Владіміров В.М. Історія української журналістики (1917-1991): Навч. посіб

Подождите немного. Документ загружается.

Натомість лівобережна Україна, і передусім Донбас, історично і,

головне, економічно тяжіли до Росії. Великі підприємства індуст

ріальних центрів, важка промисловість вимагали для свого існування

підтримки мільйонів зв’язків із суміжниками, постачальниками, си

ровинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Історія

створення промосковської Донецько-Криворізької республіки майже

одночасно з ЗУНР у Галичині ясно показувала, що ці регіони здавна

стояли спиною одне до одного. В умовах комуністичного приневолен-

ня думок і діянь ця суперечність була загнана вглиб, забрана з активу

масової свідомості обох регіонів. Можливість вільно висловлювати

думки раптово показала, що прагнення індустріалізованого Сходу та

переважно сільськогосподарського Заходу драматично не збігаються.

Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми

суспільства насправді роз’ятрювала цю проблему.

Після того як до початку 1993 р. проявилися перші наслідки іс

торичного повороту 1991 р., реалії виявилися такими, що країною

правили, за дотепним визначенням преси, “старі партбюрократи, нові

фінансові угруповання та племінні карпатські вожді”. Це підкріплю

вало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ,

і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, викликаної крахом комуніс

тичної ідеології, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої

ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інс

тинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них від

далятися.

Однак обидві лишались у вкрай скрутному економічному стано

вищі: дедалі порожніли місцеві бюджети, на які розраховували перші,

і все більше занепадав ринок реклами, на який покладали свої надії

другі.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай заго

стрило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за за

коном правом, заснували власні видання або ТРК, у більшості своїй

не мали ані спеціальної освіти, ані досвіду творчої роботи в редакціях

або керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому

випадку журналісти низових структур старої преси хоробро взяли на

себе відповідальність за власні видання, студії — і швидко збанкруту

вали якщо не фінансово, то професійно.

Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

• політичне: будувати стосунки з владою;

165

• професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт;

• наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які

життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосун

ки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Саме тому під час відвертих дискусій у рамках програми "Таціс",

що тривали для керівників ЗМІ СНД від грудня 1994 p., їх учасники

дійшли єдиної думки, що саме підготовка журналістів є одним із цен

тральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізова

ної держави, так званих людських ресурсів, або "human resources".

Найпершою причиною було те, що багато редакторів і непоганих,

досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й пере

могти в цілком нових умовах, у боротьбі з кризою та в конкурентному

протистоянні. "Демократична Україна" втратила тираж від близько

півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як "Радянська Ук

раїна", республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до

12 тисяч примірників.

"Літературна Україна" протягом перебудови була володаркоюдум

національно-демократичної опозиції та зуміла підняти на цій хвилі

тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності,

за яку вона так безстрашно билася, лишилася з 45 тисячами читачів, і

процес її занепаду тривав. А серед заслуг цієї газети невід'ємним є те,

що саме вона серед дуже небагатьох видань у дні путчу ГКЧП висту

пила проти небезпеки комуністичного реваншу та навіть закликала

до громадянської непокори в разі перемоги путчистів. Цей приклад

показує, наскільки безжалісними виявилися ті ринкові відносини, до

яких закликали демократи, націонали, усі антикомуністи колишньо

го радянського планового суспільства.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо мо

лодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української пре

си взагалі не знала до цього. "Лель", "Лель-ревю", "Пан + пані" та

подібні, нездатні, по-перше, конкурувати в цьому сегменті ринку з

шикарними французькими й американськими виданнями, а по-дру-

ге, приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить

російський "СПИД-Инфо".

Позитивним загалом слід вважати процес створення в Україні

кількох десятків цілком конкурентоспроможних газет, які зуміли по

долати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансо

во і тепер оперують на ринку масової інформації як справжні лідери.

166

Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім з’явилися

Експрес-об ява (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-

клуб” (Луганськ, обсяг 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. прим.,

найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ), всеукраїнсь

ка “Порадниця”, “Авізо” та інші. Деякі з них спочатку існували як

суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливос

тях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню

суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 р. важким і довгим шляхом формування роз

галуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ.

