Бегняк В.І. Основи конструювання і проектування виробів із шкіри

Подождите немного. Документ загружается.

змінилися він набув форми квадрата. Масивні головні убори, важ-

ке за формою і матеріалами (оксамит, парча) вбрання вимагали і іншої

форми взуття. Тому змінюється конструкція і форма носкової частини.

З'являється жіноче взуття для вулиці, так звана скарпа (рис. 1.6, а), яка

нагадує туфлі, виготовлені із м'якої шкіри. На них надягали захисне

взуття (п'янелі) у вигляді легких пробкових калош (рис. 1.6, б). Туфлі

без п'яткової частини на стовпоподібних підставках - цоколі (рис. 1.6, в)

жінки носили на сцені і зі світськими костюмами.

Рис. 1.6-Чоловіче і жіноче взуття:

а - скарпа; б - п'янелі; в - цоколі (XV-XVI ст.)

Основними видами чоловічого взуття були скарпи, носкова

частина яких нагадувала коров'ячий ніс, ведмежу лапу. Воно мало

майже прямокутну форму, тупу носкову частину, характерною

особливістю його були поздовжні і поперечні розрізи (рис. 1.7).

Рис. 1.7 - Чоловіче взуття:

а - повсякденне; б - військове

Бароко (дивний, химерний) - стиль, який переважає в

європейському мистецтві XVII ст. Для нього характерний показ

багатства, зникнення конкретної форми, тобто стан нестійкості,

наповненість виробів внутрішнім драматичним напруженням. У кос-

тюмі зникла натуральна лінія. Він став багатошаровим, химерним,

нефункціональним і ненатуральним (рис. 1.8).

Рис. 1.8 - Чоловічий костюм стилю бароко (XVII ст.)

Основним видом чоловічого взуття були чоботи з розтру-

бами. Халяви цих чобіт були з крагами з замші (рис. 1.8; 1.9, б).

Зсередини в три ряди до чобіт пришивали генуезьке мереживо чи

шлярку з голландського батисту.

У 1645-1660 pp. замість придворних чобіт з'явились закриті

туфлі на низькому каблуці з бантами, розетками і пряжками на

підйомі (рис. 1.8; 1.9, а).

Рис. 1.9 - Чоловічі нарядні туфлі (а) і чоботи мушкетерів (б) (XVII ст.)

Положення тіла при русі змінилося: в палацах і храмах хо-

дили, підводячись на носок. У зв'язку з цим з'явилось взуття з каб-

луком, яке сприяло утриманню фігури в новому пластичному по-

ложенні. Суттєвим нововведенням цього періоду стали червоні каб-

луки - символ привілеїв правлячого класу. Починаючи з 50-х років

і до кінця XVII ст. форма туфель, які доставали до щиколотки і

мали видовжену носкову частину, видозмінювалась і розвивалась.

З'явився каблук висотою 70-80 мм. Взуття стало більш спокійним

за формою, стриманішим у прикрасах, пластично виразнішим. Туфлі

мали язик, який закривав повністю верхню частину стопи (рис. 1.10).

Рис. 1.10-Жіночі туфлі на платформі (XVII сг.)

Новим елементом у взутті став рант, який необхідний був

для скріплення жорсткої підошви з верхом.

Жіночі туфлі стають легшими і вишуканішими, значно збіль-

шився каблук, крокуль елегантно вигнувся. З'явились пантофлі для

дому з високим, вузьким і плоским каблуком, який називався "муль"

(рис. 1.11). Таке взуття, як правило, виготовляли з тих же матеріалів

(парча, муслін, тафта), що і плаття. Рюші, банти, мереживо, розетки

використовувались для оздоблення як плаття, так і взуття.

Рис. 1.11 -Жіночі пантофлі на каблуці "муль"

Широко застосовувалась ажурна перфорація. Інколи союз-

ка нагадувала більше мереживну тканину, ніж шкіру. Жінки часто

користувались різноманітними патинами - шкіряними калошами,

які надягали поверх шовкових туфель (рис. 1.12). Калоші оздоб-

лювали вишивками і стрічками.

