Біла С.О. Політична економія

Подождите немного. Документ загружается.

Економічний монополізм виростає з конкуренції, базується на

концентрації і централізації капіталу. Суть його полягає в утворенні

великих підприємств, об'єднань підприємств, які концентрують у своїх

руках виробництво і збут основної частини продукції певної галузі або

декількох галузей, що дає їм можливість впливати на рівень цін з

метою забезпечення собі високого (монопольного) прибутку. Такий тип

монополізму являє найбільшу загрозу ринковій економіці і тому

повинен бути постійно в полі зору держави, щоб не допускати

перетворення великого бізнесу, виникаючого на основі концентрації і

централізації, в монополію.

Технологічний монополізм проявляється в тому, що влада над

ринком великих корпорацій (контроль виробництва і збуту певної

продукції) зумовлена специфікою технології. Мова йде про такі галузі,

наприклад, як металургія, електроенергетика, транспорт, тобто галузі,

де сама технологія робить економічно ефективними лише великі (іноді

навіть централізовані) виробництва. Звідси випливає дуже важливий,

особливо для сучасної України, висновок, що на ті сектори економіки,

де домінує технологічний монополізм, демонополізація не повинна

розповсюджуватися.

Рекламний монополізм - це особливий різновид монополізму,

зумовлений диференціацією продукту. Суть його в штучному створенні

виключних умов для реалізації того чи іншого товару рекламою або

іншими діями комерційних служб.

Інноваційний монополізм. Він характерний для підприємств

(фірм), які лідирують на тих чи інших напрямках НТП. Характерною

особливістю монополізації цього типу є, по-перше, те, що вона має

тимчасовий характер і зникає в міру розповсюдження й комерційного

засвоєння результатів наукових досліджень і технологічних розробок.

По-друге, вона є відображенням об'єктивних закономірностей розвитку

людського суспільства, зокрема закону економії часу. Тому обмеження

такого монополізму з боку держави повинно бути мінімальним.

Державний природний монополізм. Сюди відносяться природні

державні монополії. А саме: монополія держави на організацію й

регулювання грошового обігу: монополія держави на ринку соціально-

приоритетних або соціально-шкідливих товарів (вона може виражатися

в націоналізації виробництва таких товарів, адміністративному

контролі над цінами, встановленні фіксованих ставок акцизного

податку тощо); монополія держави на забезпечення населення

суспільними товарами (енергетика, комунікації тощо).

Державний адміністративний монополізм. Він характерний для

економіки, де панує адміністративно-командне управління. Суть його в

тому, що держава монополізує всі сфери життєдіяльності суспільства,

максимально обмежуючи ринкову конкуренцію. Якщо підходити до

цього з позицій економічної доцільності, то лише незначну частину

його можна визнати природною. В цілому ж монополізм цього типу

являє собою негативне явище й підлягає безсумнівній ліквідації.

Вперше монополії виникли в кінці 19 ст., насамперед у важкій

промисловості, а потім почали розповсюджуватись в інших галузях

виробництва. Існує багато форм монополістичних об'єднань.

Найпростіші з них - конвенції, корнери, пули, ринги. Це короткочасні

угоди про ціни. Такі угоди мають тимчасовий характер, вони

розпадаються при зміні умов на ринку. Вищими формами

монополістичних об'єднань є картелі, синдикати, трести і концерни.

Картель (від французького слова - союз). Учасники картелю ділять

поміж собою ринки збуту, визначають ціни, домовляються про норми

виробництва та збуту продукції. Ця норма називається квотою.

Відповідно до квоти кожний з учасників картелю не повинен

перевищувати обсяг виробництва і збуту. За порушення - штраф у

загальну касу. Кожен з учасників картелю зберігає свою виробничу і

комерційну самостійність.

Синдикат (від грецького слова - згода) - це таке монополістичне

об'єднання, в якому підприємства, що в нього входять, втрачають

свою комерційну самостійність. Збут товарів, а часто й закупівлю

сировини здійснює контора синдикату. Кожен учасник синдикату

(підприємство, фірма) одержує від контори відповідну частину

прибутку, який залежить від квоти виробництва та інших умов.

