Зоценко Н.Л. Инженерная геология. Механика грунтов, основания и фундаменты

Подождите немного. Документ загружается.

410

них робіт скоротився в 2 рази, вартість і трудомісткість – на 30%, економія трудовитрат

склала 5524 люд.-днів.

На жаль, трамбівку розмірами 4×4 м масою 80 т, виготовлену будівельниками Молд о-

ви й змонтовану на двох трубоукладачах ТГ-502 вантажопідйомністю 500 кН кожний, можна

скидати з висоти лише 6,8 м, тому товщина ущільненого шару ґрунту не перевищує 6 м. Тех-

ніко-економічні розрахунки показали, що вартість робіт з ущільнення основ цією трамбівкою

в 3,3 разу вища, ніж при використанні 10-тонної трамбівки на крані РДК-25, зате вона дає

змогу прискорити підготовку основ у 3-4 рази.

Глибинне ущільнення просадочних і насипних ґрунтів полягає в тому, що

падаючою важкою циліндричною трамбівкою масою 2,5 т пробивають свердло-

вини з витисканням ґрунту в боки з подальшим заповненням їх місцевим ґрун-

том із пошаровим трамбуванням (рис. 14.41, б). У результаті навколо кожної

свердловини утворюється зона ущільненого ґрунту діаметром, що в 2-4 рази

перевищує діаметр свердловини d. До речі, свердловини можна проходити й

методом гвинтового продавлювання спіралеподібними снарядами (див. п. 14.2).

Група таких свердловин створює масив ущільненого непросадочного ґрунту з

підвищеними механічними властивостями. Відстань між центрами свердловин

ℓ визначають за формулою

dds

ρρ

−

⋅= 950

. (14.38)

Масу ґрунтового матеріалу оптимальної вологості, необхідного для наби-

вання 1 м довжини свердловини, визначають за формулою

)w(Akm

dcg

+= 1

, (14.39)

де k

– коефіцієнт, що враховує збільшення діаметра свердловини при втрамбо-

вуванні ґрунту: для супісків – 1,4; суглинків і глин – 1,1; A – площа поперечно-

го перерізу свердловини; ρ

– щільність сухого ґрунту, що його засипають у

свердловину, приймається ρ

=1,75 т/м

; w – вологість ґрунту, який засипають у

свердловину.

411

Глибин-

не ущільнення ґрунтів за допомогою ґрунтових паль виконують із метою усу-

нення просідання. Аналогічно проводять ущільнення водонасичених ґрунтів пі-

щаними палями. Пробивають свердловини під захистом інвентарної труби. У

процесі заповнення свердловини ущільненим піском інвентарну трубу поступо-

во вилучають.

Глибинне віброущільнення пухких піщаних ґрунтів здійснюють спеціаль-

ним снарядом, з’єднаним із вібратором (рис. 14.41, в). Ефективність методу

підвищується у водонасичених пісках або при подаванні води в процесі ущіль-

нення. У Київському НТУБА запропоновано спосіб закріплення слабкого водо-

насиченого ґрунту, який підстилає намив, шляхом транспортування піску нами-

ву в слабкий шар указаним снарядом (рис. 14.41, г). При цьому досягають під-

вищення механічних властивостей слабкого ґрунту. Відпадає необхідність його

прорізання пальовими фундаментами.

Ущільнення ґрунтів вибухом (рис. 14.41, д) застосовують для водонасиче-

них піщаних ґрунтів, гравію, гальки, щебеню і кам’яної накиді, а також попере-

дньо насичених водою лесових просадочних ґрунтів. Для вибухового способу

ущільнення ґрунтів характерні значна потужність розроблюваної товщі, мож-

2,5

100

130

ℓ, см

2,5

7,5

2,5

, МПа

140

160

280

240

260

120

100

220

180

200

h, см

110

106

Рис. 14.43. Розріз пробитої свердловини з оточуючим простором:

1 – зона проникнення щебеню; 2 – свердловина з піском;

А – намив; Б – слабкий ґрунт; В – нижній шар

412

ливість вибуху зарядів на будь-

яких глибинах нижче від поверхні

ґрунту, в тому числі і під водою,

висока однорідність ущільненого

ґрунту. Трудомісткість і вартість

ущільнення вибухом значно менші,

ніж при інших методах ущільнення

ґрунтів. До числа недоліків способу

слід віднести необхідність вико-

нання правил техніки безпеки й

можливість впливу вибуху на іс-

нуючі будівлі та споруди.

