Афонін Е.А., Лісничий В.В., Радченко О.В. (ред) Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в процесі політичної модернізації
Подождите немного. Документ загружается.
як “процес, за допомогою якого партії
зміцнюються, набувають значення
і стійкість. Інституціоналізація є не
тільки процес, але і властивість, або
стан. Як властивість, вона може бути
визначена як ступінь матеріалізації
партії в суспільній свідомості,
внаслідок чого вона існує незалежно
від власних лідерів, регулярно
залучаючись в значущі моделі
поведінки”
125
. Інституціоналізація,
таким чином, є певним інтегральним
показником, сумою чинників, що
впливають на становлення партії як
значущого політичного інституту.
Отже, зміни, що відбуваються
в житті сучасного суспільства та
зумовлені ними нові тенденції
в розвитку партій спричинили
неоднозначне ставлення теоретиків
політики до проблеми державно-
владної діяльності політичних партій,
їх ролі в суспільстві і державі і
самого існування. Деякі дослідники,
виходячи з того, що характерними
рисами демократичного процесу є
його протікання в політичних партіях,
союзах, парламенті та позбавлення
громадян можливості активно впливати
на політичний процес, відведення їм
ролі пасивного глядача вважають за
необхідне створити певні противаги
126
[Політологічний енциклопедичний
словник: Навч. Посіб. Для студентів
вищих навч. Закладів. –К.: Генеза,
1997.- 400 с, с 161]. Висувається ідея
розвитку неформальних структур,
в яких би відбувалось обговорення
найважливіших політичних питань
та вироблення ідеалів соціально-
політичного життя, як альтернативних,
з метою нейтралізації інститутів,
що мають потенціал панування,
перш за все партій та стимулюючого
впливу на їх політичну та державно-
владну діяльність. Інші висловлюють
припущення, що партії поступово
зникнуть із політичного життя,
аргументуючи це тим, що завдяки
подальшому розвитку засобів
комунікації стане можливим перехід
до прямої демократії. Проте, на думку
авторів, такий висновок є передчасним.
Вірогідною є подальша трансформація
партій, але не їх зникнення. Аналіз
реальної ситуації показує, що політичні
партії зберігають важливе значення
в якості головних інструментів
реалізації влади і управління,
центрального елемента виборчого
процесу. Про це свідчить і той факт,
що в другій половині 70-х - початку
80-х років в Греції, Іспанії, Португалії
в процесі переходу від авторитарних
режимів до демократичних саме партії
стали одними з найбільш активних
інститутів, які сприяли утвердженню
нових політичних систем. Отже, значні
зміни, що відбуваються із партіями
і партійними системами вписуються
у контекст загальної трансформації
політичних систем.
Зазначені тенденції розвитку
політичних партій, головним виявом
яких стало їх зростаюче прагнення до
здійснення державної влади та життєві
реалії, що вказували на подальше
зрощування політики і управління
стали причиною падіння популярності
концепції дихотомічного розподілу
політики і адміністрації, на зміну якій
прийшла ідея комплементарності. Її
автори стверджували, що державна
політика – це безперервний процес,
а її формування невіддільне
від виконання… Політики і
адміністратори беруть участь і
в тому, і в іншому
126
, розглядали
державне управління як політичний і
колективний процес
127
, підкреслювали
політичну роль управлінців
128
. Отже,
прибічники даної моделі вказали на
існування тісного між формуванням
політичного курсу та його реалізацією
через систему виконавчої влади,
охарактеризували виконавчу діяльність
як політичну. Найбільш конкретно
ідею комплементарності сформулював
125
Джанда К. Сравнение политических партий: исследо-вание и теория // Современная
сравнительная политология. Хрестоматия. М., 1997. – с. 94
126
Friedrich, C.J. “Public policy and The Nature of Administrative Responsibility”, in Friedrich, C.J.
and E.S.Mason (eds.), Public policy, Cambridge, MA: Harvard Universiti Press. 1940. – 312 р
127
Simon, H., Smithburg D. V. Thompson, Public administration, (Alfred A. Knopf). 1950. - 391 р
128
Stein, H Public administration and Policy Development, Harcourt, Brace and Co. 1952. -501 р
Сейр: “Державне управління,
здійснюване органами виконавчої влади
– один із найважливіших політичних
процесів. Здійснення дискреційних
повноважень, вибір пріоритетів
– типова і все більш значима функція
управлінців: таким чином вони
беруть активну участь у політичній
діяльності
129
. Таким чином, модель
комплементарності стала кращою
альтернативою концепції розподілу
формування політичного курсу та його
реалізації. Даний підхід обумовлює
необхідність виявлення політичної
місії представників виконавчої
влади та державно-управлінської
ролі політиків, державно-владної
суб’єктності окремих політичних
інститутів, передусім політичних
партій.
