Безродний Є. Ф., Уткін О. Історія політичних вчень

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ ІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Ану, бог землі Енліль, бог Мардук, покровитель Вавилона, і бог сон-

ця і світла Шамаш; всі інші боги постійно надають Хаммурапі свою

допомогу і захист. Закони зображають царя як богоподібну істоту.

Цар Хаммурапі подібний до бога Шамашу, він божественний цар

царів, «зв’язок небес і землі», дарує багатство і добробут, мудрий,

сильний, всемогутній і в той же час носій справедливості, захисник

слабих, охоронець законності, джерело всіх земних благ і благопо-

луччя своїх підлеглих.

Хаммурапі зображав свої закони як такі, що служать інтересам

слабих, для захисту сиріт і вдів. Він хотів, щоб закони були незмін-

ними і закликав своїх наступників не вносити змін в них. Яскравим

документом настроїв рабів і рабовласників Шумера є «Бесіда пана з

рабом» (кінець ІV тисячоліття до н. е.). В ньому йдеться про переси-

чення земними радощами рабовласників та їх розчарованість в них,

невпевненість в їх міцності, а за іронічною покірністю раба відчува-

ється незадоволення існуючим порядком і сумнів в його стійкості.

Цар зображується в цьому діалозі в якості суворого власника, на ми-

лість якого марно розраховувати.

Вважаючи неможливим або небажаним будь-які зміни в держав-

ному устрої, автор переконує в марності повстання проти царя. Пан

говорить: «Повстання я хочу підняти». Раб відповідає: «Так підніми

ж, пане мій. Підніми. Якщо ти не піднімеш повстання, то яка ж

участь буде твоя?». «О раб, — говорить пан, — я повстання не хочу

підняти». — «Не піднімай, пане мій, не піднімай. Чоловіка, який

підніме повстання або вбивають, або осліплюють, або хапають і ки-

дають у темницю». В наведених словах виражена впевненість у все-

могутності царя і безперспективність боротьби проти його влади.

В Індії класове суспільство склалося приблизно в ІІІ–ІV тисячо-

літтях до н. е. В ІІ тисячолітті країна була завойована арійцями.

Індійське суспільство становило собою рабовласницьке суспільство

із збережнням сімейної, пізніше сільської общини. Рабовласницький

устрій з привілейованим становищем верхівки суспільства і безправ’ям

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

рабів був закінчений в Індії системою каст. Релігійна ідеологія під-

тримувала уявлення про незмінне бездоння, що відокремлює різні

касти між собою.

Політична ідеологія стародавньої Індії розкривається в релігій-

них книгах індусів «Ведах» (кінець ІІ тисячоліття до н. е.), «Махаб-

харата» та в політичних трактатах. Особливий інтерес становить збір-

ник законів Ману. В ньому пропагується різка суспільна нерівність,

поділ суспільства на спадкоємні касти. Вища каста брахманів ство-

рена владикою світу з його уст, другу касту — кшатріїв — бог ство-

рив із своїх рук, касту вайшиїв — із ребра, а нижча каста — шуд-

ра — створена із його ніг. Головним заняттям брахманів є вивчення

релігійних книг та навчання релігій інших; заняття кшатріїв — охо-

рона народу; вайшиї повинні пасти худобу, торгувати, позичати гро-

ші і обробляти землю; шудрі — служать іншим кастам. По закону

Ману брахман — владика усіх каст, священна і недоторкана особа.

Власність брахмана недоторкана — навіть держава не може відібра-

ти у нього майно.

Шудра — раб, який не може мати власності. Єдиний обов’язок

шудри — служити людям вищої касти. За вірну службу закони Ману

обіцяють йому перевод у вищу касту в майбутньому житті. Ману

пропагує солідарність двох вищих каст, переконуючи представників

в гармонії їх інтересів, рекомендують не ображати людей нижчого

походження, щоб уникнути невдоволення їх.

