Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Василь ВЕРИГА

НАРИСИ З

ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

(кінець XVIII — початок XX ст.)

ЛЬВІВ

ВИДАВНИЦТВО "СВІТ"

1996

У праці описується історія українського націо-

нального відродження. Автор аналізує рівень наці-

ональної свідомості у різних частинах українських

земель, проводить аналогії з відродженням недержав-

них народів Східної Європи. Багатий фактологічний

матеріал дає змогу відтворювати історію України в

її послідовності, допоможе українському читачеві

глибше пізнати свій родовід, своє коріння.

Для всіх, хто цікавиться історією.

Науковий редактор Ігор Скочиляс

Ця праця вийшла у світ за фінансової допомоги Об'єднання Україн-

ських Педагогів Канади, станиці Братства кол. Вояків Української дивізії

"Галичина" в Торонто і Наукового Товариства ім. Шевченка Канади, а

також за сприянням Інституту українознавства ім. І. П. Крип'якевича

НАН України.

4306020600-

В------------------Без оголошення

225 - 96

ISBN 5-7773-0359-5 © Верига В.,

1996

ПЕРЕДМОВА

Вихід у світ дослідження Василя Вериги свідчить про позитивні зміни в

українській історіографії останніх років. Період романтичного сприйняття

нашого минулого, його популяризація науковцями, заповнення "білих

плям", маємо надію, минає. Натомість настає час осмислення багатющого

фактичного матеріалу на нових методологічних засадах і створення справді

наукової концепції історії України.

Сучасний стан науки в Україні, однак, ще не дає підстав говорити про

новітній варіант "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Покищо

дослідження рухаються в іншому напрямку — створення наукових версій

окремих періодів в історії нашої держави. Праці Т.Гунчака

, І.Нагаєвсько-го

та інших дослідників підтверджують правильність вибраного шляху. Він

відкриває можливість поглибленого вивчення важливих ділянок суспільного

й економічного життя української нації та узагальнення досвіду його

державотворення. Очевидно, цей напрямок у вітчизняній історіографії й

надалі матиме перспективу.

Праця В.Вериги продовжує цю добру традицію. Автор поставив собі за

мету створити концепцію історії українського національного відродження,

яке він хронологічно датує кінцем XVIII- початком XX ст. Проблему вибору

методології дослідження, а також добору фактологічного матеріалу автор ус-

пішно розв'язав. Історія України XIX ст. подається як історія окремих регі-

онів, що цілком себе виправдовує, оскільки протягом багатьох століть укра-

їнські землі перебували у складі різних держав і, як наслідок, мали свої спе-

цифічні шляхи розвитку. Від цієї схеми дослідник відступає тільки у кінці

книжки, про що йтиметься далі. Разом з тим він науково обґрунтовує істо-

ричну єдність українських земель, зумовлену спільним минулим і однорідні-

стю національного складу населення. В.Верига дає порівняльний аналіз рів-

ня національної свідомості у різних частинах українських земель, а також

процесів культурно-національного відродження пригноблених націй Європи

й українців, підкреслюючи, що історична доля українського населення не

була винятком у світовій, історії. Більше того, констатує автор, національне

відродження недержавних народів Східної Європи й України мало багато

спільних рис.

Дослідження В. Вериги складається зі вступу і шести розділів: "Україна

після зруйнування "Січі", "Україна під чужою окупацією", "Українські землі

під Австрією", "Під російською займанщиною", "На порозі XX ст."і

Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.— Київ, 1993.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття.— Київ, 1993.

'Українці поза межами України". Вже у вступі автор виявляє широку еру-

дицію і глибоке знання світової історії. Події в Україні він розглядає на тлі

подій в інших країнах (Польща, Росія, США).

Характерною особливістю подальших шести розділів є те, що дослідник

розповідає про історію України очима українця. Це вигідно відрізняє його

від більшості "вчених" т. зв. "радянського періоду". В.Верига розглядає ті чи

інші явища під кутом зору їх впливу та значення для корінного населення,

хоча в окремих випадках такий підхід і хибує на суб'єктивізм.

Синтетичний виклад багатого фактичного матеріалу подано у проблем-

ио-хронологічній послідовності. Головна увага звертається на ті події, що

були визначальними у формуванні українців як нації (українські збройні

козацькі формування кінця XVIII— початку XIX ст., "Весна народів" 1848 р.

у Галичині і т.д.). З іншого боку, "героїзація" нашого минулого створює

труднощі у виробленні об'єктивних критеріїв в оцінці історичних подій і

посилює позитивістські тенденції в українській історіографії.

Детально розглядається історія козацьких формувань (Чорноморське

Козацьке військо, Азовське Козацьке військо, Бузьке Козацтво) та їх вій-

ськовий і політичний вплив на розвиток подій в Україні. Автор не обме-

жується сучасними кордонами держави, а розширює розповідь на українські

етнографічні території (Кубань) і Дунай (Задунайська Січ).