Рис. 1.12 - Патина (а) і жіночі туфлі з прив'язаними патинами (б)

(початок XVII ст.)

Мода на високий каблук викликала необхідність укріпити

перейми, тому що зовнішнє склепіння стопи прогинало низ взуття

в цьому місці і каблук відхилявся вперед або назад, травмуючи

стопу.

Для укріплення переймів спочатку подовжують верхню

опорну частину дерев'яного каблука, підпираючи таким чином

склепіння стопи. Потім з'являється зовнішній залізний геленок

(нім. gelenk - зчленування), який з'єднує набійкову частину каблука

з переймами підошви (рис. 1.13). З часом для укріплення переймів

у взутті на високому каблуці почали використовувати напівустілку

з жорсткої шкіри, яку замінили в XIX столітті на деталь з лубу.

Луб пізніше замінили фанерою, картоном або стальною формова-

ною смужкою-геленком.

Рис. 1.13-Зміна форми геленка у взутті

Якщо костюм стилю бароко повинен був надавати гідності

людині і не підкреслював красу її тіла, то костюм стилю рококо

(XVIII ст.), навпаки, мав підкреслити талію, груди, стегна. Костюм

втратив свою утилітарну функцію і був повністю підпорядкований

естетичній.

У більшості випадків туфлі виглядали з-під плаття і, при-

родно, відігравали важливу роль у всьому ансамблі. їх виготовля-

ли з кольорової шкіри або з білого атласу, з гострими, носами і

високими каблуками. Одягали їх на кольорові панчохи. Взуття, так

само як і плаття, було перенасичене різними прикрасами: пряжка-

ми, вишивками, мереживом, перфорацією, стрічками тощо (рис. 1.14).

Рис. 1.14 - Жіночі туфлі на високому каблуці (XVIII ст.)

В історію моди XIX століття ввійшло як час, коли дуже

швидко змінювались напрямки. Стиль цього періоду можна назва-

ти стилем імітацій. Однак слід відмітити, що, незважаючи на по-

ступові зміни одягу, його оздоблення і прикрас, взуття залишалось

майже без прикрас, зміна його форм проходила дуже рідко.

У повсякденному чоловічому костюмі переважали високі

чорні чоботи з закотом із замші або дуже низькі черевики і туфлі

(рис. 1.15, а, б, в), часто з широким вирізом, пряжками і бантами.

На бал одягали закриті туфлі з лакової шкіри (рис. 1.15, г). Гусари

носили чоботи з двома швами (рис. 1.15, д).

Рис. 1.15 - Чоловіче взуття першої половини XIX століття

Для жіночого костюма характерними були шовкові туфлі і та-

почки (рис. 1.16, а), а для чоловічого - м'які вузькі чоботи (рис. 1.16, б).

До 1850 р. модним взуттям для чоловіків вважались чоботи і

туфлі з гострими носами, характерними для середньовіччя. Новинкою

стали гумові і шкіряні калоші. Жінки носили бальні туфлі з

зав'язками, пофарбованими в колір плаття. Ці туфлі виготовляли на

симетричній підошві.

Рис. 1.16 - Шовкові жіночі туфлі (а) і чоловічі чоботи

(б) періоду Реставрації

У 70-х роках в чоловічу моду ввійшли черевики з жовтої

або коричневої шкіри, які носили в будь-яку пору року.

Приблизно з 70-х років XIX ст. конструкція взуття почала

змінюватися: шовк і оксамит замінила порівняно тверда шкіра.

Верх взуття викроювали з п'яти і більше деталей, оскільки зшивати

їх було не важко, а членування заготовки на більшу кількість дета-

лей скорочувало відходи виробництва. Вся конструкція стала

більш жорсткою, з'явилось взуття з застібками, шнурівкою, в основ-

ному високі черевики.