Трест (від англійського слова - довір'я) - це такий вид монополій,

де учасники втрачають не тільки комерційну, але й виробничу

самостійність. Всіма справами відає правління тресту, а колишні

власники підприємств стають власниками акцій. На ці акції вони

одержують певну частину прибутку - дивіденди, відповідно до

вкладеного капіталу. Трест, як правило, об'єднує однорідні

підприємства.

Концерн (від англійського слова - підприємство, фірма). Це

об'єднання формально самостійних підприємств різних галузей

виробництва, транспорту, торгівлі, банків і страхових компаній на

основі повної фінансової залежності від власників контрольного пакету

акцій. Ядром концерну є велике промислове підприємство, трест, банк

або спеціально створене головне товариство - холдинг.

На перших порах монополії, як правило, монополізували окремий

вид виробництва, галузь промисловості (проходила так звана

горизонтальна концентрація виробництва) або ж послідовні сполучені

виробництва (вертикальна концентрація). В умовах же нагромадження

капіталу на монополістичному рівні пошуки шляхів прибуткового

застосування капіталу породили таку складну форму концентрації

виробництва й капіталу на міжгалузевому рівні, як диверсифікація.

Диверсифікація - нове явище в економіці розвинутих країн світу,

яке почало розвиватися з середини 50-х рр. 20 ст. Сутність її полягає в

проникненні великих фірм у галузі, що не мають прямого виробничого

зв'язку з основною галуззю їхньої діяльності. Мотивами, які

спонукають монополію до диверсифікації є: а)прагнення пом'якшити

проблему реалізації, послабити залежність від кон'юнктури ринку в

зв'язку з падінням попиту на той чи інший вид продукції, що

виробляється; б)прагнення пом'якшити наслідки економічних криз.

У результаті поглинання великими компаніями, що проникають у

галузь, фірм, уже діючих у цій галузі, створюються велетенські й

складні багатогалузеві комплекси, які отримали назву конгломератів.

Так, наприклад, у номенклатурі продукції американської фірми

"Дженерал електрик" нараховується більш як 200 тис. виробів. А

найбільші концерни машинобудівної, автомобільної, електротехнічної

промисловості давно вже не обмежуються пануванням лише в своїх або

суміжних галузях, а вкладають капітали в розвідку морського дна й

переробку сільськогосподарської продукції, газетно-видавничу й

страхову справу, роздрібну торгівлю й кіноіндустрію.

Конгломерат - це одна з форм монополії, в якій під єдиним

фінансовим контролем зосереджені компанії, що діють у різних,

технологічно не пов'язаних між собою галузях.

Для сучасного ринку основним видом конкурентних відносин є

синтез конкуренції і монополії у вигляді олігополістичної конкуренції.

Олігополія передбачає, що в окремій галузі народного господарства діє

не одна, а декілька великих корпорацій, які конкуруючи одна з одною,

зберігають монополію в межах певного співтовариства, що виробляє

ідентичний товар. Саме наявність конкуренції всередині цього

співтовариства й повна або часткова її відсутність зовні дає можливість

олігополії не тільки вижити, але й розвиватися. Олігополія будь-якою

ціною намагається уникнути війни цін між фірмами, що в неї входять.

Досягається це шляхом укладання таємних угод.

З.Антимонопольні тенденції.

При визначенні меж релевантного ринку логіка роздумів будується

за такою схемою:

1. Конкурентами підприємства, що виробляє певну продукцію, в

першу чергу є всі виробники цієї продукції. При цьому повинні братися

до уваги не тільки обсяги продажу, але й потужності, які не

використовуються, виробництво для власного споживання, тобто все,

що може бути використано для нарощування ринкової потужності.

2. Між підприємствами з близькою технологією, в зв'язку з тим, що

вони в умовах гнучких виробництв можуть швидко змінювати свою

спеціалізацію, також можуть виникати відносини конкуренції. Названі

положення по суті характеризують технологічні межі релевантного

ринку.

Крім технологічних, релевантний ринок має також певні гео-

графічні границі. Виробництво багатьох видів продукції переважно

орієнтується на задоволення місцевого(локального) або регіонального

ринку.