Закони Ману стоять на сторожі необмеженої влади царя. Цар

повинен бути захисником кастового устрою, стояти на сторожі свя-

щенного закону, додержуючись його в своїх відносинах з народом.

Він — глава всього адміністративного апарату, від нього йдуть всі

призначення. Він керує армією, зовнішньою політикою, збором по-

датків, він — верховний суддя. «Подібно чаплі він повинен обмірко-

вувати свої справи; подібно леву він повинен виявляти свою силу;

подібно вовку він повинен брати свою добичу; подібно зайцю він

повинен йти в безпечне місце». Проте цар, по законах Ману,

Розділ ІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

повинен радитись з брахманами, враховувати їх поради і бути вико-

навцем їх волі, провідником їх інтересів. Ману остерігає проти пере-

ходу державної влади в руки представників нижчих каст. Закони

повчають, що шудра нездатна брати участь у вирішенні державних

справ і тому рекомендують залишати шудру без навчання священого

закону і навіть забороняли в їх присутності читати священні книги

Веди. Ману переконує суддів і царя суворо дотримуватись законів і

не звільняти винних від покарань. «Цар, який прощає винуватців на-

силля, скоро загине і піддається ненависті». В цілому закони Ману

виражають ідеологію рабовласників стародавньої Індії, кастовий

устрій.

З критикою деяких основних положень Вед, Упанішад і брах-

манської ідеології виступив Саддхартха (Гаутама), прозваний Буд-

дою (Просвітленим). Він відкидає думку про бога як верховної особи

і морального керівника світу, першоджерела закону. Справи людські,

на думку Будди, залежать від власних зусиль людей. «Брахман» для

буддистів — це не член привілейованої варни, а будь-яка людина,

котра незалежно від своєї родинної належності досягла досконалості

шляхом особистих зусиль. Так, в буддійському каноні «Джаммана-

де» підкреслюється: «Але я не називаю людину брахманом тільки за

його народження або за його матір».

Теологічному змісту дхарми (дхамми) буддизм протиставив

свій раціоналістичний підхід щодо розуміння ідеології. В інтерпре-

тації буддистів дхарма виступає як управляюча світом природна за-

кономірність, природний закон. Буддизм поступово став справляти

вплив на державну політику і законодавство. Під час правління

Ашоки (268–232 рр. до н. е.), що об’єднав Індію, буддизм був визна-

ний державною релігією. Вплив буддизму поступово поширювався і

на інші країни південно-східної Азії.

Уявлення про природний характер законів були розвинуті шко-

лою локаяти (Гарвака), прихильники котрої вже в VІ ст. до н. е. з

атеїстичних позицій критикували основні положення брахманізму.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Відповідно до поглядів цієї школи «все у світі вдосконалюється в

силу внутрішньої природи (Свабхава) самих речей». Представник

даної школи Бріхаспаті сказав: «Усі явища природні. Ні в досвіді, ні

в історії не знаходимо ми ніякого прояву понад природної сили.

Мораль природна: вона викликана суспільною угодою і вигідністю,

а не божественною вказівкою».

Політичний відхід від ідеології брахманізму в бік світських

раціоналістичних уявлень про державу помічається в трактаті «Арт-

хашастра» (ІV–ІІІ ст. до н. е.), автором якого вважається Каутилья

(Чанакья), впливовий радник і міністр Чандрагупти ІІ. В трактаті го-

вориться про вірну і невірну політику, що «закон базується на істи-

ні». Проте визначальним принципом в ньому виступає спільна, кара-

юча влада. Отже, зроблено було крок вперед у формування світської

доктрини політики і законодавства.

