Записки історичного факультету: збірник наукових праць 2006 №17

Подождите немного. Документ загружается.

рарним, колоніально-залежним країнам, якою і являлась Україна в

недалекому минулому. Тобто фемінізм" не був чітко окресленим в

Українському жіночому русі ^

З цією думкою погодилась вітчизняний вчений Тетяна Хома, яка у

своїй статті "Чи був фемінізм в Україні" розглядає той період історії,

що характеризується певною активністю українок, тобто період від

середини XIX століття і до нашого часуМабуть, відповідь потрібно

шукати у нашій багатостраждальній історії. А вона складається пере-

важно з боротьби за власну ідентичність, за право народу на само-

визначення. Для підтвердження своєї точки зору вона посилається на

працю М. Богачевської-Хом'як, яка писала: "Жінки, включись в бо-

ротьбу за право народу, не звертають увагу на статеве приниження.

Вони вважали, що здобуття національної автономії принесе їм статеву

рівноправність" Жіночий рух часто просто співпадає з націоналіз-

мом. Т. Хома описує результати жіночих рухів сьогодення. Живучи-

ми є лише ті напрямки, які зацікавлять Захід, отож він їх і фінансує.

Критично також автор каже про те, що "фемінізму у нас просто не

було, нема і бути не може. Занадто стійкі у нас стереотипи" ".

В калейдоскопі тендерних досліджень виділяються роботи

Л. О. Смоляр її монографія "Минуле заради майбутнього: жіночий

рух Наддніпрянської Україні II пол. XIX — поч. XX ст." являє собою

комплексне дослідження жіночого руху в історичному та соціокуль-

турному аспекті ^^ Аналіз історії жіночого руху здійснюється у кон-

тексті тендерної концепції також в порівнянні з всесвітнім жіночим

рухом. Історія жіночого руху в Україні розглядається на широкому

історичному фоні з залученням значного кола архівних матеріалів.

Л. О. Смоляр зазначає, що жіночий рух на ґрунті європейсько-

американської історії характеризується двома хвилями. В першій хви-

лі західного руху виокремлюються два напрямки: "Одна позиція ґру-

нтувалася на визнанні подібності та рівності статей і стверджувала,

що до обох статей слід відноситись однаково. Цей напрямок жіночо-

го руху згодом був названий — "фемінізмом рівності". Освіта, праця,

участь в голосуванні відносились до природних прав, тому історики

жіночого руху першої хвилі у визначення "фемінізму" включали рух,

пов'язаний зі зміною становища жінок через досягнення політичних,

юридичних або економічних прав, рівних з чоловіками. Інша позиція

полягала у визнанні різниці статей та перевазі жінок, які володіють

значно вищими моральними цінностями, а також — у визнанні необ-

хідності особливого захисту жінок". Ця позиція носила радикальний

характер, базуючись на марксистській ідеї, її прибічники асоціювали

рішення відносно рівності статі з кардинальним переломом у суспі-

льстві.

Друга хвиля жіночого руху датується Л. О. Смоляр 60-ми роками

XX ст. Головний зміст — протест жінок проти патріархатного суспі-

льства. Жіночий рух 60-х років XX століття автор поділила на дві гі-

лки: рух за права жінок і визвольний рух. "Перша гілка виступила,

головним чином, за політичні реформи та використання тактики по-

літичного тиску на законодавчу владу. Ця тактика вимагала організа-

ції на національному рівні та певного рівня професіоналізму. Друга

гілка жіночого руху радикальна; лівий фемінізм заперечував ідею

рівності з чоловіками. В рамках цього руху вважалося, що політичні

реформи ніколи не звільнять жінку, і головний наголос робився не на

державі, а на жінці. Мета руху — змінити спосіб мислення та дій,

переосмислити жіночу сутність, а не адаптувати жінку до чоловічих

цінностей" Сьогодні фемінізм — це насамперед альтернативна фі-

лософська концепція соціокультурного розвитку ^^

Визначаючи характер жіночого руху на Україні Л. О. Смоляр ана-

лізує законодавство Російської імперії, сімейний статус жінок України

II половини XIX століття. Згідно з цим автор зазначає: "Сім'я, яка

представляла в юридичному та моральному відношенні спілку, а не

взаємодопомогу рівних осіб, створювала ґрунт для протесту жінок,

була основою для розвитку жіночого руху"

Дослідниця визначила чотири етапи розвитку жіночого руху Над-

дніпрянської України за півстоліття (1860-1917). Перший емансипа-

ційний етап охоплював кін. 50-х — поч. 60-х років — 90-ті роки

XIX ст. — це період становлення жіночого руху. Рух за рівну чоло-

вічій освіту, за право участі жінок в суспільному житті, за рівноцін-

ність шлюбу тощо.

Другий етап — 90-ті рр. XIX століття, коли відбувалася зміна курсу

жіночого руху, завершився Першим Всеросійським жіночим з'їздом та

остаточним розмежуванням двох течій в жіночому русі: ліберально-

демократичної та соціал-демократичної. Саме в 90-х роках поряд з

благодійними та професійними організаціями формувалися жіночі то-

вариства громадсько-політичного та морально-етичного спрямування.

Третій етап жіночого руху визначився періодом 1908-1914 рр. і

характеризувався деяким спадом активності жіночих організацій, що

пояснювалося наступом загальної реакції в країні та репресіями.

Четвертий етап розпочався у 1914 році і завершився лютневими поді-

ями 1917 року. З лютневими подіями відбулися зміни в політичному та

суспільному житті українського народу, вони стали поштовхом до наці-

онального відродження, що ознаменувало новий етап жіночого руху

Таким чином, Л. О. Смоляр так само як М. Богачевська-Хом'як

і Т. Хома визнає, що жіночий рух розвивався в контексті рішення

національних та соціальних проблем. Однак, вона вважає, що пред-

406

407

ставники цього руху також боролись за рівні соціальні права жінок

і не поділяє думки Т. Хоми про те, що фемінізму у нас просто не

було, нема і бути не може.

