Яковенко Н. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця 18 століття

Подождите немного. Документ загружается.

301

українського бароко, яке унаслідувало барокову естетику своїх перших

“вчителів” нового мистецтва – поляків.

З легкої руки Дмитра Чижевського та Івана Лисяка -Рудницького бароко

отримало статус “національно-органічного стилю”, який до кінця ХVІІІ ст.

проймав усі роди художньої творчості в Україні, що нібито було співзвучне

емоційній українській вдачі. В цьому ж контексті говорять про стихійну

бароковість української культури взагалі, в якій орнаменталізм буцімто завжди

домінує над глибиною змісту, а стихійно-романтичні симпатії переважають

потяг до реалізму. Лишаючи дискусії з цього приводу на компетенцію знавців

мистецтва, мусимо поглянути на українське бароко в контексті історії, аби

зрозуміти, чому власне цей загальноєвропейський стиль (а точніше –

культурно -історична епоха) був так жваво підхоплений в Україні другої

половини ХVІІ ст.

Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак

класичне inter arma silent Mucae в післяхмельницькій Україні себе не

підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної

чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з

ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа.

Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих

районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо,

супутник Антіохійського патріарха Макарія ІІІ, описавши в об’ємному

щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі

регіони у 1654 та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і

сповнені східних пишномовних перебільшень, цікаві тим, що оком

стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації

суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну

кількість шпиталів [богаділень] для старих, удів і сиріт, а також налагоджені

форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло.

Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у

сум’яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного

народу цієї благословенної країни.

Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що

торкаються культурно-освітньої сфери. Так, характеризуючи київську

інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:

Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці,

знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями. В

іншому місці читаємо таке: ...по всій Козацькій землі ми помітили

302

прегарну рису, що нас дуже дивувала : всі вони, за малими винятками,

навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають

порядок богослужби й церковний спів.

Думки, розсіяні по літературних працях кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.,

наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим.

Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки

шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості

перетворюється на один з елементів патріо тично ї свідомості громадянина,

котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.

У вступному слові до своїх “Дійствій” з промовистим заголовком

“Заради чого ця історія написана”, Григорій Граб’янка декларує це так: його

твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він

читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора?

Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб’янка, не раз це згадував:

коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх

народів, що в’язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від

них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачучи її

звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а

спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в

попелі мовчання схованими дії...

Нові акценти на ролі вченості авто матично підносили суспільний

престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті ХVІІ ст., коли трохи

вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем

Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до

Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже

згадувалося, число студ ентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис.

слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на

1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної

громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію

навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря

Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлаама Ясинського, Йоасафа

Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана

Прокоповича.

Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара Києво-

Печерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у

Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг

церковного обігу, Київська і Чернігівська друкарні видають збірки проповідей

303

і посібники з риторики, теологічні трактати , панегірики, духовну поезію,

житійні твори, букварі, підручники. При цьому продукція обох виходить не

лише церковнослов’янською та староукраїнською, але й польською та

латинською мовами .

Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках

освіченої частини населення значних книгозбірень. Як уже згадувалося,

унікальну бібліотеку мав Іван Мазепа (вона загинула при зруйнуванні

Батурина Меншиковим 1708 р.); згадуються великі книжкові колекції Лазаря

Барановича, Йоаникія Галятовського, Феофана Прокоповича, Димитрія

Туптала, Самійла Величка та багатьох інших. Ставлення до книги яскраво

передане в латиномовній елегії професора Академії, філософа й поета, згодом

місцеблюстителя Російського патріаршого престолу Стефана Яворського

(1658-1722), відоме під назвою “Слізне з книгами прощання” (елегія написана

у 1721 р., незадовго до смерті автора):

Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;

З вами на світі, книжки, солодко жити було.

Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша,

Ви повсякчасна любов і раювання моє! ...

(Переклав Микола Зеров)

Сприятливий громадсько-моральний клімат, що оточував інтелектуальне

життя, підштовхуючи обдаровану особистість до активності, не міг не

викликати резонансу і в сфері образно-художній, тим більше, що головні

функції мистецтва, як їх тоді розуміли – docere, delectare, movere [навчати,

приносити втіху, зворушувати] – були ідеально співзвучними

пропагандистському пафосу служіння на оздобу отчизни. Власне з цього

внутрішнього імпульсу почалося перетворення “культури в Україні” на

“українську культуру”, здійснене впродовж другої половини ХVІІ ст. на

теренах Козацької держави. Усвідомлення індивіда часткою свого народу й

своєї вітчизни стало ніби цементуючою основою для власних культурних

цінностей, на які “чуже”, привнесене могло нашаровуватися, не деформуючи

їх.

