Внукова Н.М., Кузьминчук Н.В. Соціальне страхування

Подождите немного. Документ загружается.

2.3. Особливості систем соціального страхування

у розвинутих країнах

Особливе місце у системі соціального страхування займає

держава, яка може законодавчо захистити життя людей від мож-

ливого безробіття, фінансової скрути, зубожіння. Механізми та-

кого захисту в Україні розвинуті недостатньо.

У 2004 році Прем’єр-міністр України та голова Федерації

профспілок України підписали соціальний контракт, згідно з

яким діяльність уряду повинна бути спрямована на поліпшення

рівня життя населення, реалізацію трудових, соціально-еконо-

мічних прав громадян, дотриманні принципів соціальної справе-

дливості при нарахуванні пенсій, недопущенні втручання органів

влади в діяльність фондів соціального страхування.

Напружена ситуація з державним бюджетом призводить до

падіння загального рівня доходів, більша частина людей потре-

бує державної допомоги, претендує на соціальні трансферти.

До урядових трансфертів традиційно належить допомога з

безробіття, пенсії, допомоги малозабезпеченим, старим, хворим.

Формування системи соціального страхування в Україні — одне

з найактуальніших завдань політики зайнятості. Для її розв’я-

зання необхідно вивчити досвід функціонування аналогічних си-

стем у розвинутих країнах у поєднанні з ретроспективним дослі-

дженням вітчизняної практики.

У країнах із розвинутою ринковою економікою досягнення

високого рівня зайнятості — одна з основних цілей макроеконо-

мічної політики держави. Система заходів щодо регулювання за-

йнятості базується на державній концепції стимулювання еконо-

мічного зростання, підвищення ефективності виробництва і

продуктивності праці, що розглядаються як найважливіші умови

підтримання і створення додаткової зайнятості. Щоб краще зро-

зуміти механізм управління зайнятістю й працевлаштуванням,

розглянуто окремі елементи соціального забезпечення у деяких

передових країнах світу.

Регулювання зайнятості поєднує два типи методів управлін-

ня. З одного боку — це методи, які характеризуються позаеконо-

мічним примусом до праці (властиві адміністративно-командній

економіці), з іншого — нові, ринкові методи при одночасному

збереженні й оптимізації окремих традиційних елементів держа-

вного регулювання. Відповідно й системи соціального страху-

вання у різних країнах мають свою специфіку.

Для нашої країни інтерес становить досвід США щодо поши-

рення та функціонального призначення довгострокового страху-

вання життя. В цій країні історично склалися дві незалежні гілки

соціального забезпечення: державна і приватна. Держава відпові-

дає за підтримання мінімального рівня допомоги, а також за її

широку доступність. У свою чергу, соціальні програми приватно-

го бізнесу надають переважно соціальні послуги в більш високо-

му обсязі й кращій якості.

Державне соціальне страхування забезпечує майже все насе-

лення пенсіями за старістю, інвалідністю (пов’язану з виробни-

чим травматизмом), у випадку смерті годувальника, а також по-

дає медичну допомогу старим та інвалідам. Слід зауважити, що

державні пенсії з інвалідності виплачуються незалежно під рівня

доходів решти отримувачів.

Запроваджена в США система державного соціального стра-

хування дає право непрацюючій дружині пенсіонера і його непо-

внолітнім дітям на одержання додаткової допомоги в розмірі до

половини його пенсії кожному. Розлучена жінка, яка прожила з

чоловіком понад десять років і не вийшла більше заміж, отримує

пенсію (за старістю чи як вдова) на правах дружини.

Вік виходу на пенсію — 62 роки як для чоловіків, так і для

жінок, які мають трудовий стаж не менш, ніж вісім років, і

платили внески у фонди державного соціального страхування

також не менш, ніж вісім років. При виході на пенсію не в 62, а

в 65 років пенсія збільшується на чверть. Пенсіонери мають

право працювати. Для осіб, старших за 65 років, немає обме-

ження на розмір пенсії, якщо заробіток не перевищує 860 до-

ларів на місяць.