Слід визнати, що в сучасній історіографії, присвяченій становлен-

ню жіночого руху на Україні, можна виділити два напрямки, предста-

вники одного з них не бачили перспектив розвитку феміністського

руху на Україні, а іншого — розглядали становлення цього руху в

контексті загальносвітових тенденцій з урахуванням соціокультурної

специфіки.

Примітки:

1. Андреи Пето. Заметки по женской истории: нетрадиционные феминистки //

Гендерные истории Восточной Европы. — Минск, 2002. — С. 35.

2. Гендерная проблематика в исторических науках /IВведение в гендерные иссле-

дования. — Харьков, СПб., 2001. — Ч.1. — С. 279.

3. Scott J. W. Gender. А Useful Category ofHistorical And Analysis//American Historical

Review. 1986. Vol. 91,№S.—P. 1053-1075.

4. Шевченко H. B. Гендеру дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних

студій в Україні // УЇЖ. — № 1. 2001. — С. 30-39; № 2, 2001. — С 34-47.

5. Жеребкина И. Прочти мое желание. — М., 2000. — 251 с; її ж. — Феминизм и

психоанализ //Введение в гендерные исследования. —Харьков, СПб., 2001. —

С. 346-369; ЇІ ж. — Женское политическое бессознательное. — СПб., 2002. —

223 с.

6. Чужим И. Тендер та гендерні дослідження в XXст. //Незалежний культороло-

гічний часопис "ї" (Гендерні студії). —№17, 2000. — С. 23-29; Чухим Н. Про-

блеми і перспективи феміністичної теорії/Гендер і культура. —Київ, 2001. —

С 94-102; АгеєваВ. Хто боїться привіду матріархату? //Критика. —№5(19),

1999. — С. 22-24; Скнар О. Жінка в політиці: гендерний аспект /Гендер і куль-

тура. — Київ, 2001. — С. 202-209; Орлик М.А. Жіночий рух в Україні: історія і

сучасність /Жіночий рух в Україні: історія і сучасність. — К, 1994. — 4.1. —

С. 11-23; Смоляр Л. О. До проблеми жіночого руху в Україні / Жіночий рух в

Україні: історія і сучасність. — К., 1994. — Ч.1. — С. 76-79; Терещенко Г. I. До

питання історії жіночого руху/Жіночий рух в Україні: історія і сучасність. —

К, 1994. — 4.2. — С. 5-7; Терещенко Г. 1. Жінка і суспільство /Жінки України:

сучасний статус і перспективи. — К, 1995. — С. 4-6; Смоляр Л. О., Шарова Т.

П. До питання визначення жіночої проблематики /Жіночий рух в Україні: іс-

торія і сучасність. — К., 1994. — Ч.2.— С. 11-14; Рибак О. В., Кутузова Н. Г.

Український фемінізм — міф чи реальність? /Жіночий рух в Україні: історія і

сучасність. —К, 1994. — Ч.2. — С. 21-25; Пилипенко В. Ю. Проблеми форму-

вання ідеології жіночого руху в Україні: завдання, перспективи /Жінки Украї-

ни: сучасний статус і перспективи. —К, 1995. — С. 20-22.

7. Богачевська-Хом 'як М. Білим по білому. Жінки в громадському житті України

в 1884 — 1939 pp. — К, 1995; її ж. Душа українського жіночого роду. — К,

408

1993; її ж. Націоналізм та фемінізм — одна монета суспільного вжитку // "ї"

Незалежний культурологічний часопис. —Львів, 2000. —№17; Ґіж. Історія і

українська жінка //Наше життя. — 1980. — Ч. 2.

8. Богачевська-Хом'як М. Білим по білому. — С. 143.

9. Хома Т. Чи був фемінізм в Україні// "І"Незалежний культорологічний часопис.

— 2000.—№ 17. —С. 21-28.

10. Богачевська-Хом 'як М. Білим по білому. — С. 211.

И. Хома Т. Чи був фемінізм в Україні// "ї"Незалежний культорологічний часопис.

— 2000—№17.—С. 27.

12. Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської Укра-

їни другої половини XIX — поч. XX cm. — Одеса, 1998; її ж. Фемінізм в Україні:

традиції та сучасність //Віче. — 1994. — №9. — С 82-91; Ґїж. До проблеми

жіночого руху в Україні/Жіночий рух в Україні: історія і сучасність. ~К., 1994.

— 4.1. — С 76-79; її ж. Жіноче милосердя Одеси/Жінки в Україні: сучасний

статус і перспективи. — К., 1995. — С 27-28.

13. Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської Укра-

їни другоїполоивни XIXпоч. XXcm. — Одеса, 1998 — С. 37.

14. Там само. — С. 93.

15. Феминизм: либеральное, социалистическое и радикальное направления//Тео-

рия и методология гендерных исследований. — М., 2001. — С. 53.

16. Смоляр Л. О. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської Укра-

їни другої половини XIX— поч. XXcm. — Одеса, 1998 — С 37.

17. Там само. —С. 153.

409

Розділ V

РЕЦЕНЗІЇ. ПЕРСОНАЛИ. ХРОНІКА

Т. С. Вінцковський

Д. БОНДАРЕНКО. ВЗАИМООТНОШЕНИЯ

ВРЕМЕННОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА И УКРАИНСКОЙ

ЦЕНТРАЛЬНОЙ РАДЫ. — Одесса: НДРВВ ОЮІ НУ ВС,

2004. — 189 с.

