Зоценко Н.Л. Инженерная геология. Механика грунтов, основания и фундаменты

Подождите немного. Документ загружается.

Великоуламкові, піщані і пилуваті частинки складаються з первинних мі-

нералів, серед яких найбільш поширені кварц, польовий шпат та ін. Глинисті

частки складаються з вторинних мінералів: каолініту, монтморилоніту, гідрос-

люди. Каолініт має жорстку кристалічну решітку й активну поверхню 10 м

/г.

Монтморилоніт має рухливу кристалічну решітку, яка може розклинюватися

плівками води і збільшуватися в об’ємі; активна поверхня до 800 м

/г. Гідрос-

люда займає проміжне місце, її активна поверхня – до 80 м

/г. Монтморилоніт

зв’язує й утримує значно більшу кількість води порівняно з каолінітом та гідро-

слюдою. З цієї причини морозне випинання проявляється більше в каолінітових

глинистих ґрунтах, ніж у монтморилонітових. Будова кристалічної решітки

монтморилоніту визначає особливості набухання й усадки складених ним гли-

нистих ґрунтів. Узагалі наявність глинистих частинок у ґрунті свідчить про йо-

го більшу пористість, здатність утримувати більшу кількість води, більші діа-

пазони зміни вологості, пластичності тощо.

Рідина в порах ґрунту складається, головним чином, з води і водних роз-

чинів. Класифікація та властивості цієї води докладно розглянуті в п.3.3.

Уміст третього компонента системи, газу, в ґрунті залежить від об’єму

його пор та заповнення їх водою: чим більше в порах води, тим менше там га-

зів. У верхніх шарах ґрунту газоподібна складова представлена атмосферним

повітрям, а нижче – азотом, метаном, сірководнем, водяною парою й ін.

Газ у ґрунті може бути у вільному стані чи розчиненим у воді. Вільний газ

поділяється на незатиснений, тобто той, що контактує з атмосферою (він суттє-

во не впливає на механічні властивості ґрунту), та затиснений, який у вигляді

найдрібніших бульбашок міститься в порах (він зменшує водопроникність і пі-

двищує пружні властивості ґрунту). Збільшенню вмісту розчиненого у воді газу

сприяє підвищення тиску чи зниження температури.

Уміст у ґрунті затисненого та розчиненого у воді газу суттєво впливає на

властивості ґрунту й процеси, що в ньому відбуваються. Так, зменшення тиску

через розроблення котловану чи видобування зразка ґрунту на поверхню може

призвести до виділення бульбашок газу та руйнування природної структури

ґрунту. І навпаки, збільшення тиску при передачі навантаження від споруди

може супроводжуватися підвищенням умісту розчиненого у воді газу. В той же

час збільшення вмісту у воді бульбашок повітря може збільшити стисливість

води навіть у сотні разів і зробити її порівнянною із стисливістю скелета ґрун-

ту.

Зв’язки між частками та агрегатами часток у ґрунті називають структур-

ними зв’язками. За своєю природою і міцністю вони дуже різні. Міцність дис-

персних ґрунтів не відповідає міцності самих часток. Вона значно менша й ви-

значається міцністю саме структурних зв’язків. Утворення цих зв’язків – три-

валий процес, що розвивається протягом формування та видозміни гірської по-

роди. Явища вивітрювання, ущільнення, розчинення, фільтрація і інфільтрація

розчинів можуть докорінно змінити й утворити нові структурні зв’язки в ґрунті.

Найбільш поширеними структурними зв’язками в ґрунтах є: водно-колоїдні

(коагуляційні та конденсаційні) і кристалізаційні.

Водно-колоїдні зв’язки за властивостями – в’язко-пластичні, м’які, зворо-

тні, притаманні глинистим ґрунтам. Водно-колоїдні зв’язки зумовлені електро-

молекулярними силами взаємодії між мінеральними частинками, з одного боку,

та плівками води і колоїдними оболонками – з другого. Будова й природа цих

зв’язків досить детально розглянуті в п. 3.3. Величина цих сил залежить від то-

вщини плівок і оболонок. Чим тонші водно-колоїдні оболонки, тобто чим мен-

ша вологість водонасичених ґрунтів, тим водно-колоїдні зв’язки будуть біль-

шими, бо зі зменшенням товщини оболонки збільшується молекулярне притя-

гання диполів зв’язаної води та склеююча дія речовин, зумовлена (за

В. С. Шаровим) і деяким розчиненням у воді глинистих часток. При збільшенні

вологості водно-колоїдні зв’язки можуть досить швидко зменшуватися до ве-

личин, близьких до нуля.

