Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ V

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ В XI–XIV СТОЛІТТЯХ

селян та міських низів у 1024, 1068, 1113 роках. В цих умовах полі-

тичні ідеологи панівного класу ставили своєю метою виправдати та

освятити феодальний лад, посилити владу князя як глави феодальної

держави, а підданим прищепити думку про божественні похожденія

цієї влади і необхідності беззаперечного підкорення режиму. По рів-

ню свого економічного та культурного розвитку Київська Русь значно

перевершувала численні інші сучасні їй феодальні держави.

2. Політичні ідеї Київської Русі в «Слові про

закон і благодать» Іларіона та літописах

Розквіт держави в часи князівства Ярослава (1019–1052 рр.),

зростання його авторитету в міжнародних відносинах знайшли відо-

браження в літописах та іншій літературі того часу. «Слово про

закон і благодать» Митрополіта Іларіона є першим політичним трак-

татом Київської Русі. Воно становить собою політичну програму

незалежної держави і церкви від зазіхань Візантії. Основною темою

є прославлення своєї землі. Автор «Слова» гаряче протестує проти

поширення тоді у Візантії теорії «богонабранності» одного народу,

«вселенської імперії» і «вселенської церкви», проти претензії Візан-

тії на керівництво народами, котрі прийняли християнство, і пану-

вання над ними. На противагу цим зазіханням «Слово» висуває

свою основну тезу про те, що час «боговибранності» одного народу

пройшов і наступив час вільного залучення всіх народів до хрис-

тиянства.

Прийняття християнства Руссю, на думку Іларіона, — запорука

її рівноправності, християнська Русь не потребує нічієї політичної

опіки. Її народу належить велике історичне майбутнє. Візантія ж по-

винна неодмінно впасти внаслідок своєї ізольованності. «Слово»

прославляє князя Володимира І Святославича як апофеоза могутнос-

ті і сили молодої держави.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Ідея єдності і сили Київської Русі одержала відображення в ста-

родавніх літописах першої половин ІХ ст., що відносяться до князю-

вання Ярослава Мудрого. Києво-Печерський монастир в ХІ–ХІІІ ст.

був центром освіти і центром опозиції щодо ставлення до констан-

тинопольського патріархату і до влади перших митрополитів — гре-

ків, посажених Візантією у Києві.

В літописи монастиря вносилися всі найважливіші політичні

документи (міжнародні договори, заповіти князів, різні записи кня-

зів, рішення міжнародних з’їздів), що відповідало значенню монас-

тиря як хранителя князівських архівів. В літописах широко викорис-

товувалися матеріали усної народної творчості і твори дружинної

поезії. Політичною програмою літописців монастиря було зміцнення

сильної князівської влади в Києві і підкорення місцевих князів владі

Київського князя в ім’я єдності Російської землі. Стародавній «літо-

писний свод 1039 року», написаний на замовлення Ярослава, відоб-

разив патріотичну ідею цілісності і єдності Русі.

Найбільш цілісне і розгорнуте висвітлення історії Київської Ру-

сі і панівної політичної ідеології дано в «Повісті временних літ»

літописця Нестора. В ній подаються звіти про діяльність князів, бо-

ротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській

Русі. Основна політична ідея — велич, єдність і незалежність Русі, а

зміцнення політичної влади великого Київського князя і згуртуван-

ня навколо нього усіх князів — це запорука припинення міжусобиць

і руйнування держави, «поправді діяти на цьому світі, по правді суд

судити».

3. Політична програма Володимира Мономаха

До числа найвидатніших пам’яток політичної літератури Київсь-

кої Русі відноситься «Повчання Володимира Мономаха». Мономах

(1053–1125) княжив у Києві з 1113 до 1125 року. Він з юнацьких

Розділ V

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ В XI–XIV СТОЛІТТЯХ

років був свідком князівських міжусобиць, що сильно ослаблювали

єдність і могутність Київської Русі. Так, навала половців привела до

поразки війська трьох Ярославичів. В результаті у Києві вибухнуло

велике народне повстання. Бажаючи продовження боротьби з полов-

цями, народні низи Києва змусили феодальну верхівку вигнати кня-

зя Ізяслава.

1097 р. в Любечі зібрався міжнародний з’їзд «на влаштування

миру». Мономах закликав на ньому князів до єдності, до спільного

опору ворогу. Подібну ж лінію він відстоював в 1100 році на Вити-

чівському з’їзді. В 1103 р. Володимир Мономах виступив ініціато-

ром об’єднанного походу групи князів проти половців, де князі одер-

жали перемогу. Вдалими були походи Мономаха в 1109 і 1110 ро-

ках. У результаті він став популярним князем в народі. У внут-

рішній політиці Володимир Мономах захищав феодальні порядки,

але зображав себе захисником широких мас народу.

