Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації

Подождите немного. Документ загружается.

олігархів. В результаті, на думку

Ю. Мацієвського, “в останні роки

президентства Л. Кучми політичний

режим в Україні мав вигляд змішаного

правління, представленого близьким

оточенням та окремими членами

сім’ї Президента та кількома

впливовими конкуруючими фінансово-

промисловими групами. Кожна з

них в обмін на лояльність до центру

отримувала привілеї у своєму регіоні.

Такий режим можна визначити

як патримоніально-олігархічний

авторитаризм”

147

Політична риторика нового часу

вимагала певної демократичної

атрибутики й від надуживання

економічними свободами нові олігархи

перейшли до надуживання свободами

політичними – створенням під себе

(а то й банальною “приватизацією”)

політичних партій України. Фінансові

вливання у партійно-політичні проекти

та інші форми закріплення у владі

перетворили Верховну Раду України

на політичний бізнес-клуб, а народне

волевиявлення перетворилося з форми

демократії на новітній “одобрямс” в

ситуації вибору з кількох олігархічних

лих найменшого. З транзитології відомо,

що за таких умов демократія радше

встановлюється радикальними (навіть

авторитарними – згадаймо Рузвельта)

методами, аніж суто демократичними

процедурами на кшталт дострокових

виборів. Цю тенденцію як універсальне

явище на шляху від тоталітаризму до

демократії більш детально описано

в статті “Історична місія сучасного

авторитаризму”

148

Витоки сучасного політичного

конфлікту, пов’язані з надуживаннями

політичними та економічними

свободами з боку великого капіталу,

найбільш яскраво висвітилися ще

під час президентських перегонів

2004 р. Приховані інтереси олігархії

політтехнологами дуже вдало були

замасковані під ціннісні розбіжності

електоральних уподобань Східної та

Західної України, що й спричинило

до фактичного світоглядного розколу

країни. Частина українського

суспільства прагнула стабільності,

нехай і з присмаком авторитаризму,

частина ж – жадала демократії, нехай

і не до кінця розуміючи, що воно є

насправді. На запровадження в Україні

дійсно демократичних реформ була

зорієнтована вся ідеологія Майдану.

Пробуджена політична нація очікувала

не тільки нового Президента, а й нової

моделі управління всіма суспільними

процесами за демократичними

принципами відкритості, правовою

неперервності, дотримання писаних і

неписаних суспільно-політичних норм,

спрямованості на згладження протиріч

і досягнення консенсусу. Як показав

час, ані суспільство, ані резидент і

вся команда помаранчевих сил не

були готовими до реалізації таких

очікувань. В результаті за півтора-

два роки наступило нове широке

суспільне розчарування. Авторитет

“народного” Президента впав до

звичного рівня його попередника.

Обурена маса прибічників Майдану

всю недолугість ситуації переклала на

недоречність конституційних реформ,

їх складність та недосконалість.

В такому ж ракурсі були оцінені

й результати парламентських

перегонів 2006 року. Неправильна

оцінка дійсних причин політичної

кризи призвела до ультимативних

методів ведення політичної боротьби,

розв’язання в країні фактично

“холодної громадянської війни”, яка за

певних обставин загострення ситуації

загрожує перерости у відкриті вуличні

протистояння.

В суспільстві виникла небезпечна

ілюзія, що достатньо лише змістити

(змести) “поганих політиків”

(антикризову коаліцію на чолі з В.

Януковичем) й поставити на їх місце

“хороших” (демократичну коаліцію на

147

Мацієвський Ю. Між авторитаризмом і демократією: політичний режим після „помаранчевої

революції” / Політичний менеджмент. – 2006. - № 5

148

Афонін Е., Мартинов А. Історична місія сучасного авторитаризму // Політичний менеджмент.

– 2006. – № 6. – с. 52 – 62

чолі з Ю. Тимошенко), як одразу в країні

запанує демократія. Саме ця ілюзія

електорату стала соціальним ґрунтом

для дострокових парламентських

виборів вересня 2007 р. Спираючись

на теорію і практику партійних систем

легко довести, що це далеко не так.