Політична ідеологія стародавнього Китаю знайшла своє вира-

ження в етичних і політичних поглядах Кун Фу-цзи (Конфуцій)

(551–479 рр.), його послідовників Мен-цн, Лао-цзи. Історія свідчить,

що переважаючою формою експлуатації в Китаї в VІ ст. до н. е. бу-

ло рабоволодіння. Крім цього існували крупні землевласники, князі,

знать, котрі користувалися працею вільних людей. Політичний лад

Китаю являв собою військово-бюрократичну монархію. В VІ–ІІІ ст.

до н. е. вона не була централізованою. Місцеві правителі вели між-

усобну боротьбу за вплив і багатство. VІІ–V ст. до н. е. історія Китаю

виступає під назвою Лего, що означає «багато царств». V–ІІІ ст. до н. е.

характеризувалися загостренням класової боротьби між рабами і ра-

бовласниками, між крупними землевласниками і селянами, а також

між окремими князівствами. Вчення Конфуція (551–479 рр. до н. е.)

викладено в чотирьох книгах, з яких йому належить перша під

назвою «Велике вчення». В ній він оголошує: «Я обґрунтовую і пояс-

нюю старі книги і не пишу нових. Я вірю в давніх і люблю їх».

Конфуцій намагається довести необхідність суспільної нерів-

ності, виділяє «нижчих» і «вищих» і протиставляє перших другим.

Розділ ІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Вищі, на його думку, — «освічені» правителі, що досягли «знань за

допомогою вчених». Вища — це людина досконала і великодушна,

шаноблива на службі князя, милостива і справедлива. Вищі в інтере-

сах власного добробуту повинні прагнути до морального доскона-

лення і бути доброчесними. Доброчесна поведінка вищих обумов-

лює відповідну поведінку нижчих.

Він вважав, щоб добре управляти державою, варто встановити

хороший порядок в своїх сім’ях. А для цього необхідна моральна

«досконалість, правильне уявлення про добро і зло. Відносини

батьків і дітей випливають із природного закону і служать перво-

началом відносин між державами і підлеглими». Коли в сім’ї поря-

док, то народи добре управляються. На думку Конфуція всі повинні

переносити бідність без низькопоклонства, а багатство без зарозу-

мілості, бути бідним і задоволеним, бути багатим і любити правило

закону.

Конфуцій зображає царя в дусі патріархальної монархії — як

батька своїх підлеглих. Господарі повинні вимагати від підлеглих

того, чого вимагав би батько від своїх дітей; підлеглі повинні стави-

тись до царя, як шановні діти до батька. Разом з тим Конфуцій під-

креслює божественну сутність царя «сина неба». — Імператор «одер-

жує веління від неба, чиновник — від господаря». Господар — це

вітер, малі — це нива. Адже нахиляється ж хліб на ниві, коли віє ві-

тер». Він закликає до такого використання влади, котре відвертало

незадоволення народу і сприяло б зміцненню монарха. «Досягни лю-

бові народної і ти досягнеш влади; якщо ж втратиш любов народну,

то втратиш і владу». «Господар доброчесний володіє серцями своїх

підлеглих; якщо він володіє серцями, то він володіє і країною». Кон-

фуцій переконує царя бути доброзичливим до народу і в цьому ви-

падку обіцяє йому любов народну і міцність його влади. Важливі

ідеї Конфуція лягли в основу релігійної системи, котру розробляв

його послідовник Лао-цзи (VІ–V ст. до н. е.) в книзі «Дао-Де-цзин»

(«Книга про Дао і Де»).

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Даосизм був передовим вченням того часу. В ньому проявились

матеріалістичні тенденції в китайській філософії, прагнення поясни-

ти світ не як творення божественної волі, а як результат дії природ-

них законів. Для філософії Лао-цзи властиві елементи діалектики.