Отже, сучасні дослідники,
характеризуючи особливості
трансформації партій в умовах
“постмодерністського” суспільства,
відмічають, що подальший розвиток
партій відбувається у напрямку
неухильного зростання їх прагнення
до розширення масштабів участі
у державно-владній діяльності.
Функціонування партійних організацій
підпорядковується головній меті –
забезпечення партійній еліті доступу
до державної влади.
Науковці вказують на процес
формування нових моделей партій
і відповідних способів формування
та реалізації ними державно-владної
суб’єктності, що пов’язано із кризою
довіри до традиційних партій. Як
в західних демократіях, так і в
посттоталітарних країнах виникають
“нові” партії, які, на відміну від
традиційних, забезпечують собі
можливість здійснювати державно-
владні функції не шляхом розвитку
організаційних структур та соцільного
представництва, а через мобілізацію
та використання значних фінансових
ресурсів. У зв’язку з цим постає
проблема протидії даній тендеції. У
якості головного засобу протидії західні
теоретики пропонують створення
альтернативних політичних інститутів,
які б здійснювали стимулюючий вплив
на партії, що знаходяться при владі.
Період становлення українських
політичних партій та партійної
системи є нетривалим за історичними
мірками. Однак, ще на етапі свого
становлення українські партії, з
одного боку, вже втілюють низку
рис постмодерністських політичних
партій, що функціонують в західних
країнах, а з іншого – створюють
власні моделі і відпрацьовують нові
методи діяльності в державно-владних
інституціях, що є підгрунтям науково-
теоретичних досліджень українських
фахівців
Так, О. Радченко, спираючись
на особливості виникнення та
формування політичних партій в
Україні (що суттєво впливає на
особливості поведінки партій у
політичному середовищі) пропонує
вирізняти класичну, персоналізовану,
харизматичну, галузеву, олігархічну або
кланову, корпоративну та технологічну
моделі політичних партій
130
.
Так, класична модель передбачає
еволюційне довготривале в часі
викристалізування певних політичних
інтересів, навколо яких „знизу догори”
починають виникати громадські
гуртки, що врешті решт об’єднуються
в партійну структуру для лобіювання
вирішення цих політичних інтересів.
В партії, створеній за класичною
схемою, політичні лідері генеруються
в процесі еволюції партії поступово
перетворюючись із неформальних
лідерів мас у формальних
(харизматичних) лідерів партії.
Характерним прикладом створення
партії за цим зразком є Народний Рух
України періоду 1989-1994 рр.
Політична практика сьогодення дає
підстави стверджувати, що класична
модель створення політичної партії
є скоріше винятком, аніж правилом.
Сучасна політична дійсність свідчить
про широке застосування інших
129
Stein, H Public administration and Policy Development, Harcourt, Brace and Co. 1952. -501 р, рр.
102 – 105
130
Радченко О. Технологія партійного будівництва: Теорія і практика. – Луганськ,: Райдуга, 2007
р. – 160 с.
моделей партійного будівництва,
зокрема:
Персоналізована модель, яка
передбачає формування партійної
структури „зверху вниз” під
конкретного лідера. Якщо цей лідер
є близьким до влади (розпорядником
певної частини адмінресурсу)
формування партії відбувається за
допомогою владних важелів. Лідер
визначає певне коло наближених
осіб, які від його імені рекрутують в
регіонах впливових посадовців, що
в свою чергу, примушують нижчих
посадовців як очолювати, так і
формувати партійні лави. Здебільшого
зростання кількості членів такої
партії є примусовим і відбувається за
допомогою адмінресурсу.
Якщо такий лідер є представником
великого капіталу, що не має вільного
доступу до владних кіл, формування
партії відбувається за допомогою
фінансового стимулювання. Партійні
функціонери зверху до низу
„купуються” за відповідне фінансове
забезпечення й працюють, поки таке
забезпечення їх задовольняє.
Практично-політична ефективність
таких партій є найнижчою. Успіху
така партія може досягти виключно за
умови використання її як технологічної
машини реалізації сучасних виборчих
технологій та тотального фінансування
(дій, заходів, акцій, членства тощо).
Генеральною метою такої партії
завжди є досягнення головної мети її
персоналізованого лідера, причому
його особиста мета може бути й
не пов’язана з безпосередніми
виборами (наприклад, входження
у коло осіб, наближених до влади,
посада у виконавчій владі, управління
корпоративним чи державним майном,
участь у розподілі сфер впливу тощо)
Харизматична модель означає,
що партія формується під лідера з
сильними харизматичними якостями і
на перший погляд здається варіантом
персоналізованої моделі. Однак
принципова різниця полягає в тому, що
в харизматичній моделі формування
партії відбувається в двох одночасних
напрямках – як „згори”, так і „знизу”.