Власне у такий спосіб українське художнє життя перетворилося на

самостійну частку всеєвропейського бароко. Це сталося тим природніше, що

барокова естетика вже не була новинкою: дослідники датують її проникнення

в ареал культурної спільноти Речі Посполитої (а, отже, й України) останньою

чвертю ХVІ ст. Під знаком бароко київська шкільна література жила з 20-30

років ХVІІ ст., а в руську книжкову графіку елементи барокової стилістики

304

увійшли ще раніше. Проте лише на самий кінець цього століття барокізація

української культури, виокремившись у своєму козацькому варіанті з надр

польсько-білорусько-литовського річища, набуває самостійних формальних

ознак (показово, що на цей же час виразно виокремлюється і обличчя

польського, або “сарматського” бароко).

Найвиразніше барокові мотиви дали себе відчути в пам’ятках

архітектури , а також книжкової графіки. Першому сприяло те, що з останньої

чверті ХVІІ ст. Гетьманську Україну охопив справжній будівельний бум.

Фундаторами й меценатами храмів уперше стали "нові багаті" – гетьмани і

старшина, на чий кошт споруджено чимало архітектурних перлин, почасти

збережених донині. За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки

економічна стабілізація, але й глибоке, а разом з тим наївне релігійне почуття

нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт,

намагаючись свої гріхи (а їх у честолюбної і корисливої старшини за життя

накопичувалося чимало) відкупити матеріальними пожертвами, а зробивши це,

заспокоювалась у щирому переконанні, що обов’язок перед Богом виконала як

слід.

Посилення побожності знайшло своє зовнішнє втілення, як колись у

середньовічній західноєвропейській готиці, у рухові вгору – вертикальному

устремлінні українських церков, відміченому ще Павлом Алеппським серед

характерних місцевих рис: майже про всі бачені ним храми говориться, що

вони високі, високі й величні, з високими банями , з високими апсидами. Ця

новація є особливо характерною, оскільки конструктивна модель храмів, як і

давніше, спиралася переважно на хрещато-купольний приземкуватий варіант,

запозичений, на думку дослідників, з традиційного дерев’яного будівництва.

Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з'являється ліпний настінний

декор, вікна оздоблюються колонками і фронтонами, а фасади пишно

орнаментуються. Ці граціозні прикраси , поєднані зі стрімким рухом храмів

угору, складає найприкментішу рису напрочуд гармонійного церковного

будівництва тих часів.

З вершинами барокової книжкової графіки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ

ст. пов’язані три видатні в історії українського мистецтва постаті – Олександра

і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перші були, ймовірно, братами;

вчилися у майстерні граверів Кіліанів в Аугсбурзі, а розпочинали самостійний

творчий шлях в друкарні Віленської академії (разом з ними у 80-х роках ХVІІ

ст. тут почав працювати і чернігівець Іван Щирський). У 1688 р. Олександр

Тарасевич переїхав до Києва; невдовзі тут же бачимо і Леонтія та Івана

305

Щирського (Олександр постригся в ченці у Києві, а Щирський – у Чернігові).

Леонтій Тарасевич між 1689 і 1693 рр. повторно працював у Вільні, а далі

знову в Києві, де й помер перед 1710 р., ймовірно, теж прийнявши чернецтво.

Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з

погляду рисувальної техніки і абсолютно барокових за типом образного

мислення графічних творів, сповнених зашифрованого асоціативного змісту і

пишної алегоричної театральності.

Врешті, величезну пропагандистську роль у засвоєнні нових естетичних

смаків відіграло письменство. Особливо прислужилися до цього три головні

змістові потоки: 1) світський розповідно-публіцистичний, представлений

прозою Граб ’янки й Величка, про що досить широко оповідалося вище

(безсумнівно бароковим був погляд обох авторів на історію як на грандіозне

повчальне дійство, де кожна битва – патетична, кожний образ –

засимволізований, кожна дійова особа – ідеал або антиідеал, не кажучи вже

про сам стиль оповіді, що плине потоком непередавано-барвистих риторичних

акордів); 2) світський панегіричний та емблематичний, котрий у типі

алегорій та символів найближче перегукувався зі своїми польськими взірцями,

ба – навіть мова багатьох панегіриків та емблематичних віршів, тобто

римованих пояснень до гербів і алегоричних зображень, і надалі залишалася

польською чи латинською; нарешті, 3) духовний, представлений житіями

святих, духовними віршами і проповіддю (цей потік письменства

функціонував майже виключно староукраїнською мовою, апелюючи до

побожного руського читача).

Високі зразки духовної літератури кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. вкупі з

козацькою історичною прозою засвідчують, що українська культура як

національний феномен оформилася власне в цей час, з поєднанням внутрішніх

імпульсів та світоглядно-естетичних віянь привнесеної ззовні бароковості.