В 1113 році в Києві після смерті князя Святослава відбулося

повстання. Народ громив і палив подвір’я Київського тисяцького

Путяти і двори лихварів. Розмах повстання був таким великим, що

феодальна знать та «поважні» люди змушені були ховатись у Софійсь-

кому соборі. Ними було направлене посольство до Володимира Мо-

номаха, який негайно приступив до проведення деяких реформ, щоб

заспокоїти народ.

За час свого князівства він зміцнив державу, її міжнародний

авторитет. Половці були далеко відігнані і відновлені зв’язки з Ві-

зантією. Політична програма Мономаха сформульована в його творах:

«Повчання дітям», «Послання Олегу Чернігівському» та автобіогра-

фії, в яких відбито велике коло питань обсяг повноважень великого

князя, взаємовідносини церкви і держави, принципи відправлення

правосуддя в країні.

Політичний зміст його поглядів найбільш чітко представлено у

«Повченні дітям». В ньому Мономах намагався викласти свою про-

граму державної політики для своїх синів. Занепокоєний ростом

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

народних повстань, Володимир рекомендує дітям обережну політи-

ку, котра здатна була б піднести авторитет князівської влади.

«Більш всього убогих не забувайте, — повчає він дітей, — скільки

можете, по силі годуйте і подавайте милостиню сироті, і вдовицю

виправдовуйте самі, а не дозволяйте сильним губити чоловіка».

Попереджає він своїх дітей і від жорстокостей в судових справах і

від неправосудних наказів.

З метою усунення князівських міжусобиць, Мономах закликає

дітей суворо дотримуватись вірності князівському слову і присяги:

«Якщо ж будете цілувати хрест братії або когось іншого, то, переві-

ривши серце своє, на чому можете утриматись, на тому цілуйте».

Військову справу він вважав основним заняттям князя і описанню

воєнних походів привертає увагу «Повчання велике місце». На війну

виходячи, — радить він дітям, — не лінись, не покладайся на воєвод,

ні питтю, ні харчуванню не потворствуй, ні сну, сторожову охорону

самі наряжайте». Він рекомендує вести спостереження за дружинни-

ками-отроками і не допускати насилля над населенням.

При вирішенні питань про взаємовідносини світської і духовної

властей Мономах відводить церкві почесне, але явно підлегле місце.

«Він шанував чернечий та попівський чини», проте віддавав перева-

гу мирським людям, котрі «малою доброю справою» намагаються

допомогти своїй країні і народу.

В цілому «Повчання» пронизане турботою про велич і славу

своєї держави. В автобіографічній частині «Повчання» Мономах

змалював ідеал руського князя — політика, державного діяча, мо-

нарха. А в листі до Олега Святославовича — ворога, який зазнав

поразки та убив свого хрещеного сина Ізяслава, Мономах закликає

до примирення і прощення взаємних кривд, подолання ненависті,

злоби й уособиць заради єдності землі Руської. Мономах пише:

«Я не є тобі ворог, ні месник». Водночас він був стурбований тим,

що незгоди, уособиці, ворожнеча можуть призвести до того, що зем-

лю Руську розділять, розтягнуть «добрі» сусіди і все піде марно.

Розділ V

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ В XI–XIV СТОЛІТТЯХ

Весь сенс твору Мономаха полягає в ідеї єднання: «Тому що не хочу

я лиха, а добра хочу братам і Руській землі».

4. Політичні ідеї в «Слові про полку Ігоревім»

та «Молінні Данила Заточника»

Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у

Київській Русі мало «Слово про полку Ігоревім» (ХІІ ст.), у якому

визначне місце посідали актуальні політичні питання. Відомо, що

спроби Володимира Мономаха згуртувати феодальну Київську Русь

не досягли мети. В 1185 році Новгород-Сіверським князем Ігорем

Святославичем був здійснений невдалий похід на половців. Цьому

походу, що викликав великі бідування, і було присвячене «Слово».

Воно являє собою патріотичний твір, пронизаний державною муд-

рістю і викривним пафосом, спрямований проти князівських між-

усобиць.