Змінився характер конструктивних ліній - вони стали більш

складними. Цей тип промислової конструкцій взуття, який утвердився

в кінці XIX ст., зберігся практично до цього часу (рис. 1.17; 1.18).

Рис. 1.17 - Чоловіче взуття другої половини XIX ст.

Вперше з'являються черевики для їзди на велосипеді, для

катання на лижах, ковзанах тощо. Важливою подією в цей період

слід вважати появу жіночих зимових черевиків (рис. 1.18, г).

Рис. 1.18 - Жіноче взуття другої половини XIX ст.

У XX столітті відбувається становлення індустріального

виробництва модних товарів, активно проявляється і часто зміню-

ється мода. Демократизація костюма була тісно пов'язана з пере-

ходом на промислове виготовлення модного одягу, взуття, аксесу-

арів. Велика увага приділялась покращенню гігієнічних властивос-

тей і функціональності одягу і взуття. Все це сприяло створенню

нових форм костюма. Значну роль в цьому почали відігравати ху-

дожники. Але організована в Парижі лігою нової моди виставка

моделей одягу і взуття показала, що художники не знають законів і

технологій створення костюма. Перші вироби масового виробниц-

тва не відповідали вимогам споживача, тому що моделі, створені з

врахуванням серійного виробництва, втрачали свою унікальність.

Здійсненню задумів модельєрів перешкоджала необхідність

створення моделей масового попиту і низької вартості, економного

використання матеріалів, механізації виробництва. Ось чому про-

тягом всього XX ст. "висока мода" і масове виробництво змушені

співіснувати і в той же час знаходитись в постійній боротьбі.

Форма взуття у XX ст. під впливом моди змінювалась через

кожні 11-13 років. Однак існують вічні цінності, які відтворюються

у виробах класичного стилю, у виробах, які довгий час радують

людину завдяки закладеній в них "високій гармонії". Саме ці кла-

сичні вироби є віхами в розвитку моди і культури XX ст. До них

слід віднести туфлі- "лодочки", напівчеревики, чоботи.

1.3. Історія розвитку українського народного взуття

Українське чоловіче взуття. Універсальним народним взут-

тям в українських чоловічих костюмах здавна були постоли (хода-

ки, морщениці) із свинячої або сиром'ятної шкіри, майже аналогіч-

ні давньоруським. Виняток становило Полісся, де носили звичайні

личаки, схожі на російські або білоруські (рис. 1.19, 1). Постоли були

особливо зручні в гірських районах, де замінювали чоботи. Серед

них зустрічалися варіанти з округлими незшитими носками, які

лише зморщували в намоченому вигляді (рис. 1.19, 2), а також за-

шиті спереду і з загнутими догори носками (рис. 1.19, 3, 4), які були

характерні для Закарпаття.

Поряд з постолами майже таким самим загальновживаним

чоловічим взуттям були чоботи. Як щоденне взуття їх повсюдно

використовувало лише міське населення, панівні верстви суспільс-

тва і козаки. Як святкове і вихідне взуття, чоботи досить широко

(за винятком Закарпаття) носили й селяни.

Розповсюджено, в основному, було два типи чобіт: більш

м'які, кольорові, із сап'яну - як вихідне взуття дворянства, козаць-

кої старшини й рідше запорізького козацтва (рис. 1.19, 5); грубіші,

з цупкими халявами, переважно чорні чоботи у міського населен-

ня, панівних верств суспільства, козаків - як повсякденне, а в на-

родній масі - як народне взуття (рис. 1.19, 6). Чоботи були невисо-

кими, нижче колін, і зверху обов'язково прикривались напущеними

шароварами. Як правило, підбори українських чобіт були плоскі,

невисокі й здебільшого підбиті металевими підківками. Носки -

видовжено-округлої форми (в запорізьких козаків дещо загнуті

догори за східними зразками). Чобіт складався із зшитих поміж

собою головки й халяви, до того ж халява мала шов не ззаду, а з

зовнішнього боку.