Нещодавно світ побачила монографія Д. Бондаренка "Взаимоотно-

шения Временного правительства и Украинской Центральной Рады",

яка поповнила велетенську наукову спадщину праць, присвячених

історії України 1917 р. Й здавалося, не було б нічого незвичного в

тому, що ще один молодий історик запропонував широкому загалу

власний погляд на відомі й важливі події, якби не той факт, що

маємо справу з не частим історіографічним явищем — поглядом

російського історика на таку важливу проблему, як відновлення

української державності, місця української національної революції в

загальноросійській, трансформація систем влади за нових умов

тощо. Ще більшої пікантності додає те, що Д. Бондаренко є випу-

скником українського вищого навчального закладу, а саме історич-

ного факультету Одеського, тоді ще державного університету імені

1.1. Мечникова. І лише згодом продовжував відшліфовувати свою

дослідницьку майстерність у сусідній країні, де захистив кандидатсь-

ку дисертацію з окресленої проблематики. Очевидно, монографія від-

биває основні положення дисертаційного твору. Те, що автор праці є

російським істориком помітно як з особливостей викладу матеріалу,

про що мова йтиме нижче, так і з недвозначних ототожнень російсь-

ких істориків, в тому ^ислі сучасних, з "вітчизняними" (с. 5, 13 та

інші). Гадаю, буде доречно надалі щодо Д.Бондаренка вживати сло-

восполучення російський історик.

Важливість інтеграції української історичної науки у світову, а

насамперед у сусідні польську, російську, білоруську історіографії

неодноразово відзначали такі корифеї вітчизняної науки, як В. Верс-

тюк, О. Реєнт, В. Потульницький та інші. А це можливо тільки

410

Т. С. Вінцковський, 2006

за умови глибокого розуміння тих тенденцій, які мають місце в на-

уковому житті інших соціумів. Чи варто нагадувати, що у Росії, по-

суті до сьогоднішнього дня, не сформовано такий напрям наукових

досліджень як україністика, що пояснюється особливостями політич-

ної історії Російської держави, способу мислення її політичних еліт

протягом багатьох століть. Проте, сказане не означає, що російські

дослідники не приділяють уваги тим чи іншим питанням історії Укра-

їни. На нашу думку, влучно визначив магістральні шляхи думання у

російській історіографії щодо стосунків України та Росії 1917 року

В. Верстюк. Перший належить М. Соколовій, яка розділяє традиційно

Росію й Україну як центр і периферію, захищаючи політику Тимча-

сового уряду, а Центральну Раду звинувачує в ескалації національних

вимог та сепаратизмі. Щоправда, український науковець зазначає, що

пізніше М. Соколова набагато грунтовніше та виваженіше оцінювала

ситуацію. Другий напрям пов'язує В. Верстюк з О. Таніним-Львовим,

який будує свою конструкцію стосунків УЦР з Тимчасовим урядом

не у формі конфлікту, а навпаки — блоку і доводить, що українське

суспільство на чолі з Центральною Радою всіляко підтримувало но-

вий демократичний лад і російський уряд '. Такий екскурс є необхід-

ним, щоб зрозуміти наскільки міркування Д. Бондаренка вписуються

у дану схему, тим більше, що з творчістю обох авторів молодий

дослідник ознайомлений. Дивним, правда виглядає той факт, що у

списку вивченої літератури жодної праці О. Таніна-Львова немає.

Мабуть тому, що його позицію автор беззастережно відкидає (с. 12),

не помітивши у співвітчизника раціонального зерна. Неозброєним

оком видно, що пан Д. Бондаренко перебуває в надійному полоні

першого шляху російської історіографічної традиції.

Світоглядні позиції фахівця чітко простежуються і в "нюансах", які

притаманні радянській історичній науці, (хоча, як бачимо, не лише їй)

на кшталт "воссоединение Украины с Россией 1654 г." ^ (с. 71).

Жанр рецензії передбачає бути не лише критиком, отже йдучи за

академічною традицією спочатку про досконале, а потім — про інше.

Безумовної похвали заслуговує автор за серйозну еврестичну

роботу. Досить широкою є джерельна база дослідження. Солідний

підбір документів архівосховищ двох країн, опублікованих матеріалів,

обізнаність як з періодичною пресою, так і з мемуарною літературою

зайвий раз свідчить про захопленість темою. Непідробну повагу до

рецензованого твору підсилює не менш значний список опрацьованої

літератури аж чотирма мовами. Помітно, що Д. Бондаренко не один

рік йшов до поставленої мети. Кидається у вічі, що більш знайомими

для дослідника є праці російських істориків, історіографічний аналіз

яких є значно ґрунтовнішим, аніж українських. Принагідно зауважу.

41!

в дослідженні у своїй масі розтиражовані основні концепції російсь-

кої історіографії. Нерідко історик вступає в полеміку з авторами тих

чи інших праць. Разом з тим, не можна не сказати, що аналіз на-

укової спадщини міг би бути більш впорядкованим, оскільки не про-

стежується зрозумілого підходу щодо систематизації історіографічно-

го доробку. Радянська історіографія подається в перемішку з сучас-

ною російською та українською. До них ще й додається закордонна

(с. 9-19).

Поставлені перед собою завдання автор реалізує у логічно побу-

дованих за проблемно-хронологічним методом розділах, назва кож-

ного з яких говорить сама за себе. До очевидних позитивів твору

відносимо намагання концептуально осмислити роль Тимчасового

уряду за революційних обставин, чому присвячено параграф 1 роз-

ділу 1 під назвою "Легітимність влади Тимчасового уряду". Пого-

джуємося з твердженням, що "тимчасовий правовий статус уряду

накладав певні обмеження на його діяльність; воно не було правомі-

рне вирішувати корінні питання державного устрою" (с. 23). З точки

зору теоретичних дискурсів хотілося б зупинитися на розумінні істо-

риком концепції українських національних завдань, які були сформу-

льовані М. Грушевським. Д. Бондаренко вірно підмічає, що широка

національно — територіальна автономія в рефлексії лідера Централь-

ної Ради передбачала пріоритет законів автономії перед федеральни-

ми, а в компетенцію першої входять теж зовнішня політика, армія,

грошова система та інше (с. 33-34). Автор побачив те, чого не ба-

чили, (а подекуди не бачать й донині) послідовні критики Центральної

Ради з несоціалістичного українського табору, що українські лідери

під національно-територіальною автономією розуміли по-суті, незале-

жну державу, у федеративному (або конфедеративному) союзі з ін-

шими незалежними державами.

