Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

341

суто просвітницькі мотиви, скільки бажання навести порядок у розбурханих

анархією новоприєднаних володіннях). У 1774 р. імператриця Марія-Тереза

оголосила декрет, яким заборонялося вживати слово уніат, замінене віднині

терміном греко-католик (як вона писала, аби покінчити з усім , що могло б

дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків). Тоді ж, у

1774 р., у Відні була заснована греко-католицька семінарія (1783 р. її буде

перенесено під назвою генеральної до Львова). Син і співправитель Марії-

Терези Йозеф ІІ у 1775 р. прирівняв духівництво Греко-католицької церкви до

світської знаті, що відкривало вільний доступ до сеймів; ним же 1781 р. був

виданий відомий толеранційний едикт, що урівнював права представників

різних віровизнань – католиків, греко-католиків, православних та протестантів,

суттєво нормалізувавши міжконфесійні стосунки в державі. Одночасно уряд

подбав про матеріальне забезпечення приходських священиків, а з 1786 р. була

запроваджена обов'язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті,

кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького

митрополичого престолу. Комплекс згаданих заходів, вписуючись у загальну

церковну політику ÌабсбурҐів, започатковану Йозефом ІІ, перетворив галицьке

греко-католицьке духівництво на вірних прибічників віденської політики і

Віденського престолу, а з іншого боку – заклав міцні підвалини для зростання

його ролі в національному відродженні Західної України, яке невдовзі

перетворить її на твердиню українства.

* *

Впродовж усього ХVІІІ ст. центральну роль в уніатській церкві

відігравав створений 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським

чернечий орден василіан (пор. розд.ІV, §4). На середину ХVІІІ ст. на території

Речі Посполитої існувало 148 василіанських монастирів, у тому числі в Україні

– 122, і серед них такі великі, як Почаївський, Дерманський, Жидичинський,

Унівський тощо. На Замойському синоді 1720 р. було прийнято ухвалу, згідно

з якою монастирі українських дієцезій витворювали окрему – так звану

Святопокровську провінцію ( на відміну від білоруських, об'єднаних у

Святотроїцьку провінцію). Остаточна легалізація обох провінцій – Коронної

(української) та Литовської (білоруської), затверджена папським бреве 1742 р.,

завершила понад столітній період формування чернечого ордену василіан, що

віднині отримував назву Ordo Sacti Basilii Magni Ruthenorum [OSBMP]

. Його

Чин Святого Василія Великого Русинів РЧСББР.

342

члени вилучалися з-під влади митрополита, підпорядковуючись власному

ієрархові – протоархімандриту; останній обирався строком на чотири роки з

кандидатів то однієї, то другої провінцій, а його резиденцією вважався

монастир у Тороканях на Підляшші. Статус самоврядної провінції отримувала

також Супрасльська архімандрія – один з найбільших і найбагатших

василіанських монастирів

Напередодні поділів Речі Посполитої василіани займали п'яте місце

серед чернечих орденів країни, поступаючись лише таким старовинним

орденам, як францисканці, єзуїти, бернардинці і домініканці, а їхня загальна

чисельність на 1772 р. складала 1258 осіб. Після розпаду держави до Австрії

відійшло 42 монастирі, де 1782 р. більшість їх була закрита (за кілька років,

коли проводилися вже згадані церковні реформи Йозефа ІІ, було

секуляризовано близько 600 монастирів різних конфесій). Підпали під

ліквідацію й ті, що опинилися в складі Російської імперії: лише 16-ом з них

вдалося протриматися до 1839 р., аж доки царським указом не було

проголошено скасування унії.