Під харизматичного лідера не
„заганяють” членів партії, навпаки,
рекрутування йде на вільній основі й
під знамена харизматика добровільно
йде значна кількість громадян. Така
партія е найефективнішою в практично-
політичній площині і досягає успіху з
тим меншими ресурсами, чим вищий
рівень харизматичності її лідера.
Генеральною метою такої партії завжди
є утвердження лідера на найвищій
державній посаді.
Галузева модель передбачає
створення партійної ієрархії у
відповідності до існуючої ієрархії
владних відносин всередині певної
галузевої структури (наприклад у
системі транспорту, освіти, медицини
тощо). Керівник відповідного рівня
галузевої структури (центрального,
регіонального місцевого) автоматично
стає керівником відповідного рівня
партії цієї моделі, а перша особа галузі
– лідером партії. Яскравим прикладом
партії такого типу було всеукраїнське
об’єднання „Жінки за майбутнє”, яка
формувалася у вертикалі державного
комітету, управлінь та відділів сім’ї
і молоді виконавчої гілки влади.
Генеральною метою галузевих
партій, як правило, є лобіювання на
державному рівні галузевих інтересів.
Корпоративна модель виникає
на підставі певних корпоративних
інтересів, наприклад регіональних,
релігійних тощо. Така партія може
мати яскраво виражену регіональну
специфіку й мати вузько регіональний
вплив (українська морська партія),
або екстраполювати свої інтереси на
територію всієї держави (донецька
експансія партії регіонів).
Вузькоспеціалізована модель
означає партійне будівництво
на основі спільних інтересів
вузькоспеціалізованої громадської
групи – інвалідів, пенсіонерів, медиків
(партії захисту інвалідів, партії медиків
„Пульс України”, партія захисників
Вітчизни тощо). Генеральна мета
такої партії – лобіювання інтересів
вузькоспеціалізованих груп громадян.
Як правило, подібні партії маловпливові
та низькоефективні.
Олігархічна або Кланова
модель передбачає створення
партії як інструменту політичного
обслуговування кланових інтересів,
засіб тиску на владу та доступу до
влади, захисту від переслідування за
злочинні дії. Генеральна мета такої
партії – захист кланових інтересів.
Залишаючись за формою елементом
громадянського суспільства, така
партія фактично є руйнівним фактором
для громадянського суспільства.
Особливо небезпечною для самого
існування демократії є такий різновид
кланової моделі, як партія влади, коли в
якості партійного контингенту, апарату
функціонерів та керівних органів
партії виступають представники влади,
бюрократичного державного апарату,
зацікавлені лише в безперешкодному
використанні та утриманні влади.
Технологічна модель є політичним
бізнес-проектом. Замовник
– майбутнє керівництво партії –
наймає високопрофесійну команду
політтехнологів, які на підставі
широкомасштабних досліджень
виявляють привабливу електоральну
нішу та відповідний базовий сегмент
електорату, під цінності якого
формується політичний міф. За
умови достатнього професіоналізму
технологів та достатньої ресурсної
бази, така модель може бути досить
успішною (приклади – партія зелених
України, Команда озимого покоління).
Не зважаючи на відносну молодість,
українська вітчизняна партологія
має численні дослідження як суто
теоретичного, так і теоретико-
прикладного характеру. Як зазначив
О.Дергачов: “За короткий період
Україна пройшла шлях від твердої
однопартійності до гіпертрофованої
багатопартійності. Перший етап його
був пов’язаний з утвердженням у
країні ідеологічного і політичного
плюралізму, а також із протистоянням
ідей національної незалежності
і демократії, з одного боку, та
радянської москвоцентричної
ментальності - з іншого. У цій боротьбі
враховувались переважно суспільні
настрої, емоційний стан населення,
а не глибинні його інтереси. Дуже
велику роль відігравали зовнішні
фактори. Внаслідок цього гасла були
важливішими за детально розроблені
програми, а загальнополітичні
питання повністю домінували над
економічними, соціальними і, тим
більше, — над проблемами конкретної
організації влади”
131
.
В таких умовах, звичайно,
спостерігається розбіжність поглядів.