У системі регулювання зайнятістю, що функціонує у США,

важливим елементом є молодіжна політика зайнятості, яка вклю-

чає програми роботи для молоді з бідних сімей у віці від 16 до

21 року. Головна мета таких програм полягає в тому, щоб молоді,

яка вступає у трудову діяльність, дати відповідний рівень профе-

сійної підготовки при одночасному створенні умов для широкого

вибору прийнятної роботи. Місцеві органи влади, комерційні ор-

ганізації забезпечують учасникам таких програм часткову чи по-

вну зайнятість (із невеликою оплатою).

Державна соціальна політика покликана бути не лише засобом

соціального захисту людей похилого віку, а й є важливим ін-

струментом забезпечення ефективної зайнятості усіх груп насе-

лення, сприяє продовженню трудової діяльності, створює належ-

ний рівень життя.

Подібною до американської є англійська система державного

соціального страхування. Основна відмінність їх у тому, що у

Великобританії віковий ценз виходу на пенсію (65 років для чо-

ловіків і 60 для жінок) ускладнює процеси регулювання зайнято-

сті та працевлаштування молоді. 3 огляду на це у 1977 році в

країні було введено план вивільнення робітників, щоб заохотити

людей похилого віку раніше виходити на пенсію за умови, що

підприємець найматиме на вивільнені місця безробітних, особли-

во молодих. Це певною мірою допомагає залучити молодь до на-

ціонального економічного та соціального розвитку.

У системі соціального забезпечення Великобританії най-

менше сприяє розв’язанню проблеми зайнятості чинне положен-

ня про податки, які підприємства сплачують із заробітної плати

працюючих. У відповідності з цим законом процент податкових

відрахувань із заробітної плати збільшується до встановленої об-

меженої верхньої її межі, після якої податки пропорційно змен-

шуються. Таким чином, чим більше заробітна плата перевищує

верхню встановлену межу, тим меншу суму податку сплачують

підприємці, що означає і менші надходження до системи соціа-

льного забезпечення.

Серед інших особливостей державної активності у сфері сти-

мулювання зайнятості слід відзначити перенесення і перерозпо-

діл частини централізованих функцій на регіональний рівень.

Відповідне законодавство дає можливість місцевій владі само-

стійно заохочувати підприємницьку ініціативу. Документами пе-

редбачаються бюджетні асигнування регіонам на розвиток мере-

жі дрібних підприємств. Водночас стимулюється створення ко-

оперативних товариств робітниками, якщо є загроза закриття

підприємства, у членів кооперативів різко зростає мотивованість

до праці.

Політика Швеції у сфері зайнятості є складовою частиною за-

гальної економічної політики держави і нерозривно пов’язана з

останньою. Вона має чимало спільного з аналогічною політикою

в інших розвинутих державах. Однак є і певна специфіка. Якщо у

розвинутих державах уряди тяжіють до того, щоб узяти на себе

всю відповідальність щодо боротьби з безробіттям, перенавчання

й перерозподілу робочої сили, то у Швеції урядові програми ви-

ходять передусім із примату роботи. Програми мають на меті

пряме працевлаштування або влаштування після періоду підгото-

вки. Поширені раніше дорогі програми із субсидування підпри-

ємств для підтримання зайнятості майже зникли. З введенням у

країні «Акта про гарантії зайнятості» різко звузився перелік

підстав для звільнення, позбавивши роботодавців безмежного

права наймати і звільняти.

У Швеції діяльність органів працевлаштування базується на

тому, що перевагу слід віддавати працевлаштуванню, професіо-

нальній підготовці й створенню додаткових робочих місць. Якщо

ці заходи не забезпечили бажаних результатів вдаються до на-

дання фінансової допомоги. Необхідно врахувати, що вся діяль-

ність органів працевлаштування базується на принципі забезпе-

чення рівних можливостей незалежно від статі тих, хто шукає

роботу.