Постоли взували на босу ногу або поверх онуч, але най-

більш поширені були капці-онучі (іноді шерстяні), що досягали

середини литки. Обмотані навколо гомілки високо до самого колі-

на онучі носили тільки у північних українських землях під личаки.

У гірських районах Закарпаття побутували ще й шиті суконні ко-

роткі, до литок, панчохи-"капчури", в які заправляли штани

(рис. 1.19, 7). Такі панчохи мали найчастіше червоний колір. Оз-

доблювали їх тканим візерунком або вишивкою. Значна частина

українських селян, які зазнавали найважчої кріпацької залежності

й жорстокої експлуатації з боку польсько-литовських феодалів та

місцевих багатіїв, не мала коштів на придбання взуття і протягом

усього літа ходила босоніж.

Крім взуття, особливу популярність в українському одязі

мав широкий шкіряний черес (пояс), який виготовляли із товстої

шкіри, зігнувши вздовж навпіл так, щоб згин був унизу. Вгорі його

зшивали, за винятком хіба що тих проміжків, де утворювали кише-

ні. Завширшки пояс був від 25 до ЗО см (нерідко його доводилося

вирізати під пахвами). Дуже важкий черес часто підтримували ще й

двома мідними ланцюжками, перекинутими через плечі. Застібали

його спереду кількома (Від 3 до 5) пришитими до нього ремінцями

з пряжками, оздоблювали металевими накладками й тисненням.

До череса ще прикріплювали кільця, короткі ланцюжки й гаплики,

на які підвішували гаманці, люльки, кресала, ніж тощо. Запорізькі

козаки використовували черес як патронташ, іноді пов'язували

його через плече.

На рис. 1.19 представлені також конструкції взуття, яке

носили в різних регіонах України: чоловічі чоботи-"пришви" (8) з

чорної шкіри.(Харківщина); чоловічі чоботи-"витяжки" (9) з низь-

ко відрізаними халявами або "чирики" (Полтавщина); чоловічі

постоли (10), орнаментовані тисненням та оздоблені металом (За-

хідне Закарпаття); чоловічі морщені постоли (11), взуті на сукняні

"капчури" (Східне Закарпаття); чоловічі личаки прямого плетіння (12),

одягалися на полотняні онучі (Чернігівщина); чоловічі чоботи-

"бутилки" (13) з твердими блискучими халявами (Донеччина); чо-

ловічі шкіряні чоботи (14) жовтого кольору оздоблені орнаментом

(Львівщина); чоловічі кольорові (15) сап'янові весільні чоботи

(Слобожанщина); чоловічі весільні полотняні онучі (16), на які взу-

вали плетені постоли (Західне Полісся); чоловічі онучі та личаки

для весілля (17), які прив'язували плетеними з конопель шнурками-

"волоками" (Західне Полісся); чоловічі весільні онучі (18), нарізані

із старої сорочки, та личаки, прив'язані плетеними шнурками-

"волоками" (Західна Волинь); чоловічі весільні ритуальні шкіряні

постоли (19) з "волоками", з гострими піднятими догори носками і

оздоблені тисненим візерунком (Коломийське Покуття); чоловічі

постоли з білої вовни (20) та вишиті вгорі шкарпетки-"капчури"

(Закарпатська Гуцульщина); чоловічі весільні чоботи (21) з висо-

кими халявами (Буковина); чоловічі весільні чоботи (22) з високи-

ми халявами, зібраними до стопи (Городенківське Покуття, Івано-

Франківська область).

Українське жіноче взуття обмежувалося трьома основни-

ми видами: постолами, чобітьми і туфлями. Постоли - найбільш

поширені серед трудового народу, були особливо характерні для

гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим не відрізнялися. На