Так, розділяючи в цілому становлення
української багатопартійності на три
етапи, різні дослідники визначають
різні часові проміжки та вкладають в
них різну сутність: у О. Валевського
це національно-романтичний
(неформальний) етап, період
формальної багатопартійності та етап
формування політичного центру
132
;
у Є. Бистрицького – опозиційно-
переддержавний, лояльно-державний
та передвиборний; у А. Білоуса –
передпартійний, багатопартійний та
період посткомуністичних партій
133
,
Ю. Шайгородський взагалі вважає, що
поки що рано говорити про створення в
Україні повноцінної багатопартійності,
яка “є скоріше кількісною, аніж
якісною. Так склалося, що політичні
партії виникли раніше, ніж соціальні
групи, інтереси яких вони мають
відстоювати. Тому соціальна база
більшості партій залишається на
сьогодні невизначеною”
133
. Це яскраво
видно з нашого національного
феномену існування кількох різних
партій, що проголошують однакові
гасла й навіть обирають собі
однакові назви: так, на сьогодні з 127
партій, зареєстрованих Мінюстом,
4 – комуністичні, 4 – ліберальні, 7
131
Дергачов О. Місце політичних партій у здійсненні влади в Україні // Політична думка. – 2002.
- №1. – С. 3 - 23., с.7
132
Валевський О. Ситуація історичного вибору – К.: Смолоскип, 2005., с. 13
133
Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.: АМУПП, 1997. – 200 с., с. 108
– зелених чи екологічних, 14 – соціал-
демократичних, 4 – сільських, 3 –
жіночі.
Як зазначає М. Примуш сучасною
українською специфікою є те, що
більшість з існуючих партій на сьогодні
виявилась неспроможною до створення
власної повноцінної вертикальної
та горизонтальної структури. Це
обумовлено деякими обставинами,
які випливають зі специфіки розвитку
процесу багатопартійності в Україні,
зокрема, такими, як відсутність
соціальної бази для появи партій,
доктринальним характером більшості
існуючих партій та іншими
134
.
Складність становлення партій в
Україні визнають Ю. Шайгородський
та К. Меркотан, котрі вважають,
що «при безсумнівному посиленні
ролі партій у сучасних політичних
процесах, говорити про якісні зміни
найближчим часом важко. Зміна
сутнісної складової політичних партій
– питання історичної перспективи,
а вона значною мірою залежить від
того, наскільки послідовно будуть
проводитися суспільні, політичні
реформи
135
.
М. Кармазіна переконана, що
“подальша демократизація політичного
режиму в Україні постійно вимагає
встановлення прозорих «правил гри»
у найрізноманітніших сферах життя
такого конфліктно-консенсусного
феномена, яким є суспільство…
насамперед, …визначення процедури
утворення й життєдіяльності в державі
політичних партій”
136
.
Державна регламентація діяльності
політичних партій в Україні має
передбачати декілька основних
напрямків, зокрема: відносини між
партіями; відносини і проблеми у межах
самих партій; відносини між партіями
й урядом; відносини між партіями
та державою в цілому; відносини
між партіями та громадянами;
фінансування політичних партій;
регламентація їх участі у політичній
боротьбі; фінансовий та інший
контроль за діяльністю партій; гарантія
партіям безпеки від некомпетентного і
свавільного втручання в їх внутрішнє
життя; забезпечення їм рівних умов
для політичної конкуренції.
Як показує проведене дослідження
та досвід інших країн, для ефективного
розвитку і функціонування
багатопартійної системи необхідно
принаймні три неодмінні умови.
По-перше, наявність компактної
групи порівняльна стійких і впливових
політичних партій-лідерів, які
складають кістяк системи і постійно
взаємодіють між собою і державними
структурами з приводу здійснення
влади.
По-друге, наявність вироблених
в ході цієї взаємодії писаних і
неписаних юридичних і заснованих на
традиції правил політичної діяльності,
що дозволяють кожній з партій
представляти і захищати конкретні
суспільні інтереси і в той же час
забезпечувати політичну і соціально-
економічну стабільність всього
суспільства.
І по-третє, наявність певної
політичної основи толерантної
міжпартійної взаємодії на базі
принципового консенсусу щодо
фундаментальних суспільних
цінностей, перш за все таких, які
стосуються форм власності, державного
пристрою, типу політичної влади,
прав людини тощо. Саме це становить
першочергові завдання розвитку та
становлення сучасних українських
партій.
133
Політичні партії України: В 3 т. / Ю. Шайгородський (уклад.) — К. : Украінський центр
політичного менеджменту, 2005. — Т. 1. – 876с, с. 16
134
Примуш М. Історія і теорія політичних партій. – Донецьк: КИТИС, 2000. – 258 с., с. 145
135
Політичні партії України: В 3 т. / Ю. Шайгородський (уклад.) — К. : Украінський центр
політичного менеджменту, 2005. — Т. 1. – 876с, с.