Нарешті, суттєвою характеристикою релевантного ринку є до-

ступність даного ринку для інших підприємств.

Таким чином, визначення релевантного ринку зводиться до

знаходження його технологічних і географічних границь, враховуючи

можливості доступу до ринку.

Однак показник питомої ваги фіксованої кількості підприємств має

один недолік. Він характеризує не всю сукупність підприємств н а

ринку і її структуру, а лише пропозиції найбільших виробників. Тому в

останні роки широко застосовується комплексний показник - індекс

Харфіндела-Хіршмана (ІХХ), який розраховується формулою:

ICC

, де

Хі - питома вага 1-ї фірми на ринку, виражена в процентах; п -

загальна кількість фірм на ринку.

Отже, ІХХ - це сума квадратів питомої ваги всіх підприємств, що

діють на даному ринку. Згідно з цим індексом, безпечним з точки зору

монополізації, є ринок, на якому конкурує 10 і більше фірм. Причому

питома вага найбільшої з них не повинна перевищувати 31% загального

обсягу продажів відповідної продукції, двох -44%, трьох - 54% і

чотирьох - 64%. Законом України “Про обмеження монополізму та

недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій

діяльності” монопольним визначається становище підприємця, частка

якого на ринку певного товару перевищує 35%.

Якщо узагальнити захисні заходи від монополізму, які проводяться

в країнах з послідовно сформованою ринковою економікою, їх можна

звести до наступного:

1. Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти,

згідно з якими утворення об'єднань картельного типу між

підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції

за цінами.

2. Одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних

знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію

продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.

3. Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод,

тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна

частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавцем і не

може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того,

щоб постачальники не могли нав'язувати свою волю покупцям.





i 1

4. Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в

них існують такі великі господарські одиниці, які в змозі встановити

своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в

більшості країн законодавство регулює і це питання. Для цього

виділяються різні критерії монополізації ринку.

5. Щоб визначити, чи є ціни, за якими продаються товари,

конкурентними чи монопольними, органи влади проводять їх аналіз,

здійснюють контроль над прибутками та витратами, порівнюють

з цінами на інших, паралельних ринках.

Т Е М А 10. КАПІТАЛ І ПРИБУТОК

План

1.Перетворення грошей у капітал.

2. Виробництво додаткової вартості. Постійний і змінний капітал.

3.Додаткова вартість і прибуток.

4.Альтернативні теорії прибутку.

1.Перетворення грошей у капітал.

Серед проблем економічної теорії сучасності, які слід осмислити в

світлі нових реалій, одне з центральних місць займає з'ясування

природи й сутності капіталізму як соціально-економічної системи. Річ у

тім, що після невдалої спроби побудувати соціалізм Україна стала на

шлях реставрації капіталізму. Отже, щоб нормально в ньому

орієнтуватися й ефективно здійснювати підприємницьку діяльність,

слід знати закономірності його становлення, функціонування й

перспективи розвитку.

Ці два контрагенти не є наперед історично заданими, вони

з'являються в результаті диференціації товаровиробників, їх майнового

розшарування. Відбувається це як наслідок дії законів ринку,

насамперед закону вартості, а прискорюється в процесі так званого

первісного нагромадження капіталу, суть якого полягає, з одного

боку, у відокремленні безпосередніх виробників від засобів

виробництва і перетворенні їх у найманих робітників, а з іншого, - у

перетворенні експропрійованих засобів виробництва в первісний

капітал, який зосереджується в руках небагатьох членів суспільства. В

Україні первісне нагромадження капіталу проходить тепер. Основною

формою цього процесу в Україні є так зване роздержавлення і

приватизація власності, в результаті якого переважна більшість

колишніх власників загальнонародної (державної) власності

перетворюється у найманих працівників. У той же час незначна

кількість спритних ділків, застосовуючи переважно протиправні дії

(символічна оцінка державного майна, службове становище,

скуповування за безцінь сертифікатів, фіктивні трастові компанії та

інвестиційні фонди тощо), концентрує державне майно в своїх руках і

використовує його як первісний капітал.