Кристалізаційні зв’язки – крихкі (жорсткі), незворотні (тобто після руй-

нування не відновлюються), а також водостійкі чи неводостійкі. Кристалізацій-

ні зв’язки виникають під дією хімічних сил, утворюючи в точках контакту мі-

неральних частинок і їх агрегатів нові полікристалічні з’єднання – дуже міцні,

але крихкі та незворотні при руйнуванні (навіть, якщо вони й відновлюються,

то цей процес вимірюється роками). Кристалізаційні зв’язки можуть утворюва-

тись і з водно-колоїдних, наприклад у процесі дегідратації. Міцність цих

зв’язків залежить від складу мінералів. Наприклад, менш міцні та водостійкі

зв’язки, що утворені гіпсом і кальцитом, а от опал, окисли заліза і кремнію да-

ють більш міцні й водостійкі кристалізаційні зв’язки.

Для оцінки властивостей дисперсних ґрунтів також, як і гірських порід,

досить важливими є поняття про структуру та текстуру ґрунтів.

Під структурою ґрунту розуміють просторову

організацію його компонентів, що характеризується

сукупністю морфологічних (розмір, форма часток, їх

кількісне співвідношення), геометричних (просторова

композиція структурних елементів) й енергетичних

ознак (тип структурних зв’язків і загальна енергія

структури). Структура ґрунту визначається складом,

кількісним співвідношенням та взаємодією його ком-

понентів. У формуванні міцності глинистих ґрунтів

велике значення має також розвиток дефектів мікро-

структури.

Під текстурою ґрунту розуміють просторове

розташування елементів, що складають ґрунт (шару-

ватість, тріщинуватість й ін.). Так, для осадових ґрун-

тів найбільш характерні масивна та шарувата тексту-

ри.

Особливе значення текстура має для глинистих

ґрунтів. Зокрема, глинисті плоскі за формою частинки

можуть утворювати текстурні агрегати, подібні до

“карткової хатинки” (рис. 4.1, а). Між частками у

цьому випадку є відкриті комірки розмірами від 2-3 до

10-12 мкм. Глинисті ґрунти з ніздрюватою будовою –

Рис. 4.1. Моделі текстури

глинистих ґрунтів:

а – “карткова хатинка”;

б – “книжкова хатка”;

в – купкова текстура

найбільш пухкі та сильностисливі (мули і мулисті ґрунти). Ті ж частинки мо-

жуть з’єднуватися в агрегати, подібні пачкам аркушів паперу. Якщо ці агрегати

стикуються між собою як “торець до площини”, то вони утворюють текстуру

типу “книжкова хатка” (рис. 4.1, б). Якщо ж вони орієнтуються паралельно та

контактують плоскими поверхнями, то утворюється купкова текстура, най-

більш щільна й міцна текстура глинистого ґрунту (рис. 4.1, в).

4.2. ФІЗИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ҐРУНТІВ

Для кількісної оцінки властивостей ґрунтів використовують характерис-

тики кількох груп: класифікаційні; основні; похідні.

Згідно з ДСТУ Б В.2.1-2-96 (ГОСТ 25100-95) класифікаційними характе-

ристиками для великоуламкових ґрунтів і пісків є гранулометричний склад та

ступінь його неоднорідності (для різновидів цих ґрунтів – ще й коефіцієнт во-

донасичення і ступінь щільності), а для глинистих ґрунтів – число пластичнос-

ті, вміст піщаних часток за масою та показник текучості. За ними встановлю-

ють назву ґрунтів. Відбір, пакування, транспортування й зберігання зразків ґру-

нтів виконують так, щоб повністю зберегти стан (структуру, вологість тощо)

ґрунту в природних умовах залягання.