Небезпека якраз і полягає у тому, що

зміна влади в Україні жодним чином

не вплине на зменшення гостроти

політичного протистояння, а отже

– на утвердження демократії, за котрої

політики спілкуються не мовою

ультиматумів, а мовою поступок і

компромісів. І дійсно – “очищення

парламенту” (як головну мету

дострокових виборів, проголошену

Віктором Ющенком) не відбулося:

парламент VІ скликання на 96%

складається з тих самиха народних

депутатів, що скомпроментували

себе нездатністю до цивілізованої

парламентської діяльності в

попередньому складі Верховної Ради

України. Тіж самі парламентарі,

ті ж самі лідери, ті ж самі методи

паралізування роботи парламенту, ті

ж самі нетерпіння та воорожість по

відношенню один до одного. Змінилася

лише команда біля “державного

кормила”, але в системному плані не

змінилося нічого.

Перша ілюзія механічної заміни

державно-управлінської еліти

породжує й другу – буцімто до

демократії нас виведе двопартійна

система, що поступово складається

в Україні (адже більшість країн з

двопартійною системою є стабільно

демократичними). Звернімося до

класичної типології партійних

систем Дж. Сарторі – у відповідності

до кількості партій-суперниць та

ідеологічної дистанції між ними

існує сім типів партійних систем:

два крайніх типи – однопартійна

та атомізована, і п’ять проміжних

– система з домінуючою партією,

із партією-гегемоном, двопартійна

система, поміркований та радикальний

плюралізм

149

“Двопартійні” система

характеризується наявністю двох

впливових партій, які поперемінно

перемагають на виборах. В залежності

від характеру партійної взаємодії

розрізняють “жорсткий” та “м’який”

біпартизм. Перший тип є характерним

для Великої Британії, де палата общин

складається лише з представників

лейбористів і консерваторів, а посаду

прем’єр-міністра завжди займає лідер

партії, що перемогла на виборах.

Другий тип характерний для США,

де президент, як голова виконавчої

влади може бути представником однієї

партії (республіканцем), а більшість

у Конгресі – мати друга (демократи).

Також, на думку Ж.Блонделя, існує

особлива форма двопартійної системи

(“недосконалий біпартизм” або

система “двох з половиною партій”)

150

Вона характеризується тим, що дві

найвпливовіші партії (зокрема, у

Німеччині християнські демократи та

соціал-демократи) мають поперемінно

неабсолютну більшість, внаслідок

чого формування уряду залежить

від того, з якою з цих партій укладе

коаліцію третя політична сила, котра

з відносно невеликою кількістю

мандатів отримує так звану “золоту

акцію”. Події коаліційного формування

в українському парламенті у 2006

році свідчать, що таку “золоту акцію”

розіграла соціалістична партія О.

Мороза.

За двопартійної системи можуть

існувати й інші нечисленні політичні

партії. Найважливішою ознакою та

перевагою біпартизму в усіх його

варіантах є своєрідний “демократичний

коридор” допустимої політичної

поведінки, який не виключає істотних

змін, альтернативних варіантів розвитку

суспільства і держави, проте чітко

фіксує їх допустимі рамки в державній

політиці, не дозволяючи ставити під

149

Sartory G. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis. –Cambridge: Cambridge Univer-

sity Press, 1976. – 204 р, – р. 64.

150

Blondel J. Party Systems and Patterns of Government in Western Democracies. – Canadian Journal

of Political Science. – 1968. – vol. 1. – № 2. – pp. 180-203, c. 183

питання основні стратегічні напрямки

розвитку суспільства та існуючого

ладу. Саме це є основою поділу

опозиції на системну та позасистемну.

Зазначаючи, що опір або протидія

зловживанням влади являє собою

серцевину політичної опозиційної

діяльності, відомий німецький

дослідник Г. Оберройтер наголошує,

що не всякий опір можна назвати

сьогодні політичною опозицією,

а тільки політичну протидію, де

діють добре організовані суб’єкти з

конкретними політичними вимогами

або навіть програмами, що містять

одночасно високий альтернативний,

евристичний і протестний потенціал,

направлений проти політики діючої

влади. Таким чином, “про цивілізовану

опозицію можна вести мову

тільки тоді, коли суперечності між

більшістю та меншістю ґрунтуються

на фундаментальній єдності по цей і

другий бік альтернативи й не ставлять

під загрозу основи конституційної,

політичної та правової систем”