Описуючи російсько-турецькі війни, В.Верига вказує на їх позитивне

значення для України. Водночас наголошується, що посилення на Чорному

морі Росії призвело до ліквідації Січі, у 1775 р. і в подальшому — автономії

України. Новим словом у науці є звернення уваги на колонізаційну роль

останнього гетьмана Петра Калнишевського у заселенні південних степів.

Автор твердить, що російський уряд не дбав про освоєння нових земель і

перетворив Україну зі Запорізьких вольностей на звичайну російську

провінцію.

Особливу увагу звернено на маловідомі факти руйнування Криму ро-

сійськими військами у 1783 p., знищення Херсонеса, татарських культурних

цінностей, русифікації шкіл, закриття мечетей тощо. Детально роз-

повідається про створення російського флоту на Чорному морі, що фор-

мувався запорожцями з Дніпровської й Азовської флотилій.

Торкаючись питання початків українського національного відродження,

В.Верига датує його серединою XVIII ст. і пов'язує зі збиранням козацькою

старшиною підписів за довічне гетьманство Розумовських. При описі

українського громадського життя кінця XVIII — початку XIX ст. він

твердить, що воно не було стихійним і не стояло осторонь Європи. Як

приклад, наводить місію Василя Капніста до Берліна.

Дуже різнобарвно представлено українську літературу початку XIX ст.

("Енеїда" Котляревського). На нашу думку, більше уваги слід було б приділи-

ти й іншим галузям культури. Бо якщо вони і розглядаються у праці, то пере-

важно у ракурсі переслідувань російського царизму (Крим XIX ст., Хар-

ківський університет 1805 p.), експансії польської шляхти на Правобережжі.

В. Верига не оминув увагою появу української історичної школи (Яків

Мартович, Дмитро Бантиш-Каменський, Олексій Мартос). Він твердить, що

їх творчість була вислідом зацікавлення українського дворянства минулим

України.

Дещо незвичним для сучасного читача є розділ "Відгук Французької

революції в Україні", у якому з'ясовується вплив наполеонівських війн на

Україну, зокрема, її історичні землі — Холмщину і Підляшшя. Розповідаючи

про формування козацького ополчення для боротьби з Наполеоном І,

дослідник наголошує на тому, що родове козацтво зголосилося до війська

насамперед для поверненім собі колишніх козацьких вольностей.

Рішення Віденського конгресу 1815 p., аракчеєвщина, гоніння, яких за-

знали українці у Росії,— теми наступних розділів. Аналізуючи декабристсь-

кий рух в Україні, автор і тут залишається послідовним, розглядаючи його

очима українця. Він простежує долю українських груп, що діяли у рамках та-

ємних гуртків і висували ідею автономії України. На цьому прикладі вчений

доводить, що ідея автономії українських земель на початку XIX ст. все ще

була поширеною у колах української Інтелігенції. Водночас підкреслює, що

повстання декабристів не мало нічого спільного з українським визвольним

рухом, і для України мали значення не декабристи, а ідеї декабризму як від-

гуку загальноєвропейських настроїв серед українства.

Цікавою є оцінка подій, відомих в історії як Київська козаччина 1855 р.

Автор їх пов'язує з Кримською війною, незавидним становищем україн-

ського незаможного селянства й ідеями козацької вольності.

Широко висвітлено діяльність церкви в Україні, заходи царизму щодо

ліквідації унії на Правобережжі, гоніння т.зв. іновірців. Підтримано думку

дослідників про те,що після ліквідації унії і залишків автономії православної

церкви населення дивилося на церкву як на "чужородний елемент" і їй не

довіряло.

Дослідження В.Вериги вирізняється детальним аналізом економічного

становища українських земель (південь України XIX ст.). На основі багатого

фактологічного матеріалу автор доводить колоніальний статус української

економіки, звертає увагу на фінансову і торговельну політику дер-жав-

завойовників, спрямовану на обмеженім участі українців в економічному

житті країни.

Цікаво подається діяльність Кирило-Мефодіївського Братства (1846 p.).

З'ясовано його місце в українському національно-визвольному русі, про-

граму, що мала федералістичне спрямування. Вчений вважає, що попри усі

мінуси в ідеологічній платформі, програма кирило-мефодіївців була кроком

уперед порівняно з декабризмом, оскільки проголошувала рівність усіх

слов'янських народів. В.Верига твердить, що з появою Братства почалася

нова доба в українській інтелектуальній історії.

Значне місце у роботі відведено Галичині, яка на переломі ХІХ-ХХ ст.

відігравала провідну роль у політичному житті України, звернено увагу на

швидкий поступ галицьких українців в усіх, ділянках суспільного життя.

Виняткову заслугу у відродженні краю автор відводить греко-католицькій

церкві. Однак, на наш погляд, дискусійною є його теза про виразну кри-

сталізацію серед галицького духовенства національного руху перед 1848 р.