Під гранулометричним (зерновим) складом розуміють кількісне співвід-

ношення твердих часток різного розміру в дисперсних ґрунтах. Для його визна-

чення звичайно використовують ситовий аналіз, який полягає в просіюванні

повітряно-сухої навіски ґрунту масою 100 г через набір сит із розмірами отво-

рів 10; 5; 2; 1; 0,5; 0,25; 0,1 мм із наступним виваженням кожної фракції. Прик-

лад форми запису результатів ситового аналізу наведено в таблиці. 4.1.

Таблиця 4.1. Приклад результатів ситового аналізу гранулометричного складу піщаного

ґрунту

Показник

Діаметр отвору сита, мм

2 0,5 0,25 0,1 піддон

Розмір фракції, мм

> 2 2-0,5 0,5-0,25 0,25-0,1 < 0,1

Маса фракцій, г

Уміст фракцій, %

10,5

22,6

32,8

30,9

3,2

За цими даними будують сумарну криву гранулометричного (зернового)

складу (див. рис. 4.2). На такому графіку наочно видна неоднорідність ґрунту за

структурою. Чим більша неоднорідність ґрунту, тим пологіша крива його зер-

нового складу. Для кількісної оцінки неоднорідності великоуламкових ґрунтів і

пісків визначають ступінь неоднорідності гранулометричного складу:

1060

d/dC

, (4.1)

де d

, d

– діаметри часток, мм, менше від яких у ґрунті міститься відповідно

60 та 10 % (за масою) часток.

Чим ближчий ступінь неоднорідності C

до одиниці, тим більше однорід-

ність ґрунту за гранулометричним складом. При C

3≥

ґрунт класифікують як

неоднорідний.

Числом пластичності називається рі-

зниця вологостей, що відповідає двом ста-

нам ґрунту: на межі текучості W

і на межі

розкочування W

PLP

WWI

−=

. (4.2)

Межа текучості (або вологість на

межі текучості) – вологість ґрунту, при

якій ґрунт знаходиться на межі між пласти-

чним і текучим станами), що відповідає во-

логості тіста, виготовленого з ґрунту та во-

ди, коли стандартний (полірований сталь-

ний) конус з кутом при вершині 30° за 5 се-

кунд занурюється в нього на глибину 10 мм. Межа розкочування (або вологість

на межі розкочування) – вологість ґрунту, при котрій ґрунт знаходиться на ме-

жі між твердим і пластичним станами, що відповідає такій вологості ґрунтового

тіста, при якій воно розкочується в шнур діаметром близько 3 мм, після чого

починає розпадатись на окремі кусочки довжиною 3-10 мм. Звичайно такі спо-

соби находження цих границь і самі границі досить умовні, але для інженерної

практики точність визначення величин W

та W

цілком задовільна.

Показником текучості називається відношення різниці вологостей, що

відповідають двом станам ґрунту: природному W і на границі розкочування W

до числа пластичності I

−

. (4.3)

Основні фізичні характеристики: щільність ґрунту ρ, щільність частинок

ґрунту ρ

, природну вологість ґрунту W, – визначають безпосередньо з дослідів.

На рис. 4.3 пропонується схема складових компонентів зразка ґрунту. З

неї видно, що зразок ґрунту умовно поділено на дві частини: першу, зайняту

твердими частками, об’ємом V

, і другу, зайняту порами, об’ємом V

. Порожни-

ну, зайняту порами, можна також умовно поділити на дві частини, одна з яких

зайнята водою, друга – повітрям. Тоді маса твердих частинок ґрунту буде m

, а

маса води – m

(маса повітря не враховується при цих розрахунках). Тоді осно-

вні фізичні характеристики визначають таким чином.