28
136
Кармазіна М. Партогенез в Україні: бажання демократизації? // Людина і політика. – 2001.
– №4. – С.26-34., с. 29
Н
инішнє затяжне політичне
протистояння в Україні,
що так і не завершилося після
вересневих виборів 2007 року, для
свого ефективного вирішення вимагає
адекватного визначення сутності
виниклого кризового загострення,
а, отже, пошуку причин, тенденцій
розвитку та шляхів вирішення подібних
кризових ситуацій іншими країнами,
що історично раніше перебували в
трансформаційних перетвореннях
на шляху до демократизації. На
наш погляд буде дуже доречним
порівняльний аналіз демократичних
перетворень у Сполучених Штатах
Америки та в сучасній Україні.
Сучасна Україна перебуває на тому
історичному циклі, який Сполучені
Штати Америки пройшли десь 230
років тому і який характеризувався
закладенням основ державності та
пошуком найбільш оптимальних
параметрів політичного режиму.
Перечитуючи класичний аналіз
американського державотворення
– “Демократію в Америці” Алексіса
де Токвіля – неважко знайти багато
спільного з нинішніми українськими
реаліями. Як Україна, так і США є
уніка-льними суспільними явищами
світової історії, адже і перша, і друга
країни доволі прискореними темпами
долали перипетії трансформаційних
пригод на шляху цивілізаційного
розвитку, на які іншим демократичним
країнам знадобилося сотні років. Разом
з тим, в політичній історії цих двох
країн є немало й природно спільного,
зокрема в характері проблем, що їх
довелося вирішувати, встановлюючи
демократію.
Досліджуючи соціальні цикли
американської та української
суспільних історій за методологією
1.5. Загрози демократичного державотворення через партійне
надуживання політичними та економічними свободами
“універсального епохального циклу”
можна висунути гіпотезу про
тісний зв’язок, між надуживанням
політичними та економічними
свободами, які почергово позначаються
у вигляді загроз на шляху до сучасної
демократії.
В контексті заявленого дискурсу
найбільший інтерес викликають
два перехідні стани суспільної
трансформації Сполучених Штатів
Америки, що датуються на 1776-83 та
1929-40-ми роками.
Історично перший перехідний
стан американської трансформації,
що перепадав на 1776-83 рр.
супроводжувався боротьбою молодої
країни за державну незалежність
від Англії. Сутнісна його природа
цілковито відбивала гостроту
принципових державно-політичних
рішень, що їх виборювала країна на
шляху до державної незалежності і
демократії.
Центральним випробуванням цього
етапу молодого державотворення,
за визначенням Токвіля, стало
“надуживання політичною свободою
громадських об’єднань”
137
, що
логічно випливало з реально набутих
політичних свобод громадян.
Саме ці політичні свободи
згодом задекларувала французька
революція (1789-94), позначивши їх
для світу як невід’ємні (природні)
права людини. Американська ж
молода демократія, випробувавши
на практиці політичні громадянські
свободи виявила своєрідну пастку
від зловживання ними та убезпечила
від неї, застосувавши в Конституції
США від 17 вересня 1787 р. принцип
розподілу єдиної державної влади
на гілки-функції: законодавчу (ст.1),
виконавчу (ст. 2) та судову (ст. 3)
138
.
137
Токвиль, Алексис де. Демократия в Америке: Пер. с фр. / Токвиль, Алексис де; Предисл. Г.Дж.
Ласки; Коммент. В.Т.Олейника. – М.: Весь Мир, 2000. – 560с
, ч. І
138
Конституція США / http://www.umopit.ru/texts/USA.htm
Американським рецептом обмеження
політичного всевладдя партій стало
також введення двопалатного парла-
менту, я якому представники нижньої
палати (депутати) обираються за
партійним принципом, а представники
верхньої палати (сенатори) обираються
за мажоритарним принципом.
В пошуках ефективної системи
стримань та противаг у площині
політичної влади американський
народ звернувся до вільних
політичних об’єднань як дієвих
осередків опору тиранії та утискам
влади. Акумулюючи в собі чесноти
громадянського суспільства,
вільні політичні об’єднання здатні
виступити інструментом запобігання
як примусовому зосередженню
політичної влади в руках якоїсь з її гілок
чи державного апарату в цілому, так і
не менш важливій загрозі демократії,
якій А. де Токвіль дав відому назву
“тиранії більшості”. Однак досить
швидко проявилася інша загроза,
прозорливо помічена А. де Токвілем
на американському підґрунті – загроза
надуживання свободою політичних
об’єднань.
