Воропай О. Звичаї нашого народу. Зима. Весна. Етнографічний нарис

Подождите немного. Документ загружается.

БЛАГОВІСНИКА

Благовісником наші селяни називають архангела Гавриїла.

Народ вірив, що архангел Гавриїл — володар блискавки.

«Ілля — володар грому, а Гаврило — блискавки. Обох, було, свят-

куємо, бо грім і блискавка страшні для нас, хліборобів». Святкували

Благовісника — «щоб Гаврило хати не спалив».

За стародавнім віруванням у день Благовісника грім і блис-

кавка прокидаються від зимового сну, а тому «після Благовісни-

ка кожен день можна сподіватися грому».

В різних місцевостях України є багато казок і легенд про грім і

блискавку. В усіх цих оповіданнях народ намагається дати своє

пояснення цього грізного явища природи.

В селі Старосілля на Чернігівщині дітям кажуть: «Грім і блис-

кавка — це тому, що Бог Гаврилові золоті ключі передає небо

відмикати, щоб дощ землю змочив». В тому самому селі є й таке

пояснення: «Це Бог Саваоф каменем як кине то камінь по небі

котиться і гуркотить, аж іскри летять — від того грім і блискав-

ка».

На Київщині (с. Громи) пояснюють так: «Як збереться велика

хмара, то архангел Гавриїл сідає на неї, як на коня верхи, і б’є зо-

лотою різкою — від того грім і блискавка». Далі: «Грім і блискав-

ка землю будить, щоб прокидалася, бо вже весна».

У Літинському повіті на Поділлі є така легенда: «Блискавка —

це хмари розриваються, щоб архангел Гавриїл бачив, де чорти

ховаються, та щоб міг слідкувати за стрілою, яку пускає в нечис-

ту силу. Чорт верткий; як біжить, то крутиться — ото і стріла за

ним викрутаси робить».

На Херсонщині, землях колишнього Запоріжжя, існує своє «ко-

зацьке» пояснення грому і блискавки: «Коли чуємо, що грім гри-

мить, то це з небесної гармати святий Юрій і архангел Гавриїл

стріляють у нечисту силу. Святий Юрій кулі закладає, а архангел

Гавриїл гніт запалює — від того грім і блискавка».

Собор архангела Гавриїла — 8-го квітня за новим стилем або 26-го березня

за старим.

Від Г-ко, понад 60 р., с. Кожухів на Поділлі.

-201-

На Вінничині кажуть: «Як перед ударом грому з блискавки ро-

биться хрест, то це архистратиг Михаїл хрестом благословляє, а

архангел Гавриїл стріляє в чорта».

У Канівському повіті: «Як гримить, то це Ілля по небі їздить, а

блискає, то це Гаврило квіткою махає».

На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирають пло-

та — «щоб спина не боліла».

Господарі в день Благовісника носили в церкву хлібні зерна

для посвячення на посів. Прийшовши додому, вони змішували

зерна з насінням.

Від Благовісника починають сіяти ранні ярі зернові — овес,

ячмінь та ярову пшеницю. Отже Благовісника святкували перед

першими яровими посівами.

В західньоукраїнських легендах Благовісник наділений ще

більшою силою — там він володар сонця. А що сонце найголовні-

ше з усіх небесних світил, то й «Благовісник старший від Вели-

кодня».

До цієї приповідки — «Благовісник старший від Великодня»

Іван Франко дає таке пояснення:

«Благовісник — свято Благовіщене, але якось персоніфіковане.

Оповідають, що коли Благовіщене трапиться в той сам день, що

Великдень, то насамперед треба відправити службу «святому Бла-

говісникові», а тільки тоді можна починати Воскресеню. Раз тра-

пилося десь так, що забули се зробити: відправили «резурекцию»,

відчиняють хрестом церковні двері, чекають на схід сонця, щоб

зачинати вос кресну утреню, а тут сонце не сходить. Чекають, чека-

ють, уже й перелякалися, а сонце таки не сходить. Тільки тоді при-

гадали собі, що забули відправити що слід святому Благовісникові;

відправили — і зараз розвиднилося (чув у Нагуєвичах)»

В усіх цих народніх легендах, як бачимо, Благовісник або ар-

хангел Гавриїл наділений значно більшою силою, ніж йому в

християнській релігії належиться. Отже, за образом Благовісни-

ка, імовірно, криється якесь стародавнє божество В дальшому

ми зробимо спробу розв’язати цю загадку.