Щільність ґрунту – маса одиниці об’єму ґрунту. Визначається експери-

ментально як відношення маси зразка ґрунту до його об’єму:

. (4.4)

Вимірюється в г/см

або т/м

. Визначення щіль-

ності ґрунтів, які при відборі зразків зберігають струк-

туру і в той же час піддаються обробці ножем, здійс-

нюють за методом ріжучих кілець. Маса та внутрішній

об’єм цих кілець відомі. Після визначення маси кільця

з ґрунтом на терезах із цієї величини вираховують ма-

Рис. 4.3. Схема складових

компонентів зразка ґрунту

10,0

0,01

0,05

0,10

0,5

1,0

5,0

100

Діаметр частинок, мм

Вміст частинок, %

Рис. 4.2. Cумарна крива грануломе-

тричного складу піску

су кільця, а отриманий результат ділять на внутрішній об’єм кільця. Щільність

скельних ґрунтів визначають методом гідростатичного зважування з поперед-

нім парафінуванням. Іноді щільність ґрунту визначають непрямими методами,

зокрема шляхом каротажу, пенетрації, зондування тощо. Щільність свідчить

про потенційну можливість ущільнення ґрунту.

Щільність часток ґрунту – маса одиниці об’єму твердих часток ґрунту.

Визначається експериментально, наприклад за допомогою пікнометра, як від-

ношення маси твердих часток ґрунту до їх об’єму:

V/m

. (4.5)

Залежить лише від мінерального складу ґрунту. Для скельних ґрунтів

звичайно змінюється від 2,4 до 3,3 г/см

, для нескельних – 2,4-2,8 г/см

. Орієн-

товно значення щільності часток ґрунту складають: для пісків – 2,65-2,67; для

супісків – 2,68-2,72; для суглинків – 2,69-2,73; для глин – 2,71-2,76 г/см

. Для

лесових ґрунтів України, за даними професора І. М. Литвинова, ρ

=2,68 г/см

Природна вологість ґрунту – відношення маси води до маси твердих час-

тинок:

m/mW

. (4.6)

У лабораторних умовах маси води та твердих частинок визначають мето-

дом висушування при температурі 105°C, а в польових – електрометричним і

радіоактивними методами.

Похідні фізичні характеристики ґрунтів, як правило, визначають шляхом

розрахунку з використанням основних.

Щільність сухого ґрунту (іноді ще скелету ґрунту) ρ

– відношення маси

ґрунту за відрахуванням маси води та льоду в його порах до його первісного

об’єму. Визначається експериментально як відношення маси твердих часток

ґрунту до всього об’єму зразка непорушеної структури до висушування:

, (4.7)

або розрахунком за формулою

. (4.8)

Вимірюється в г/см

або т/м

. У практиці будівництва використовується

для оцінювання ущільнення ґрунту, в т. ч. при контролі якості зведення штуч-

них основ, які виготовляються без виймання ґрунту, піщаних і ґрунтових по-

душок. Орієнтовно глинистий ґрунт вважають достатньо ущільненим при

=1,55-1,6 г/см

, а піщаний – при ρ

=1,65 г/см

Пористість ґрунту n – це відношення об’єму пор до загального об’єму

зразка ґрунту:

( )

212

VVVn

. (4.9)

Відносний вміст твердих часток в одиниці об’єму ґрунту позначають

і знаходять відношення об’ємів твердих частинок зразка в цілому:

( )

211

VVVm

. (4.10)

Тоді

1=+

;

−=1

. (4.11)

Величини n та m звичайно виражають у частках одиниці, іноді у відсот-

ках. У більшості випадків пористість нескельних ґрунтів коливається від 0,3 до

0,5, але для лесових і слабких ґрунтів вона може сягати й значно більших зна-

чень.

Використовуючи формули (4.5) та (4.8), легко отримати

/m ρρ

, а

враховуючи (4.11), маємо

−=1

. (4.12)

Коефіцієнт пористості e – це відношення об’єму пор до об’єму твердих

частинок:

або

−

, (4.13)

звідки

ρρ

−

(4.14)

чи, враховуючи (4.8), маємо:

−

ρ )W(

. (4.15)

Із визначення коефіцієнта пористості ґрунту можна отримати й

та

. (4.16)

Коефіцієнт пористості – один із найважливіших параметрів ґрунту, що

характеризує щільність його будови (чим він менший, тим щільніший ґрунт, а

отже, кращі його будівельні властивості) і безпосередньо використовується в

розрахунках. Для пісків його використовують й у якості класифікаційного по-

казника.