Автор веде розповідь, співставляючи велике минуле Руської

землі з сумним станом її в період феодальної роздробленості. «Сло-

во» говорить про Ігоревий похід як про патріотичний подвиг, якому

співчувала вся Руська земля. Нещастя і біди Ігорева війська «Слово»

пов’язує з феодальними міжусобицями. У князів замість боротьби з

поганими міжусобицями, брат став брату говорити: «Це моє і те

моє!». Автор звертається до князів: «Вступіться ж, князі, в злата-

стремено… За образи цього часу… за землю руську. За рани Ігореві —

хороброго Святославича!». Це був заклик до руських князів, до єд-

ності перед навалою монголів. «Слово про полку Ігоревім» мало ве-

лике значення для процесу пробудження національної самосвідомо-

сті народу і знайшло відбиття в ряді патріотичних творів у ХІІІ–ХІV

ст. Найцікавішим є «Моління Данила Заточника». Автор твору —

один із феодально-залежних людей, що страждав від свавілля круп-

них феодалів і перебував в ув’язненні, звертається до князя, як до

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

носія сильної державної влади, який може стримати свавілля феода-

лів і захистити Русь від зовнішніх ворогів.

Князівську владу автор вважає єдиною силою, здатною навести

порядок у країні. У зверненні автор малює ідеалізований образ муд-

рого і волелюбного князя, який піклується про благо підданих:

«Вода — мати рибам, а ти, княже, нам — людям своїм. Земля плод,

дає достаток, дерева, городину, а ти нам, княже, багатства і славу».

Князь, на думку автора «Моління», повинен бути грозою не тільки

для зовнішніх ворогів, але й для своїх підлеглих і всиляти їм думку

про непохитність феодальних відносин. В «Молінні Данила Заточ-

ника» автор прагне звернути увагу князя не тільки на свої особисті

образи від бояр, але й на необхідність захисту всіх людей, його кня-

зівства від боярського засилля. Автор пропагує ідею створення ні-

чим не обмеженої влади князя, при цьому попереджає князя: «Не ко-

рабль топить людина, не вітер; те ж і ти, князю, не сам володієш, а в

печаль ведуть радники твої».

Ідеалізація князівської влади Данилом Заточником очевидна.

Всі біди автор приписує головним чином діям бояр і чинів князівської

адміністрації. В «Молінні» автор відстоює ідею сильного господаря,

який спроможний отримати натиск зовнішньої навали і захистити

своїх підлеглих від зловживань і насильств з боку бояр.

5. Відображення боротьби руського народу

проти монгольського гніту в політичній

літературі ХІІІ–ХIV століть

В 1243–1480 рр. на Русі панувала система монголо-татарського

феодалізму, встановлена в результаті агресії Батия. 240 років тривав

цей гніт. Татари встановили режим систематичного терору, руйнуючи

руські землі і застосовуючи масові вбивства. Монгольське панування

знайшло відображення у творах епископа Серапіона Володимирського.

Розділ V

ПОЛІТИЧНА ДУМКА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ В XI–XIV СТОЛІТТЯХ

В них розкривається політика руської церкви, що вступила в союз з

монголами, примирилася з монгольським гнітом і закликала до по-

кірності. На думку Серапіона, в спустошенні руських земель від

монголів винні самі русичі, що погрузли в безвір’ї та пороках, за що

їх бог покарав. Притіснення слабих сильними, зависть, грошолюбст-

во, від якого не уникнули руські, навіяли на них гнів божий.

У другому творі, написаному після смерті хана Берке і роздачі

золотоординськими ханами грамот руському духовенству, Серапіон

заспокоював своїх слухачів, що «гнів божий перестане і ми в радості

поживемо в землі своїй». Він виключає із своїх останніх повчань

передбачення близького кінця світу. Битва на Куликовому полі

1380 року пробудила свідомість руського народу і зміцнила автори-

тет Москви в справі об’єднання всіх сил проти монголів. І ці питан-

ня знайшли відображення в «Побоїщі Великого князя Дмитра Івано-

вича на Дону з Мамаєм» і «Задонщині». В політичній літературі

ХІІІ–ХIV ст. відображена боротьба між феодалами і кріпаками-селя-

нами, а також ідея зміцнення Руської держави та її боротьба за неза-

лежність.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

1. Суспільнополітичний лад країн

Західної Європи в період виникнення

і розвитку феодалізму

Феодальні відносини в Західній Європі почали складатись ще

до падіння Західної Римської імперії. Завоювання Рима прискорило

цей процес, посилило класове розшарування серед германських пле-

мен. До ІХ–Х ст. більшість вільного трудового населення країн Захі-

дної Європи опинилася в кріпацькій залежності (або іншій, близькій

до кріпацтва) залежності від феодалів. До цього ж часу склалась ти-

пова для феодалізму ієрархічна структура земельної власності. Так,

імператор вважає себе володарем усієї землі; від нього одержували

землі великі феодали; від крупних феодалів одержували землі більш

менші. При цьому існував тісний зв’язок між власністю на землю і

політичною владою. Влада над особистістю селянина закріплялася

всією системою політичних, правових та інших установ феодально-

го ладу.