151

Урок для України полягає в тому,

що за демократії системна опозиція

та влада розділяють загальні базові

цінності суспільства й дискутують

по тактичним питанням і шляхам

досягнення спільної мети, в той

час як позасистемна опозиція та

влада відстоюють принципово різні

цінності суспільства та дискутують

по стратегічним питанням

загальнодержавного курсу. Як зазначає

Л. Тимофєєва

152

, політична взаємодія

влади і системної опозиції обов’язково

має дві фази або специфічні форми,

що змінюють одна одну - конфліктний

дискурс (дебати, спори, критичне

обговорення (двостороння критика) і

дискурс узгоджень (переговори, круглі

столи, пакти). Політична взаємодія

влади і позасистемної опозиції має

лише одну фазу - конфліктний дискурс

(дебати, спори, критичне обговорення

(двостороння критика), який

призводить лише до загострення (коли

єдиним виходом стає пригноблення

однієї сторони іншою).

Таким чином, у демократичних

країнах опозиція є формою

цивілізованого протистояння

політичних програм, курсів, поглядів,

а в результаті політичного дискурсу

влади і опозиції вирішуються два

істотні завдання: проводиться

вільна непримусова експертиза

політичного курсу і поточних

проблем; конструюються шляхи і

способи їх вирішення, альтернативні

проекти майбутнього розвитку країни.

Тим самим створюється так званий

«механізм політичних гойдалок»,

в основі якого лежить принцип

збереженняекономічного і політичного

балансу. Створюючи труднощі для

діяльності третіх партій, відсікаючи

їх від влади, двопартійна система

ставить надійний бар’єр на шляху

радикально налаштованих сил як зліва,

так і справа. Динаміка електорального

суперництва вимушує обидві партії

зрушуватися до центру політичного

спектру, спонукаючи лідерів кожної

з них стримувати екстремістів і у

власних лавах

153

В умовах же України як БЮТ по

відношенню до Партії регіонів, так

і Партія Регіонів по відношенню до

БЮТ є позасистемною опозицією,

не схильною до дій в рамках

“демократичного коридору”: обміну

обґрунтованими позиціями, поглядами

відповідно до своїх переконань з

дотриманням певних правил і процедур

демократії з метою знаходження

компромісу та ухвалення важливих

політичних рішень по соціально-

значущих проблемах. А новий виток

гонки політичного протистояння

середини - кінця березня 2007 р.

151

Oberreuter Н. Parlamen-tarische Opposition. Ein intemationaler Vergleich. Hamburgh 1975. - 430

p, р. 134

152

Тимофеева Л.Н. Власть и оппозиция: взаимодействие, взаимоограничение, взаимо-контроль,

коммуникация. Монография. М.: Изд-во РАГС, 2004.-241 с, с. 124

153

Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолидации //

Международная экономика и международные отношения. – 1995. - № 6. – С. 87 – 95, с. 92

свідчить, що й надалі головною зброєю

українських партій, що потенційно

мають скласти двопартійну систему

залишаються ультимативність та

політичний шантаж, що ніяк не

співвідноситься з демократичними

вимогами пошуку компромісу й

порозуміння. Тому Україні дійсно

загрожує така двопартійна система,

яка призведе не до зближення

політичних сил, поміркованості й

злагоди в суспільстві, а до нарощення

протистояння, стану “холодної

громадянської війни” й загрози

територіальної цілісності країни.

Як свідчить політична теорія та

практичний досвід інших країн, для

ефективного розвитку і функціонування

демократичної партійної системи

необхідно принаймні три неодмінні

умови. По-перше, наявність

компактної групи порівняльна стійких

і впливових політичних партій-

лідерів, які складають кістяк системи

і постійно взаємодіють між собою і

державними структурами з приводу

здійснення влади. По-друге, наявність

вироблених в ході цієї взаємодії

писаних і неписаних юридичних

і заснованих на традиції правил

політичної діяльності, що дозволяють

кожній з партій представляти і

захищати конкретні суспільні інтереси

і в той же час забезпечувати політичну

і соціально-економічну стабільність

всього суспільства. І по-третє,

наявність певної політичної основи

толерантної міжпартійної взаємодії

на базі принципового консенсусу

щодо фундаментальних суспільних

цінностей.