Продовжуючи міркування науковець зазначає, що в самому росій-

ському політикумі не було одностайності щодо можливої федералі-

зації Росії. Кадети та деякі праві сили відкидали можливість створен-

ня федерації в Росії, принаймі за національною ознакою. Натомість

російські соціалістичні партії допускали побудову федеративної Росії

за національно-територіальною ознакою (с. 37-38). Такий підхід до-

зволяє краще зрозуміти внутрішні механізми прийняття рішень Тим-

часового уряду.

Читач рецензованого твору не може не захоплюватися знанням

автором фактажу, відчувається впевненість у викладі щотижневих

"дієвих дрібниць", обізнаність із величезною дослідницькою літерату-

рою проблеми демонструється часто і з бажанням. Імпонує, що іс-

торик намагається проникнути в глибину питання, так би мовити

докопатися до кореня "проблеми". Автор ставить ряд питань, які ви-

магають додаткового вивчення, хоча й розглядалися в більшій чи ме-

ншій мірі у спеціальних дослідженнях. Для прикладу, це переговори

між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у липні-серпні

1917 року, взаємозв'язок (чи відсутність його) між липневою спро-

бою більшовиків захопити владу в Петрограді й виступом "полубот-

ківців", можливе фінансування Центральної Ради з-за кордону та

інші. Можна й надалі перелічувати переваги даної праці, проте зважа-

ючи на лапідарність рецензії, хотілося б зупинитися і на тих думках,

які, на нашу думку, є суперечливими.

З повагою ставимося до визначення науковцем власних методоло-

гічних засад, у тому числі бажання працювати, користуючись істори-

ко-юридичними методами. Але, вважаємо, що абсолютизація того чи

іншого підходу — це глухий кут. Сучасний рівень наукового пізнання

не виключає домінанти одного з методів у поєднанні з іншими. Зде-

більшого перевага віддається використанню різних методів або їхніх

елементів у всіляких комбінаціях. Залишаючись під впливом істори-

чної школи права, Д. Бондаренко латентно заперечує творчу роль

революційного законодавства і взагалі можливість будь-яких перетво-

рень за нових конкретно-історичних умов. А те, що ситуація в коли-

шній імперії змінилася кардинально гадаю ніхто не ставитиме під

сумнів. Таким чином, апріорі штучно звужується дослідницьке за-

вдання, заздалегідь визначаються вузькі рамки висновків, вийти за

які автор не може, а скоріше і не хоче (с. 20). Незважаючи на те, що

Д. Бондаренко окреслює свою позицію як намагання "від апологети-

ки однієї з сторін і конструювання образа ворога щодо другої сторо-

ни перейти до об'єктивної оцінки цієї непростої поблеми" (с. 21) не

залишає відчуття, що цей, в усіх відношеннях гідний заклик торка-

ється кого завгодно, тільки не самого дослідника. Зі 158 сторінок

тексту Центральна Рада жодного разу (!) не згадувалася в позитив-

ному контексті, тобто або як партнер Тимчасового уряду, або як

виразник волі більшої частини українського народу. Частіше, епітети

щодо цього утворення подаються з негативним психологічним нава-

нтаженням. Для прикладу, "український націоналізм 1917р."(с. 4),

"культ особи М. Грушевського" (с. 31), "етнічний націоналізм Ради"

(с. 45), "українізовані полки, керовані авантюристами" (с. 111) і т.д.

Залишаємо за будь-якою людиною право на власні емоційні оцінки,

але звивисті стежки наукового дослідження не повинні супроводжу-

ватися безапеляційними та необгрунтованими твердженнями.

Розглядаючи стосунки Центральної Ради та Тимчасового уряду

російський історик, на нашу думку, недостатньо уваги приділяє кон-

цептуальному осмисленню самої революції 1917 року, особливо і'і

412

413

українській складовій. Залежність від легітимних підвалин існування

будь-якої влади відштовхнула на периферію дослідження сам факт

інтерполяції російського суспільства, де будь-які елементи старого

могли бути поставлені під сумнів. Дивно, але автор і сам розуміє

хиткість власної концепції, стверджуючи, що "стосовно революції

зкрай складно розглядати питання легітимності влади", проте з напо-

леглевістю продовжує, "що разом з тим, не виключає необхідності

історико-правового аналізу ситуації, що склалася" (с. 22).

Термін українська революція Д. Бондаренко взагалі ставить під

сумнів, беручи один раз в лапки (с. 31) і більше ним не послугову-

ється. Таким чином мотиваційні інтереси розвитку політичних структур

в Україні наче втискаються у вигідну, зрозумілу автору "легітимну"

площину. Натомість, на нашу думку, сутнісні мотиви революції в Укра-

їні полягали не в тому, щоб з'ясувати юридичну правомірність перехо-

ду влади від одних органів до інших, а в тому, що більшість україн-

ських політиків трактували зречення Миколи II як падіння узурпатор-

ської імперської влади в Україні. Значить, Тимчасовий уряд, як

демократична влада нової демократичної Росії зможе, розуміючи доці-

льність українських вимог, відновити історичну справедливість — на-

дати українським землям державний статус ^ Щоправда, в даному

питанні політика російських демократів нічим не відрізнялася від цар-

ської. Адже Україна сприймалася не інакше, як споконвічно російські

землі — "Юго-Запад России", а вимоги Центральної Ради як непоро-

зуміння. Тому кадети, позиція яких так до вподоби Д.Бондаренку, не

могли до кінця второпати, що ж відбувалося в "Малоросії".