Зокрема, особливо яскравий вияв це знайшло в новому чуттєво-емоційному

ставленні індивіда до Бога, вираженому через розповсюдження метафізичної

поезії. Зразків її збереглося багато, однак неперевершеним класиком слід

визнати видатного теолога й письменника Данила Туптала, що увійшов до

історії літератури під іменем Димитрія Ростовського. Народився Туптало 1651

р. у м.Макарові під Києвом у родині козацького сотника; студіював у Києво-

Могилянському колегіумі, а з 1668 р. під іменем Димитрія постригся у ченці;

проповідував і займав ігуменські пости по різних монастирях, з 1702 р. був

поставлений митрополитом Ростовським за межами України; помер 1709 р.,

згодом канонізований як святитель. Духовна поезія Димитрія Ростовського,

306

маючи за мету (як і всяке віршоване слово тих часів) дати читачеві зразок

наслідування досконалого та почитання божественого , насичена новим для

українського письменства, пронизливо особистісним мотивом екстатичної

любові до Бога.

Не менш яскраво новації відбилися і на проповідницькому жанрі

тогочасної української літератури, представленому багатьма талановитими

постатями, серед яких особливо вирізняється ректор Києво-Могилянської

академії, теолог-полеміст Йоаникій Галятовський та його молодші сучасники –

Антоній Радивиловський , Лазар Баранович, Димитрій Ростовський і Стефан

Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити

слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і

парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без

сумніву, Галятовський.

Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста

пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб’янки,

Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській

літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози

ХІХ-ХХ століть.

* * *

Завершуючи цей огляд, варто зазначити, що в ньому не ставилася мета

охопити в деталях усе духовне й мистецьке життя козацької доби. Опускаючи

ті чи інші його аспекти, автор прагнув не згубити за деревами уявлення про

ліс, тобто не втратити з поля зору головну суть культурного процесу. В часи

Руїни і Мазепинства завершила своє формування власна модель нової

культури України-Русі. Її прологом був “поворот обличчям на Захід” в

гуртку вчених-острожан, а завершальними штрихами – творчість бароково-

барвистого, наскрізь ідеологізованого Самійла Величка та бароково-

екзальтованого у побожності Димитрія Ростовського. Завдяки кривавому

вирові воєн перші паростки “українськості”, яка претендувала лише на рівне

право голосу в спільноті Речі Посполитої, перетворилися на усвідомлене право

козацького народу пишатися своєю вітчизною і жертовно служити їй –

шаблею, пером, мистецьким витвором... Так на карті Європи з’явилася ще одна

національна культура. Вбираючи характерну для тих часів стильову

домінанту європейського культурного простору, Україні судилося "високі"

зразки власної культури зодягти в шати естетики бароко. Простонародний же

307

ідеал, переймаючи химерне плетиво "високого" барокового орнаменталізму,

водночас утвердив цілком самодостатній образ бравого, незалежного,

волелюбного козака – символу національної вдачі.

Кажуть, що звички і смаки, закладені в дитинстві, людина зберігає на все

життя. Власне тому, мабуть, у світосприйнятті українців залишили такий

глибокий – аж донині – слід сформовані в часи козацьких воєн ідеї, символи ,

естетичні уподобання.

308

РОЗДІЛ VІ. УКРАЇНА ХVІІІ ст. МІЖ РІЧЧЮ ПОСПОЛИТОЮ І

РОСІЙСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

§ 1."Коліївщина" чи "пророцтво Вернигори"? – дилема українсько-

польських взаємин у Речі Посполитій

Війни останньої третини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., ареною яких була

Правобережна Україна, остаточно підсумувалися Андріанопольським і

Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Туреччина лишалася при своїх

давніх сферах впливу, які співпадали з північними кордонами Кримського

ханату і Буджацької та Єдисанської Орд у пониззях від Дунаю до Дніпра. Росія

закріпилася на українських землях Лівобережжя, північною околицею яких був

Стародубський полк [нині на території Брянської обл. Російської Федерації], а

на правому березі Дніпра їй дістався Київ з прилеглою округою протяжністю

близько 40 км, по периметру оточеною прикордонними форпостами-

митницями у Трипіллі, Василькові, Макарові та ін; з 1734 р. під російську

протекцію потрапили і володіння Запорозької Січі, що тяглися від Дніпра до

Південного Бугу (докладніше про запорозькі території див. у наступному

параграфі цього розділу). За Річчю Посполитою (а точніше – за Польщею,

оскільки українські землі належали до юрисдикції Корони Польської), окрім

Галичини, Західного Поділля й Волині, затвердилася більша частина Київщини

(її адміністративний центр був перенесений до Житомира), а також Східне

Поділля, тобто усе старе Брацлавське воєводство.