Розмежування ж основних

політичних сил українського

парламенту відбувається саме не

ціннісному рівні, коли принципово

різними є фундаментальні суспільні

цінності, що сповідуються й

відстоюються нашими регіоналами

та їх опонентами. Ціннісні критерії

розмежування як українського

суспільства, так і його політичної

еліти визнаються більшістю

незаангажованих дослідників,

публікації з цього приводу з’являються

мало не щодня

154

За таких умов політичні сили,

що могли б скласти каркас

двопартійної системи в Україні є

скоріше не демократичними (як це не

парадоксально навіть по відношенню

до партій демократичного блоку, що

не виявляють демократичної сутності

– прагнення до компромісів і взаємних

поступок ), а за визначенням Р.Каца та

П. Мейєра – “картельними”. “Картельні

партії” з’являються перш за все там,

де спостерігається зміна відносин між

політичною партією з громадянським

суспільством і державою, посилена

підтримка діяльності партій з боку

держави, державно-партійний

патронаж, тому їх можна назвати

партіями влади (справді, і Партія

Регіонів, і “Народний Союз “Наша

Україна”, і БЮТ – яскраво виражені

партії влади). За “картельних партій”

суттю демократії стає перетворення

виборців з джерела влади на

обивателя, зобов’язаного обирати з

фіксованого числа політичних партій,

які конкурують за можливість зайняти

урядові пости і узяти відповідальність

на майбутніх виборах за урядову

діяльність. Таким чином, «демократія

стає публічним підлещуванням до

еліт, а не включенням населення у

виробництво політичної стратегії”

155

Зрозуміло, що загрозлива

двопартійність по українські

ґрунтується на стійких ціннісних

154

див: Бортніков В. „Розмежування” в Україні в контексті ціннісної ідентифікації населення

/ / Політичний менеджмент, 2007 – № 1, Мацієвський Ю. Між авторитаризмом і демократією:

політичний режим після „помаранчевої революції” / Політичний менеджмент. – 2006. - № 5,

Михальченко М., Шайгородський Ю. Цивілізаційна чи ціннісна розколотість України? / Політичний

менеджмент, 2006 № 6

155

Кац Р., Мэир П. Изменяющиеся модели партийной организации и партийной демократии:

возникновение картельных партий // Партии и выборы. Хрестоматия. / РАН. ИНИОН. Московский

государственный институт международных отношений (университет) МИД РФ; Отв. ред. и сост. Н.

В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина. – Ч. 1. – М.: ИНИОН, 2004, с. 26.

орієнтаціях двох субтериторіальних

громад країни, поки що далеких від

демократичних ідеалів. Як визнають

Ю. Шайгородський та К. Меркотан,

“при безсумнівному посиленні

ролі партій у сучасних політичних

процесах, говорити про якісні зміни

найближчим часом важко. Зміна

сутнісної складової політичних партій

– питання історичної перспективи,

а вона значною мірою залежить від

того, наскільки послідовно будуть

проводитися суспільні, політичні

реформи”

156

Єдиним інститутом, котрий за такого

політичного протистояння мав би

стати інтегратором об’єднання країни,

стримувачем радикалізації політичних

сил є Президент України. І дійсно В.

А. Ющенко ініціював підписання

“Універсалу національної єдності”,

який мав всі шанси стати українським

“пактом де Монтойя”. Президент

одразу по закінченні парламентських

виборів 2007 року закликав до широкої

коаліції. Однак суспільство вкотре не

розгледіло і не сприйняло принциповий

для утвердження демократії крок

Президента. Як видно, дуже важко

залишатися єдиним справжнім

демократом в державі, де навіть ті, хто

називає себе демократами не бажають

“на одному кілометрі” сідати за стіл

переговорів з опонентами.

Вже наш власний український досвід

доводить, що неможливо творити

демократію попираючи демократичні

норми. Обраний на хвилі ейфорії

боротьби з кучмізмом, Президент

зіткнувся з реальною проблемою

революційної доцільності, що руйнує

правові основи держави, а відтак

і демократію. Створилися умови,

коли демократичні перетворення

починають суперечити процедурному

характеру демократії, яка базується

на чіткому дотриманні всіх правових

вимог політико-управлінських дій.