"Руська трійця", події 1848 р. і початок легальної політичної діяльності

українців з'ясовані грунтовно і аргументовано. В окремих випадках

дослідник відходить від загальноприйнятих критеріїв в оцінці тих чи інших

діячів галицького відродження. Наприклад, він захищає від звинувачень у

полонофільстві І.Вагилевича. На його думку, виступивши проти поділу

Галичини на дві частини, І.Вагилевич виходив з українських позицій,

побоюючись швидкої асиміляції українського населення у Західній

Галичині.

В аналізі політичних програм Василя Подолинського ("Голос пересто-

роги") і кирило-мефодіївців наголошується на одночасності їх появи, що не

було випадковістю. Разом з тим автор бачить їхню ідеологічну відмінність,

що зумовлювалася несумісністю ідей незалежності і федералізму.

Описуючи події 1848—1867 pp., В.Верига критично сприймає здобутки

українців. Він закидає громадським діячам нехтування справами україн-

ського шкільництва у 1850-х pp., неготовність до розумних компромісів з

поляками. Підсумовуючи події 1848 р. у Галичині, автор констатує, що за-

ходи Головної Руської Ради щодо об'єднання усіх заселених українцями

земель у межах Австрійської імперії не увінчалися успіхом.

Діяльність народовецького і москвофільського таборів подається у руслі

тогочасної політичної й економічної ситуації в Галичині. Глибоко аналі-

зується економічне становище краю, реформи виборчої системи, спроби

українсько-польського порозуміння 1890 р. Крах "нової ери" пов'язується із

зовнішньополітичними обставинами (окупація австрійськими військами

Боснії і протест Росії), а її найціннішим здобутком вважається створення

кафедри Східної Європи у Львівському університеті і переїзд у Галичину

Михайла Грушевського.

Цікаві думки вчений висловлює при аналізі причин краху москвофіль-

ства як політичної ідеї у Галичині. Так, поліпшення польсько-українських

взаємин та зміна влади на "Святоюрській горі" подається як одна з головних

причин занепаду москвофільства.

Яскравий феномен галицького суспільного життя — появу культурно-

освітніх, напіввійськових і економічних товариств — висвітлено коротко,

але змістовно. В.Верига наголошує на вагомому внеску діячів Наддніпрян-

щини у становленні НТШ та інших громадських організацій. Варто було б,

однак, більше уваги звернути на місце українських громадських організацій

у тогочасному галицькому суспільстві і підкреслити, що в умовах відсутності

власної держави вони творили, по суті, альтернативні структури корінного

населення.

На початку XX ст. В.Верига виділяє чотири основні теми: створення

мережі українських політичних партій, парламентська боротьба за права

українського населення, справа українського університету, поділ Галичини

на дві частини. Оцінюючи діяльність "Народної Ради" (1885 p.), він за-

значає, що вона була не партією народовців, а радше клубом інтелігентів.

Повертаючись до подій у підросійській Україні 1861 p., дослідник під-

креслює позитивне значення звільнення селян з кріпацтва, одночасно ви-

діляючи "українську специфіку" реформи. Вона, на його думку, полягала у

тому, що українська інтелігенція здебільшого позбавилась впливів ро-

сійських слов'янофілів і звернулася до культури свого народу.

Автор простежує появу української самостійницької ідеї і її генезу, де-

тально з'ясовує її вплив на формування політичної організації українського

суспільства. У цьому контексті робить порівняльний аналіз програм

російських, польських та єврейських партій, що діяли на території України, і

доходить висновку, що вони були чужородним елементом в Україні, а їх

ряди поповнювалися переважно неукраїнцями.

На думку В.Вериги, на порозі XX ст. Україна, незважаючи на перешкоди,

спромоглася витворити власну ідеологію, мережу політичних і громадських

організацій та голосно заявити про свої політичні права.

Найяскравішою сторінкою історії підросійської України напередодні

першої світової війни дослідник вважає оборону прав українського народу у

Державній думі.

Аналізуючи суспільно-політичний рух в Україні другої половини XIX ст.,

автор стримано оцінює діяльність Михайла Драгоманова, критикуючи його

федералізм. Він також вважає, що М.Драгоманов своєю пропагандою підри-

вав у Галичині авторитет греко-католицької церкви. Водночас В.Верига від-

дає належне М.Драгоманову як талановитому публіцистові, котрий першим

виніс українську проблему на міжнародну арену. Насторожене ставлення до

соціалістичного руху призвело до недооцінки автором ролі галицьких ради-

калів у політичному житті краю. Адже саме з їх середовища походили перші

речники ідеї незалежності України.

Підсумовуючи більш як столітній відрізок в історії України, дослідник

відзначає, що, на жаль, роль міста в українському національному відрод-

женні була незначною.

Позитивним моментом роботи є широке висвітлення культурних про-

цесів на українських землях кінця XIX — початку XX ст. Причому, на від-

міну від попередніх розділів, вони подаються у масштабі всієї України. Цим

самим автор доводить, що українська наука, освіта, література, мистецтво

поволі позбувалися провінційності і набували окреслених рис загальнона-

ціональної української культури.