Спосіб поліпшення слабкого

підстильного пласту ґрунту осно-

ваний на втрамбовуванні в ґрунт

щебеню. З метою збереження зе-

мель, придатних для сільського го-

сподарства, під будівництво відво-

дять ділянки із складними інженер-

но-геологічними умовами, часто в

долинах річок, у межах міст і про-

мислових зон. Будівництво тут ве-

дуть після влаштування намиву, що

перекриває відклади стариць та бо-

літ. У результаті утворюються тов-

щі ґрунтів, у яких під намитим піском залягають прошарки мулів, торфів і зато-

рфованих ґрунтів. Потужність їх звичайно невелика, від 1 до 3 м, проте проріза-

ти їх необхідно палями.

У ПолтНТУ розроблено і впроваджено спосіб посилення слабкого шару,

який підстилає намив, шляхом утрамбовування щебеню через окремі пробиті

свердловини. Спосіб полягає в тому, що в намитому піску влаштовують кот-

лован на проектну позначку, яка відповідає підошві фундаменту мілкого закла-

дання. Потім за допомогою устаткування для пробивання свердловин у нами-

тому піску пробивають свердловини до слабкого шару і через них утрамбову-

ють щебінь для витиснення слабкого ґрунту. Після закінчення втрамбовування

щебеню свердловину заповнюють піском із пошаровим ущільненням тією ж

трамбівкою. На підготовлених таким чином основах споруджують фундамент

мілкого закладання. На рис. 14.42 показано технологію запропонованого спосо-

бу.

Спосіб поліпшення властивостей слабкого водонасиченого шару, який підстеляє на-

мив, оснований на формуванні в ньому зон з утрамбованого щебеню. Від їх властивостей і

геометричних характеристик залежать міцність і деформативність основ фундаментів мілко-

го закладання. Для дослідження зон утрамбованого щебеню було застосовано метод статич-

ного зондування ґрунтів розширеним конічним наконечником (див. розділ 5).

На рис. 14.43 у розрізі показано пробиту свердловину з оточуючим простором, де в

масштабі нанесені графіки статичного зондування з віддаленням від свердловини. На підста-

Рис. 14.44. Криві залежностей осідання від на-

вантаження штампів, які встановлено:

1 – безпосередньо на слабкий шар; 2 –

на намив

до втрамбовування; 3 – між свердловина

ми;

4 – між свердловинами після укочування дна

котловану чотирма проходами автосамоскида;

5, 6 – за центром свердловини

S, см

0,2

0,3

0,4

0,5

0,6

0,7

0,8

0,1

σ, МПа

413

ві таких досліджень встановлено, що зона проникнення щебеню має форму еліпсоїда обер-

тання. Співвідношення півосей його залежить від товщини слабкого шару за умови постій-

ності об’єму втрамбованого щебеню. Пояснюється це розсіюванням щебеню в слабкому

ґрунті. Концентрація щебеню підвищується з наближенням до осі пробитої свердловини.

Для оцінювання ефективності запропонованого способу поліпшення ґрунтів у мікро-

районі Левада м. Полтави були проведені випробування статичним навантаженням жорстко-

го квадратного залізобетонного штампу площею 10000 см

. На рис. 14.44 нанесені залежнос-

ті осідання від навантаження, встановлені як до поліпшення властивостей слабкого шару, так

і після нього. Згідно з результатами штампових випробувань утрамбовування щебеню в сла-

бкий шар змінює умови деформування основ так, що абсолютно безпечна перша стадія (ущі-

льнення) проявляється при більших у 2-3 рази середніх тисках під підошвою штампа порів-

няно з даними випробувань ґрунтів природного складу. Це свідчить про підвищення надій-

ності основ, поліпшених запропонованим способом.

414

15. ШТУЧНІ ОСНОВИ, ЯКІ УТВОРЮЮТЬ

ЗА ДОПОМОГОЮ ФІЗИКО-ХІМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

15.1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Зараз в Україні чітко простежується тенденція збільшення питомого об-

сягу будівництва в складних інженерно-геологічних умовах. З одного боку це

викликано вимогами до збереження сільськогосподарських земель, а з другого

– розвитком техногенних процесів (підтоплення територій, утворення насипних

ґрунтів тощо). Перспективними з точки зору фундаментобудування у цих умо-

вах слід вважати технології створення штучних основ за допомогою різних фі-

зико-хімічних процесів.