Д-р Ів. Франко. «Галицько-руські народні приповідки». Львів, 1901 р., стор.

59. Пояснення: «Благовісник» — свято Благовіщенє помилкове.

-202-

«ЯРИЛО»

В сусідній з нами Білорусі, де збереглося багато стародавніх

звичаїв, була (а, можливо, існує ще й досі) традиційна забава дів-

чат під назвою «Ярило».

Забава відбувалася так: одну з дівчат, звичайно найкращу,

іменували Ярилою, її одягали в білу керею (а як не було, то обгор-

тали білим покривалом), на голову клали вінок з весняних квітів і

садовили на білого коня, що був припнутий до стовпа десь у полі

або на вигоні, де земля вже протряхла.

І ось навколо Ярила на білому коні дівчата водили хороводи і

співали веснянки, в яких вихваляли цього Ярила за те, що він хо-

дить по полях і

...гдзђ жь іонъ нагою,

Тамъ, жито копою,

А гдзђ жь іонъ ни зырне,

Тамъ, колосъ зацьвице...

Ярилові, як бачимо, дається білий кінь, а це звичайний атри-

бут мітичного бога сонця. А що забава на його честь відбува-

ється на початку весни, перед першими яровими посівами —

саме тоді, як ми святкуємо Благовісника, то це дає нам підста-

ву висловити припущення, що з приходом християнства архан-

гел Гавриїл замінив стародавнього Ярила.

В мітології балтійських слов’ян був колись Яровіт, який мав

своїм завданням — як і білоруський Ярило — на весні оживля-

ти природу, бути плододавцем та володіти сонцем. Але, крім цих

обов’язків, Яровіт був ще й вояком, щось на зразок грецького

Ареса або римського Марса.

Наш Благовісник теж, як бачимо з легенд, не тільки відмикає

небо, щоб дощ землю змочив, не тільки вимагає для себе молит-

ви, бо інакше сонце не зійде, — він ще й воює з нечистою силою:

пускає стріли в чорта, палить з козацької гармати і взагалі дуже

нагадує вояка.

Щождо «білоруського Ярила», то він зовсім не належить тільки

білорусам, бо походить він і з наших країв, з України-Руси, він —

киянин. На це маємо такі докази. Літописець Нестор (XI століт-

тя) поруч з Перуном, Хорсом, Дажбогом і Стрибогом назвав ще

-203-

й Симарьгла. Ім’я це довгий час було загадкою для дослідників

слов’янської мітології. Пізніше звернули увагу на те, що Христо-

любець у своєму «Слові», повторюючи за Нестором імена поган-

ських богів, ім’я Симарьгла розділив і записав так: «Вђрують в

перуна.. і в сима, і въ рьгла» (за списком XIV стол.). З цього при-

воду Александер Фамінцин пише таке:

«Вважаю, що найправильнішим з усіх читань цього загадково-

го імени буде Сима Ерьгла (або Сема Ерьгла). Замінивши ъ г літе-

рою ы — а така заміна, при переписуванні, літери ы двома літера-

ми ъ г, очевидно, дуже легко могла трапитись, — ми одержимо Сима

Ерыла (або Сема Ерыла), тобто знахідний відмінок від Симъ (або

Семъ) Ерылъ або Ерыла»

І дійсно, ім’я Ерило, Еріло, Ярило, Яріло ще й досі живе в устах

усіх східньо-слов’янських народів: назва урочища «Ярилове поле»,

народня забава «Ярило» ...

Щождо слова «Симъ» (або Семъ), то його пояснюють сабін-

ським

«Semo» що значить геній або півбог.

Збереглася стародавня леґенда, імовірно, київського поход-

ження. В цій легенді говориться, що Великий Грім прокидається

на весні від довгого сну, сідає верхи на чорні хмари, як на коня

і, їдучи над землею, б’є її золотою різкою-блискавицею.

Земля прокидається, одягається в розкішну сукню з квітів і

зелені — все навколо оживає ліси, поля, діброви... І почав тоді

Ярило по ночах ходити. Де він ступить ногою — ярина виросте,

як подивиться на поле — квіти зацвітуть гляне в ліс — пташки

защебечуть, а у воду гляне — риба стрепенеться. І ходить Ярило

по темних лісах, селах, хуторах і на кого гляне, у того серце ко-

ханням спалахне. Торкнеться у сні молодого хлопця — кров заки-

пить, дівчину зачепить — як іскра, спалахне. І виходять дівчата

й хлопці надвечір на Ярилове поле хороводи водить та пісень спі-

вати. Не зчуються, не зоглядяться, як і ніч пройде, як зорі погас-

нуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки роси...