Поза всяким сумнівом, можна погодитись з закидами до Центра-

льної Ради в тому, що вона була юридично не бездоганною і в

момент створення, і при прийнятті окремих рішень. Найбільшою ва-

дою все ж таки, гадаю, є те, що тодішні керівники України продо-

вжували залишатися панславістами й федералістами і на відміну від

поляків, прибалтів певний час проходили стадію державно-самостій-

ницького дозрівання у чому їм так швидко посприяли більшовики.

Проте, незаперечним є відкидання будь-якої реституції України в скла-

ді Росії.

Лейтмотивом усієї рецензованої праці проходить думка про закон-

ну владу Тимчасового уряду, який намагався відбити нападки гро-

мадсько — політичної організації (Центральної Ради), яка претендува-

ла на владні повноваження. Аргументація цієї тези має два полюси.

З одного боку доводиться, що новий загальноросійський орган є не

лише легітимним, але й відповідав загальнонаціональним інтересам

(с. 23). З другого, що Центральна Рада відповідно не була законним

органом, який представляв інтереси України, тому що, по-перше

утворилася за партійно-корпоративним принципом представництва, а

по-друге, мала класовий і національний характер (с. 43). Виносимо

за дужки перший полюс аргументів, який теж є дискусійним. Адже

виборчий закон, на основі якого формувалися III і IV Державні

Думи, надавав право голосу лише 15% дорослого населення. Зосе-

редимо увагу на другому.

Насамперед, хотілося б відзначити сумнівність доказової бази,

запропонованої автором. Д. Бондаренко чи не на чільне місце серед

причин утворення Центральної Ради виносить особисті мотиви "ліде-

рів українства", їхнє нереалізоване самолюбство (с. 42). Як доказом

вказаного твердження наводить факт представництва українців у мі-

сцевих органах Тимчасового уряду в Україні, а значить, "якщо ме-

тою Виконавчих громадських комітетів була консолідація суспільства,

то метою Ради навпаки, розкол суспільства за національною і класо-

вою ознаками". На цю теорію нанизується ще один аргумент про

фінансування Центральної Ради "українськими військовополоненими,

які перебували у таборах Німеччини"!!!

Безсумнівно, що розбіжності в ідеології Центральної Ради та гро-

мадських комітетів були, їх і не могло не бути враховуючи різні за-

вдання, що перед ними стояли, але яким чином це пов'язано з осо-

бистими мотивами М. Грушевського не зовсім зрозуміло. Особисту

амбітність слід враховувати, але не варто переоцінювати, адже вона

в даній ситуації накладалася на народні устремління. Теза про фінан-

сування Центральної Ради військовополоненими взагалі виглядає аб-

сурдною. Без наявних доказів висувати такі припущення більш ніж

сміливо. І якщо навіть уявити, що таке фінансування було чи супе-

речило це національним інтересам України?

Неодноразово у рецензованому творі знаходимо закиди, що дії

українських лідерів послаблювали позиції Росії на фронтах Першої

світової війни, а керманичі Центральної Ради чи не переконані герма-

нофіли (с. ЗО, 31 33, 35, 36, та ін.). Рефлексія Д. Бондаренка не є

новою, а пов'язана, що не приховується, з міркуваннями російського

політикуму того часу. Активна експлуатація німецького чинника в

українському питанні з боку антиукраїнськи налаштованого істебліш-

менту пояснюється ментальною кризою російського суспільства,

представники якого не зуміли зрозуміти, що "малоросійський сепара-

тизм" є не що інше, як інтуїтивне прагнення українського народу

отримати шанс на відтворення власної держави. Цим же пояснюється

апелювання, що начебто народ цього не хотів, це прагнення окремих

нечистоплотних політиків.

Лаконічною і влучною характеристикою щодо правомірності

Центральної Ради виступати від імені України можуть бути слова

414 415

^ЛімШйШШ

київської дослідниці Т. Бевз, які дозволимо собі зацитувати : "Спо-

чатку Центральна Рада репрезентувала не все населення України, а

лише ті організації, які мали спільну прикмету — національну свідо-

мість. Отже, з перших днів існування це була рада українських пар-

тій, переважно соціалістичних, і безпартійних культурних організацій.

З квітня 1917 року вона перебрала на себе функції національно-тери-

торіального представника селянства. Згодом була доповнена предста-

вниками військових та робітників... Таким чином Центральна Рада

була національним об'єднанням трьох депутатських трудових рад з

представництвом партій, а після прийняття до свого складу предста-

вників інших національностей стала міжнаціональним територіальним

центральним представництвом усієї України. Цілком закономірно, що

вона почала шукати спочатку власне місце в політичній системі

Росії, а згодом, не усвідомлюючи цього до кінця, почала формувати

власну політичну систему...'"'. Російський дослідник здається не

помітив динаміки змін у самій Раді й продовжував її сприймати, як

березневу організацію аж до жовтня 1917 р. Зокрема, Всеукраїнсько-

му національному конгресу 6-8 квітня 1917 р. виділено аж один

абзац (с. 43-44).

Елементом дозованої правди виглядають постійні твердження, що ш

Центральна Рада не користувалася особливою підтримкою в різних

прошарках населення України (с. 46, 47, 48, 49), й навіть у селян.

Контроверсійність даної тези є більш ніж очевидною. Дійсно у міс-

тах, особливо серед неукраїнців, впливовістю українська влада до

жовтня-листопада поступалася загальноросійській. Проте більше

500 документів збірки "Український національно-визвольний рух. Бе-

резень — листопад 1917 р."' вказують, що все ж таки більшість

українців Центральну Раду підтримували. Навіть у Таврійській губе-

рнії, найменш заселеній українцями, навесні 1917 р. зустрічаємо

очевидні заклики на підтримку Центральної Ради. Для прикладу,

"проживающие в Алуште украинцы сорганизовались, присоедини-

лись к киевской "Центральной Громаде" (Ради — Т. В.)", "в Мелито-

поле поддерживают идею автономии Украины"' і т. д. Зрештою,

Д.Бондаренко не дає відповіді на питання, яке логічно випливає з

його міркувань — якщо Центральна Рада не користувалася підтрим-

кою ні у місті, ні у селі, ні в українців, ні в інших національностей

навіщо Тимчасовий уряд взагалі проводив з нею переговори, а

історик цю проблему підніс до монографічного дослідження. Невже

це така форма політичної гри: легальна влада Тимчасового уряду

через відсутність інших державних справ і не бажання байдикувати

протягом декількох місяців здійснює переговори з "нелегітимним"

політичним гравцем. На відміну від російського науковця петроград-

416

ський уряд вже після І Універсалу збагнув усю складність ситуації,

а в українському органі влади вбачав серйозного конкурента, з яким

абсолютно реально слід було вибудовувати власну лінію поведінки.