Риторика продовження боротьби із

“злочинною владою”, абсолютно

несумісна з демократичною

поствиборчої практикою державного

управління примусила Президента

весь час виступати на боці однієї з

політичних сил, замість того, щоб

виступати Верховним Арбітром нації,

що знаходиться “над схваткою”,

відстоює інтереси всіх українців, а не

тільки тих, хто поділяє помаранчеві

ідеали. Така позиція Президента

автоматично поставила його в

умови безальтернативного вибору

– або вдатися до жорсткої автократії

у боротьбі з реваншизмом, або

запровадити дійсно демократичні

форми управління й наразитися на

небезпеку перемоги реваншизму.

Значна частина суспільства, особливо

з числа прибічників Майдану та

найближчого оточення глави держави

вимагала й вимагає від нього якраз

першої моделі політичного управління.

Знову й знову лунали заклики до

“гуркоту барабанів”, “походу на

Київ”, “нового Майдану” та інших

радикальних політичних дій. І наш

Президент не встояв перед спокусою

“царювання”, принаймні в пакеті

законопроектів, що В. А. Ющенко

подав до Верховної Ради України на

початку 2008 р. є пропозиції наділення

нині діючого президента такими

повноваженнями (щодо створення

власних, тобто підпорядкованих

виключно президенту військових

формувань – “президентської гвардії”;

щодо скріплення підписом глав

місцевих адміністрації всіх рішень

органів місцевого самоврядування

для набуття ними чинності, щодо

перерозподіл на користь президента

повноважень в новій редакції “Закону

про Кабінет Міністрів України”, щодо

введення до складу РНБО глав обласних

державних адміністрацій з одночасним

фактичним підпорядкуванням уряду

Раді нацбезпеки тощо), що значно

перебільшують обсяг повноважень

Л. Кучми (авторитаризм якого й

спричинив помаранчову революцію).

156

Політичні партії України: В 3 т. / Ю. Шайгородський (уклад.) — К. : Украінський центр

політичного менеджменту, 2005. — Т. 1. – 876с, с.

28.

Між тим, до проблем ціннісного

розколу в Україні додалася й проблема

недосконалої конституційної

інженерії (за терміном Дж. Сарторі),

коли в результаті прийняття змін до

Конституції України ми отримали

багатопартійну систему пропорційного

представництва з президентсько-

парламентською формою державного

режиму, принципова несумісність

яких є науково доведена такими

сучасними класиками політичної

науки як М. Дюверже, Дж, Сарторі,

М. Уоллерстайн, Х. Лінц, Д. Горовіц,

С. Мейнверінг, А. Лейпхарт та ін. За

останню чверть ХХ ст.. з усіх країн

сталої (безперервної) демократії лише

чотири характеризується як суто

президентські (США, Колумбія, Коста-

Ріка, Венесуела), дві – президентсько-

парламентські (Франція та Фінляндія)

і одна змішана або проміжна

(Швейцарія)

157

Дослідники пояснюють це певною

двовимірністю посади президента,

котрий, з одного боку, - глава держави і

представник усього народу, а з іншого,

- обстоює конкретний партійний

політичний вибір. В такому випадку, за

твердженням Х. Лінца, у всенародно

обраного президента виникає відчуття,

що він “єдиний обраний представник

усього народу, і пов’язаний з тим

відчуттям ризик, що президентові

буде властива тенденція плутати своїх

прихильників із народом “узагалі”.

Внаслідок плебісцитного компо-

ненту, імпліцитно притаманного

президентській владі, президент,

напевне, дратуватиметься, поставши

перед перешкодами та опозицією.

Розчарувавшись, він може відчути

спокусу визначити свою політику

як відображення волі народу, а

політику опонентів трактуватиме

як егоїстичні проекти вузьких

інтересів… президент, розчарований

непоступливістю законодавців,

відчує спокусу мобілізувати

народ супроти начебто олігархів і

особливих інтересів, одноосібно

як трибун народу претендувати на

демократичну легітимність і спонукати

своїх прихильників до масових

демонстрацій”

158

Таким чином, подібна система

містить в собі потенційно загрозливий

антагонізм, який перетворює

політичний процес на агресивне

протистояння, оскільки “те, що

в парламентській системі було б

урядовою кризою, у президентській

системі може стати повномасштабною

кризою режиму”

159

. Отже,

“президентські системи загалом менше

сприяють розвиткові демократії,

ніж парламентські системи, і їхні

невигоди стають ще більшими за умов

багатопартійності

160

. Для політично

поляризованих суспільств (зокрема,

України) особливо важливим є

висновок А. Лейпхарта: “скрізь, де є

значні розбіжності, парламентсько-

пропорційні системи майже незмінно

демонструють найкращі результати,

особливо у відношенні представництва,

захисту інтересів меншин, активності

виборців тощо”

161

України потрібен свій “Новий

курс”. Курс запобігання надуживання

як політичними, так й економічними

свободами. Курс розширення й

зміцнення середнього класу як

основи незворотності демократичного

розвитку. Його інтуїтивно намагався

прокласти Віктор Ющенко,

проголошуючи на початку свого

президентства тезу про відділення

влади від бізнесу, ініціюючи “Універсал

національної єдності”.