Втрата Києва – магічного кристалу, в якому фокусувалася пам'ять про

історичну спільність західних і східних українських теренів, а тако ж відплив

найенергійнішого елементу на козацьку територію, де від часів Хмельниччини

зосереджувалися головні вияви соціальної активно сті, обумовили специфіку

життя української спільноти в "польській" Україні. Її найпомітнішою ознакою

слід визнати відсутність впродовж усього ХVІІІ ст. усвідомлених проявів

національної самоідентифікації. Шляхта, яка ще недавно виступала козацьким

спільником у змаганнях за руську спадщину, опинившись перед вибором між

Росією і Польщею, перейшла на звичний для себе польський бік,

спольщуючись тим швидше, чим агресивнішими були дії Російської імперії .

Паралельно помалу звужувалась до релігійної диференціації між католиком

(поляком) та людиною "грецької віри" (русином) політична свідомість

городян, вже не підсичувана вітрами з козацької України. Тож принципових

втрат українство не зазнало лише на етнографічному рівні – серед "німої", зате

309

найчисленнішої селянської верстви, котра, як і в попередні століття, зберігала

традиційну інерцію вірувань, мови, побуту, одягу. Консервації цих базових

етнонаціональних елементів сприяло й сільське духівництво. З православного

на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. воно стало уніатським (про що буде ширше сказано

далі), однак підпорядкування духовних ієрархів Римові не додало рядовому

кліру ні освіти, ні ширших розумових і політичних горизонтів. Власне ця (хоч і

малосимпатична) деталь відіграла ко нструктивну роль у збереженні цілісності

українства, бо освіченість тягла за собою автоматичне переміщення людини в

польський культурний світ.

З іншого боку, етнічний традиціоналізм простолюду за ситуації мовного

і релігійного відчуження від власної репрезентативної верстви (бо ж пани

стали говорити чужою – польською мовою і ходити до чужого – католицького

храму) підштовхував до витворення колективного стереотипу ворожості

стосовно устроєвого ладу панів-поляків, підсиленого соціальною антипатією. І

хоча політичні верхи Речі Посполитої врешті досягли того, чого прагнули –

знищити багатоголову козацьку гідру, що є коренем і початком усього зла,

проте ліквідація козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і

привілейованими станами, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі

причини хвороби не усунуті. Остання й далі роз'їдала зсередини Україну-Русь,

проявляючись, зокрема, у хронічному для ХVІІІ ст. соціальному бандитизмові

– гайдамаччині та опришківстві. Привид ворожого хлопства, що завмерло в

чеканні нової Хмельниччини, проступає в політичній думці Речі Посполитої

впродовж усього ХVІІІ ст. Як писав заснований у Варшаві 1 765 р. журнал

"Монітор", від українських селян завжди тхне духом зухвалим, бунтівничим, і

якби їх не тримали в страху постійно розміщені там військо й надвірні

гарнізони панської міліції, вони негайно збунтувались би.

В останній третині ХVІІІ ст. виникає навіть ідея примусової акультурації

українського простолюду, що спиралася на уніфікаційні тенденції

просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На

зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних

мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони

розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість

з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з

поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме

шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо.

Варто нагадати , що власне в останній третині ХVІІІ ст. німецька мова була

оголошена обов'язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій

310

полум'ям революції, збереження регіональних мовних відмінностей

трактувалося як ознака контрреволюції , бо, як говорив у 1794 р. депутат

Конвенту Бертран Барер де Вйозак [Barére de Vieuzac], мова вільного народу

мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній

думці Речі Посполитої. Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш

Костюшко у 1789 р. писав, що розв'язання української проблеми неможливе

без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки

впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде

польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як

запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших

діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де

низи не вміли говорити по-польському.

На хвилі тривожних часів другої половини ХVІІІ ст. оформилася

(вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія

українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору,

мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і

війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої

битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи

Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів,

оскільки Польща – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна

пов'яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей

польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал

Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення

Речі Посполитої, в одній зі своїх так званих "українок" писав:

Буде добро після лиха...

Помиримся із ляшками,

Поклонимся шапочками,

Їдна думка, їдна справа,

Столицею будь, Варшава.

У ХІХ ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших

письменників Юліуш Словацький, у ХХ ст. – Станіслав Виспянський та багато

інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події,

однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності

польсько-українських інтересів

Яскравим дидактизмом саме такого змісту наповнена знаменита картина славетного польського художника

Яна Матейка "Вернигора", написана між 1875–1883 рр.: постать натхненного віщуна розділяє дві групи