Багато місця у книзі відводиться історії Буковини і Закарпаття — спо-

конвічних українських земель. Простежується економічне становище селян-

ства, початки національного руху, засилля іноземців у культурному і духов-

ному житті. В історії Буковини В.Верига виділяє селянські заворушення під

проводом Лукіяна Кобилиці, сподвижницьку діяльність православного мит-

рополита Євгена Гакмана (1834—1873), розвиток української літератури

(О.Кобилянська, Ю.Федькович). Водночас зазначається, що Закарпаття та

Буковина значно відставали в економічному розвитку від інших регіонів Ук-

раїни. Описуючи ситуацію на Буковині у середині XIX ст., автор робить ви-

сновок про низький рівень національної свідомості місцевого населення.

Водночас він вказує на поліпшення політичної ситуації на початку 80-х pp. і

наводить факт, що більшість української інтелігенції тоді вже належала до

народовецького табору.

Розповідаючи про Закарпаття, дослідник спростовує закиди про нібито

"окремішність" місцевого населення від решти українців, підкреслюючи, що

говори верховинців творили одну спільну мовну групу з галицько-бу-

ковинськими гуцулами, бойками і лемками. У пробудженні краю виділяється

роль місцевої української шляхти. Говорячи про культуру, В.Верига відзна-

чає появу високохудожньої релігійної літератури, що за своїм характером

була складовою частиною української барокової літератури.

Висвітлюючи роль церкви у житті українців Закарпаття, автор називає

другу половину XVIII ст. "золотою добою" в її історії. Водночас неодноз-

начно сприймається трактування вченим москвофільства на Закарпатті і в

Галичині як спосіб самооборони перед національним знищенням.

Несподівано високо дослідник оцінює урядові заходи на Закарпатті на

початку XX ст. (відомі як "Верховинська акція"), спрямовані на поліпшення

становища селянства, і виділяє сподвижницьку діяльність на культурно-

освітній ниві мукачівського єпископа Юлія Фірцака (1836-1912).

Підсумовуючи історичний розвиток Закарпаття напередодні першої сві-

тової війни, В.Верига пише про три основні тенденції у суспільному житті

краю: посилення угорського тиску, нову хвилю москвофільської пропаганди

і виникнення народовецької течії.

Автор робить спробу подати історію України як історію не тільки ук-

раїнського народу, але й інших національностей, які проживали на її те-

риторії. В основному становище національних меншин розглядається при

висвітленні таких проблем, як заселення півдня України (серби, болгари,

німці, греки), переслідування татар у Криму, становище польської шляхти на

Правобережній Україні. Натомість, життя польського і російського

населення, за невеликими винятками, випало з поля зору дослідника.

Найкраще висвітлено історію єврейських поселень в Україні у різних її

регіонах. Особливо вдало вона описана у розділі про Закарпаття. Критично

сприймаючи лихварський характер діяльності євреїв-багатіїв і нещадну

експлуатацію ними українського селянства, автор все ж схиляється до

думки, що євреї загадом відіграли позитивну роль у підвищенні добробуту

корінного населення. Разом з тим В.Верига зазначає, що із введенням "смуги

осілості" на Правобережжі у 1791 р. там був ліквідований український

середній клас (міщанство), що призвело до остаточного перетворення

української нації на селянську.

Центральне місце в історії України автор відводить українській еліті, яка

очолювала національне відродження і поповнювала кадри борців-са-

мостійників. Він зачисляє до національної еліти навіть ту частину ополя-

ченої шляхти і русифікованого дворянства, яка пішла на послуги до заво-

йовників. Наприклад, свідомо виділяється той факт, що на Лівобережжі на

початку XIX ст. при владі, від губернатора до останнього канцеляриста

включно, перебувала колишня козацька старшина. Дослідник наполягає

на думці, що українське відродження було стихійним виявом волі провідної

верстви.

Василь Верига, безперечно, є продовжувачем державницької школи в

сучасній українській історіографії. Багато його висновків збігаються з по-

глядами таких яскравих її представників, як Дмитро Дорошенко, Іван

Крип'якевич, В'ячеслав Липинський, Наталя Полонська-Василенко. Од-

ночасно чимало подій і фактів автор трактує по-своєму, створюючи ори-

гінальні концепції тих чи інших історичних процесів. Завдяки цьому йому

вдалося створити цілісний і об'єктивний погляд на історію України XIX ст.

— погляд Василя Вериги.

На закінчення додамо, що книга написана доступною мовою, адаптова-

ною для читача в Україні, хоч стиль викладу автора збережено. Тому вона

читається легко, із захопленням і розрахована не тільки для науковців та

студентів, але й для широкого кола читачів.

* * *

Василь Верига належить до тієї когорти української інтелігенції, котра

все своє свідоме життя присвятила служінню своєму народові. Його доля є

типовою для галицького патріота, змушеного радянською окупацією Ук-

раїни шукати притулку за океаном.