Поняття “пористість” та “вологість” ґрунту певним чином пов’язані між

собою. Введемо ще й поняття вологості, що відповідає повному водонасиченню

ґрунту, отже, випадку, коли всі пори заповнені водою, – W

sat

. Цю величину зви-

чайно називають повною вологомісткістю ґрунту. Тоді згідно з (4.6) отримає-

мо:

sat

, (4.17)

де ρ

– щільність води, що дорівнює 1 г/см

Ступінь заповнення пор ґрунту водою характеризується коефіцієнтом

водонасичення S

, який дорівнює відношенню природної вологості ґрунту до

його повної вологомісткості:

satr

W/WS

. (4.18)

Підставивши замість W

sat

його значення у вигляді (4.17), знайдемо, що

. (4.19)

Коефіцієнт водонасичення вимірюється в частинах одиниці й змінюється

від 0 у випадку абсолютно сухого ґрунту до 1 при повному заповненні пор во-

дою. Значення цього показника суттєво впливає на зміни властивостей піщаних

ґрунтів і використовується як їх класифікаційний показник.

Ступінь щільності пісків I

визначають за формулою

minmax

max

−

, (4.20)

де e

max

– коефіцієнт пористості у гранично-пухкому складанні; e

min

– коефіцієнт

пористості у гранично-щільному складанні.

При цьому значення e

max

визначають при вільному насипанні піску в мір-

ну посудину, а значення e

min

– при максимальному ущільненні піску постуку-

ванням чи вібруванням у мірній колбі.

Для підрахунку ваги ґрунту використовують такі характеристики:

питому вагу ґрунту (вимірюється в Н/см

або кН/м

)

gργ

, (4.21)

де g=9,81 м/с

≈

10 м/с

– прискорення вільного падіння;

питому вагу часток ґрунту (Н/см

або кН/м

)

ργ

; (4.22)

питому вагу сухого ґрунту (Н/см

або кН/м

)

ργ

. (4.23)

У будівельній практиці, крім розглянутих вище, використовують й інші

характеристики складу та стану ґрунтів. Як правило їх використовують для

більш детального опису складу твердої фази ґрунту. Ці характеристики вказу-

ють відносний вміст у ґрунті розчинної, колоїдної чи органічної частин. За

прийнятою термінологією вони виражають засоленість, льодистість, здатність

до набухання, вміст органічної речовини тощо. Ці характеристики будуть розг-

лядатись у наступних розділах підручника за необхідністю.

4.3. КЛАСИФІКАЦІЯ ҐРУНТІВ

Згідно з ДСТУ Б В.2.1-2-96 (ГОСТ 25100-95) класифікація ґрунтів вклю-

чає такі таксономічні одиниці, що виділяються за групами ознак:

– клас – за загальним характером структурних зв’язків;

– група – за характером структурних зв’язків (з урахуванням їх міцності);

– підгрупа – за походженням та умовами утворення;

– тип – за речовинним складом;

– вид – за найменуванням ґрунтів (з урахуванням розмірів часток та пока-

зників властивостей);

– різновиди – за кількісними показниками речовинного складу, властивос-

тей і структури ґрунтів.

До класу природних скельних ґрунтів належать ґрунти з жорсткими струк-

турними зв’язками (кристалізаційними та цементаційними).

До класу природних дисперсних ґрунтів віднесені ґрунти з водноколоїд-

ними й механічними структурними зв’язками.

У клас природних мерзлих ґрунтів уходять ґрунти з кріогенними струк-

турними зв’язками.

До класу техногенних (скельних, дисперсних і мерзлих) ґрунтів належать

ґрунти з різними структурними зв’язками, утворені в результаті діяльності лю-

дини.