До цих процесів належать прийоми, які полягають у нагнітанні в ґрунти

розчину рідкого скла (силікату натрію), лужних розчинів, синтетичних смол,

цементного розчину, бітумної емульсії тощо. Після тужавіння введеного мате-

ріалу утворюються штучні основи, що мають значно кращі будівельні якості.

Створене суцільне тіло за своїми властивостями нагадує скельний ґрунт, міц-

ність котрого не тільки не зменшується з часом, а навіть зростає.

Закріплення ґрунтів хімічними засобами відоме з кінця ХІХ сторіччя. З

тих пір було розроблено багато різних рецептур, кожна з яких має свою галузь

використання, обмежену величиною коефіцієнта фільтрації, хімічним складом

ґрунтів, особливостями реагентів, котрими закріпляють ґрунт, і багатьма інши-

ми чинниками. З часом ці методи показують свою ефективність або непридат-

ність у певних ґрунтових умовах.

Досить поширена термічна обробка лесових ґрунтів, що веде до створен-

ня міцної основи, властивості якої подібні до властивостей звичайної цегли.

Нарешті, закріплення слабкого водонасиченого ґрунту можливе за раху-

нок збезводнювання його за допомогою вертикальних дрен, водозниження, а

також електрохімічного впливу. Останній також сприяє закріпленню грунту.

Перелічені прийоми не завжди можна застосовувати. Їх виконують згідно

з ретельним обґрунтуванням та техніко-економічним аналізом. Необхідно та-

кож мати на увазі, що нагнітання деяких хімічних речовин у геологічне середо-

вище може значно погіршити його екологічний стан.

15.2. ПОЛІПШЕННЯ ҐРУНТУ ОСНОВИ ЧЕРЕЗ НАГНІТАННЯ

В’ЯЖУЧОЇ РЕЧОВИНИ

Найбільше поширення в практиці будівництва здобула однорозчинна або

дворозчинна силікатизація, тобто нагнітання в ґрунт розчинів, котрі в своєму

складі містять силікат натрію (рідке скло). Якоюсь мірою силікатизація нагадує

процес, що виникає у природних умовах при створенні пісковиків.

Однорозчинну силікатизацію в лесових ґрунтах запропонував

В. В. Аскалонов. Пізніше технологію процесу силікатизації вдосконалили

В. Є. Соколович, А. А. Акімов. Вони поширили застосування прийому на закрі-

415

плення пливунів та влаштування протифільтраційних запон.

Однорозчинна силікатизація полягає в закачуванні в ґрунт через

ін’єктори – металеві перфоровані труби, які змонтовані з ланок 1...1,5 м завдо-

вжки та діаметром 38 мм, рідкого розчину силікату натрію з добавками коагу-

ляторів. Залежно від технологічної схеми ін’єктори розташовують вертикально

(рис. 15.1), похило або навіть горизонтально щодо поверхні ґрунту. Глибина за-

кріплення залежить від ґрунтових умов й особливостей будівель.

При дворозчинній силікатизації, яка була запропонована професором

Б. О. Ржаніциним у 1929 р., через ін’єктори під тиском 0,2-0,3 МПа по черзі на-

гнітають розчини рідкого скла (

SiOnONa

⋅⋅

) і хлориду кальцію (

CaCl

). Та-

кий метод використовують для закріплення пісків. Закріплювач подають при

зануренні ін’єкторів зверху вниз, а розчин для тужавіння маси під час зворотно-

го руху ін’єкторів – знизу вверх.

Взаємодія силікату натрію з сіллю типу хлориду кальцію, яка міститься в

природному ґрунті, приводить до створення гелю кремнієвої кислоти. Останній

із часом тужавіє. Через 28 діб міцність штучно створеного матеріалу досягає

0,4...1,5 МПа.

