Воропай О. Звичаї нашого народу. Зима. Весна. Етнографічний нарис

Подождите немного. Документ загружается.

Нашого Кострубонька і молдавського Калаяна дослідники

порівнюють з старогрецьким Адонісом. Свято на честь Адоні-

са греки святкували ранньої весни, в кінці лютого або на по-

чатку березня. Жінки плакали, співали спеціяльні пісні, били

себе в груди; все це відбувалося під акомпаньямент флейти над

лялькою, що зображувала померлого Адоніса. Через день Адоніс

прокидався, оживав, і жінки з цього приводу раділи. Отже свят-

кування складалося з двох головних актів: сумного і веселого.

Згодом цей ритуал відбувався в Александрії значно урочис-

тіше, бо там поруч з Адонісом фігурувала Афродіта. Адоніс був

коханцем Афродіти, і вона оплакувала його смерть. Учасники

цього обряду молилися, щоб Адоніс повернувся до них у наступ-

ному році. При виконанні ритуалу особливу ролю відогравали

«сади» Адоніса, що їх кидали у воду. Це були невеличкі горщики

з квітами, хлібними культурами та городиною

В образі Адоніса, як думають дослідники, учасники ритуалу

оплакували смерть природи в літню спеку або восени і раділи з

приводу її воскресіння на весні. Ось як пише про це англійський

етнолог, Джемс Фрезер:

«Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса та Айоніса єгиптяни,

сирійці, вавілонці, фретійці і греки уявляли собі смерть і оживання

рослинности через ритуал, що був скрізь приблизно однаковий і па-

ралелі до якого зустрічаються у весняних і купальських обрядах су-

часного європейського селянства»

Аничков, І, 343.

Frazer, Golden Bough., I, pp. 278-279.

-291-

ВЕЛИКОДНІЙ ПОНЕДІЛОК

«Волочільне»

У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христо-

суються і обмінюються писанками. Цей день називається воло-

чільним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних,

повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок «воло-

чільне», що складається звичайно з пшеничного калача і кількох

крашанок

«... се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціяльне

свято цілого річного кругу — се обопільне обдарування „дорою” (сей

грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливости

і всяких добрих почувань до „всього миру”.»

«Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрищеного,

до матері, до баби на другий день Великодня. Хрищений батько да-

рує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле

гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрищена грошей

не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрищеного батька з

пирогами на Великдень, то каже: „Христос Воскрес, будьте здорові

з празником!” Хто є в хаті, каже: „Спасибі, также і вас поздоровляє-

мо, хай великий (чи велика) ростеш!” — і погладить по голівці.

Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на

стіл. Хрищена мати садовить дитину за стіл, почастує її. Насипле

гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть ди-

тині в руки і скаже: „Іди, дитинко, з Богом”.

Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж виси-

пає їх у решето (так зсипає гостинці всіх дітей), а після обіду ділить

їх дітям»

Такі діти називаються «христосувальники», а подекуди збере-

глася старіша назва — «волочебники». Подарунок, що його во-

лочебники одержують, називається «волочільне» або «волочебне».

Така назва існує чи колись існувала не тільки у нас, українців, а

і в білорусів, росіян, поляків та литовців.

Чубинський, III, стор. 24.

М. Грушевський, І, стор. 177.

Ніна Заглада, Мат. до етнол., І, стор. 157.

-292-

Найстаріша згадка про волочебників стосується до XVI-гo сто-

ліття: Іван з Вишні у своїй проповіді гостро нападає на цей зви-

чай, як на поганський.

Імовірно, що внаслідок нападів з боку церкви, цей такий ці-

кавий звичай у нас здрібнів і став дитячим христосуванням. У

повнішій і старішій формі цей звичай зберігся в білорусів. Там

хор парубків зупиняється під вікном хати, стає півколом і спі-

ває волочебні пісні. При чому співає один, акомпанюючи собі на

скрипці, а хор підхоплює приспів:

«Христос Воскрес, син Божий!»