Інженерно-геологічна характеристика скельних ґрунтів. Мінеральні

зерна й уламки порід, із яких складаються скельні ґрунти, з’єднані між собою

структурними зв’язками. У скельних ґрунтах магматичного, метаморфічного і

деяких ґрунтах осадового походження ці зв’язки – кристалізаційні. Вони зумо-

влені діями міжатомних сил. У більшості скельних ґрунтів осадового похо-

дження зв’язки – цементаційні. Завдяки структурним зв’язкам та високій міц-

ності самих мінеральних частинок і уламків порід скельні ґрунти мають високу

міцність, яка характеризується границею міцності на одноосьовий стиск у во-

донасиченому стані – відношенням вертикального навантаження на зразок ґру-

нту, при якому відбувається його зруйнування, F

max

до початкової площі попе-

речного перерізу зразка A

A/FR

maxc

. (4.24)

За границею міцності на одноосьовий стиск у водонасиченому стані ске-

льні ґрунти підрозділяються на такі різновиди:

Дуже міцні R

> 120 МПа

Міцні R

=120 – 50 МПа

Середньої міцності R

=50 – 15 МПа

Маломіцні R

=15 – 5 МПа

Зниженої міцності R

=5 – 3 МПа

Низької міцності R

=3 – 1 МПа

Дуже низької міцності R

< 1 МПа.

Скельні ґрунти з R

< 5 МПа ще можуть називатися напівскельними.

При тисках від будівель та споруд скельні ґрунти практично нестисливі.

Пористість їх незначна. Лише інколи в скельних ґрунтах осадового походження

вона сягає 26 % (див. табл. 4.2). Це значною мірою визначає міцність і дефор-

мативність цих ґрунтів, їхні можливості щодо вивітрювання і морозостійкості.

Значення міцності на одноосьовий стиск, модулів пружності й пористості де-

яких скельних ґрунтів уміщені в таблиці 4.2.

Таблиця 4.2. Значення міцності на одноосьовий стиск, модулів пружності та пористості

деяких скельних ґрунтів

Ґрунт

Міцність на одноосьовий

стиск R

, МПа

Модуль пружності

E, 10

МПа

Пористість,

n, %

Граніт

Базальт

Гнейс

Вапняк щільний

Вапняк пористий

Пісковик слабкий

100-230

80-240

80-220

60-200

7-50

1,5-5

30-68

20-100

17-50

25-75

7-15

6-20

0,06-2

3-6

5-13,7

10-22

16-26

Більшість скельних ґрунтів при взаємодії з водою не погіршує своїх влас-

тивостей. Проте деякі скельні ґрунти з кристалізаційними зв’язками знижують

свою міцність під дією води. Ця властивість скельних ґрунтів називається

розм’якшенням і характеризується коефіцієнтом розм’якливості у воді k

sof

, який

виражає відношення міцності ґрунту на стиск після його насичення водою

до міцності ґрунту на стиск у сухому стані

csof

R/Rk

. (4.25)

Розрізняють нерозм’якливі (k

sof

≥0,75) та розм’якливі (k

sof

<0,75) різновиди

скельних ґрунтів. Осадові зцементовані скельні ґрунти поділяють за ступенем

розчинності у воді на:

Нерозчинні кількість водорозчинних солей q

< 0,01 г/л

Важкорозчинні q

= 0,01-1 г/л

Середньорозчинні q

= 1-10 г/л

Легкорозчинні q

> 10 г/л.

Крім того, скельні ґрунти поділяють на різновиди за: щільністю скелета

ґрунту ρ

; коефіцієнтом вивітрілості k

; водопроникністю; ступенем засоленос-

ті; структурою і текстурою; температурою (див. ДСТУ Б В.2.1-2-96).

При оцінюванні основ, складених скельними ґрунтами, необхідно мати на

увазі, що властивості цих ґрунтів у зразках відрізняються від їх властивостей у

масиві. Це пояснюється тим, що масиви звичайно бувають розчленовані тріщи-

нами відокремлення, а також тектонічними тріщинами. В інженерній практиці

тріщинуватість скельних порід характеризують коефіцієнтом тріщинуватої

пустотності, котрий визначають як відношення об’єму тріщин до об’єму

скельних блоків. Ця величина аналогічна пористості нескельних ґрунтів, але кі-

лькісно вона складає соті й навіть тисячні частки одиниці, досягаючи лише в

окремих випадках значень 0,1…0,15. Інший параметр масиву скельних ґрун-

тів – модуль тріщинуватості. Він являє собою відношення кількості тріщин на

1 м довжини оголення скельного ґрунту. Максимальні значення цього показни-

ка наближаються до 100, а мінімальні становлять частки одиниці.