Політична ідеологія країн Західної Європи періоду виникнення

і розвитку феодалізму обслуговувала базис ідеями, котрі зміцнюва-

ли економічне та політичне панування світських і духовних феода-

лів над селянами. Пануючою ідеалогією в середньовічній Західній

Розділ VІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ

СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ

ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Розділ VІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Європі була релігія — віровчення католицької церкви. На догмах

цього віровчення будуються і політичні вчення цього періоду. Хрис-

тиянська релігія широко використовувалася в середні віки для ви-

правдання експлуатації, пропаганди. Розвиток політичних вчень

епохи феодалізму відбиває гостру соціальну боротьбу в суспільстві і

державі. В V–ХІV ст. переважають теологічні, теократичні теорії,

що дають можливість богословам виправдовувати феодальний лад і

виражати домагання римських пап на світове панування. В період

ХІV–ХVІ ст. і розвитку міських республік ряд вчень виражали праг-

нення звільнення від церковної опіки.

2. Християнський неоплатонізм Августина

Августин (354–430 рр.) жив напередодні загибелі Римської дер-

жави. У віці 33 років прийняв християнство і став прихильником

релігії. Діяльність його єпископом розгорнулася в Африці в Гіппоні,

коли загострилася боротьба між селянами і великими землевласни-

ками. Він виступив проти ідеологів селян на захист офіційного

християнства. Його вчення склалося у боротьбі проти єретичних те-

чій — маніхеїв, пелагіан та донатистів. Засновником вчення маніхе-

їв був Мані, розіп’ятий у 277 році. Маніхеї вважали головною метою

людини визволення від царства темряви аскетичним шляхом. Вони

були противниками приватної власності, держави і державної релі-

гії, розглядали все це як породження злого початку. Августин обґрун-

товує ідею єдності світу наріжним каменем всієї своєї філософії. Він

відкидає уявлення Аристотеля про вічність матерії і оголошує, що

світ створено богом із нічого.

Намагаючись обґрунтувати необхідність підкорення людей

церкві, Августин стверджував, що всі люди від першої людини Ада-

ма — одержали по спадщині гріховну природу. Тому він приходить

до висновку, що людина вільна тільки до схильності до зла, але не

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

до добра. Спасіння можна знайти тільки вірою та особливою милістю

бога, котра дається обраним. Виходячи з ідеї поділу всього людства

на обраних, тобто передбачених до спасіння і приречених на заги-

бель, Августин обґрунтовує своє вчення про державу у творі «Про

державу божую». В ній він намагається довести, що вся історія люд-

ства становить собою розвиток двох протилежних держав — «зем-

ної», «гріховної», «царства диявола» і «держави божої», що склада-

ється із «обранців божих». Августин встановлює етапи в розвитку, з

одного боку, «мирської», з другого — «божої» держави. Метою

божої держави є вічне життя і поєднання з богом.

Августин визнає, що інститут рабства суперечить розумній

природі людини і одночасно заявляє, що рабство встановлено богом

як покарання за гріхи. По визначенню Августина, держава — це ба-

гато людей, об’єднанних суспільним зв’язком. Держава, що ставить

собі завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди.

По суті така держава нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Намагаючись всіляко принизити ставлення держави щодо церкви,

Августин визнає, що пірат, який заявив Олександру Македонському,

що він займається грабіжем у морі на такій же підставі, на якій за-

войовники грабують всесвіт, був цілком правий. В земній державі

править не бог, а диявол. Ця держава після страшного суду засудже-

на на вічну загибель разом із своїм князем-дияволом. Тільки царство

боже, тобто церква, володіє істинною правдою. Він стояв повністю

на позиціях захисту держави духовенства, закликав боротись суворо

з різною опозицією, що виступала проти існуючого ладу і панівного

віровчення.

3. Фома Аквінський та його політичне вчення

Фома Аквінський (1224–1284) — католицький монах, походить

із знатного графського роду — типовий представник середньовічної