Як свідчать дослідники

, білоруські селяни надають великого

значення обходові волочільників. Вони пильно слідкують за тим,

яка погода під час волочільного обходу: якщо дощ і негода, то се-

ляни вірять, що під час літніх робіт у полі буде теж негода.

Щождо самих волочільних пісень у Білорусі, то вони мають ха-

рактер ідеалізації селянського життя:

Почомъ жа значенъ яго дворъ?

Воколо згороду усе жалђзны тынъ,

А шулочки мурованные,

Вереюшки усе точенные,

Вороцики позлачоные,

Подворотница — бђла рыббя косьць,

А клямочки позлачонные,

А замочки серэбранные.

Або ще:

Да чи дома, дома слаутый пане?

Коли дома, устань рано,

Устань рано, умыйся бђло,

Умыйся бђло, утрися сухо,

Надзђнь боты козловые,

Подпиражи поясъ шелковинькій,

Завяжи хусточку щиро злотную,

Надзђнь шубу атласовую,

Одчини окно, поглядзи у гумно,

Одчини другое, поглядзи у поле...

Як бачимо, це вітання волочільниками господаря аналогічне до

вітання колядниками. В Україні цей звичай держався ще в пер-

шій половині минулого століття

, а тепер відомий лише в деяких

Шпилевский, «Волоч. въ Витебск. губ.», Рус. дневникъ, 1859, І.

Шпилевский, І. ном. 136 і 138.

M. Груш., І, стор. 178.

-293-

околицях Галичини, особливо на Яворівщині, де такі величальні

пісні на Великдень називаються «риндзівками». На українсько-

білоруському сумежжі, в Гроденському повіті вони відомі під на-

звою «рогульки».

В 1870 році В. Гнатюк видав яворівські риндзівки з пояснен-

ням, що ці пісні співають хлопці і парубки на другий і третій

день великодніх свят дівчатам і молодицям, які повіддавалися в

останній сезон, в «зимне пущеннє». Вони приходять уночі грома-

дою з 20-30 осіб, з одним музикою, звичайно скрипалем (часом

беруть і басиста), стають під вікном і співають усі в один голос.

Коли скінчать, дівчина чи молодиця виносить їм за поріг кілька-

надцять писанок і звичайно додає ще дві чи три дрібні монети

на почастування; після цього парубки відходять і під вікном ін-

шої дівчини співають ту саму або іншу пісню

Ось одна з яворівських риндзівок:

Ой, рано, рано куройки піли,

Же Христос, же воскрес, же воистину, же воскрес!

Єще ми раньше Ганунейка встала.

Ранейко встала, сад замітала,

Сад замітала, грідки копала,

Грідки копала, вино садила,

Вино садила, стиха говорила:

«Рости ж ми, вино, тонко, високо,

Тонко, високо, коріне глибоко,

Корінє глибоко, листе широко,

Листе широко, гиле високо».

Toє ми вино сино заквило,

Сино заквило, мало зродило.

Не зродило ж ми, но три ягодойці:

Єдна ягодойка — єї батейко,

Друга ягодойка — єї матінойка,

Третя ягодойка — сама молодейка,

Сама молодейка зарученая,

Зарученая аж до Любима,

Аж до Любима, за попова сина.

За поповим сином легко робити,

Легко робити, мід-вино пити,

Мід-вино пити, ключі носити.

Бувай здорова, ґречная панна,

Ґречная панна, красна Ганунейка,

Не сама з собою, з вітцем, з матінкою.

Тобі, Ганунейко, риндзівка,

За Мат. етн., XII, стор. 228.

-294-

а нам писанок кобівка.

Тобі, Ганунейко, виґрадзанє,

а нам писанок ціле дзбане.

Тобі, Ганунейко, красная піснь,

а нам писанок сорок і шість.