157

Мейнверінг С. Президентська система, багатопартійні системі і демократія: складне рівняння.

/ Демократія. Антологія /Упоряд. О. Проценко, – К.: Смолоскип, 2005. – С. 834 – 861, с. 840.

158

Лінц Х. Президентська система і парламентаризм / Демократія. Антологія /Упоряд. О.

Проценко, – К.: Смолоскип, 2005. – С. 802 – 827, с. 811,813

159

там же, с. 814.

160

Мейнверінг С. Президентська система, багатопартійні системі і демократія: складне рівняння.

/ Демократія. Антологія /Упоряд. О. Проценко, – К.: Смолоскип, 2005. – С. 834 – 861, с. 840

161

Лейпхарт А., Рейнолдс Е., Рейллі Б. Посібник з виборчих систем / Інститут IDEA/ – Stock-

holm. – http://www.int-idea.se, с. 433.

На жаль, ключове рішення

української демократії так і

залишилося нереалізованим, а

основні помаранчеві політичні партії

ретельно контролюються олігархією.

Зокрема, як зазначає газета “Сегодня”,

фінансування партії регіонів

забезпечується за рахунок коштів

видних “регіоналів”, найголовніший з

яких – це звичайно ж Рінат Ахметов.

Генеральними спонсорами БЮТу

називають Олександра Фельдмана

(АВЭК), Богдана Губського, братів-

банкірів Сергія й Олександра Буряків

(“Брокбізнесбанк”), Таріела Васадзе

(АВТОЗАЗ), Костянтина Жеваго

(“Фінанси і кредит”, Полтавський

ГОК), Олександра Абдулліна (“Гермес

інвест холдинг”), Євгенія Стрибаву

(“Гаврилівські курчата”), Андрія

Верьовського (ЗАТ “Соняшник”, ТОВ

“Агроэкспорт”, ТОВ “Холдінвест”,

ТОВ “Украгроекспорт”), Наталію

Королівську (“Луганськхолод”).

Генеральним спонсором “Народного

союзу “Наша Україна” називаються Ігор

Коломийський, Сергій Тарута Віталій

Гайдук, Петро Порошенко, Олександр

Третьяков, Микола Мартиненко,

Євген Червоненко

162

З “придбанням”

же для “Народної самооборони”

Юрія Луценка Давидом Жванією

партії “Вперед Україно!” і входження

її до мегаблоку “Наша Україна –

Народна самооборона” всі переможці

дострокових парламентських виборів

в Україні де-факто виявилися

закритими акціонерними політичними

товариствами крупного українського

капіталу. Отже, риторичним

залишається запитання “чиї інтереси

(олігархів чи середнього класу України)

будуть відстоювати у парламенті ці

політичні сили”. Адже саме олігархи є

“замовниками музики” на дострокових

парламентських виборах.

За таких умов дострокові

парламентські вибори не тільки не

могли подолати політичну кризу, а

виявилися лише здатними загострити її,

оскільки обраний спосіб виходу з кризи

не зачіпає причин, що її породжують

– надуживання політичними та

економічними свободами з боку

олігархічних угрупувань та політичних

партій великого українського капіталу.

Маловірогідною (після того, як

Віктор Ющенко особисто формував

першу десятку виборчого списку

демократичного мегаблоку, а особливо

пісял подання згаданого вище

пакету законопроектів з намаганням

фактично керувати урядом) є й

ситуація з перетворенням нашого

президента на українського Рузвельта.

Адже для цього йому необхідно

повернути на шлях демократії та

повстати проти олігархів, в тому

числі проти власної коаліції. Лише

у такий спосіб він може сподіватися

на широку підтримку українського

середнього класу, малочисельність

й політична несформованість якого

давно у вітчизняному політикумі стає

предметом недоречності!