І, наостанок, про окремі "дрібні" факти, які доповнюють картину.

Не зрозуміло, чому Д. Бондаренко визначає "власне українськими

землями" лише 6 губерній, без Харківської, Херсонської, Таврійської

(с. 34), а також визначає населення Слобожанщини й Донбасу як

"загалом російськомовне" (с. 71). Звернемося до статистики Росій-

ської імперії (дані за рідною мовою на 1897 p.). У Харківській гу-

бернії — 80,7% українці, 18,1% росіяни; у Херсонській — 53,6%

українці, 21,9% росіяни, 12,1% євреї, у Таврійській — 42,2% укра-

їнці, 28,4% росіяни, 13,5% татари'. Таких "незрозумілостей" вистачає

і на інших сторінках.

Не буде перебільшенням констатація, що між українськими та

російськими істориками подекуди існує прірва в розумінні тих чи

інших питань минулого. Проте рецензована монографія все ж таки є

вкрай корисною. Адже вона заставляє ще раз замислитися над різ-

номаніттям революції 1917 року, зрозуміти внутрішню логіку розви-

тку подій, додатково поставити низку далеко не риторичних запитань.

Врешті, завжди цікаво ознайомитися з думкою істориків сусідньої

держави щодо історії України.

Примітки:

1. Верстюк В. Українські фрагменти російської мозаїки про революцію // Україн-

ський гуманітарний огляд. Випуск 3. — К., 2000. — С. 112.

2. До території тогочасної гетьманської України, яка "воз'єдналася" з Росією

відносить 5 губерній: Київську, Чернігівську, Полтавську, Подільську(?), Волин-

ську(?).

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С 95-99:

Виниченко В. Відродження нації. — Ч. І. —К, 1990. — С. 51-54.

4. Бевз Т. Протистояння парламентської й радянської моделей державності у ли-

стопаді — грудні 1917р. // Історія України. — 2005. — №9.

5. Український національно-визвольний рух. Березень—листопад 1917р. Докуме-

нти і матеріали. —К., 2003. — 1024 с.

6. Южные ведомости. — 1917. — ЛЬ 92, 93.

7. Фортунатов К. Национальные окраины России. — СПб., 1906. — С. 8-9.

417

в. М. Хмарський

ШЛЯХ ІСТОРИКА НА ТЛІ ДОБИ

(НЕПОМНЯЩИЙ A.A. АРСЕНИЙ МАРКЕВИЧ:

СТРАНИЦЫ ИСТОРИИ КРЫМСКОГО КРАЕВЕДЕНИЯ.

— Симферополь: Бизнес-Информ, 2005. — 432 с.)

Видатний мовознавець XX ст. Борис Антоненко-Давидович закли-

кав розрізняти в український мові використання слів "книжка" і "кни-

га". Під останнім, на його думку, треба розуміти грубий фоліант,

гросбух (у сенсі бухгалтерської книги) чи святе письмо. Причому

'різниця більше полягає не у змісті, а в розміри книжки '. Тому на-

важимось стверджувати, що тримаємо перед собою чергову книгу

сучасного українського історика Андрія Непомнящего. Проте в дано-

му випадку мова йде не тільки про обсяг, а й про зміст. На відміну

від попередніх творів, цього разу відомий кримознавець присвятив її

лише одній постаті — Арсенію Маркевичу (1855-1942), людині, яка

стала справжньою зіркою краєзнавства, прожила тривале життя, му-

жньо (Арсеній з давньогрецької і означає "мужній") долаючи життєві

випробування, будучи свідком тектонічного зламу епох.

Праця А. Непомнящего складається з передмови, семи, а по суті

восьми, розділів (отже, відсутні традиційні висновки, які заступає

саме "Замість заключения") та додатки. Насамперед слід відзначити

специфіку подачі матеріалу. І мова йде не лише про побудову тексту

чи стилістику. У книзі, на нашу думку, все підпорядковано основній

меті — подати образ постаті і образ доби (або діб) в які вона жила.

Саме цьому сприяє і ошатне оформлення обкладинки і якісний папір

(а в долішній частині сторінок відтворено тло відповідних краєви-

дів — у кожному розділі своє).

у передмові монографії А. Непомнящий слушно зауважує, що

матеріалів у розпорядженні істориків не так і багато, особливо з

огляду на те, що доля особистого архіву А. Маркевича досі нез'ясо-

вана. Отже, імовірно, саме це спричинилось до того, що Арсеній

Маркевич залишався в історії історичної науки, краєзнавства "знайо-

мим незнайомцем". Тому особливо розраховувати можна було б на

розпорошену епістолярну спадщину, причому саме на адресатів

А. Маркевича у зібраннях яких відклались його листи. А. Непомня-

щий провів колосальну евристичну роботу (чи не найімовірніше з

ним можна зустрітись в якомусь петербурзькому архівосховищі).

Саме інформативним можливостям епістолярій автор відводить тут

особливу увагу. Адже саме це у найбільшій мірі сприятиме досягнен-

ню поставленої мети "зобразити роботу найвидатнішої постаті кримсь-

кого краєзнавства на тлі розвитку кримознавчих досліджень" у дис-

курсі "нової біографічної історії" з якою автор себе позиціонує.