Й а в коморі на кілочку

висять писанки в ріжочку:

Нема кому встати, писанок дати

На Гуцульщині волочільний понеділок — «се днина, в яку

парубки мають нагоду придивитись обстановам домашнім та

наобзорити дівки на сватаннє (обзорини). Ґаздині справляють

у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і

дів ки танцювати; кождий парубок, що з якоюсь дівкою танцю-

вав, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими пи-

санками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей

день називається волочільний понеділок. Писанками тими обмі-

нюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім

один промовляє до другого: „Поможи нам, Господи, абих сі виді-

ли так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують

їх, а коли їх та дівчат набирається більше, гуляють при скрипці»

На Слобожанщині другий день Великодня називається днем

Богородиці; існує звичай роздавати в цей день милостиню «ниж-

чій братії»

Великодні вірші

Крім «волочебних» поздоровних пісень, на другий день свят

виголошувалися ще спеціяльні великодні вірші. Вірші виголо-

шували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрищеним

батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад

такого вірша з Херсонщини:

Христос воскрес, не сам я знес,

А сам з собою душу покою.

Прийняв Христос великі муки,

Взяли Його під Божі руки,

Його мати стояла, такі слова звіщала:

«Ой, синочку мій ясний,

Перед тобою світ красний,

Як будеш ти воскресати,

Наконечне, пов. Яворів. В. Гнатюк, Мат. до етн., XII, 228, ч. 172.

М. Груш., І, стор. 177.

Село Кам’янка на Харківщині.

-295-

Будуть перед тобою янголи літати,

З святим Воскресінням поздоровляти».

За таке поздоровлення діти діставали від господині крашан-

ку, а від господаря гроші.

На Слобожанщині діти «віршували» так:

Христос воскрес із мертвих,

Сонце святиться,

Ісус Христос на світ родиться.

Божа мати на камені стояла,

Криваві сльози проливала:

Пилате, Пилате!

Як нам Христове тіло зняти,

На престол положити,

Плащаницею укрити?

Там пташки літали,

Весело співали,

Ісуса Христа звеселяли.

І ми будем співати,

Ісуса Христа звеселяти.

Там громи гриміли,

Додолу упали.

Підіть, діти, підніміте,

Красним яєчком обдаріте.

Поки новий світ настане,

Земля потрясеться,

Камінь розпадеться.

До гроба не мався, —

Камінь розпався,

Христос воскрес із мертвих!

Але вірші виголошували не тільки діти — займалися цим і

дорослі люди. Так, Олександер Терещенко писав, що в його

час (1848 р.) в Україні зберігався звичай, що не тільки діти, а й

дорослі парубки ходили по домах на перший і другий день Ве-

ликодніх Свят і виголошували вірші. Більше того, навіть козаки-

запорожці виголошували вірші на Великдень, поздоровляючи

свою старшину.

Ось текст вірша, що його склав Антін Головатий

на Велик-

день 1781 року:

Сл. Никольська. В. В. Ив., стор. 261.

Антін Головатий, писар війська запорізького за кошового Кальнишевського,

вихованець Київської Академії. По зруйнуванні Січі 1775 року разом з військом

пішов не еміграцію — «під турка», але 1787 року, під час російсько-турецької

війни повернувся на Україну і був одним з організаторів кубанського козаць-

-296-

Христос воскрес,

Рад мир увесь!

Дождалися Божої ласки.

Тепер уже всяк

Наївся всмак

Свяченої паски.

Всі гуляють,

Возхваляють

Воскресшого Бога,

Що вже тая,

Всім до рая

Протерта дорога.

Злиї духи,

Власні мухи,

Всі уже послизли!

Загнав Ісус,

В пекло покус,

Щоб християн не гризли.

А смерть люта,

Що нам тута

Вельми докучала,

По болотам,

Очеретам,

Біжучи, кричала.

Там суцига,

Тепер біга,

Як маленька,

Торошієнька!