Білоруси уявляють собі Ярила молодим гарним парубком,

який їздить верхи на білому коні, в білій кереї, з вінком квітів на

Божества древнихъ, словянъ», СПБ, 1884, стор. 223.

С а б і н я н и — це старо-італійський народ, сусіди латинців, жили в гірській

країні між Умбрією і р. Анієне (ст. Аніо), частково злилися з римлянами. УЗЕ.

III.

В «Лексикону славено-росского и именъ тлъкованія», Київ, 1627, Пам-

ва Веринда слово «Симъ» пояснює, як «слава, достойность», а старовинний

«Азбуковникъ» перекладає «Симъ» словом «совершенъ».

-204-

голові. В правій руці він тримає людську голову, а в лівій — сніп

житніх колосків.

Наш Ярило ходить пішки в білій кереї з вінком маків і хмелю

на голові. В правій руці він носить серп, а в лівій — сніп жита,

пшениці та всякої пашниці.

Ранньої весни прихід Ярила відзначається хороводами та піс-

нями, а на початку літа, під час заговін на Петрівку, буде похо-

рон Ярила — весела забава молодиць, куди дівчат і хлопців не

допускають.

Отже, Ярило або Яр-хміль (так він іноді називається в леген-

дах) — це чоловічий образ весни, ніби пара дівчині-весні. По-

етична уява наших предків не допускала самотности на весні,

бож у такий веселий час все повинно бути в парі.

Див. «Літо», частина III.

-205-

ТРАВНЕВІ СВЯТА

Травень — май

У багатьох європейських народів місяць травень назива-

ється май. Існує кілька пояснень щодо походження цієї назви.

Виводять її від латинського «Majus» — релігійний обряд старо-

давніх римлян на честь «Bona Dea» — доброї богині, що мала ще

й другу назву: «Maia». Інші виводять назву місяця з латинського

«majores» — предки, бо в стародавньому Римі в цей час згадува-

ли померлих родичів. Ще в’яжеться це з ім’ям Меркурія — про-

відника душ померлих, сина богині Маї.

Поза Римом провінційні латиняни теж мали свої божества з

подібними назвами. Очевидно, всі міти про однойменні боже-

ства могли створити разом назву «май» — назву місяця і назву

зелені.

Ось приклад, що в нашій мові слово «май» значить не місяць,

а зелень, найчастіше зелені гілки дерев: «І за образами май, і по

гвіздочках май...» (з народньої казки). Або: «а тут їде віз, повен

маю...» У Федьковича: «Підгір’я, що ся маєм крило, в шовкові

трави спать ся клонило».

Маївка

Як відомо, в багатьох європейських народів ще й досі зберіг-

ся звичай маївки» — розваги, гуляння в гаю чи в лісі. Цей звичай

теж дуже старий. Уже римляни мали свято «Majuma» на пошану

згаданої богині Маї.

Першого травня з самого ранку римляни виходили в поле з

музикою, співами. Там вони рвали квіти і трави, в гаях ламали

зелене гілля дерев і, принісши додому, квітчали ним двері будин-

ків своїх родичів або друзів.

В це ж свято (воно мало ще другу назву: «Ludi orales») римля-

ни обливали один одного водою і купалися в ріці Тібр, в яку вес-

талки — жриці богині Вести (вони мали обов’язок берегти «вічний

вогонь») кидали очеретяні опудала (згадаймо наших Купала і Мо-

рену на «Івана Купала»). Це робилося на честь Сатурна — бога

весняних засівів та родючости.

-206-

Та ще перед Римом, у стародавній Індії було свято на честь бо-

гині Маї, матері природи. Індійці святкували свої «маївки» в кін-

ці квітня і на початку травня.

У франків (IV-V вік по Христі) був звичай у день першого трав-

ня карати тих чоловіків, що давали забагато волі своїм жінкам.

У греків перше травня — веселе свято весни, подібне до нашо-

го Зеленого Свята. Хати квітчаються зеленню і квітами, долівки

в хатах посипають свіжою травою. Все населення виходить у гаї,

сади, левади і там влаштовує масові забави.