Узагалі ж скельні ґрунти є надійними основами, в тому числі і в сейсміч-

них районах.

У класі природних дисперсних ґрунтів виділяють дві групи: зв’язні (до неї

відносять глинисті ґрунту та ґрунти органічного походження (мули, сапропелі,

заторфовані, торфи тощо)) і незв’язні (піски й великоуламкові ґрунти).

Інженерно-геологічна характеристика великоуламкових ґрунтів і пі-

сків. Структура цих ґрунтів визначається формою, розмірами й відсотковим

співвідношенням уламкових, піщаних, пилуватих та глинистих компонентів.

Для великоуламкових ґрунтів характерна грубоуламкова (псефітова) структура,

а для піщаних – піщана (псамітова). Структурні зв’язки між мінеральними зер-

нами й уламками порід у цих ґрунтах відсутні.

Незв’язні ґрунти в цілому підрозділяють на різновиди за: гранулометрич-

ним складом; коефіцієнтом водонасичення; ступенем засоленості D

sal

; віднос-

ною деформацією здимання ε

; температурою. Великоуламкові ґрунти поділя-

ють на різновиди за: коефіцієнтом вивітрілості k

; коефіцієнтом стираності k

;

а піски – за ступенем неоднорідності гранулометричного складу C

; коефіцієн-

том пористості; ступенем щільності; відносним умістом органічних речовин I

Різновиди великоуламкових ґрунтів і пісків за гранулометричним скла-

дом можна визначити з таблиці 4.3.

Таблиця 4.3. Різновиди великоуламкових ґрунтів і пісків за гранулометричним складом

Різновид ґрунтів

Розмір зернин,

часток d, мм

Вміст зернин,

часток, % за

масою

Великоуламкові:

валунний (при переважній більшості неокатаних часток –

глибистий)

галечниковий (при неокатаних гранях – щебенистий)

гравійний (при неокатаних гранях – жорствяний)

> 200

> 10

> 2

> 50

Піски:

гравіюватий

крупний

середньої крупності

дрібний

пилуватий

> 2

> 0,50

> 0,25

> 0,10

> 25

> 50

≥ 75

< 75

За коефіцієнтом водонасичення S

незв’язні ґрунти поділяють на різнови-

ди:

Малого ступеня водонасичення 0<S

≤

0,5

Середнього ступеня водонасичення 0,5<S

≤

0,8

Насичені водою 0,8<S

≤

1,0

За коефіцієнтом пористості e піски розподіляють згідно з таблицею 4.4.

Таблиця 4.4. Різновиди пісків за коефіцієнтом пористості

Різновид пісків

Коефіцієнт пористості e

Піски гравіюваті,

крупні та середньої

крупності

Піски дрібні Піски пилуваті

Щільний

< 0,55

< 0,6

< 0,60

Середньої щільності

0,55 – 0,70

0,60 – 0,75

0,60 – 0,80

Пухкий

> 0,70

> 0,75

> 0,80

За ступенем щільності I

піски розподіляють на таки різновиди:

Слабоущільнений 0

≤

0,33

Середньоущільнений 0,33<I

≤

0,66

Сильноущільнений 0,66<I

≤

1,00

Великоуламкові ґрунти та піски в загальному випадку досить міцні, щоб

сприймати значні тиски від будівель і споруд без втрати стійкості (міцності).

Деформації ж стиснення в них залежать у першу чергу від ступеня дисперснос-

ті та вмісту глинистих часток. Чим вони вищі, тим більша й стисливість. Деякі

великоуламкові ґрунти практично нестисливі. Осідання споруд на таких осно-

вах звичайно проходить швидко й стабілізується із завершенням будівництва.

До вказаного слід додати також, що зі збільшенням щільності цих ґрунтів

міцність їх підвищується, а стисливість знижується. При замоканні характерис-

тики їх змінюються незначно, за винятком пилуватих пісків, які при цьому час-