Перший розділ "Становлення" хронологічно досить розлогий і

охоплює біографію А. Маркевича від народження аж до початку

XX ст. Гадаємо, що автор тлумачить назву розділу досить широко —

не лише становлення особистості, а й включає в цей фрагмент осно-

вні віхи діяльності свого героя в офіційній сфері у дореволюційний

час впритул до звільнення з Симферопольської гімназії у 1907 р. у

52-річному віці.

Загалом треба відзначити, що структура праці А. Непомнящего не

нагадує традиційний для біографічних творів хронологічний наратив.

Адже наступний розділ — "Організатор наукового кримознавства

(1887-1917)" — значною мірою переплітається з матеріалом попере-

днього розділу. Причому це не на шкоду. Адже ми можемо побачити

уже не просто чудового викладача гімназії, з його непростими жит-

тєвими колізіями, а відданого науці вченого, для якого зіткнення на

роботі були не основним у його житті ділом як для пересічної особи,

але лише ускладнюючими його творче зростання чинниками. Отже,

перші два розділи композиційно пов'язані і могли б утворити частину

першу книги.

Подібну картину можна спостерігати і щодо наступних двох роз-

ділів, які дозволимо собі виділити у другу частину. Розділ "У Тав-

рійському університеті" присвячено вивченню новому для А. Марке-

вича досвіду роботи у вищому навчальному закладі протягом 1918-

1921 рр. на тлі непростої історії народження і становлення

університету. Щоправда автор обмежується буквально кількома ряд-

ками про діяльність викладача у цьому закладі у 20-ті рр. Імовірно

причиною цьому є цілковита відсутність матеріалу. Та й треба врахо-

вувати, що справжнім тлом до цього є наступний розділ — "Рево-

люційне лихоліття".

Крим 1917-1920 рр. став ареною досить бурхливих подій. Для

людей кабінетних, що займались наукою, буцімто відірваних від жит-

тя, вир політичних пристрастей і кривавої боротьби за владу був

страшний не лише тим, що потурбував їхнє спокійне життя (згадаймо

хоча б Олександра Бертьє-Делагарда, якому так само судилось жити

тоді у Криму ^). Вони займались наукою, яка озброювала їх суспіль-

ним відчуттям прийдешнього майбуття, яке не могло їх не лякати —

будь-яка влада-переможниця могла прийти лише через насильство.

Проте діяльність згадуваного Таврійського університету (А. Непо-

мнящий просто змушений його згадувати і в цьому розділі, але він

419

не повторюється, майстерно розподіляючи і дозуючи наявний у його

розпорядженні матеріал щодо цього фрагменту), Таврійської вченої

архівної комісії (згадуваної уже в третьому розділі і знову доречно)

на чолі з А. Маркевичем, яка не тільки не припинила своєї діяльно-

сті, а діяла чи не з подвійною енергією, свідчили про креативну від-

повідь місцевої інтелігенції здавалося б апокаліптичним катаклізмам,

що розгортались навколо неї. Те, що підназва роботи "сторінки історії

кримського краєзнавства" є не лише данина титульній естетиці, свід-

чить такий неординарний авторський хід, як уміщення посеред тексту

розділу статті П. С. Гальцова "Російська наука і вчені в Криму

(1917-1920)", що була опублікована у Берліні 1922 року.

До наступної частини так само можна віднести знову такі два

розділи — "У Кримцентрархіві" та "Бурхливі двадцяті кримського

краєзнавства", де, безсумнівно, один з розділів як і у попередніх

умовних частинах є змістовно щиршим, але поставлений другим. У

першому з цих розділів показана спроба А. Маркевича пристосува-

тись до нової доби, працюючи архівістом. Досвід цей виявився ціл-

ком негативним: його прихід до Кримського центрального архіву у

1921 році стався через особистий конфлікт зі своїм товаришем Іва-

ном Линниченком, а звільнення — через конфлікт з керівником цієї

установи.

Для автора даних рядків (до певного часу) серед краєзнавців

Південної України існував один Маркевич — одесит Олексій Івано-

вич, професор Новоросійського університету, секретар Одеського то-

вариства історії і старожитностей. Відкриття нової постаті для неофітів

у рукописних відділах та архівах петербурзьких архівосховищ завжди

починатиметься з плутанини у каталоговох скринях, де обидва Мар-

кевичі (російською мовою ініціали співпадають) часто-густо переплу-

тані упорядниками. Вивчаючи розвиток історичної науки у XIX — на

початку XX ст. не можна не сприймати Арсенія Маркевича як нау-

ковця, який відбувся, увійшов в історіографічний процес своїми пра-

цями, а у науково-організаційній діяльності — через створення і ке-

рівництво Таврійською вченою архівною комісією. Другий зі згада-

них вище розділів відкриває ще одного А. Маркевича. Імовірно

автор монографії відчув саме потребу потенційного читача довідатись

більше саме про цей період його життя — розділ займає ледве не

третину основного тексту праці.

Важливо відзначити досить незвичайну компоновку тексту моно-

графії. Крім традиційних підрядкових посторінкових посилань автор

рясно споряджує береги сторінок своєї праці примітками — своєрі-

дними маргіналіями. їх, за нашими підрахунками, понад сотню з

дюжиною. Таке неординарне розв'язання проблеми розташування

приміток (за саму наявність яких авторові уже не можна не подяку-

вати) сприяє як створенню необхідного образу доби, а з другого —

сепарація їх з основного тексту не дозволяє відволіктись від центра-

льної персони у творі. Маргіналійний ансамбль довершують 133 ілю-

страції, що уміщені у переважній більшості так само на берегах.

Отже, 88 біографічних шкіців та 102 світлини та портрети створюють

своєрідну галерею осіб в колі яких пройшло таке непросте життя

нашого героя.