В.Верига народився 3 січня 1922 р. у селі Колодрібка тодішнього Залі-

щицького повіту, у родині Івана і Ірини Слободян

. Початкову освіту здобув

у місцевій народній школі. Подальше навчання продовжував у Залі-щицькій

та Коломийській гімназіях (1936-1942 pp.). Друга світова війна затягнула

молодого юнака у вир збройної боротьби. На заклик українських

провідників він записався добровольцем у дивізію "Галичина".

Після закінчення війни потрапив до табору військовополонених в Італії,

а згодом — в Англії. Після довгих поневірянь йому у 1951 р. вдалося виїхати

до Канади, яка стала для нього другою батьківщиною. Довгих шість років,

важко працюючи, мусив чекати на отримання канадського громадянства.

Незважаючи на труднощі, з перших років емігрантського життя вклю-

чився в українське громадське життя Канади. На цьому поприщі зареко-

мендував себе добрим організатором і активним учасником різноманітних

публічних заходів. Як ветеран, активно співпрацював у "Братстві колишніх

вояків 1-ї дивізії УНА", був головою її краєвої Управи у 1976-1980 pp.,

протягом 1966-1973 pp. редагував журнал "Вісті Комбатанта"

. Обирався

головою філії Українського Національного Об'єднання Канади у Торонто

(1955 р.), а у 1979-1985 pp. був заступником президента Об'єднання на

Канаду. Від 1975 р. до 1993 він був членом дирекції "Української Кредитової

Спілки".

Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади.—Вінніпег, 1986. —

С. 108.

Марунчак М. Історія українців Канади.— Вінніпег, 1974.— Т. И.— С.270,

336, 370.

Як громадський діяч і науковець, часто виступав у канадській англо- й

україномовній пресі на захист України. За більш як 40 років опублікував багато

статей, розвідок і досліджень на суспільно-політичні теми. Його статті з'являлися у

часописах "Новий шлях", "Наша Мета", "Український Голос", "Гомін України",

"Вільне Слово", "Свобода", "Українське слово", журналах "Самостійна Україна",

"Вісті Комбатанта", редактором якого був у 1965—1973 pp. Він добре

зарекомендував себе як редактор і видавець

. Був головою дирекції видавництва

"Новий шлях", а у 1981-1987 pp. виконував обов'язки співредактора однойменного

часопису. На даний час В.Верига є віце-президентом Світового Конгресу Українців.

В умовах вільного світу В.Верига отримав можливість продовжувати студії у

Торонтському університеті, де 1959 р. здобув ступінь бакалавра, а через два роки —

бакалавра бібліотекарства.

Не зупиняючись на досягнутому, він вступив до історичного Інституту

Оттавського університету й у 1961 р. отримав ступінь магістра. Вже в Українському

Вільному Університеті у 1990 р. він захистив докторат з історії. Ґрунтовна освіта

дала йому змогу професійно займатися історичними дослідженнями і працювати у

різних навчальних закладах. Педагогічну діяльність розпочав на курсах

українознавства ім. Г.Сковороди. Перші відомі праці В.Вериги мали політичний

ухил і торкалися проблем тогочасної радянської національної політики і, зокрема,

використання національних мов у радянських засобах масової інформації

. У 1974 р.

з'явилося велике дослідження, присвячене історії українського шкільництва у

Галичині в період австрійського та польського панування

. Новим словом в

українській науці стала поява монографії про Галицьку Радянську Соціалістичну

Республіку, у якій автор розвіяв радянський міф про "народність і закономірність"

цього утворення

Цілу низку праць В.Верига присвятив національно-визвольним змаганням 20-40-

х pp. Поряд з невеликими розвідками

у його доробку нарис

3 редакторського доробку автора останніх років заслуговує уваги: Квітковський Д.

Боротьба за українську ідею (Збірник публіцистичних творів упорядкував і зредагував

Василь Верига). — Детройт—Нью-Йорк—Торонто, 1993. — 604 с

Weryha W, Commucation media and soviet nationality policy: status of national languages in

Soviet T.V. broadcasting.— New York, 1972,— 57 p.

Верига В. Там, де Дністер круто в'ється: історичний нарис виховно-освітньої політи

ки в Галичині на прикладі учительської семінарії та гімназії в Заліщиках, 1899-1939.—

Торонто, 1974; друге, виправлене видання, див.: Верига В. Там, де Дністер круто

в'ється...— Львів, 1993.-— 278 с; у скороченому варіанті праця опубл.: Верига В.

Нарис історії учительської семінарії в Заліщиках //Історично-мемуарний збірник

Чортківської округи: повіти Чортків-Копичинці-Борщів-Заліщики.— Нью-Йорк-Па-

риж-Сидней-Торонто, 1974.— С.723-739.

Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка, 1920 р. //Записки НТШ.—

Нью-Йорк-Торонто-Париж-Мельбурн, 1986.— Т.203. — 200 с

Згадаймо хоча б: Верига В. Буковинський курінь 1941 р. //На зов Києва.— Торонто,

1985.-С109-118.