Найяскравішою сторінкою в діяльності василіан впродовж ХVІІІ ст.,

поруч з традиційною опікою немічних (бо ж кожен з монастирів утримував

шпиталь, себто богадільню, дитячий притулок для сиріт та аптеку), належить

вважати просвітницьку роботу. Її початки були закладені ще в середині ХVІІ

ст. (пор. розд. ІV, §4), однак до 70-х років ХVІІІ ст. василіанські школи

працювали переважно на підготовку церковних кадрів, котра провадилася в

дієцезіальних семінаріях, що виникли на базі старих соборних шкіл у

Володимирі, Холмі та Луцьку, а також нових училищ, заснованих у Бучачі

(1712), Львові (1720), Умані (1766) тощо. Принагідно варто зауважити, що

більшість з них відкрилася на добродійницькі кошти місцевих магнатів, як,

наприклад, школа в Шаргороді, фундована Станіславом Любомирським,

Бучачі – Миколаєм Потоцьким, Любарі – Францішком Любомирським, Умані

– Францішком Потоцьким і т. д. Теологічного рівня з-поміж них сягали Луцька

та Львівська, решта завершувалася класами риторики та філософії.

Паралельно у більших монастирях (Кременці, Гощі , Загорові, Замості,

Кам'янці, Вінниці, Почаєві та ін.) діяли навчальні класи для так званих новіціїв

[послушників, що готуються прийняти постриг]. Вони тривали ледь більше

року, протягом якого слухачі вивчали риторику та філософію – базові

предмети для оволодіння мистецтвом проповіді; чисельність таких слухачів не

була великою, коливаючись від одного до двох десятків осіб.

343

Новий етап у василіанському шкільництві припадає на останню третину

ХVІІІ ст., безпосередньо пов'язуючись з реформами, що з 1773 р. були

започатковані Комісією Народної Освіти [Komisia Edukacji Narodovej]. Цей

орган виник як реакція на знамените бреве папи Климента ХІV від 21 липня

1773 р. ("Домінус ац Редемптор") про ліквідацію ордену єзуїтів

. Для Речі

Посполитої це загрожувало обернутися крахом шкільництва, бо власне в руках

єзуїтів майже повністю зосереджувалася його мережа. Тож у жовтні 1773 р. за

ухвалою сейму виникла згадана комісія у складі 8 членів, яку зобов'язували

взяти під контроль конфісковане на користь державного скарбу єзуїтське

майно, у тому числі шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що

забезпечувало роботу єзуїтських колегій. І хоча цей крок ненабагато зупинив

розкрадання поєзуїтської спадщини, однак став поштовхом для вироблення

нової освітньої програми , зіпертої на утилітаризм, характерний для

просвітницької ідеології, адептами якої були члени Комісії. На конкретному

рівні це, зокрема, знайшло вияв у тому, що різко зменшувався обсяг занять з

латини, натомість впроваджувалися, окрім польської (на Україні також –

церковнослов'янської), нові європейські мови – німецька, англійська,

французька та італійська. Водночас до програм вводилися не практиковані

єзуїтами природничо-математичні науки, а як окремі дисципліни мали

вивчатися історія та право. Головною ж світоглядною рисою нового

шкільництва було те, що воно спиралося на свободу особистості,

відштовхуючись від принципу – кожному вільно сповідувати власну релігію, а

завдання школи – навчити всіх, якої б віри вони не були, основ патріотичних

чеснот та громадянської моралі. Як уже згадувалося, власне такий комплекс

ідей був відбитий згодом у нереалізованих реформах Чотири літнього сейму та

Конституції 3 травня. Зазираючи в майбутнє, лишається додати, що

навчальний напрям, започаткований Комісією, після поділів Речі Посполитої

продовжив себе у шко лах Віленського навчального округу, до якого аж до

1832 р. належала вся Правобережна Україна, а на базі однієї з цих шкіл –

Кременецького ліцею – було засновано Київський університет.

Василіанський орден з перших днів запровадження нового шкільництва

став одним з найактивніших його пропагандистів і реалізаторів. Протягом 80-х

років ХVІІІ ст. виникають василіанські парафіяльні школи нижчого типу, як

правило – трикласні, а також 4-6-літні училища середнього рівня,

зорієнтованого на програми Комісії. Серед них особливо виділялася

У 1814 р. орден був відновлений. Катерина ІІ не визнала касації єзуїтів на території Білорусі, тож єзуїтські

колегіуми діяли там і після 1773 р.