Кожна країна має свою специфіку державного соціального

страхування життєдіяльності людей. Показовим є те, що в кожній

із них набагато ефективніше страхується працездатність і життя

людини, ніж в Україні, а ці держави досягли високого рівня за-

йнятості. Тому, безперечно, формуючи свою політику зайнятості,

Україна повинна детально вивчити досвід її регулювання в роз-

винутих державах світу, врахувавши особливості національної

економіки та менталітет українського народу.

Окрім прикладів соціального страхування в інших країнах,

необхідно вивчити досвід організації пенсійного забезпечення,

який мав місце на території нашої країни на початку і в першій

половині XX століття. Так, перебуваючи у складі Австро-

Угорської імперії, Східна Галичина мала свої традиції вирішення

питань соціального страхування. Вже тоді існували дві гілки со-

ціального забезпечення, як і в теперішніх розвинутих країнах сві-

ту. Особливу увагу привертають дослідження діяльності незале-

жної системи пенсійного страхування. Так, у Львові функціону-

вала ціла низка пенсійних фондів, організованих як за галузевим,

так і за територіальним принципом.

Одним із яскравих прикладів такого формування був пенсій-

ний фонд працівників міських електричних закладів у Львові.

Його діяльність була регламентована статутом (один із останніх

затверджений 15.05.1924 р.), хоча час створення цього фонду ся-

гає початку століття. Відповідно до статуту, метою діяльності

фонду було забезпечення пенсією працівників міських електрич-

них закладів, а також їхніх родин у випадку смерті годувальника,

що працював у них. Право на членство в пенсійному фонді мали

всі, хто працював у міських електричних закладах, платив внески

відповідно до статуту, не належав до іншого фонду і не отриму-

вав ренти від інших страхових закладів, якщо:

а) вік при вступі до фонду був не більший за 40 років;

б) відбув обов’язкову військову службу;

в) стан здоров’я відповідав вимогам дорученої посади.

Постійними вважалися особи, які працювали у міських елект-

ричних закладах один рік. На підтвердження прийнятому на ро-

боту видавали Карту прийому — документ, що підтверджував

належність до пенсійного фонду.

Приклад.

Паньків Михайло, помічник (посада), вступив на службу до

електричних закладів м. Львова 1 квітня 1909 року і відповідно

до статуту пенсійного фонду, був постійним працівником і чле-

ном пенсійного фонду з 1 травня 1909 року.

Відповідно до статуту, пенсійний фонд міських електрич-

них закладів формувався за рахунок:

 майна попереднього пенсійного фонду даного закладу і вне-

сків його членів;

 вступних внесків;

 щомісячних внесків;

 дотацій міських чи районних електричних закладів— щомі-

сяця;

 інших доходів фонду, а саме: процентів від майна фонду,

непередбачених доходів, пожертв від третіх осіб, пені та штра-

фів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40 % від

рівня оплати праці на підприємстві й зростала за кожен додатко-

вий рік на 2,4 %, тому після 35 років членства пенсій досягала

100 % (максимуму) «зарплатних» виплат.

Використання досвіду формування галузевих пенсійних

фондів може бути вигідним для процвітаючих галузей за умо-

ви, якщо існування такого фонду стимулюватиметься законо-

давчо.

Вадою такої моделі є посилення диференціації в пенсійному

забезпеченні населення, але політика зайнятості не повинна оріє-

нтуватися на принцип зрівнялівки пенсій.

Система соціального страхування повинна формуватися з ура-

хуванням передового світового досвіду у поєднанні з викорис-

танням вітчизняної практики й українського менталітету.

Ряд вчених-економістів пропонують заходи подальшого роз-

витку системи соціального страхування в Україні:

— створення достатньої економічної основи забезпечення

відшкодування основних фінансових ризиків, що вимагає вста-

новлення обґрунтованого розміру тарифів страхових внесків, по-

ступового перетворення страхових фондів у фінансово-кредитні

страхові компанії;

— поступового запровадження трьохканальної схеми надхо-

дження коштів до страхових фондів, згідно з якою значна части-

на навантаження повинна припадати на роботодавця, а менша —

розподілятися між працівником та державою;

— реформування управління фондами соціального страхуван-

ня за принципом трипартизму;

— створення сприятливих умов для розвитку добровільного

страхування, зокрема, на комерційних засадах.