У першій частині книги “Демократія
в Америці” А. де Токвіль зауважує, що
необмежену свободу партій і фракцій
не можна цілковито уподібнити до
свободи преси, ця свобода, водночас і
менш необхідна, й більш небезпечна,
тому держава не тільки може, а інколи
буває й змушена обмежити її певними
рамками, не втративши жодної частини
своєї суверенної влади. Ця загроза
стає реальністю у двох випадках. По-
перше, коли більшість громадян не
допущено до участі у політичному
житті (внаслідок чого бунтівна
фракція може претендувати, ніби
вона репрезентує весь народ супроти
державних інституцій). По-друге,
коли відмінності між політичними
фракціями й партіями величезні й
принципові (внаслідок чого вільні
політичні об’єднання стають формою
боротьби з урядом за будь-яку ціну)
139
Саме такий стан був характерним
для політичних партій українського
парламенту V скликання (що й
спричинило його переобрання). З
одного боку, Партія Регіонів фактично
зосередила в своїх руках важелі
виконавчої влади, ігноруючи вимоги
й пропозиції опозиційних сил та їх
виборців, а з іншого – опозиція всеціло
зайнята виключно боротьбою за
повалення уряду. На запитання, чи це є
сутністю демократії, чи її загрозою, А.
де Токвіль дотримується саме другої
точки зору. На його погляд партії і
фракції мають бути джерелом мирної
і легітимної демократичної опозиції,
оскільки “в демократичних країнах
наука об’єднань є матір’ю всіх наук”
140
.
Якщо ж діяльність партій становить
революційну загрозу демократичному
політичному режиму, суспільство
і держава повинні обмежувати
таке надуживання свободою з боку
політичних партій.
Яскравою ілюстрацією, до чого
може призвести нехтування загрозою
надуживання свободою політичних
об’єднань є історичне нагадування
Вільяма Гелстона, “що в історії США
був один очевидний випадок, коли
політичні партії сталим репрезентувати
суттєві відмінності політичного
принципу, і результатом були повстання
і громадянська війна”
141
.
Дійсно, як справедливо підмітив
Токвіль, в умовах різких політичних
розбіжностей між провідними
партіями країни неминуче
відбувається їх радикалізація,
наростання авторитарних тенденцій
як в самих партіях, так і в їх
публічному позиціонуванні, а відмова
від досягнення політичних угод і
домовленостей (яку найяскравіше
демонструє Ю. Тимошенко) веде
139
Токвиль, Алексис де. Демократия в Америке: Пер. с фр. / Токвиль, Алексис де; Предисл. Г.Дж.
Ласки; Коммент. В.Т.Олейника. – М.: Весь Мир, 2000. – 560с
, ч. І, с. 193 - 197.
140
там же, с. 110
141
Гелстон, Вільям А. Громадянське суспільство й “мистецтво об’єднань” / Демократія: Антологія
/Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. –– XXVIII+1108 с. – 861 – 866, с. 863
лише до подальшого загострення
політичної кризи й заводить її
у глухий кут. Така поведінка
опозиції дуже схожа на описану
Роджером Гриффіном революційну
форму ультранаціоналізму, що
“характеризується популізмом, котрий
включає в себе мобілізацію мас на
щиру (а не просто зрежисовану або
маніпулятивну) підтримку “знизу”
різких дій, що робляться новою
самопроголошеною елітою “зверху”
для порятунку нації”
142
.
В результаті різких політичних
розбіжностей між помаранчевим та
синьо-білим таборами в Україні вони
один по відношенню до іншого завжди
виступатимуть як типова позасистемна
опозиція. І тут абсолютно неважливо,
хто сьогодні або завтра перебуватиме
у владі – партія Регіонів чи БЮТ
– в будь-якому випадку за таких умов
позасистемна опозиційність другої
політичної сили призводитиме лише до
загострення політичної кризи і загрози
розколу країни. Таким чином, вихід, за
Токвілем, один: державне обмеження
партійної сваволі (наприклад, обрання
іншої моделі виборчої системи),
перехід з мови ультиматумів на
мову компромісів та переведення
політичного процесу з вулиць і
майданів за столи переговорів.
Історично другий перехідний стан
суспільної трансформації в США, що
припав на часи “великої депресії” 1929-
40-х рр., виявив ще одну небезпечну
пастку демократії, сутнісна природа
якої пов’язана з надуживанням
економічною свободою громадян.