344

Володимирська, яка отримувала високі відгуки інспекцій щодо рівня

викладання, а також Канівська, Барська, Острозька та ін. Відповідні зміни було

внесено і в навчальні цикли давніших училищ, про які щойно згадувалося.

Паралельно зі школами, створеними з ініціативи ордену, в Кам'янці-

Подільському, Кременці, Луцьку, Вінниці й Житомирі виник ряд державних,

або академічних шкіл, підпорядкованих безпосередньо Комісії. Серед їх

учителів теж бачимо василіан, котрі забезпечували навчальний процес

добрими педагогічними кадрами з числа молодих високоосвічених ченців,

часто – з закордонним вишколенням. Останнє приносило велику популярність

василіанським училищам (наприклад, через згадану Володимирську школу

проходило до 300 учнів на рік, у Канівській наприкінці століття їх було

близько 600 тощо). Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького

віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти

та городян, у тому числі євреїв.

Вагомий внесок в українське просвітництво внесли василіанські

друкарні, що діяли в Уневі, Львові та Почаєві. За підрахунками Марії

Підлипчак-Маєрович, кількість їхніх видань між 1648 і 1800 рр. нараховувала

469 позицій, зокрема кириличних друків (церковнослов'янською та

староукраїнською мовами) – 286, польських – 118, латинських – 80.

Найпотужнішою серед згаданих друкарень була Почаївська, на яку припадає

абсолютна більшість видрукуваного – 394 позиції. Понад 60% продукції

охоплювала літургійна література, а також книги релігійного змісту, зокрема –

збірники проповідей та релігійних пісень і молитов. До них належить і

знаменитий тримовний почаївський Богогласник 1790 р., що містив канти,

писані по-українському, по-польському й по-латині і користувався

надзвичайною популярністю не лише серед уніатів, але й серед православних

по всій Україні.

Світська продукція була представлена шкільними підручниками,

словниками, популярною історичною лектурою, перекладами з античних та

тогочасних французьких авторів, календарями-порадниками тощо. Ці книги

видавалися майже виключно по-польському, що цілком відповідало згаданому

вище процесові полонізації інтелектуального життя. До двомовних

почаївських видань натомість належав видрукуваний 1722 р. перший польсько-

церковнослов'янський словник "Лексикон сиреч словесник славенский " (про

потребу в такому виданні свідчить те, що 1772 та 1803 рр. наклади були

повторені). Варто також зазначити, що в Почаєві у 1757 р. була перевидана

опублікована в Римі 1783 р. праця вченого-василіанина Ігнація Кульчинського

345

"Specimen Ecclesiae Ruthenicae" [Взірець Руської Церкви], котру вважають

першою спробою синтетичної історії Греко-католицької церкви, написаної з

залученням документів Ватиканського архіву.

§ 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні

Після поразки мазепинців, довершеної фізичним винищенням чи

еміграцією найбільш активних старшинських верхів, імперський механізм

Росії почав з прискоренням поглинати автономні козацькі осередки у

Гетьманській і Слобідській Україні та на Запорозькій Січі . Згасання

мазепинства збіглося з часами становлення абсолютистської монархії, однак за

Російською державою – "найдержавнішою і найбюрократичнішою у світі" (за

словами Миколи Бердяєва) стояла потужна кількавікова традиція розбудови.

Відколи Московське царство проголосило себе наступником Візантії і єдиним

носієм праведної християнської віри, територіальна експансія вбиралася ще й у

месіанські шати поборення "неправди". Наприклад, книжник Філофей,

звертаючись до Івана ІV Грозного (1547-1584), писав:

І нехай відає Твоя держава, Благочестивий Царю, що усі царства

православні християнської віри зійшлися в Твоє царство: Ти один у всій

піднебесній Християнський Цар. Бережи ж і вслухайся, Благочестивий

Царю, що всі християнські царства зійшлися у Твоє єдине, що два Рими

впали, третій стоїть, а четвертому не бувати...