ТЕМА 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ

3.1. Загальні положення про нагляд та контроль

у системі соціального страхування

3.1.1. Організація державного нагляду

Правовою основою всієї політики і практичних заходів, що

здійснюються Фондом соціального страхування України, є Кон-

ституція України, Кодекс законів про працю та інші акти законо-

давства, відповідні урядові постанови і власні постанови Фондів.

У Конституції України (розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки

людини і громадянина», ст. 46) зазначено: «Громадяни мають

право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх

у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,

втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а

також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це

право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним

страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри-

ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел

соціального забезпечення…».

Нагляд за діяльністю цільових страхових фондів загально-

обов’язкового соціального страхування здійснює Спостережна

рада. Спостережна рада здійснює контроль за виконанням стату-

тних задач та цільовим використанням коштів відповідним фон-

дом з загальнообов’язкового державного соціального страхуван-

ня (ЗДСС). З цією метою у склад Спостережної ради входять

представники від застрахованих громадян та держави.

Державний нагляд здійснює спеціально уповноважений Кабі-

нетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.

Нагляд за виконанням страховиками та страхувальниками за-

конів Україні з ЗДСС, інших нормативно-правових актів здійс-

нює держава.

Страховики та страхувальники зобов’язані надавати посадо-

вим особам органів державного нагляду за діяльністю страхови-

ків всі документи та довідки, необхідні для здійснення ними фу-

нкцій контролю.

Якщо страховиком прийнято рішення з порушенням страхово-

го законодавства, чи страхувальник не виконує вимог цього за-

конодавства, орган державного нагляду вказує на допущені по-

рушення та встановлює строк для їх усунення. Якщо у цей строк

страховик або страхувальник не усуне порушення, незаконне рі-

шення скасовується органом державного нагляду з наступним

відшкодуванням втрат за рахунок страховика або страхувальни-

ка. В строк двох тижнів страховики або страхувальники можуть

оскаржити рішення органа державного нагляду у суді.

Орган державного нагляду може вимагати скликання засідан-

ня правління цільового страхового фонду. Якщо ця вимога не бу-

де виконана, орган державного нагляду може сам скликати і про-

вести засідання правління цільового страхового фонду.

За невиконання відповідного рішення органу державного на-

гляду члени правління цільового страхового фонду можуть бути

позбавлені своїх повноважень.

3.1.2. Організація управління фондами

загальнообов’язкового державного

соціального страхування

Згідно з Законом України «Про систему оподаткування» від

18.02.1997 р. № 77/97-ВР зі змінами та доповненнями у ст. 2 та

14, збір на обов’язкове соціальне страхування віднесено до зага-

льнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів), і

ФССУ належать до державних цільових фондів.

Згідно з Законом України «Про збір на обов’язкове соціальне

страхування» (ст. 3) Кабінет Міністрів України, відповідно до

Постанови № 972 від 27.06.1998 р. та № 1351 від 31.08.1998 р.

«Про організаційні питання діяльності Фонду соціального стра-

хування України», затвердив «Положення про ФССУ» та «Поло-

ження про Наглядову раду ФССУ».

Згідно з затвердженим Положенням ФССУ є єдиним органом

в Україні, який у межах наданих йому повноважень здійснює ке-

рівництво і управління обов’язковим державним соціальним

страхуванням. Найвищим органом фонду є його правління, яке

працює на громадських засадах.

Основними завданнями фонду є:

1) забезпечення надходження та акумуляція збору на

обов’язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених

для фінансування видатків на виплату допомоги з тимчасової не-

працездатності, інших видів допомоги, встановлених законодав-

ством, а також на санаторно-курортне лікування та оздоровлення

працюючих і членів їх сімей;

2) контроль за цільовим використанням коштів, що знаходять-

ся на рахунку фонду;

3) здійснення організаційно-управлінських заходів щодо за-

безпечення виплати допомоги з соціального страхування, оплати

витрат на санаторно-курортне лікування та оздоровлення пра-

цюючих і членів їх сімей; повне або часткове фінансування дитя-

чих оздоровчих таборів, дитячо-юнацьких спортивних шкіл, сту-

дентських оздоровчо-спортивних таборів і позашкільне обслу-

говування, часткове утримання санаторіїв-профілакторіїв, що на-

лежать професійним спілкам.