Це, зокрема, виявилося у надмірному
впливі на суспільно-політичні процеси
груп інтересів, що їх складав крупний
капітал країни. Як зазначає російська
дослідниця О. Олександрова в роботі
“Ідейний фон становлення російського
середнього класу” з посиланнями на
Л. Корі, стратегія виходу з цієї кризи
“полягала в необхідності послідовно
обмежити можливості тих суб’єктів, які
здатні перешкоджати вільній приватній
ініціативі й рівній конкуренції, як на
ринку виробництва товарів та послуг,
так і на ринку праці або на ринку
політичного вибору”
143
.
Не випадково центральне місце в
цитованій роботі О. Олександрової
посідає дослідження особливостей
становлення середнього класу. Адже
це питання безпосередньо виходить
на сутність проблеми і суб’єктів
надуживання економічними свободами
громадян, а відтак – і на адекватні
державно-політичні рішення.
“Проблема політичної організації
суспільства, – зазначає В. Разін,
– невід’ємно пов’язана з питанням
про політичний режим, тобто про
конкретні методи здійснення диктатури
(панівного) класу”
144
.
Отже, політичний режим
формується як механізм реалізації
інтересів головних політичних
суб’єктів суспільства. Уточнюючи
В. Разіна зазначимо, що панівним
політичним суб’єктом в державі не
обов’язково може бути представлено
певний соціальний клас, але й будь-
яку соціальну групу: харизматичного
лідера зі своїм оточенням та
послідовникам (авторитарний
режим), промислово-фінансові групи
(олігархічний режим), представників
панівних релігійних течій, як правило
фундаменталістського спрямування
(теократичний режим), численні
організації громадянського суспільства
різного кшталту й різноманітного
соціального складу (поліархічний
режим).
Як відомо ще з часів Платона й
Аристотеля, концентрація ресурсів
(економічних, політичних тощо)
завжди має наслідком ризик
зловживань та виродження. Так,
аристократія, як влада найкращих,
142
Revolutions and the Revolutionary Tradition in the West 1956-1991. – Routledge, London, 2000 /
http://kinetic.ac.donetsk.ua/~metlov/griffin.html
143
Александрова О. Идейный фон становления российского среднего класса // Общественные
науки и современность. – 1999. – № 1. – с. 20-21, с. 20
144
Разин В.И. Политическая организация общества. - М.: Изд-во МГУ, 1997. – 240 с, с. 11
чесних і честолюбних представників
національної еліти вироджується на
олігархію як тільки вона починає
ставити власні інтереси вище за
державні й досягати перші за рахунок
других. Універсальним засобом
від загрози надмірної концентрації
ресурсів влади світова історія називає
децентралізацію та деконцентрацію.
Адже розпорошення владних ресурсів
між більшою кількістю осіб та
інститутів у певній критичній масі
мінімізує можливість зловживань.
Отже, проблема демократичного
переходу та сталого демократичного
розвитку – це не тільки проблема
політичної виваженості впливів на
державно-владні інститути з боку
всіх ключових суб’єктів політики, але
це також і проблема збалансованості
економічних інтересів олігархії та
середнього класу за право вільної
підприємницької діяльності в
будь-якій країні. Адже природно,
що економічні інтереси крупного
капіталу багато в чому суперечать
економічним інтересам середнього
класу. Перші прагнуть до монопольних
умов господарювання, за яких стає
несправедливим розподіл результатів
діяльності й уможливлюються
надприбутки – в економічній політиці
це тягне за собою скорочення
соціальних програм і зростання
податкового тиску на мале й середнє
підприємництво, поширює клієнталізм
та державні преференції олігархічним
промислово-фінансовим групам (ФПГ).
Прагнучи законодавчо закріпити своє
панівне положення ПФГ намагаються
взяти під контроль провідні політичні
партії країни, а через них – і всі гілки
влади, перед усім законодавчий орган
країни. Таким чином, якщо більшість
економічних (власність, капітал, земля)
та політичних ресурсів (присутність у
владі, контроль над законодавчою та
виконавчою гілками влади) належить
невеликій кількості людей – в державі
неодмінно формується олігархічний
режим, що “приватизуючи” партійну й
політичну систему, отримує контроль
і над законодавчою, і над виконавчою,
і над судовою гілками влади.
Намагаючись остаточно закріпити своє
панівне становище в країні олігархія
стає прихильником авторитаризму,
націонал-популізму тощо.
Олігархії не потрібен міцний
середній клас, не потрібні й незалежні
від капіталу масові політичні партії, що
відстоюють інтереси середнього класу.
Адже коли ресурсна база середнього
класу досягає критичної маси,
сам середній клас перетворюється
на панівного суб’єкта політики,
політичні організації середнього класу
отримують владу і державні інститути
перестають обслуговувати олігархів, а в
країні встановлюється демократичний
політичний режим.