Дозволимо собі ще одне виділення двох останніх розділів ("Суво-

рі тридцяті: "теперішність похмура, тоскна, нікчемна..." та "Замість

висновків") у четверту, заключну, частину. А. Маркевич пережив

сумнозвісні часи і "великого перелому" і "великого терору". Він не

припиняв працювати, хоча, здається працював уже по інерції та й "у

стіл". Очевидно, що це була не його доба і сучасники це відчували

безсоромно применшуючи його доробок і заслуги у краєзнавстві.

Епістолярії стають чи не найголовнішим джерелом для вивчення цьо-

го відтинку життя і внутрішнього стану патріарха кримознавства. Ще

раз відзначимо, що автор монографії щільно насичує розділи розло-

гими витягами з листів, а то й публікує їх цілком. Крім цього, він

доволі часто (ми нарахували десяток разів) наводить серед текстів,

окремо, інші матеріали, виділяючи їх іншим шрифтом і перетворюючи

свою працю до деякої міри на археографічну публікацію.

Загалом треба вказати на те, що обсяг наведених історичних

джерел у цитатах, витягах та цілком складає чи не третину тексту. З

огляду на майже цілковиту відсутність висновків по розділах та т. м.

генеральних висновків наприкінці може виникнути запитання: чи це

не висновкофобія і побоювання демонстрації власної позиції, чи не

реанімація літописоподібного викладу з вкрапленнями фрагментів

джерел на кшталт раннього Аполлона Скальковського? Звичайно, що

подібні запитання можуть викликати хіба що посмішку. Адже автор

з приводу творчості А. Маркевича уже висловлювався (нагадаймо

лише монографію 1998 року "Очерки развития исторического крае-

ведения Крыма в XIX — начале XX века"). В даному разі автор,

створюючи образ дослідника на тлі доби, надає у наше розпоряджен-

ня дуже багато — тексти джерел і наче побоюється зруйнувати вла-

сним втручанням хиткий ефір субстанції, яку він створив у такий

спосіб.

Отже, українська історіографія збагатилась гідним сучасних науко-

вих вимог дослідженням. Андрій Непомнящий черговою монографі-

єю заповнює чарунку в історії кримознавства, адже постать Арсенія

Маркевича — очевидно історика хоч і не першорядної значимості за

вагою впливу на уми сучасників, безсумнівно середньої фаланги.

421

420

але при тому дослідника від Бога — давно заслуговувала стати мі-

шенню для праці монографічного калібру (така тенденція набирає

сьогодні обертів Вельми важливо, хто і як творить образ персона-

лі']. Для нас лейтмотивом стало значення імені Маркевича. І хіба не

мужність у тому, щоб віддано, протягом маііже 90-літнього життя,

роботи свою непомітну, але таку потрібну для суспільства роботу

гуманітарія, несучи в собі як тягар маленьких і великих життєвих

трагедій, так і глобальних соціальних катаклізмів. Насамкінець наго-

лосимо, що чергова праця А. Непомнящего задає колегам хороший

стандарт і творить певну моду у здійсненні такої традиційної і здава-

лося б тривіальної справи наукової творчості як написання моногра-

фій.

Примітки:

1. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо / Уклад. Я. Б. Тимошенко. — К.,

¡991. — С. 43.

2. Избаш Т. А. А. Л. Бертье-Деяагард: последние годы жизни //Записки историч-

неского факультета (Одесса). — 1995. — Вып. 1. — С. 117-125.

3. Див. наприклад: Музичко О. Є. Федір Іванович Леонтович (1833-1910): життя

та наукова діяльність. — Одеса, 2005. — 208 с.

422

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ;

BHR — Bulgarian Historical Review (Sofia)

ЕВ — Etudes balkaniques (Sofia)

АП ypCP — Археологічні пам'ятки Української Радянської Соціа-

лістичної Республіки.

АІШ — Архив за поселищни проучвания (Велико Търново)

БЕ — Българска етнология (София)

БЕж — Болгарский ежегодник (Харьков)

БІЕВ — Буковинський історико-етнографічний вісник (Чернівці)

БСП — Българите в Северното Причерноморие. Изследвания и

материали (Велико Търново)

БФ — Български фолклор (София)

ВДИ — Вестник древней истории.

ВИ — Вопросы истории

ЖМВД — журнал Министерства внутренних дел

же — Живая старина

ЗІФ — Записки історичного факультету ОНУ ім. I. I. Мечникова

ЗООИД — Записки Одесского общества истории и древностей

(Одесса)

ИЕИМ — Известия на етнографския институт и музей (София)

IP НБУВ — Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім.

Вернадського

КС — Киевская старина

КСИЭ — Краткие сообщения Института этнографии АН СССР

(Москва)

МИА — Материалы и исследования по археологии.

HAB — Нижневолжский археологический вестник.

НЗ — Народознавчі зошити (Львів)

НТЕ — Народна творчість та етнографія (Київ)

ПАВ — Петербургский археологический вестник.

ПС — Проблеми слов'янознавства (Львів)

PH — Расы и народы (Москва)

РФ ІМФЕ — Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фо-

льклористики та етнології АН України

СЕ — Съпоставително езикознание (София)

СЭ — Советская этнография (Москва)

1У1Э —

Тв«ы

Института

этнографии АН

СССР.

Новая

серия.

(Мо-

сква)

ХИФО Хярьасошсшое историко-филологическое общество

УврЙВД'^^ЗДрЧР*™»™* державний історичний архів Укра-

эо — •Jtfmmm^'-vnr.'': аг^-тг-у" ^Москва)

Лі

Наукове видання

ЗАПИСКИ ІСТОРИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

Випуск 17

Зав. редакцією Т. М. Забанова

Технічний редактор Г. О. Куклєва

Здано у виробництво 00.00.2006. Підписано до друку 05.12.2006.

Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times.

Ум. друк. арк. 24,65. Тираж 300 прим. Зам. № 41.

Видавництво і друкарня «Астропринт»

(Свідоцтво ДК № 1373 від 28.05.2003 р.)

65082, м. Одеса, вул. Преображенська, 24

Тел./факс: 726-98-82, 726-96-82, 37-14-25