Бо Біг хрестом,

Чорта з хвостом

Прогнав, як собаку.

Сей чертельний

Змій пекельний

Із смертю злигався;

Бо ад зажерти,

Всіх заперти, —

Так то ізмовлявся!

Вони тоє

Вкупі двоє,

Знюхавшись, тапцюют,

кого війська. Помер 1797 року. Поет, йому приписують «Пісню Чорноморсько-

го війська» — перший друкований твір українською иародньою мовою. Дивись

УЗЕ, том І, стор. 808.

Цим віршем, як пише Терещенко, козаки поздоровляли фаворита цариці Ка-

терини II, Григорія Потьомкіна, того самого, про якого пізніше говорили: «Щоб

-297-

Хоть старого,

Хоть малого,

Де попав, глибцюють!

Була воля,

Хоть и кроля, —

Та в рай не пускають!

На всіх трактах,

Й по болотах,

Сторожі стояли.

Серед шляху,

За шияху

До пекла хватали!

Того святці,

Попи й ченці

Не минали шляху.

Хвилозофи,

Крутопопи,

Набралися страху.

Пропав сей страх,

Заріс той шлях

Куп’ям та болотом.

Де той злий дух

Глитав, як мух,

Ненаситним ротом.

Тепер скорий

Шлях просторий,

До раю протертий.

Без сторожей,

Всі навстежи,

Ворота отперті.

Уже велять,

Яблука рвать

Із райського древа,

Із якого не велів Бог.

А вкусила Єва!

Давно той уж

Кричав недуж,

Що спокусив Єву.

Висить, охляв,

Бо Бог прокляв

Лазити на древа:

За його гріх, що він

ти, Грицько, і на тім світі щастя не мав за те, що нам Січ зруйнував!». В сло-

вах «Вони тое вкупі двоє, знюхавшись, танцюють» — натяк на Катерину II і По-

тьомкіна.

-298-

Так набрехав Єва

Бідна Єва!

Одну із древа

Вирвала кисличку:

Збула власти,

Треба трясти

На гребені мичку!

За нею там

Бідний Адам

Щось, кажуть, спрокудив!

Землю копать,

Ціпом махать

Бог з раю понудив.

За ту Єва біду

Заслужила сію

Честь Адаму,

Що із раю

Вибили у шию!

Глуха жона

Сама винна,

Яблука трощила:

За один плод

Увесь народ

В пекло потащила.

Біг милостив,

Єву простив,

Адаму пробачив.

Для визволу

Сам додому

Лізти з неба рачив.

Тож чортище,

Старий псище,

Не хоче смириться!

Но лиш тут Біг

Сам на поріг,

Він в пекло поточився!

Тут Вельзевул

Попустив мул,

З ляку прихилився,

Заревів грізно,

Як вовк, різно,

Голосом собачим.

Кричить пробу,

Що Христову особу

Єву?

-299-

Побачив!

Не в такт хлости,

Що всі кости

Поламав

І роги — під ноги.

Нагнав труха

І самого злого духа

Підтоптав,

Аж очі опустив.

Кричить на пуп,

Що всюди ступ,

Нельзя і доторкнуться!

Надуло брюхо,

Заперло дух,—

Не дає повернуться!

А смерть-шлюха

Стоя слуха,

Що над дядьком

Стала трястись,

Мислить спастись,

От Юди укриться!

А сей Юда

З того студа

Звернувсь, як макуха.

Так по ділам,

Бо тим слідом

Бере сокруха!

Прадід Адам

І дядько Хам

Давно в пеклі нудив!

Уже ж тепер

Пекло отпер,

Як Христа побачив!

І всяк узник

Крутив узлик,

З шиї розв’язали;

І все Христу,

Як на лету,

Усе розказали.

Єва згнута

Була тута

От презлого шайтана.

Сей покуса

Злійший пруса

І кримського хана!

-300-