Лао-цзи вважав, що все у світі рухається і приходить до єдності че-

рез суперечності. «Неповне — стає повним; криве — стає прямим;

пусте — стає наповненим; ветхе — змінюється новим; того, що мало —

стає багато». В даосизмі лунали заклики повернення до старих по-

рядків, коли люди керувалися природним законом — дао, не прагну-

ли до надбання багатства, а злочини прощалися. «Природне дао від-

бирає у багатих і віддає бідним те, що у них віднято. Людське ж дао —

навпаки. Воно відбирає у бідних і віддає багатим те, що віднято. Хто

може відняти все лишнє? Це можуть зробити тільки ті, хто дотриму-

ється дао».

Лао-цзи вказує, що народ голодує від того, що занадто великі по-

бори і податки. «Проте він не хоче ніяких насильницьких перемін і за-

кликає правителів і трудящих до повної пасивності, невтручання в хід

подій, переконує покластись на дію природного закону. Відсутність

бажання приносить спокій і тоді порядок в країні сам собою встановить-

ся». Лао-цзи хоче пом’якшити гніт, котрому піддаються трудящі.

Народ благоденствує, говорить він, коли уряд спокійний. Своїм втру-

чанням в «природний» хід речей правителі можуть лише погіршити

життя народу. Коли правителі будуть дотримуватись принципу «не-

втручання», народ буде щасливий в сто крат, заявляє Лао-цзи. Він ви-

ступає проти розвитку культури, що базується на нерівності і веде за

собою розкіш. Лао-цзи засуджує правителів, котрі «нагромаджують

багатство», тих, хто прагне до того, щоб мати «красиві речі», картає

«лицемірство», «мудрування» панів, глибоко співчуває пригнобленим.

«Мудра людина не має власного серця. Його серце складається із сер-

дець народу… Він дивиться на народ, як на своїх дітей».

Лао-цзи мріє про ті часи, коли правителі будуть дотримуватись

природних законів дао, коли будуть знищені «хитрість» і «нажива».

Розділ ІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

«Тоді небо і земля зіл’ються в гармонії, настане щастя і добробут, і

народ без наказу заспокоїться». «Треба зробити смачним його (наро-

ду) харчування, чудовим одяг, влаштувати йому спокійне житло,

зробити веселим його життя». Лао-цзи вважає неприпустимую війну

і виступає за мир. Пізніше, в період занепаду рабовласницького ладу

в Китаї, даосизм перетворився в ідеалістичне, містичне вчення.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

1. Особливості суспільнополітичного

устрою Греції

Політична думка в стародавній Греції зароджується в VІІ–VІ ст.

до н. е. в умовах розколу суспільства на класи і розвитку державнос-

ті. Особливо високого розвитку вона досягає пізніше — в V–ІV ст.

головним чином в Афінах, Абдерах та інших демократіях. У старо-

давній Греції поряд із землеробством і скотарством помітний розви-

ток одержало ремесло. Праця рабів широко застосовувалась не тіль-

ки в сільському господарстві, але й рабовласницьких майстернях, в

яких працювали десятки, а іноді сотні і більше ремісників — рабів.

Особливо розвинуто було ремесло гончарних і металевих виробів

(зброї, посуду і т. п.). Рабовласницька держава в Греції прийняла

своєрідну форму «полісу» — держава — місто, тобто держава, що

складалася із міста і кількох прилеглих до нього поселень. Грецькі

поліси широко розкинулися по всьому басейну Середземного моря.

Державний устрій як в метрополії, так і в колоніях, був різний.

В одних — влада зосереджувалась в руках однієї особи (тирана), в

інших — правили виборні посадові особи (демократія), в третіх —

влада належала представникам знаті (аристократія) або закріплялася

за представниками багатих громадян (олігархія). Для стародавнього

Розділ ІІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ

СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Розділ ІІІ

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

полісу було характерним те, що панування рабовласників перебува-

ло в центрі уваги політичних діячів і письменників античності.