Основною категорією капіталістичної системи є капітал. Що під

ним розуміється? В буденному житті капіталом називають гроші. Але

це не зовсім так. Гроші самі по собі не є капіталом. Проте за певних

умов гроші можуть стати й стають капіталом. Що це за умови?

Історичними передумовами виникнення капіталу, були товарне

виробництво й розвинутий товарно-грошовий обіг. При простому

товарному обігу дрібні товаровиробники (ремісники, селяни) продають

вироблені ними товари за гроші для того, щоб купити інші товари. Цей

акт можна записати такою формулою: Т (товар) -Г (гроші) - Т (товар). У

даному випадку гроші виконують свою природну функцію засобу обігу

і не є капіталом.

На певному історичному етапі просте товарне виробництво набуває

підприємницького характеру. За цих умов товаровиробник починає

продавати свій товар не заради того, щоб купити за гроші якийсь інший

товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з метою пустити

гроші знову в обіг. Отже, формула простого товарного обігу Т - Г - Т

(продаж заради купівлі) замінюється принципово іншою формулою: Г -

Т - Г (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим

пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух

Г - Т - Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно

однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г, у перетворенні

в Г

, тобто в Г + ΔГ, де Г

- означає гроші, що зросли. Сама ж формула

набуває такого вигляду: Г - Т – Г

Приріст грошей, який отримується в кінці цього руху (ΔГ), на-

зивається додатковою вартістю. Додаткова вартість - це надлишок

над первісно авансованою сумою грошей (Г

- Г = ΔГ). А первісна сума

грошей, яка принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал.

Отже, капітал - це вартість, яка приносить додаткову вартість. Або це

самозростаюча вартість. Позначається додаткова вартість латинською

літерою "m" (від слова mehrwert -додаткова вартість).

Формула Г - Т – Г

отримала назву загальної формули капіталу.

Загальної, тому що відображає рух усіх видів капіталу незалежно від

того, в якій сфері і в яку історичну епоху вони діють.

Власник вартості, який пускає її в обіг з метою отримання до-

даткової вартості, тобто перетворення її в капітал, називається

капіталістом (підприємцем).

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли вони прино-

сять додаткову вартість. Але звідки вона (додаткова вартість) може

взятись? Що є її джерелом? При купівлі й продажу товарів змінюється

не вартість, а лише форма вартості - товарна форма перетворюється в

грошову, а грошова - в товарну. Обіг не створює ніякої вартості. А це

означає, що джерело самозростання вартості треба шукати в тій сфері,

де створюються вартості, тобто в сфері виробництва.

Для цього необхідно розшифрувати формулу Г - Т – Г

, особливо її

перший акт - Г - Т. Що купує капіталіст на ринку? Очевидно, такі

товари, які можуть бути використані в процесі виробництва. Такими

товарами є фактори виробництва: речові (предмети й засоби праці) й

особисті (робоча сила). Вартість речових факторів виробництва

(сировина, допоміжні матеріали, інструмент, обладнання і т.д.) задана

заздалегідь (оплачена в акті Г -Т) і самозростати в процесі їх викорис-

тання не може.

Таємниця утворення додаткової вартості розкривається лише в

тому випадку, коли ми візьмемо до уваги, що в акті Г - Т власник

грошей купує не лише речові фактори виробництва, які є звичайним

товаром, а й особистий фактор - робочу силу, яка є товаром

специфічним. У чому ж ця специфічність полягає і яке вона має

відношення до самозростання вартості?

Робоча сила - це здатність людини до праці. Проявляється

робоча сила в процесі праці, завершальним результатом якої виступає

продукт або благо. В цій своїй якості робоча сила не виступає як товар.

Товаром вона стає лише за певних суспільних умов. Тільки той, хто

позбавлений будь-яких засобів виробництва й засобів до життя,

змушений продавати свою робочу силу власнику засобів виробництва

й тим самим перетворитися в найманого працівника.

Товар "робоча сила", як і будь-який інший товар, має вартість і

споживчу вартість. Вартість робочої сили зводиться до вартості

засобів, необхідних для життя робітника й відтворення його

робочої сили. Засоби існування, необхідні для відтворення робочої

сили, включають у себе такі елементи: а)засоби існування, необхідні

для задоволення фізичних потреб самого робітника: їжа, одяг, житло;

б)соціально-культурні потреби; в)засоби утримання сім'ї, без чого

неможливе відтворення робочої сили; г)кошти на навчання, підвищення

кваліфікації і т.д.