про українські табори військовополонених в Італії

, дослідження про втрати ОУН у

роки другої світової війни

, а також велика за обсягом робота "Дорогами другої

світової війни"

. Останні дві праці викликали широкий суспільний резонанс, оскільки

стосувалися болючих проблем новітньої української історії. Нарешті, у 1995 р.

вийшла у світ ґрунтовна робота автора про Листопадовий рейд армії УНР 1921 р., у

якій розповідається про трагічні і водночас героїчні сторінки останніх місяців її

боротьби з Червоною Армією

В.Верига у силу своїх можливостей по всьому світі пропагував історичну правду

про Україну. Він брав активну участь у міжнародних наукових конгресах у Варшаві

(1973 p.), Бенфі (1975 p.), Загребі (1978 p.), Мюнхені (1983 р.), Вашингтоні (1986 p.).

Як визнаний науковець від 1976 р. обіймав посаду голови Східнослов'янської секції

Асоціації американських університетських бібліотек, у 1967-1973 pp. очолював

Класифікаційну секцію Слов'янського відділу Канадської асоціації славістів. Для

поширення інформації про Україну співпрацював з такими журналами, як "Ukrainian

Quarterly", "Slavic Review", "Canadian Slavonic Papers", "Nationality Papers", "Library

Resonrces and technical services"

та ін.

Науковий доробок Василя Вериги, його активна дослідницька діяльність, дають

всі підстави вважати його помітним представником сучасної української історичної

науки в діаспорі. Вчений продовжує наукову та громадську діяльність і вносить свій

вклад у розбудову молодої Української держави.

Верига В. Під сонцем Італії: вояки дивізії "Галичина" — Першої Української Дивізії

Української Національної Армії в Бритійському таборі полонених "5Ц" у Беллярії.

Італія, червень-жовтень 1945. — Торонто— Нью-Йорк-Париж-Сидней, 1984.— 252 с.

Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни, або "Здобудеш українську держа

ву або згинеш у боротьбі за неї".— Торонто, 1991.— 206 с

Верига В. Дорогами другої світової війни: легенди про участь українців у Варшавському

повстанні 1944 р. та про Українську Дивізію "Галичина".— Торонто, 1980; Верига В.

Дорогами другої світової війни...— 2-е випр.вид.— Торонто, 1981.— 259 с

4 Верига В. Листопадовий рейд.— Київ, 1995.— 190 с

МарунчакМ. Біографічний довідник до історії українців Канади.— Вінніпег, 1986. —

С109.

Ігор СКОЧИЛЯС

(Львівське відділення Інституту української археографії та

джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)

ВСТУП

В останній чверті XVIII ст., саме тоді, коли 13 британських ко-

лоній в Америці піднесли прапор боротьби проти колоніяльного

визиску Британії, Росія ліквідувала в Україні останні залишки ав-

тономії козацької держави. На американському континенті народ-

жувалася нова держава — Сполучені Штати Північної Америки, а в

Центрально-Східній Європі конала в передсмертних судорогах ко-

лись могутня Польща, панування якої простягалося й на великі про-

стори України. Польщу розкладала анархія привілейованої шляхти,

що спричинювала бунти поневолених супроти поневолювачів, як

наприклад, Гайдамацьке повстання 1768 p., яке у свою чергу

призвело до Російсько-турецької війни, що тривала майже шість

років. У ході війни російські дипломати зуміли переконати татарську

аристократію перейти на бік Росії, за що обіцяли визнати Крим

незалежною державою. В тому часі на кримському троні засів з ласки

Росії молодий султан Сагіб Гірей II, "істота слаба, без характеру й

волі".

За підписаним 1772 р. союзним договором між двома незалеж-

ними державами, Кримським ханством і Росією, Росія зобов'язалася

уділити Кримові фінансову допомогу

. Остаточно Російсько-турецька

війна закінчилася Кучук-Кайнарджівським договором 1774 p.,

внаслідок якого Кримське ханство, яке досі було під зверхністю

турецького султана, стало "самостійною" державою під про-

текторатом Росії.

Росія заздрісно дивилася на Чорне морс, як на вікно в південну

Європу, й намагалася декілька разів опанувати його північні береги.

У війні між Росією і Туреччиною за доступ до Чорного моря важливу

роль відігравали й запорозькі козаки, які заслужили найкращої

похвали від командувачів російських військ, графа Петра Рум'янцева,

а особливо князя Василія Долгорукова, командувача другої Армії, до

складу якої входили також й українські козацькі полки. Росія,

підпорядкувавши собі Кримське ханство, пересунула свої кордони на

південь і здобула доступ до Чорного моря між гирлом Дніпра і

Бузьким лиманом. Існування Запорозької Січі, як форпосту в

боротьбі з турецько-татарськими нападами, виявилося непотрібним.