Найбільший ефект використання такого прийому виникає при закріпленні

лесового ґрунту з коефіцієнтом фільтрації більше ніж 0,2 м/добу. При цьому ві-

дбувається:

– зниження пористості на 7 %;

– зниження числа пластичності на 64 %;

– збільшення щільності на 6 %;

B.SL

100

Рис. 15.1. Схема силікатизації ґрунту:

1 – паровий котел; 2 – місткість для приготування розчину; 3 – насос для на-

гнітання розчину в ґрунт; 4 – реєстратор тиску; 5 – ін’єктор для подачі розчи-

ну в ґрунт; r – радіус закріплення ґрунту

416

– збільшення зчеплення до 8,5 разів;

– збільшення кута внутрішнього тертя майже до 1,2 разу;

– збільшення модуля деформації до 6 разів;

– зменшення коефіцієнта відносної просадочності у 15 разів.

Реакція закріплення має вигляд

NaCl)OH(CaOH)m(SiOnOmHCaClSiOnONa

2222222

++−⋅=++⋅⋅

. (15.1)

Перший член правої частини формули – гель кремнієвої кислоти.

Досвід показав, що використання методу силікатизації за рівнянням (15.1)

дозволяє надійно закріпляти лише незабруднені хімічними речовинами ґрунти.

Коли використовувати цю рецептуру для закріплення ґрунтів, забруднених кис-

лими промисловими стоками, виникає явище швидкого гелеутворення з коль-

матацією пор ґрунту навколо ін’єктора. Як наслідок – неможливість або ускла-

дненість просочування розчину у ґрунт. Це може призвести до неоднорідного

закріплення, так званої “острівної силікатизації”.

Сучасні дослідження, які проведені у Харкові (Бронжаєв М. Ф., 1997;

Мішурова Т. В., 2001) показали, що найбільш ефективними рецептурами силі-

катизації, які дають стабільні результати закріплення навіть у забруднених

ґрунтах при високих показниках екологічних вимог, є:

- силікатно-натрієво-фосфорнокисла рецептура

);OpHOHOmNa(lOkHhSiOOgHfSiOOeNa

POdHOcHbSiOOaNa

252222222

43222

⋅⋅+⋅+⋅⋅→

→++⋅

(15.2)

- силікатно-калієво-фосфорнокисла рецептура

OzHPOOyK(v)OiHPOOlK(s)OtHOPOrK(p

OnHmSiOOjHkSiOOhKOgHOfSiOeK

HOdHOcHObSiOaK

2322422552

222222522

432522

⋅⋅+⋅⋅+⋅⋅+

+⋅+⋅⋅+⋅→

→++⋅

(15.3)

Доведено, що калієві гелі більшою мірою забезпечують стабільність

одержання проектних параметрів часу гелеутворення порівняно з натрієвими.

Міцність калієвих гелів у 1,4 разу більша, ніж натрієвих.

Теоретичні критерії основних розрахункових параметрів закріплення –

час початку гелеутворення й об’ємні співвідношення вихідних компонентів з

урахуванням температури навколишнього середовища – базуються на піонерній

теорії “буферного інтервалу”, розробленої для аналізу хімічного закріплення

ґрунтів М. Ф. Бронжаєвим (2000).

Спростити роботи з підбирання рецептури розчинів для закріплення ґру-

нтів можливо за рахунок упровадження нових ефективних технологій подаван-

ня їх у ґрунт: бурозмішувальної, струминної тощо.

Для закріплення лесового ґрунту використовують також газову силікати-

зацію, при якій, крім закачування розчину рідкого скла, через ін’єктори в ґрунт

нагнітають вуглекислий газ. Останній сприяє швидкому та повному тужавінню

закріпленої маси ґрунту.

Таким чином, щоб мати надійні результати силікатизації ґрунтів, необ-

хідно на кожному будівельному майданчикові проводити детальні дослідження,

у тому числі хімічні аналізи ґрунтів і дослідні роботи, для того, щоб на основі

417

цих даних підібрати відповідну рецептуру закріплення і спосіб подавання роз-

чину в ґрунт. Основна задача при підбиранні рецептури – визначення оптима-

льного терміну гелеутворення для конкретних умов закріплення.

Закріплення ґрунту за допомогою силікатизації використовують для

створення суцільного масиву закріпленого ґрунту під стрічкові фундаменти або

плити та у вигляді поодиноких масивів, між якими є ділянки незакріпленого

ґрунту, під окремі фундаменти.