Грошовим виразом вартості товару "робоча сила" виступає

заробітна плата. Тому, хоча зовні заробітна плата виступає як плата

за працю, такою вона не є. Вартість має не праця, а лише робоча сила.

Отже, заробітна плата - це лише плата за робочу силу, її ціна. Робітник

не може продати свою працю як товар з тієї простої причини, що вона

не існує, доки він не почав працювати. А починає він працювати лише

тоді, коли продає свою здатність до праці, тобто робочу силу.

Споживна вартість робочої сили полягає в здатності

робітника своєю працею, в процесі її виробничого використання,

створювати нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої

сили. Жоден інший товар такої властивості не має. В результаті

виникає різниця між новою вартістю, яку робітник створює в процесі

виробництва (процесі споживання робочої сили), і вартістю робочої

сили, яка виплачується йому в формі заробітної плати (ціни робочої

сили). Ця різниця і є тією додатковою вартістю, до якої так прагне

капіталіст і яку він привласнює безоплатно.

2. Виробництво додаткової вартості. Постійний і змінний

капітал.

Отже, процес праці за умов ринкової економіки, заснованої на

приватній власності на засоби виробництва, має двоїстий характер. З

одного боку, він є процесом створення споживних вартостей, а з

іншого, - процесом збільшення вартості або створення додаткової

вартості. Яким же чином це відбувається?

Розглянемо цей механізм на прикладі виробництва пряжі.

Припустимо, що приступаючи до справи, підприємець має капітал (К) в

1000грн., на який він купує необхідні засоби виробництва (3В) на суму

900 грн. (веретена і бавовна) й оплачує денну вартість робочої сили

(РС), яка дорівнює 100грн. (10 робітників). Припустимо також, що

робочий день триває 8 годин, а робітники відтворюють вартість денної

робочої сили (100 грн.) за 4 години праці. На основі цього починається

виробництво. Прядильники своєю конкретною працею створюють

нову споживну вартість - пряжу і в її вартість переносять вартість

спожитих 3В (900грн.). Зберігаючи й переносячи стару вартість

(вартість 3В) конкретною працею, прядильники в той же час

витрачають свою робочу силу, абстрактну працю. Абстрактною

працею вони створюють нову вартість, додаючи її до старої

вартості. Припустимо, що за 4 години прядильники створюють нову

вартість, яка є еквівалентом вартості робочої сили, тобто в 100 грн. Але

ж на цьому робочий день не закінчується. Тривалість його визначена у

вісім годин. Отже, прядильники продовжують працювати і впродовж

наступних 4 годин своєю абстрактною працею створюють ще нову

вартість на суму в 100грн., яка теж додається до старої перенесеної

вартості.

Робочий день - величина неоднорідна, й складається він з двох

частин. Та частина робочого дня, впродовж якої робітник відтворює

вартість своєї робочої сили, називається необхідним робочим часом

(НРЧ), а праця, затрачена в цей час, - необхідною працею. Друга

частина робочого дня, впродовж якої робітник створює додаткову

вартість, називається додатковим робочим часом, а праця, затрачена в

цей час, - додатковою працею.

Гонитва за додатковою вартістю виступає основним рушійним

мотивом капіталістичного способу виробництва, будь-якого підпри-

ємництва, скерованого на отримання прибутку. Тому саме це виступає

його основним економічним законом.

Збільшення додаткової вартості підприємців автоматично зменшує

заробітну плату найманих робітників. Звідси випливає дуже важливий

висновок: між підприємцем і найманим працівником немає й не

може бути спільних економічних інтересів через те, що вони

ділять між собою одну й ту ж величину - нову створену

робітниками вартість.

Постійний - це та частина капіталу, яка перетворюється в

засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї

величини. Позначається цей капітал латинською літерою "с" (від слова

constant - постійний).

Змінний - це та частина капіталу, яка витрачається на

купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину

(зростає). Змінний капітал позначається літерою "V" (від слова variable

- змінний).