На підтримку Київському Інституту журналістики та Львівському

факультету журналістики випустив у 1996 р. перших спеціалістів

журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділен

ня в класичних державних університетах (Харків і Луганськ, 1995 р.)

і недержавних вищих навчальних закладах (Сімферополь, Донецьк,

1993 р.). У 2006 р. їх налічувалося вже 37.

Рішення, закладені в підґрунтя створення нових осередків підго

товки журналістів, дадуть реальні результати лише в наступні роки.

А тим часом преса потерпала від засилля псевдожурналістів, які, пра

цюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не

розуміли того, чого саме вони не розуміли.

Це одна з причин того, що в Україні лишався високим рейтинг

російських телепрограм “ОРТ”, “РТР”, “ТВ-6”, “НТВ”, річ тут не

тільки в традиційній відданості аудиторії московським “телезіркам”

і здавна улюбленим передачам. Українські програми, у тому числі

багатьох обласних державних телерадіокомпаній, у творчому плані

часто неконкурентоспроможні і, за дуже незначним винятком, не

суть на собі відбиток другосортності, необов’язковості. Створення

спільних студій з європейським капіталом (“1 + 1”) та російським

(“Інтер”) просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформа

ційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих

глядачів.

Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси

О. Чекмишев, справжня інформаційна небезпека загрожувала Україні

не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям

у 1996-1998 рр. телепрограм “Вікна”, “Післямова”, “7 днів”, газети

“Правда України” свідчать, що сили опору поступовому звільнен

ню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подаль

шому соціальному прогресу) не складають зброю.

167

Отже, наприкінці століття й тисячоліття сучасники можуть з різ

ними почуттями визначити: незалежну Україну відновлено, українсь

ка преса стала на шлях цивілізованого розвитку. Тепер справа полягає

в тому, щоб проголошене втілилося в реалії життя і в його адекватно

му відображенні в ЗМІ.

* *

Розглянуті матеріали з історії української журналістики дають

можливість зробити кілька найзагальніших висновків.

1. Історія української журналістики — це невід'ємна частка іс

торії рідної культури та, у найширшому розумінні, частка вітчизня

ної, європейської, світової історії; з другого боку, вона є фрагментом,

і досить яскравим, історії друкованого слова слов'янських народів,

Європи, взагалі історії журналістики.

2. Українська журналістика, маючи суто національний характер,

набула планетарного характеру, її глобальність стала незаперечною

через наявність розвинутої мережі українських та іншомовних часо

писів у Європі, Азії, Північній і Південній Америках, Австралії. Вони,

ставши чинниками культури країн діаспори, не втратили своєї ук-

раїнськості, не загубили "чуття єдиної родини", вносили кожна свою

дещицю в історію свого народу.

3. Наша вітчизняна журналістика має майже безвинятково за

гальнонародний характер, глибока народність уберегла її від класово

го розшарування в тому розумінні, що ми не маємо прикладів пансь

кої, аристократичної, крупнобуржуазної преси, як це мало місце в

сусідніх державах.

4. Нерозв'язаність корінних державницьких проблем визначила

ще одну особливість української преси: її близькість до політичних

подій, до партій, включеність саме у високу політику, націленість на

розв'язання основних національних проблем.

5. Вражаючою є самозасновність української преси — і на сході,

і на заході, і в діаспорі українці не чекали дозволу влад, навіть за не

сприятливих умов швидко організовувалися та починали випуск ча

сописів. Особливо відзначимо, що власне університетських кафедр,

або бодай шкіл, курсів журналістики, видавничої справи і редагуван

ня Україна не знала до середини XX ст., її періодику творили пред

ставники народної інтелігенції і прості трудівники.

6. За винятком Семиренка, Чикаленка, братів Шеметів і ще кіль

кох осіб, українська преса не знала меценатів (і нині майже не знає

168

спонсорів): усі матеріальні витрати лягали на плечі тих, хто брався до

видання часописів. Водночас це свідчить про вміння українських ви

давців вести справу прибутково, вкладати прибутки саме в розвиток

преси.