В зусиллях "збирання" руських, а далі й сусідніх земель обшири

третього Риму між кінцем ХV і схилом ХVІ ст. зросли з 430 тис. до 5,1 млн

км

, але це був тільки пролог до розростання держави-монстра (для прикладу –

на 1914 р. вона обіймала 23,8 млн км

, тобто у середньому збільшувалася на 80

км

щоденно). Паралельно до територіальних прирощень розбудовувалась і

величезна управлінська машина, поступово перетворюючись на "річ-для-себе",

спрямовану на власне самоутвердження шляхом тотального одержавлення усіх

сфер життя. Цьому сприяли і традиції необмеженої царської влади та слабкий

розвиток громадянських форм активності , котрі могли б через інститути

станового самоврядування та парламентарне представництво стримувати

простування владних структур до безконтрольної гегемонії (як відомо, саме

таким шляхом пішов суспільний розвиток у країнах Західної Європи та Речі

Посполитій, сприяючи поступовому законодавчому оформленню прав особи і

станів).

346

Крутою вестернізацією управлінського апарату, а особливо армії,

реформи Петра І не змінили принципової суті владної моделі. Навпаки,

унітаризм іще глибше проник в усі ділянки – економіку, політику, культуру,

релігію, ламаючи все, що в нього не вкладалося, і підкоряючи життя кожної

людини вищій ідеї – примножити могутність абсолютистської "добре

керованої" держави, змодельованої на раціональних принципах Просвітництва,

згідно з якими неодмінною умовою розумного і справедливого ладу є

запровадження всезагальних однакових законів. На цьому тлі особливо

дражливою аномалією виглядали новоздобуті західні регіони імперії,

суспільний уклад яких спирався на засади поліцентризму і договірного

співжиття "народу" і "правителів". Розмаїттю їх устроїв "добре керована"

держава мусила протиставити єдину адміністративну систему і державний

контроль, регульований з центру. Відтак на долю Петра І та його наступників

припало, як писала возвеличувана французькими просвітниками ХVІІІ ст.

Семіраміда Півночі Катерина ІІ, усунути дер з кие мечтания з голів нових

підданих Росії – українців, білорусів, литовців, поляків.

Козацькій Україні судилося першою потрапити під колесо уніфікації (з

останньої чверті ХVІІІ ст. на цей шлях, поза своєю волею і за дещо відмінними

сценаріями, вступлять Правобережна Україна, Білорусь, Литва, Польща).

Козацькі автономії не були готові протидіяти налагодженій імперській машині.

На тлі енергійних реформ Петра І їхня неструктурована демократія виглядала

анахронізмом, а часу, що уможливив би її природну еволюцію, ніхто дарувати

не збирався. Навпаки – в процесі ліквідації автономізму були взяті за

прецедент якраз ті вади, що спричиняли слабкість козацьких структур від

моменту їх виникнення – невиробленість єдиної політичної лінії верхів,

соціальні тертя між старшиною і низами, схильність городян до

колабораціонізму з царським урядом, врешті – елементарна відсутність

юридично унормованих засад внутрішнього устрою, який спирався на права і

вольності звичні, але ніколи не був врегульований закон одавчо. Уніфікаційні

заходи реалізувалися одночасно в двох площинах. З одного боку, крок за

кроком урізались повноваження інститутів автономної організації, а з іншого –

це компенсувалося пільгами на користь привілейованих груп населення,

старшини і міських верхів, аби, як писав 1774 р. генерал-губернатор Петро

Рум'янцев, привязать их к России и возбудить патриотизм к общему

отечеству. В підсумку російській адміністрації вдалося і те й друге. Погляду

на перебіг та безпосередні наслідки цих нововведень і присвячено цей

параграф.

347

Політико-адміністративний устрій і загальний образ суспільства

Гетьманської України

Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації

залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького

(пор. розд. V, § 1 ). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях

здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була

Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і

бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову

канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і

сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією

гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів [нині

райцентр Сумської обл.], куди гетьманська столиця перемістилася після

зруйнування Батурина

Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося

військом, поділяючись на 10 округ-полків – Гадяцький, Київський

(розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський,

Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький,

Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову

потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис.

(наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з'явилося 55.241 козаків – 16.540

піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709

р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими

офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як

частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати

особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та

мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу

відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим

станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися

промислами й торгівлею, зокрема , такою прибутковою, як горілчана.

Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини.

На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту

[реєстру] свого полку, мусив з'являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях,

свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести

Як уже оповідалося, резиденцією лівобережних гетьманів був спершу Гадяч, а згодом Батурин.

348

варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних

укріплень

Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево.

Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати

мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль).

Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути

двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в

господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також

вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу,

провіанту тощо.

Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар , тож уже з

1720-х років реєстри хронічно не доукомплектовувалися. Відтак за

гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи:

заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і

біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю,

кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення –

підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи

власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне

співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1 760-х, тобто

на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона

Когута, виглядало так:

1)старшина – 2,4 тис. осіб;

2)священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та

інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;

3)козаки:

а)виборні – 176 тис.,

б)підпомічники – 198 тис.,

в)підсусідки – 80 тис.,

г)інші – 1 тис.;

4)городяни – 34 тис.;

Цією повинністю зловживано з часів Петра І. Наприклад, у 1715 і 1721 рр. на так звані ладозькі канальні

роботи під Санкт-Петербург було вивезено 20 тис. козаків; на будівництво Української лінії – системи

фортифікацій між Дніпром і Дінцем довжиною близько 400 км – протягом 1732-1736 рр. залучалося понад 25

тис. козаків і т. д.

349

5)селяни:

а)у приватних володіннях – 465 тис.,

б)на рангових землях

– 25 тис.,

в)інші – 25 тис.;

разом 1.017.000 чол.

Як видно з цих даних , половину населення складали селяни , причому

абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто

вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих

співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно

місцевими нюансами. До початку ХVІІІ ст. селяни, приписані до військового

скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина,

зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити

перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно

зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які

одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність

старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від

зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями:

обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до

насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних

практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з

одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі

Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером

тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове

місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред'явити письмову

згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 тр авня 1783 р.

серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив

остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно

незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо

російських регіонах імперії.

Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини ХVІІІ ст.,

викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається

исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для

імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому

Про рангові маєтності див. розд,V, § 3. За підрахунками Михайла Слабченка, на середину ХVІІІ ст. вольних

сіл залишалося дещо більше 10%, а решта вже перебувала у приватній власності старшинських родин; деякі з

них володіли сотнями, а то й тисячами підданих (як, наприклад, Апостоли, Розумовські, Полуботки,

Скоропадські).

350

питанні займ ати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент

(щоправда, завжди підкреслюючи свою роль в охранении прав

малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у

1723 р. збільшення армії , Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на

підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шука ч козацтва

·ищущий козачества‚ документально підтвердить козацьке звання свого батька

або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала,

аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали

розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою

каральних команд.

Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті

Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли

численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені

"заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні

відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну

стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному

масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання

козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так,

мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед

спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р.

Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася

на 1731-1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на

сусідній Слобідській Україні – на 1713-1784 рр.(!), причому каральній команді,

здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї

Миргородського полку протягом 1769-1789 рр. селяни вели справжні бої з

армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої

адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано

лише частину односельців:

Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях,

інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не

послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді,

хіба усім царством прийдут ь нас брат и.

Паралельно до змін у соціальному статусі населення Гетьманську

Україну заторкнули і ті з нововведень Петра І, що спрямовувались на

встановлення державного контролю в економічній сфері – торгівлі,

промисловості та фінансах. До мазепинського виступу з гетьманської території

ще не сплачувалися податки у загальнодержавну казну. Перший тягар, який ліг