Розміри підошви фундаментів визначають за формулою (12.1), за допо-

могою якої розрахунковий опір визначають із використанням показників міц-

ності φ

ІІ

і с

ІІ

для силікатизованого ґрунту. Ці показники розраховують після ста-

тистичної обробки результатів лабораторних випробувань зразків на зрушення

або за таблицею залежно від міцності кубиків силікатизованого ґрунту у віці 28

діб.

Довговічність піщаних і глинястих ґрунтів, закріплених силікатизацією,

визначається стійкістю гелю кременевої кислоти й інших кристалічних сольо-

вих утворень, які знаходяться у поровому просторі, до впливу різних агресив-

них хімічних розчинів (кислотних, лужних, сольових, водних). Основні виснов-

ки з цього питання мають загальний характер для піщаних та глинистих ґрун-

тів:

- у нейтральних і кислих середовищах гель кременевої кислоти не руйну-

ється, тобто закріплений ґрунт стійкий невизначено довгий період;

- лесові ґрунти у кислому середовищі невеликої концентрації навіть дода-

тково зміцнюються;

- стійкість силікатизованих ґрунтів різко зменшується у лужному середо-

вищу при рН≥10,5; але в натурних умовах завдяки водопроникності силікатизо-

ваних масивів, при контакті агресивного середовища з поверхнею закріпленого

ґрунту (особливо лесового) вірогідна лише дифузна взаємодія і явної десиліка-

тизації не виникає.

Закріплення ґрунтів лужними розчинами було запропоновано у 80-их ро-

ках ХХ сторіччя. Його можна вважати альтернативою методу силікатизації при

закріпленні водонасичених лесових ґрунтів. Закріплення полягає у тому, що в

ґрунт за технологією силікатизації подається лужний розчин високої концент-

рації (більше ніж 2,5н). Для цього використовується розчин гідрооксиду натрію

(в промисловості відомий під назвою каустика). У часі, внаслідок взаємодії

глинистих мінералів із лугом, ґрунт набуває високої міцності і водостійкості

при порівняно невеликих загальних витратах. Відомий позитивний досвід ви-

користання методу для закріплення лесових ґрунтів у Росії (Волков В. Е., 1990).

Деякі фахівці, не піддаючи сумніву якість та надійність закріплення, зве-

ртають увагу на те, що при введенні в ґрунт великої кількості лугу він не повні-

стю нейтралізується й чинить на навколишнє середовище шкідливий вплив. За-

бруднена основа за рахунок вільного лугу агресивно впливає на будівельні ма-

теріали і конструкції (Соколович В. Е., 1994).

На основі наведених даних можна твердити про необхідність детальної,

науково обґрунтованої перевірки методу в умовах України. Необхідно розроби-

ти методику підбирання рецептури закріплення залежно від особливості хіміч-

418

ного складу ґрунтів конкретних будівельних ділянок, а також вірогідних змін

його внаслідок будівництва і подальшої експлуатації будівель та споруд. В ос-

нову методики слід покласти принципи екологічної безпеки навколишнього се-

редовища. Цього можна досягти, коли весь луг повністю нейтралізується за ра-

хунок реакції з компонентами ґрунту (Кузьменко І. В., 2000).

Смолізація, тобто нагнітання в ґрунт карбамідної смоли з соляною або

щавлевою кислотою, використовується для закріплення піщаного ґрунту різної

крупності. Технологія робіт аналогічна тій, яку застосовують при силікатизації.

Деякою перевагою смолізації перед силікатизацією є можливість досягнення

більшої міцності закріпленого масиву. Залежно від коефіцієнта фільтрації ґрун-

ту радіус закріплення r під час смолізації коливається від 0,3 до 1 м. Між

ін’єкторами відстань приймають ℓ

=1,5…1,7r. Таке розміщення ін’єкторів дає

можливість створити суцільне закріплення масиву як при смолізації, так і при

силікатизації ґрунту.

Для закріплення ґрунту, що має велику водопроникність (вивітрілі скель-

ні породи, гравій, галька, гравійні та крупні піски), іноді застосовують цемен-

тацію. Вона полягає в нагнітанні в ґрунт суміші цементу, води і добавок у ви-

гляді дрібного піску, кам’яного борошна, іноді бентонітової глини, а також хі-

мічних речовин для прискорення або, навпаки, сповільнення тужавіння розчи-

ну.