В Швеції, Данії, Англії перше травня з давніх-давен було ра-

дісним святом весни. Люди, переважно молодь, виходили в гаї і

навколо «травневого дерева», звичайно берези, виводили весня-

ні хороводи (згадаймо наші «березини» та гаївки). Травневе (ма-

йове) дерево було і в римлян, воно звалося у них «Maius, arbor

majalis»; у данців воно зветься «Maistrae», в англійців — «May-

pole», у французів — «Le Mai», у німців — «Maibaum».

Колись у деяких європейських країнах селяни збиралися гур-

тами, сідали верхи на коні і їздили ватагами, тримаючи в руках

зелене гілля берези. В Німеччині й Данії це звалося «привозити

літо на конях у село». В цей же день церковні братства влаштову-

вали «Majiglider» — веселі забави з закускою і пивом.

У багатьох містах Франції був звичай в день першого трав-

ня ставити «майове дерево» перед будинком міського мера. За

це мер улаштував народні забави з танцями, співами, жартами.

«Майові» королі і королеви

В Еспанії, в день першого травня дівчата вибирають найкра-

щу з дівчат, одягають її в білий одяг, на голову кладуть вінок із

квітів і садовлять її на «трон» — стілець, укритий живими квіта-

ми. При цьому дівчата збирають від присутніх глядачів гроші

для «Маї».

В Англії та в скандінавських країнах вибирають «майових ко-

ролев» — теж вродливих дівчат чи молодиць, квітчають їх кві-

тами і водять навколо високої тички — «Maypole» або «Маjstong».

Шведський король Густав І, іменував у 1596 році Івана Маґну-

са, упсальського архиєпископа, майовим королем. Такого майо-

вого короля, у вінку і з квітами в руках, водили по вулицях міста

з великими почестями. За це «травневий король» давав бенкет

королеві, придворним і народові.

-207-

Польський етнограф Голембійовський у своїй праці «Gry I

zabawy róźnych stanów» (Warszawa, 1831) пише, що в стародав-

ніх мешканців Польщі була богиня Мая, яку вони шанували в

перший день травня; її й досі закликають у піснях і танцях, яки-

ми слов’яни зустрічають весну на мураві.

У Литві хлопці та дівчата, зібравшись першого травня на лузі,

ставлять там зелене дерево і декорують його різнобарвними

стрічками і квітами. Вибирають богиню Маю. Мая у вінку, вся

в зелені, керує співами і хороводом навколо «майового дерева».

«Майові рекреації»

Перше травня, як народне свято, на Україні не відоме. Нато-

мість це було веселе свято студіюючої молоді за часів «Гетьман-

щини святої».

У Києві, в день першого травня всі спудеї і бурсаки Київської

Академії разом з учителями та «любителями науки» виїжджали за

місто, на гору Скавику, що поміж ярами в урочищі Глубочиця,

Учителі поезії були зобов’язані щорічно «сочинять», як пише

автор «Опиcанія Кіево-Софійскаго Собора и Кіевской Ієрархіи»

(Київ, 1825), комедії і трагедії спеціяльно для «майских рекреа-

ций». Отже, ставили п’єси «на лоні природи» і співали хором не

тільки «свєтскіє пєсні, но і кантати», як пише автор цього «Опі-

санія».

Щодо «любителів науки», то це, як довідуємось з інших джерел,

були не хто інші, як купці, дідичі, заможна козацька старшина.

«Любителів науки» спудеї приймали до свого гурту не інакше, як

«за подаяніє» на славу і розвиток «премудрості научной». Ішлося

про бочку пива або меду вареного; могли бути також смалений

кабан, бодня сала, свіжі паляниці та інші того роду докази при-

хильности до науки.

Такі шкільні «рекреації» (слово латинське, по-нашому — пере-

рва) відбувалися в травні аж тричі — 1-го, 15-го і 30-го. Це були

веселі дні для української студіюючої молоді. Занепала ця тради-

ція приблизно в часи насильницької ліквідації Гетьманщини — в

кінці ХVIIІ століття.

Спогади та перекази про травневі «рекреації» ще довго жили в

пам’яті спудеїв і бурсаків.

Очевидно, на основі цих переказів письменник Микола По-

мяловський в оповіданні «Махілов» описав травневі рекреації

-208-

чернігівської духовної семінарії. Ось кілька уривків з цього опо-

відання (переклад мій — О. В.):

«...Почалася підготова до рекреацій. Семінаристи зібрали коло

сотні карбованців, приготували двоаршинну кулеб’яку, і черговий

з грішми та кулеб’якою, в супроводі старших, подався до ректора.