Між тим теорія та світова практика

свідчать, що в Україні є всі передумови

створення моделі “недосконалого

біпартизму” (системи двох з половиною

партій) із загрозливою тенденцією

поглиблення національного розколу

аж до розвалу держави. За таких умов

шлях до демократії в нашій державі

лежить лише в площині політичних

домовленостей, підтриманих всіма

провідними парламентськими силами

– Партією Регіонів, БЮТом та “Нашою

Україною”, взаємних поступок

та компромісів (виокремлення

тем, заборонених до політизації

на сучасному етапі, наприклад,

двомовність, ОУН-УПА, федералізація,

НАТО, тощо), загальнодержавного

тривалого переговорного процесу,

наслідком якого має стати пакт еліт

як взаємне узгодження стратегічних

орієнтирів демократичного розвитку

країни та домовленість діяти виключно

в правовій площині “демократичного

коридору”.

162

Чаленко О. $5.000.000 за значок депутата. Обзор политических предложений ведущих

“игроков рынка” // Сегодня. – 2997. – 9 липня. – http://www.segodnya.ua/news/255091.html.

Розділ ІІ.

СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ

ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

В УМОВАХ РІЗНИХ МОДЕЛЕЙ

ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ

2.1. Сутність, структура та особливості партійних систем

олітичні партії є базовим не-

від’ємним інститутом демо-

кратії. В сучасному світі неможливо

знайти жодної демократичної країни,

в якій були б відсутні ці інститути

агрегації та артикуляції інтересів

громадян.

Політична наука схильна

вважати, що “Демократія є одним з

найдосконаліших винаходів людства

й безумовною цінністю нашого часу.

В той же час це неймовірний фантом,

що подекуди перетворюється на об’єкт

ледве не релігійного поклоніння; мету,

що оправдовує най неочікувані й не

завжди беззаперечні засоби; свого роду

знак відмінності, відсутність якого

інколи стає підставою для виключення

з “кола обраних”. Її цінність не підлягає

сумніву, адже наявність демократії

означає, що люди у відповідному

суспільстві – кожен окремо й всі разом

– зуміли реалізувати своє священне

право вибору”

Однак демократія вимагає не

простого існування політичних партії,

а їх взаємодію, певні загальноприйняті

“правила гри”, процедури партійної

діяльності та доступу партій до влади –

всього того, що носить назву партійної

системи.

Рівень демократії безпосередньо

пов’язаний з партійною системою,

оскільки “партійна система виникає

на якісно визначеній стадії розвитку

багатопартійності, коли певна

сукупність партій встановлює

стійкий і стабільний зв’язок з

електоратом, представляючи інтереси

значної частини виборців у системі

державної влади, бере участь у її

здійсненні чи впливає на цей процес.

Багатопартійність - це лише партійно-

політичне поле, на якому виростає під

впливом конкретних умов і факторів

визначена в кількісному і якісному

відношенні партійна система,

що виступає формою вираження

інтересів і цінностей громадянського

суспільства в системі державної влади.

Якщо багатопартійність відбиває

виникнення і становлення демократії,

то утвердження партійної системи є

свідченням стійкості і стабільності

демократії, концентрованою формою

якої і виступає партійна система”

Як зазначає Ю. Шайгородський,

створення стабільної партійної

системи, - це, з одного боку, складний

і тривалий процес формування та

виокремлення різних політичних

течій, з другого – розповсюдження

відповідних політичних цінностей та

сприйняття їх населенням. Українські

партії перебувають у стані пошуку

ефективної ціннісної парадигми

сучасності, саме цим, на наш погляд,

пояснюється таке їх розмаїття

Діапазон трактувань поняття

“партійна система” надзвичайно

широкий: від обмеження партійної

системи лише взаємовідносинами

між самими партіями до встановлення

зв’язку з усією системою владних

відносин у країні.

Наприклад, німецькі дослідники

У.Андерсен і В.Войке пропонують

досить вузьке трактування партійної

системи як “взаємопов’язаності

відносин між сукупністю партій”

Натомість Ю.Шведа вважає що,

“партійна система представляє собою

організований за участю партій

спосіб реалізації політичної влади і

Теория и практика демократии. Избранные тексты. / Пер.с англ.под ред. В. Л. Иноземцева,

Б.Г.Капустина. – М.: Ладомир, 2006. – 496 с, с. ххііі.