Однією з наймогутніших і економічно розвинутих держав в ста-

родавній Греції були Афіни, котрі являли собою рабовласницьку де-

мократію. Спарта виступала аристократичною державою. Афіни і

Спарта об’єднали навколо себе багато інших держав- міст. Супер-

ництво цих двох найсильніших держав Греції призвело до збройно-

го зіткнення і в V ст. до н. е. викликало тривалу міжусобну війну

(Пелопонеська війна 431–404 рр.). В цій обстановці формувалися

політичні вчення, які відображали інтереси класів і партій, що боро-

лися. Домінуючими були ідеї і вчення панівного рабовласницького

класу, в яких знаходили відображення позиції і програми різних су-

спільних кіл, які входили до цього класу. Хоч вчення ці були різні,

але для них властиві деякі загальні риси. Всі вони базувалися на

повному безправ’ї рабів, обґрунтуванні необхідності суспільної не-

рівності, свій ідеал пристосовували до політичних форм рабовласни-

цького полісу.

Раби в Греції, піднімаючи повстання, ставили метою досягти

свободи. Проте повстання, хоч і набували нерідко масового характе-

ру, не порушували питання про ліквідацію рабства і заміну його но-

вими суспільними відносинами. Так, під час повстання на острові

Хіос (ІІІ ст. до н. е.) біглі раби в своєму таборі ліквідували рабство,

а в той час же час вождь Дримак вступив у контакти з рабовласника-

ми і повертав господарям тих біглих рабів, котрі нібито безпідстав-

но скаржились на жорстокість своїх власників.

2. Політична думка періоду утворення полісів

та їх розвитку

Грецькі поліси виникли у вогні жорстокої боротьби, котру вела бід-

нота проти старої родової знаті — евратридів. Боротьба аристократії і

Безродний Є. Ф., Уткін О. І.

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

демократії була характерною для всієї Греції. Вона знайшла відобра-

ження в творах Гомера і Гесіода. Так, в поемах Гомера «Іліада» і

«Одісея» Зевс виступає як верховний заступник загальної справед-

ливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насилля і непра-

вий суд. Вживані Гомером поняття «діке» (справедливість) і «теміс»

(звичай, звичайне право) істотні для характеристики праворозуміння

в ту героїчну епоху грецького ладу, котре називають «Гомерівським

суспільством». Ідеї справедливого суспільного ладу набувають ще

більшого значення в поемі Гесіода із Беотії (VІІ ст. до н. е.) «Праці

і дні», в якій показано тяжке становище селянства, котре тіснили і

розоряли знатні люди, володіючи земельними багатствами. Порів-

нюючи багача з яструбом, а в бідняка з солов’єм, що попав в його

кігті, Гесіод зображує яструба, що несе солов’я під хмари і зверта-

ється до нього з повчанням: «Що ти пищиш, нещасний! Адже я

безмірно сильніший за тебе. Все рівно ти будеш там, куди я тебе

принесу, і ніскільки тобі не допоможе, що ти — співець дотепний.

А зроблю я з тобою, що мені заманеться: чи з’їм чи відпущу на

свободу…»

Золотий вік, коли не було ні горя, ні турбот, ні старості, по

Гесіоду, назавжди відійшов у легенду. За ним настав вік срібний,

який змінився віком мідним. Але й люди мідного віку, страшні і во-

йовничі, загинули, знищуючи один одного. Тепер — вік залізний,

коли люди обмежені непосильною працею і постійними турботами,

розділені ворожнечею. Залізний вік чварів розділяє батьків і дітей,

друзів і союзників, братів, повсюду панує обман і насилля, проник-

нутий духом теологізму, Гесіод пророкує: «Ніколи більше, ні вдень,

ні вночі, люди не позбудуться від непосильної праці і бідувань.

Почнеться розлад між друзями і братами, старих не захочуть біль-

ше годувати і поважати. Запанує право сильного і зникне совість.

Не чесних людей, вірних клятві, будуть шанувати, а злих і нахаб-

них». Тоді сором і правда залишать людей, на землі пануватимуть

лише жорстокі муки і не буде ніякого кінця злу. Проте Гесіод