Захоплення Росією Запорозьких земель, і водночас до-

Podhomdecki L. Chanat Krymski і jego stosunki z Polskq w XV-XVTIT w.- Warszawa,

19S7. - S. 255-256.

ступ до Чорного моря, відігравало неабияку роль у подальшому со-

ціальному, політичному й релігійному розвитку України.

Російські війська 15-16 червня 1775 р. під командою ген. П.Те-

келія, вертаючи з Російсько-турецької війни, зруйнували Запорозьку

Січ, що була охоронцем прав українського селянства. Запорозьке

військо, за порадою свого священика, щоб "не проливати правос-

лавної крови", не ставило опору й розбіглося. Кошового Петра Кал-

нишевського, якого Катерина II обіцяла винагородити за козацькі

заслуги в часі війни з турками, арештували й вивезли до Соловець-

кого монастиря у Північному Морі, де він перебував ув'язненим аж

до 1801 р. Частина запорожців подалася на південь до Туреччини під

охорону турецького султана, якого нещодавно вони допомагали Росії

звоювати.

Скасування Гетьманства й ліквідація останків автономії України в

1782 р. погано відбилися на подальшому розвитку національного й

політичного життя не тільки на Лівобережжі, але й усій Україні. Хоч

на Лівобережжі з державної самостійності після програної битви під

Полтавою не багато залишилося, то все ж таки вона була зв'язана з

українством, і нею українське громадянство дорожило. Російську

державу воно вважало за чужу, а москалів-росіян ніхто в Україні не

любив, про що стверджували й чужинці, які в тих часах побували в

Україні. У другій половині XVIII ст. відбулися величезні зміни у

суспільному й політичному житті українського народу, зокрема після

скасування Гетьманщини в 1764 p., а рік пізніше Катерина II

ліквідувала козацькі полки та козацький устрій всюди, де вони ще

збереглися на українських землях.

* * *

У 1772-1795 роках "добрі" сусіди Австрія, Прусія і Росія, поді-

лилися землями Польської Речі Посполитої і Польща зникла з по-

літичної карти Європи. Українські землі були поділені між двома

імперіями, більшість яких знайшлася в межах Російської імперії. Під

пануванням Австрії опинилися тільки Буковина, Галичина, Хол-

мщина, Підляшшя та Закарпаття, що входило у склад Угорщини ще

від XI ст. Власне, тоді, коли у Франції назрівала боротьба проти

феодальної системи й поневолення селянства, російська цариця

Катерина II скріплювала московський колоніалізм в Україні, за-

проваджуючи кріпацтво там, де його ніколи не було, віддавала у

панську неволю навіть вільних козаків.

Намагання Катерини II та її наслідників зліквідувати будь-які

залишки Гетьманщини й Козаччини взагалі виявилися також і в

адміністративному поділі українських земель. Змін тих було декілька,

але під кінець XVIII ст. Україну поділено на чотири великі райони:

Правобережжя, до якого входили Київська, Подільська та Во-

линська губернії, створені указом царя Павла І у 1797 р., та Ліво-

бережжя, тобто колишня Гетьманщина, з якої в 1796 р. створено

Малоросійську губернію, а в 1802 р. переорганізовано на Черні-

гівську та Полтавську губернії.

Далі за "Малоросією" простягалися землі Слобідської України, до

якої входили Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська та Хар-

ківська провінції. У 1796 р. Слобідську Україну перейменовано на

Харківську губернію.

З південно-українських земель, тобто з Степової України, аж до

Чорного й Азовського морів на півдні, включно з колишніми

Запорізькими землями — Великим Лугом, та до ріки Дністер на

заході, і Кримом на півдні, в 1797 р. створено Новоросійську гу-

бернію, або коротко Новоросію, із центром у новозбудованому місті

над Дніпром — Катеринославі. В 1803 р. Новоросію поділено на три

губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. В 1812 р.

Росія відірвала від Туреччини Басарабію і включила її до Новоросії.

На початку XIX ст. для загального поняття України впроваджено

офіційну назву Малоросія, яка поділялася на Правобережжя і

Лівобережжя. Далі на південь простяглася Новоросія, тобто колишні

запорізькі землі. На сході була собі звичайна Харківська губернія.

Слова Україна й український були офіційно виключені з

ужитку.

У 1785 р. Катерина II поширила на Україну права російського

дворянства і запровадила, як і в Росії, становий поділ населення, а

колишня козацька старшина перетворилася у привілейований стан

українського суспільства — дворянство-шляхту.