7. Партійно-радянська преса стала дуже своєрідним явищем

у цій історії: вона містить у собі і численні приклади справжнього

журналістського професіоналізму, особистого героїзму, незаперечної

участі в перемогах як воєнних, так і мирних: у розбудові економіки,

розв’язанні соціальних проблем країни — і вкрай негативний досвід

підтримки тоталітарного режиму.

8. Надзвичайно важливою рисою української журналістики є її

цнотливість. Історія не тільки не показує жодного прикладу створен

ня еротичних видань: уся традиція нашої журналістики підтверджує

органічну неможливість для неї зародження цієї надприбуткової гіл

ки ЗМІ. У перші роки відновлення незалежності в Києві з’явилися

видання “Пан+пані”, “Лель”, “Лель-ревю”, які є, радше, тим винят

ком, що підтверджує загальне правило.

9. Прикрим є досвід безкомпромісної ворожнечі між українсь

кими виданнями різної політичної спрямованості, що час від часу

розпалювалася не без участі різних політичних сил. Точніше, прик

рими були підсумки такого протистояння, яке завжди приводило до

послаблення позицій усіх учасників конфліктів, навіть якщо одна зі

сторін виходила з них переможницею на певний час.

Ще й досі існує в народному українському рухові, у політиці й

пресі оте більшовицьке: “Прежде чем объединяться, мы должны

окончательно и бесповоротно размежеваться”.

Історичний досвід засвідчує, що справжні наслідки розвитку й

цивілізованого поступу дає якраз протилежна логіка: якщо ми хоче

мо побудувати квітучу й незалежну Україну, ми мусимо все робити

саме для об’єднання всіх сил, які наявні в її соціальному організмові.

Цю справу, у міру своїх можливостей, і намагалася, як на загал,

виконувати українська преса протягом своєї яскравої і драматичної

історії.

169

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадському

житті України. 1884-1939. — K.: Либідь, 1995. — 362 с.

2. Газетный мир. Краткая справочная книга. — М., Политиздат,

1971.-279 с.

3. Горєвалов C. І., Крупський І. В. Українська військова журналісти

ка: становлення і роль у національно-визвольних змаганнях за

утворення самостійної держави (1914-1920). — Л.: Військовий

ін-т при Держ. ун-ті “Львівська політехніка”, 1997. — 216 с.

4. Животко А. Історія української преси: Навч. посіб. для студ. жур

налістики вищ. навч. закл. / М. Тимошик (упоряд.). — K.: НВЦ

“Наша культура і наука”, 1999. — 368 с.

5. Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / Ред. кол.:

M. М. Романюк (відп. ред.) та ін. — Л., 1995. — Вип. 2.

6. Крупський І. В. Національно-патріотична журналістика України.

(Друга половина XIX — перша чверть XX ст.) — Львів: Світ,

1995.-186 с.

7. Крупський І. В. Преса як джерело досліджень національно-

визвольних змагань за Українську державу (Друга половина

XIX — перша чверть XX ст.). Автореф. дис. ... на здобуття наук,

ступеня д-ра іст. наук. — K., 1996. — ЗО с.

8. Мас-медіа України — Mass media of Ukraine / О. Волошенюк та

ін.: Українське бюро Європейського інституту мас-медіа, Київське

наукове товариство ім. Петра Могили. — K.: TOB “К.І.С.”, 1995. —

304 с.

9. Москаленко A. 3. Теорія журналістики. — K.: Експрес-об'ява,

1998.-334 с.

10. Періодичні видання Катеринослава та Катеринославської губернії

(1838-1917рр.):Список/Укл. H. М.Сидоренко,О. І. Сидоренко,

О. Д. Школьна. — Львів: Київ, 1995. — 153 с.

11. Преса боротьби й ідеї (західноукраїнська публіцистика першої

половини XX століття) / Збірник текстів. — Львів, 1994.

170

12. Преса доби Центральної Ради як джерело історичних досліджень

її воєнної політики (За матеріалами періодичних видань) /

С. В. Грибоедов (підгот.); Київський держ. ун-т ім. Тараса

Шевченка. Іст. ф-т. каф. новітньої історії України. — К., 1997. —

16 с.

13. Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє / За

ред. проф. В. В. Різуна. — К.: Вид-во "Київський ун-т", 1997. —

230 с.

14. Романюк М. М. Українські часописи Північної Буковини (1870—

1940 рр.): Історико-бібліографічне дослідження / HAH України,

Львівська нац. б-ка ім. В. Стефаника, н.-д. центр періодики. —

Львів, 1999. - 425 с.

15. Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження: У 3 т /

Дослідницький центр історії української преси. — К., 2000.

16. Сучасна українська журналістика: поняттєвий апарат / За ред.

А. 3. Москаленка. — К„ 1997. — 67 с.

17. Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. — К.: Наша

культура і наука, 2003. — 496 с.

18. Українська журналістика в іменах: У 2 т. / За ред. М. М. Романю-

ка. — Львів, 1994.

19. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра / За заг. ред.

проф. В. І. Шкляра. - К., 1997. - 140 с.

20. Шкляр В. I., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський I. С.

Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-

теоретичний нарис. — К.: 1996. — 168с.

21. Юрійчук Є. П. Становлення і характер радянської влади в Ук

раїні. Історико-правові аспекти (1917-1922 рр.). — К.: ІЗМН,

1998. - 123 с.

171

ЗМІСТ

Переднє слово........................................................................................... З

Розділ 1. “Медовий рік” української преси (від березня 1917 р.

до березня 1918 р.).................................................................... 5

Розділ 2. Початок занепаду вільної преси в Україні

.............................

Розділ 3. Зародження партійно-радянської преси України................... 17

Розділ 4. Преса Західної України між світовими війнами

....................

4.1. Селянська преса Галичини

.....................................................

4.2. Жіноча преса Прикарпаття

..................................................... 28

Розділ 5. Українська преса Північної Буковини та Закарпаття

у міжвоєнний період................................................................. 32

Розділ 6. Партійно-радянська преса України: злети

на фоні падіння......................................................................... 40

6.1. Дещо з історії питання............................................................. 40

6.2. Ленінська доба історії преси................................................... 46

6.3. Преса періоду культу особи................................................... 81

Розділ 7. Преса української діаспори у міжвоєнний період

.................

103

7.1. Українська таборова преса

..................................................... 103

7.2. Українська преса у Франції після

Першої світової війни............................................................. 105

7.3. Українська преса у Бразилії....................................................106

7.4. Українська преса у Китаї та на Далекому Сході

..................

107

Розділ 8. Преса України в роки Другої світової війни

(1939-1945)................................................................................ 110

Розділ 9. Партійно-радянська преса у повоєнний час

...........................

121

Розділ 10. Плюси й мінуси “хрущовської відлиги”

...............................

128

Розділ 11. Преса періоду застою..............................................................136

Розділ 12. Перебудова в країні й пресі....................................................150

Розділ 13. 1991-й: від проголошення незалежності

до власне свободи...................................................................161

Список використаної та рекомендованої

літератури..................................................................................................170

172

This training manual provides wide overview of national press history, there is the

first afford of impartial and reasonable research of positive as well as negative experience

of Soviet political press. The training manual combines and systematizes multidisciplinary

material of scientific researches of many press history authors first of all within the territory

of Ukraine and also in community, it includes numerous material found and worked by

author independently.

The edition is aimed on journalist students, mass media workers and everyone who is

interested in proposed theme.

Навчальне видання

Владимиров Володимир Михайлович

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

(1917-1991)

Навчальний посібник

Educational edition

Vladymyrov, Volodymyr М.

HISTORY OF UKRAINIAN JOURNALISM

(1917-1991)

Training manual

Редактор В. Д. Бондар

Коректор Л. П. Ковальчук

Комп’ютерне верстання М. М. Соколовська, Т. Г. Замура

Оформлення обкладинки О. О. Стеценко

Підп. до друку 19.02.07. Формат 60x84/

. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друге арк. 10,23. Обл.-вид. арк. 11,25. Наклад 1000 пр.

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП)

03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи ДК № 8 від 23.02.2000

НТБ НАУ

( — 'В

Ун В 3 U 47.00