Обладнання для цементації використовують те ж саме, що й для силіка-

тизації або смолізації. Для того, щоб виключити просочування розчину через

свердловину нагору, верхню її частину влаштовують більшого діаметра і запо-

внюють цементним розчином, а потім після його тужавіння та утворення цеме-

нтного стовпа через нього знов пробурюють свердловину. Для цементації вико-

ристовують розчинонасоси. Радіус закріплення визначають дослідом.

Якщо розчин в конструкції фундаменту відсутній, або зруйнувався, то

для підвищення його міцності через похилі шпури й ін’єктори у фундамент під

тиском 0,2-0,6 МПа подають цементний розчин, який проходить у порожнини і

заповнює їх. Після тужавіння розчину міцність фундаменту підвищується, а во-

допроникність зменшується. Залежно від мети цементування на одну частину

цементу беруть 10-50 частин (за масою) води.

Для зниження водопроникності масиву іноді застосовують нагнітання ро-

зплавленого бітуму або бітумної емульсії в скельну породу. В цьому випадку

ін’єктори розташовують на відстані 0,8-2 м. Для того, щоб бітум не холонув під

час закачування його в ін’єктори, останні обігрівають за допомогою електро-

струму.

Закачування бітумної емульсії такого обігрівання не потребує. Бітуміза-

цію використовують також для утворення водонепроникних завіс.

15.3. ТЕРМОЗАКРІПЛЕННЯ ҐРУНТІВ

У 1934 році М. О. Осташев запропонував для закріплення ґрунту викори-

стовувати нагріте до температури 350…500 °С повітря, яке нагнітається під ти-

ском у свердловини. Пізніше роботи над цим способом продовжив проф.

419

І. М. Литвинов. У сучасному будів-

ництві термічну обробку застосову-

ють у товщах лесових ґрунтів, котрі

віднесено до ґрунтових умов II типу,

для усунення просідання перед бу-

дівництвом об’єктів або для ліквіда-

ції аварійного стану існуючих спо-

руд.

Суть термічного закріплення

ґрунту полягає в спалюванні рідко-

го, твердого або газоподібного па-

лива, яке через форсунку під тиском

подають у заздалегідь пробурені

свердловини. Одночасно в свердло-

вину за допомогою компресора че-

рез трубу подають повітря, щоб за-

безпечити горіння факела. Після пі-

двищення температури в свердло-

вині до 400 °С починається активне

випалювання лесового ґрунту по її

стінках.

Випалювання продовжується

протягом 5...10 діб із регулюванням рівня тиску та місця обмежуючого сальни-

ка в свердловині. У кінці процесу створюється стовп випаленого ґрунту діамет-

ром 1,5...3 м. Найбільша висота стовпа становить 18-19 м.

Дуже важливо постійно підтримувати ефективну температуру в зоні ви-

палення. Якщо вона буде нижче ніж 400 °С, то усунення просадочності не від-

будеться. Якщо температура буде вищою за 900 °С, то виникне спікання ґрунту

та спливання його вниз по стінках свердловини.

У Запорізькому філіалі НДІБК було розроблено і впроваджено у вироб-

ництво модифікацію методу термічного закріплення ґрунту з використанням

електричних приладів нагрівання повітря у свердловинах (Тригуб А. С., 1991).

В Україні цей спосіб закріплення ґрунту широко використовувався в

Дніпропетровську, Запоріжжі, Нікополі. Так, у 1956 р. були закріплені основи

трьох 100-метрових димових труб та коксових батарей на глибину 11-12 м ни-

жче від підошви фундаменту. За роки їх подальшої експлуатації, незважаючи

на значне підвищення рівня ґрунтової води, осідання не перевищило 40 мм.

Термічне закріплення ґрунту успішно було застосоване під час будівниц-

тва обласної друкарні, шкіл, універмагу “Україна”. На рис. 15.2 показана прин-

ципова схема термічного закріплення.

B.SL

ℓ

Рис. 15.2. Схема термічного закріплення лесово-

го ґрунту:

1 – компресор; 2 – трубопровід холодного пові-

тря; 3 – місткість для пального; 4 –

трубопровід

для пального; 5 – насос для нагнітання пально-

го; 6 – форсунка; 7 – камера згорання; 8 – сверд-

ловина; 9 –

зона термічного випалення лесового

ґрунту; 10 – лесовий ґрунт