Контроль за цільовим використанням коштів соціального

страхування здійснює Наглядова рада Фонду соціального страху-

вання України, до складу якої входять представники від держави,

профспілок і роботодавців.

Наглядова рада фонду діє на громадських засадах, а її члени не

можуть бути одночасно членами правління зазначеного фонду.

Наглядова рада фонду:

1) заслуховує звіти правління та виконавчої дирекції фонду

про підготовку та виконання бюджету фонду, дає рекомендації з

цих питань;

2) заслуховує інформацію правління та виконавчої дирекції з

питань виконання завдань, покладених на Фонд, та цільового ви-

користання цих коштів;

3) порушує питання щодо відповідності займаній посаді дире-

ктора виконавчої дирекції відділень Фонду в Автономній Респу-

бліці Крим, обласних відділеннях, місті Києві тощо у разі вияв-

лення грубих порушень у діяльності Фонду.

Члени наглядової ради фонду можуть брати участь у його за-

сіданнях правління з правом дорадчого голосу.

Оформлення матеріалів засідань наглядової ради фонду та ве-

дення її документації здійснюється виконавчою дирекцією.

Положення про Фонд соціального страхування України, На-

глядову раду та її склад затверджується Кабінетом Міністрів за

погодженням з профспілковими об’єднаннями України.

Управління фондами ЗДСС здійснює правління та виконавчі

дирекції страхових фондів, які забезпечують визначені законами

конкретні види соціального страхування.

Функції правління страхового фонду:

1. Затвердження документів, які регламентують внутрішню

діяльність фонду, а також виконавчої дирекції.

2. Подання в установленому порядку пропозицій з визначення

розмірів загальнообов’язкових внесків для забезпечення відпові-

дного виду соціального страхування (за виключенням страхуван-

ня від нещасного випадку на виробництві та професійного захво-

рювання).

3. Затвердження проектів річних бюджетів фонду та звітів про

їх використання, порядку використання коштів за окремими ви-

тратами бюджету фонду.

4. Створення резервів для забезпечення виплат та надання со-

ціальних послуг застрахованим особам.

5. Розгляд кандидатур і затвердження їх на посади керівника

виконавчої дирекції фонду та його заступника.

6. Направлення й контроль діяльності виконавчої дирекції

страхового фонду та її робочих органів.

7. Визначення кадрової політики.

8. Здійснення інших функцій, передбачених статутом страхо-

вого фонду.

Виконавча дирекція страхового фонду є виконавчим органом

правління фонду, який забезпечує виконання рішень правління.

Виконавча дирекція є підзвітною правлінню фонду, вона здій-

снює діяльність від імені страхового фонду у межах та в порядку,

визначеному його статутом та положенням про виконавчу дирек-

цію, яке затверджується правлінням страхового фонду. Керівник

виконавчої дирекції входить до складу правління страхового фо-

нду з правом дорадчого голосу.

3.1.3. Характеристика платників зборів

на загальнообов’язкове державне

соціальне страхування

Відповідно до Конституції прийнято Закон України «Про збір

на обов’язкове соціальне страхування» від 26.06.1997 р.

№ 402/97-ВР з врахуванням подальших змін.

Платниками збору на обов’язкове соціальне страхування є

(ст. 1):

1) суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм

власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські та інші установи

та організації, об’єднання громадян, юридичні, а також фізичні

особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які використову-

ють працю найманих працівників;

2) філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників

податку, зазначені у пункті 1 статті 1, що не мають статусу юри-

дичної особи, розташовані на території іншої, ніж платник зборів,

територіальної громади;