Наскільки природно поєднаними є
основні політичні та економічні права
людини, настільки нерозривними є
й загрози надуживання ними. Так,
олігархія, що виникає за рахунок
обмеження економічних свобод
більшості громадян, намагається
своє панівне економічне становище
закріпити політичними методами,
здобуваючи контроль над партіями
та владою. В результаті надуживання
свободами економічними логічно
продовжуються надуживаннями
свободами політичними. Власне
американська “велика депресія”
й була обумовлена надуживанням
економічною свободою з боку
крупного капіталу, який заради
вузькокорпоративних та особистих
цілей суттєво гальмував розвиток
середнього класу через надмірну
політичну впливовість.
Домінування великого капіталу
в американській політиці у перші
десятиріччя ХХ століття призвели до
економічної кризи, коли за три роки
– з 1926 по 1929 рівень виробництва
знизився вдвічі (зі 100 мільярдів
доларів до 55), безробіття виросло
з 4 до 25 відсотків, зазнала краху
Нью-Йоркська фондова біржа,
масово закривались підприємства
а вироблені харчові та промислові
товари буквально знищувалися через
надзвичайно низьку купівельну
спроможність населення. Політичне
керівництво країни – президент Герберт
Гувер та провладна республіканська
партія обрали класичну ліберальну
тактику “нічної сторожі”, яка не
втручалася в регулювання економіки
та унормовувалася на догоду великому
капіталу.
Політична мудрість Франкліна
Рузвельта полягала в тому, що він один
з перших зрозумів справжні причини
“великої депресії” і з перших днів свого
президентства знайшов і впровадив
вірне рішення. Так, коли протягом
1929-1932 рр. закрилося 500 банків і
за відсутності програми страхування
вкладів у повітрі розчинилося 9
мільйонів накопичувальних рахунків
громадян, президент Рузвельт вдався
до рішучих авторитарних дій, що
спиралися на серйозну підтримку
середнього класу країни. За отриманої
народної підтримки він примусив
Конгрес прийняти надзвичайний
банківський акт, на чотири доби
закрив усі банки в країні і вдався до
реорганізації економіки методами
державного регулювання, віддаючи
пріоритет політико-економічним
інтересам середнього класу.
За перші 60 діб свого президентства
Франклін Рузвельт незважаючи
на закиди республіканців щодо
авторитарних методів управління
спромігся “продавити” через вищий
законодавчий орган країни необхідну
низку базових законів “Нового курсу”.
Своє нове бачення ролі держави й
органів державної влади у регулювання
економічних свобод громадян
Рузвельт пояснював просто: “Було б
абсолютно неправильно заходи, що
приймалися нами, називати формою
урядового контролю над фермерським
господарством, промисловістю і
транспортом. Це швидше партнерство
– партнерство між фермерським
господарством, промисловістю і
транспортом”
145
.
Як бачимо, американському
суспільству (і не в останню чергу
його лідеру Франкліну Рузвельту) у
кризовий період свого розвитку стало
волі, рішучості й мужності обмежити
політико-економічні права й свободи
крупного капіталу, примусивши його
працювати на середній клас – на
демократію. Законодавчими рішеннями
“Нового курсу”, було поновлено
демократію в Сполучених Штатах,
а хижацькі апетити капіталу було
каналізовано у зовнішньоекономічну
діяльність.
Для сучасної України важливим є той
факт, що за політичною підтримкою у
боротьбі з великим капіталом Рузвельт
опирався саме на середній клас,
звертаючись до нього безпосередньо
через радіо бесіди “біля каміну”. Як
згадує один з помічників президента
США С. Розенман “в ході кожної
сесії (законодавчих органів штату)
він (Рузвельт) звертався до людей за
підтримкою в його боротьбі з цими
органами. Після кожної з таких бесід на
законодавців буквально звалювалася
лавина листів і вони ставали
найгострішою зброєю Рузвельта у всіх
його діях, спрямованих на прийняття
нових законів”
146
.
Такий детальний екскурс в
політичну історію США дозволяє нам
глибше зрозуміти деякі особливості
становлення незалежності України.
На самому початку утворення нової
суверенної держави партійно-
комсомольська номенклатура
несподівано для себе отримала
нечувану для Радянського Союзу
політичну й економічну свободу.
Скориставшись нею вона перетворила
приватизацію на “прихватизацію”,
формування широкого середнього
класу – на розшарування
суспільства, забезпечивши тим
самим найсприятливіші умови
для формування (з колишньої
партноменклатури та її дітей) новітніх
145
Моррис Д. Игры политиков / Пер с англ. Н. А. Анастасьева. – М.: ООО «Издательство АСТ»,
2004. – 381 с, с. 321
146
там же, с. 312