Ректор прийняв гроші, які звичайно сам призначив на різноманітні

розваги семінаристів, і, поблагословивши пиріг, сказав до старших:

— Ну, з Богом! Гуляйте, тільки не забувайтесь: бешкету щоб не

було!

Вусаті діти посміхнулися, відважили низький поклін і вийшли від

ректора. Того ж дня богослови їли рекреаційну кулеб’яку в їдальні

на сніданок, якого в інші дні там не буває.

Після сніданку вся семінарія, від горища до темних підвалів, на-

повнилась турботами і діяльністю. В клясах збиралися гроші; скла-

далися партії; зошити і книги пакувалися на спочинок. В житлі

сторожів теж рух: сторожі виносили намети, які з давніх-давен ку-

пувалися і лагодилися на складку серед семінаристів; туди ж пере-

правлявся весь буфет і куховарня.

Нарешті вся семінарія готова виселитись: збори і підготова за-

кінчені. Чернігівські семінаристи виправлялися на рекреації, як во-

яки в похід, з гучними піснями на 900 голосів, з танцями і музикою

на всіляких інструментах ...

Є щось молодецьке, безтурботне, одчайдушне в цій рухливій масі.

Немає жодного понурого обличчя: все співає і все веселиться!.. Пе-

ред натовпом розкинулося широке поле, на якому семінаристи про-

водять свої безтурботні рекреації, на якому ще діди і прадіди їхні

справляли своє травневе гуляння і співали свої оглушливі пісні. Ре-

креаційне поле — за сім верств від Чернігова. З одного боку його ліс,

з другого — річка, а здалека видніє місто,

Ціле передполуднє семінаристи розташовували і встановлювали

свої намети. Служба розташувалася над річкою, недалеко від лісу;

через пів години там задимились під котлами вогнища. Обід розно-

шено по наметах. По обіді приїхав ректор, обійшов намети і знову

нагадав семінаристам «не забуватися». Він роздав старшим гроші,

які на цей раз були розміняні на мідяки — кожному карбованців по

десять. Старші мали кидати ці гроші «на шарап» для молодших. Ця

розвага була призначена на вечір.

В Чернігові рекреація — свято не тільки для семінарії, а і для всьо-

го міста. Годині о п’ятій вечора почали з’їжджатися купці, урядовці

та дідичі. Купець Чурило привіз барилко вареного меду, дідич Кор-

тученко прислав кільканадцять кулеб’як; асесор Шемидовський —

віз кавунів (мабуть, квашених — О. В.); купець Тулинників — десять

голів цукру та цибик чаю, а Лопоренко, перший дідич Чернігівської

губернії, привіз свою оркестру; кожний відвідувач зобов’язаний був

-209-

принести щонебудь: інакше на рекреацію не допускали. «Приноси»

звичайно приймав комісар, вибраний із богословів товаришами і

затверджений на цій почесній і ситій посаді самим ректором.

Над вечір рекреації почали розгортатися. Зформувалися три

хори — чоловік по тридцять у кожному... В пригоді стала і орке-

стра... і велетенська, повна сили і розмаху пісня завмирала десь аж

під небом… Кожний звук лягає просто на душу... До хору приєднав-

ся другий і третій. Грім і сила пісні зросли.

А в наметах тим часом ллється вино... Ось воно, щасливе життя,

повне безтурботности, повне товариських веселощів!...

На допомогу рекреації завжди з’являвся сам Вакх: або у вигляді

дарованого барилка меду-горілки, або в особі відерного божка. Він

уже встиг справити свій вплив на деякі голови чернігівських семі-

наристів. Ось біля річки, на дорозі — танці під музику імпровізо-

ваної оркестри, в якій високі ноти виграють «восьмушки», середні

— штоф з півштофом, а октаву тримає велетенська четверть.

Цією оркестрою керує Третинський... майстер на імпровізації по-

дібного роду... — Рухайся, хлопці! — гукає він на танцюристів, а сам

дзвонить у порожні пляшки.

А ось тут, під липою один семінарист під впливом хмелю плаче і

цілує якогось купця в чоло і в потилицю...»

Розуміється, письменник у захопленні «пересолив»: може, не

такі вже п’яниці були чернігівські семінаристи. Але в кожному

разі рекреації були веселим святом, і велика шкода, що ця тра-

диція серед нашої студіюючої молоді втрачена.

Пізніше соціялісти разом з комуністами, як відомо, оголосили

перше травня, стародавнє веселе свято всіх народів, «днем між-

народнього пролетаріяту», і цей день утратив свій чар!..

-210-