цю лю-

дину або зніме більмо людини бронзовим ножем і вилікує око людини, то він повинен

одержати 10 сиклів срібла.

216. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він має одержати п’ять сиклів срібла.

217. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два си-

клі срібла.

218. Якщо лікар зробить людині тяжкий надріз бронзовим ножем і спричинить цій

людині смерть або зніме більмо людини бронзовим ножем і пошкодить око людини, то

йому треба відрізати пальці.

219. Якщо лікар зробить тяжкий надріз бронзовим ножем рабові мушкенума і спри-

чинить йому смерть, то він повинен відшкодувати раба за раба.

222. Якщо хворий хтось із мушкенумів, то він повинен віддати три сиклі срібла.

223. Якщо хворий — раб людини, то господар раба повинен віддати лікареві два си-

клі срібла.

226. Якщо перукар без відома господаря раба зголить рабський знак не свого раба,

то цьому перукареві треба відрізати пальці.

229. Якщо будівельник збудує людині дім і зробить свою роботу неякісне, так, що

збудований ним будинок завалиться і спричинить смерть господарю будинку, то цього

будівельника треба вбити.

230. Якщо він спричинить смерть сину господаря будинку, то треба вбити сина цьо-

го будівельника.

231. Якщо він спричинить смерть рабові господаря будинку, то він повинен віддати

господарю будинку раба за раба.

232. Якщо він знищить пожитки, то він повинен відшкодувати все, що він знищив;

за те, що збудував будинок не якісно, так, що він завалився, повинен відбудувати буди-

нок, що завалився, за свій рахунок.

278. Якщо людина купить раба або рабиню і до того, як виповниться місяць, він за-

хворіє на падучу, то покупець може повернути його своєму продавцю, і цей покупець

отримає срібло, яке він зважив.

279. Якщо людина купить раба або рабиню і на нього буде вчинений (віндікаційний)

позов, то за позов відповідає тільки його продавець.

282. Якщо раб скаже своєму господарю: «Ти не мій господар», то той має викрити

його як свого раба, і потім його господар може відрізати йому вухо.

Документ № 2

ЗАКОНИ МАНУ

(витяги)

Глава І

31. Задля процвітання світів він (мається на увазі божественна суть — Пуруші —

Л. Б.,С. Б.) створив із своїх вуст, рук, стегон і ступнів відповідно брахмана, кшатрія,

вайшія і шудру.

88. Навчання, вивчення Вед, жертвопринесення для себе і жертвопринесення для

інших, подання і отримання милостині він встановив для брахманів.

89. Охорону підданих, подання милостині, жертвопринесення, вивчення Вед і не-

схильність до мирських утіх він вказав для кшатрія.

90. Пасіння тварин, а також подання милостині, жертвопринесення, вивчення Вед,

торгівлю, лихварство і землеробство — для вайш’я.

91. Але тільки одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри — смиренне служін-

ня цим варнам.

96. Із живих, істот найкращими вважаються одухотворені, серед одухотворених —

розумні, серед розумних — люди, серед людей — брахмани.

98. Лише народження брахмана — вічне здійснення дхарми (гідності, доброчиннос-

ті. — Л. Б., С. Б.), адже він народжений для дхарми і визначений для ототожнення з

Бхармою (Богом-Творцем).

100. Все, що існує у світі — власність брахмана; внаслідок зверхності народження

тільки брахман має право на все це.

101. Брахман їсть тільки своє, носить — своє і дає — своє; адже інші люди існують

завдяки милості брахмана.

Глава III

13. Для шудри призначена дружина шудрянка, для вайшія — шудрянка і своєї

варни, для кшатрія — ті обидві і своєї варни, для брахмана — ті три, а також своєї

варни.