Дунаєва Л.М. Партійна система в умовах модернізації суспільства: світовий досвід і Україна.

Дис. канд. політ. наук. – К., 2001. – С. 191

Політичні партії України: В 3 т. / Ю. Шайгородський (уклад.) — К. : Украінський центр

політичного менеджменту, 2005. — Т. 1. – 876с, с. 16.

Handwurterbuch des politischen Systems / Hrsg. U. Andersen, W. Woyke. – Opladen: Leske + Bu-

drich, 2003. – 808 р., с. 472.

є важливим структурним елементом

політичної системи суспільства”

Партійна система, за визначенням

російського дослідника А. Мельвіля,

– це політична структура, складена з

самостійних, але взаємопов’язаних

елементів – партій. В кожній конкретній

країні вона характеризується: кількістю

партій; соціально-політичними та

правовими умовами їх діяльності;

типом електоральної системи та

кількістю виборців; особливими

параметрами – розмірами, специфікою

побудови партій, умовами коаліційної

політики; реальними можливостями

доступу партій до влади

Однак, М.Примуш зауважує, що

партійне представництво в парламенті

не є достатньою підставою для

віднесення партії до партійної системи.

У партійну систему включаються

лише ті з них, що дотримуються

політичних і правових норм, беруть

участь у розподілі влади, впливають на

її здійснення й у такий спосіб дійсно

представляють інтереси виборців у

системі державної влади. “Партії,

що втрачають функціо-нальність,

здатність здійснювати представництво

інтересів виборців у системі державної

влади, адекватно реагувати на

суспільні потреби, ідуть із політичної

арени, структур влади і партійної

системи, їхнє місце займають партії,

які користуються довірою виборців

і мають повну функціональність“, –

зазначає М.Примуш

Партійна система як і будь-яка

інша не спроможна існувати поза

відносинами між її структурними

елементами, стійка взаємодія яких

і породжує цю систему. Тому є

необхідним детальний аналіз типології

та елементів партійної системи, які

забезпечують її функціонування,

визначають її структурні власти-

вості. Від стійкості цих елементів

залежить стабільність зв’язку між

органами влади та партіями, зрілість

партійної системи в цілому. Зміна

структурних елементів призводить до

зміни конфігурації партійної системи,

до зміни характеру владно-партійної

взаємодії. У партології вироблено

чимало підходів до вивчення

структурних властивостей партійних

систем, що дозволяє поєднувати, як

специфічні теоретичні, так і емпіричні

методи для отримання якісних

результатів дослідження.

Насамперед, це стосується

дослідження формату партійної

системи. Важливим при цьому є

використання якісних характеристик,

які враховують, скільки партій бере

реальну участь у політичній боротьбі і

формуванні інститутів державної влади.

Так, “батько” партології М.Дюверже

виділяв однопартійні (неконкуретні)

системи, які поділяються на деспотичні

та демократичні різновиди, і

багатопартійні (конкурентні) – з однією

домінуючою партією, двопартійні та

мультипартійні системи

Згідно з класичним поділом,

запропонованим вперше у 1976 р. Дж.

Сарторі у відповідності до кількості

партій-суперниць та ідеологічної

дистанції між ними існує сім типів

партійних систем: два крайніх

полярних типи систем – однопартійна

та атомізована, і п’ять проміжних

– система з домінуючою партією,

із партією-гегемоном, двопартійна

система, поміркований та радикальний

плюралізм

Для “однопартійної” системи

властива наявність єдиної легальної

партії, структури якої зрослися з

державним апаратом і домінують

в нім. Дана система, найчастіше,

встановлюється за авторитарного

Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. Посібник. – Львів: Тріада

плюс, 2004. – 528 с, с. 17.

Категории политической науки. Под ред. Мельвиля А. Ю. – М.: МГИМО(Университет);

«Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 656 с, с. 309.

Примуш М. Історія і теорія політичних партій. – Донецьк: КИТИС, 2000. – 258 с, c. 27

Дюверже М. Политические партии. / Пер. с франц. – М.: Академический Проект, 2002. - 538 с,

c. 234.

Sartory G. Parties and Party Systems: A Framework for Analysis. –Cambridge: Cambridge University

Press, 1976. – 204 р, c. 64.