Поділ капіталу на постійний і змінний дає можливість з'ясувати, що

постійний капітал виступає лише як передумова для створення й

збільшення вартості. А створює і збільшує вартість лише жива

робоча сила, куплена на змінний капітал.

Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив ще

Аристотель, який ввів у науковий обіг поняття "хремастика", тобто

"мистецтво наживати або нагромаджувати багатство". Таке розуміння

капіталу (нагромаджене майно, певна сума грошей) характерне й для

економістів, які започаткували політекономію як науку. Так,

меркантилісти, не виходячи за межі формули Г - Т - Г,

ототожнювали капітал з його грошовою формою. Для них капітал -

це гроші, а гроші - капітал. Класики політекономії, перенісши свій

аналіз із сфери обігу в сферу виробництва, розуміли капітал дещо

ширше. Вони ототожнювали його з нагромадженою працею взагалі.

Сучасна економічна теорія Заходу всебічно розкриває

матеріально-речовий зміст капіталу, тісно пов'язуючи його з

процесом отримання доходу. Західні науковці всебічно розкриваючи

матеріально-речову сторону даної категорії, принципово ігнорують її

соціально-економічну природу. Тобто, дія того чи іншого елемента

капіталу не розглядається в органічному взаємозв'язку з відносинами

між людьми.

Глибинна суть даної категорії може бути розкрита лише за умови

розгляду капіталу в діалектичній єдності обох його сторін: матеріально-

речової й суспільної. Такий підхід дає можливість зрозуміти, що

капітал - це не просто сукупність речей (засобів виробництва, золота,

готових товарів тощо), а сума вартостей, тобто величин суспільних.

Сума вартостей стає капіталом лише тоді (як було з'ясовано вище),

коли вона використовується для отримання додаткової вартості. Отже,

капітал - це не просто сума вартостей, а певне виробниче відношення,

при якому знаряддя праці, гроші, товари служать знаряддям

привласнення частини чужої неоплаченої праці. Саме тому капітал - це

не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації

суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі й надає цій

речі специфічного суспільного характеру. І такою історичною

формацією є лише капіталістична.

Як було з'ясовано, в процесі виробництва відбувається

самозростання не всього авансового капіталу (с+v) й не постійної його

частини (с), а лише змінного капіталу (V). Тому, визначаючи рівень

додаткової вартості, її слід зіставляти саме з ним. Відношення

додаткової вартості до змінного капіталу, виражене в процентах,

називається нормою додаткової вартості. Якщо норму додаткової

вартості позначити через m

, то формула цього відношення буде така:



100

Норма додаткової вартості показує, в який пропорції

розподіляється нова вартість (v+m) між підприємцем і найманим

працівником, яку частину робочого дня робітник працює на себе

(відробляючи заробітну плату) і яку на капіталіста (створюючи

додаткову вартість).

Змінний капітал відтворюється необхідною працею впродовж

необхідного робочого часу (НРЧ). Додаткова ж вартість створюється

додатковою працею впродовж додаткового робочого часу (ДРЧ). Звідси

зрозуміло, що відношення додаткової вартості до змінного капіталу =

відношенню додаткової праці до необхідної праці:

100100



НРЧ

ДРЧ

А це означає, що норма додаткової вартості точно виражає сту-

пінь експлуатації найманих працівників капіталістами.

Від норми додаткової вартості слід відрізняти її масу. Маса

додаткової вартості - це її абсолютна величина. Між масою і

нормою додаткової вартості існує функціональний зв'язок. З формули

100

виходить, що

100

m 

Для того, щоб визначити масу додаткової вартості, виробленої не

одним, а всіма робітниками даного підприємства (фірми, корпорації),

необхідно норму додаткової вартості помножити не на вартість однієї

робочої сили, а на всю величину змінного капіталу. Розрахунок

робиться за формулою:

M =

деV

,

М - маса додаткової вартості; m- додаткова вартість, створена за

день одним робітником; V - змінний капітал, що витрачається щоденно

на купівлю однієї робочої сили; V - загальна сума змінного капіталу.

3.Додаткова вартість і прибуток.