Найчисленнішим станом і найбільш упослідженим було селян-

ство, становище якого під пануванням Росії різко змінилося. У травні

1783 р. окремим указом Катерина II юридично оформила кріпацтво в

Лівобережній та Слобідській Україні. Відповіддю на той указ стали

бунти — на Лівобережній Україні прокотилася хвиля селянських

повстань проти поміщиків, які намагалися втілити його в життя і

закріпачити не тільки селян, але також і вільних козаків. У цій

боротьбі брали участь поміщицькі селяни, закріпачені козаки,

державні селяни та вільні козаки, над якими нависла загроза

поневолення. Протягом 80-90 років XVIII ст. відбулося 50 значних

селянських виступів, з яких майже половина супроводжувалася су-

тичками повсталих з військовими командами

. Своєю відносною

організованістю і розмахом відзначається повстання в селі Моро-зівці

Остерського повіту на Чернігівщині у 1783 р. проти незаконного

закріпачення селян. Протягом 1792-93 pp. тривало селянське

повстання у с. Рождественському Коропського повіту в Новгород-

Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького

гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861).- Київ, 1958.- С 83.

Сіверщині, де поміщиця не тільки змушувала селян до щоденної

панщини, але й забирала у них посіви та знущалася над ними. У

червні 1789 р. спалахнуло одне з найбільших повстань на Лівобе-

режній Україні, в селі Турбаях на Полтавщині, де поміщики Бази-

левські силою перетворили козаків у селян-кріпаків. Чотири роки

уряд не міг дати собі раду з тим повстанням і довелося ліквідувати

його з допомогою війська. Активних учасників повстання заслали в

Сибір на каторжні роботи, а решту вигнали з села на поселення в

Таврію і в пониззя Дністра

Указ царя Павла І від 5 квітня 1797 р. про триденну панщину

також викликав заворушення серед селян Новоросійської губернії і

спричинив багато селянських виступів в травні-червні 1797 р. Важ-

ливо зазначити, що "переважна більшість селянських виступів по-

чиналася з подання скарг в урядові установи, царським сановникам

тощо. Сподіваючись на справедливе задоволення їх, селяни

припиняли відроблювання панщини, не виконували розпоряджень

поміщика. Нерідко селяни в боротьбі проти поміщицького гніту по-

кликалися на царські укази, трактуючи їх зміст по-своєму"

. Але

користі з тих виступів були невеликі, бо влада завжди була на боці

поміщиків. Вільні посполиті селяни ставали залежними від панів

землевласників, їм заборонялося покидати свою садибу й осідати на

новому місці за власним вибором. Селянин прикріплявся до місця

свого осідку (звідси пішла назва "кріпак").

З роками поневолення селянства під російською займанщиною

зайшло так далеко, що пан-землевласник міг свого кріпака продати,

обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою, з родиною

або й без неї, батьків з дітьми, не питаючи його згоди. Селяни були

зобов'язані працювати безплатно на ріллі пана-діди-ча та ще й давати

йому датки грошима або продуктами. Селянин став рабом свого пана.

У 1795 р. Росія відірвала від Польщі Правобережну Україну й

"російський уряд не тільки, що підтвердив права польських панів, він

навіть поширив їх. Ніколи за польського панування не мали вони

такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду"

На Правобережній Україні, що була під Польщею, відносини

були інші як на Лівобережній, оскільки нічого не залишалося з ук-

раїнської козацької державності. її було знищено ще в 1676 p., усу-

ненням гетьмана Петра Дорошенка. Тут не було козацької стар-шини-

аристократії, ні рядового козацтва, яке знесено ухвалою польського

сойму ще в 1699 p., хоч були ще живі спогади про гайдамаччину, які

"викликали тільки ворожнечу до польських магна-

Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967. - Т. 1.- С. 324.

2 Там же.

3ІІолонська-Васлленко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976. - Т. 2.- С 270.

тів, але не могли витворити української державницької думки

. Зем-

левласники були поляки, або спольщені колишні українські бояри, і

через тс на Правобережжі великий вплив мала польська культура.

Все шкільництво (за винятком духовних шкіл) було польське, уря-

довцями були поляки, які, хоча й чисельно становили тільки не-

значну меншість, все ще мріяли про відбудову польської держави і на

території Правобережжя, так як це було до 1772 р.

Селяни України в кінці XVIII ст.— в першій половині ХІХ ст. роз-

поділялися на різні групи, підгрупи і розряди, які різнилися між со-

бою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинно-

стей, величиною наділу тощо. Основними групами були поміщицькі

та державні селяни. З кінця XVIII ст. до 1861 р. переважала група

поміщицьких селян, які майже всі відробляли панщину.

Другу за кількістю групу становили державні селяни, що була

досить різноманітна за своїм складом. До неї входили державні се-

ляни, поселені на державних і власних землях, козаки Полтавської і

Чернігівської губерній, селяни-однодворці, вояки, що відслужили

військову службу, та їхні родини. Переважна більшість державних

селян припадала на Лівобережну Україну.

Державні селяни поділялися щодо своїх повинностей на дві гру-

пи: ті, що платили т.зв. оброк, тобто податок грошима чи натурою

замість відробляти панщину, і ті, що залишилися на "господарському

становищі". Ця група становила основну частину державних селян

Правобережної України. За панування Олександра І багато дер-

жавних селян було переведено на положення військових поселенців

Посилення кріпацтва, а в парі з тим жорстокої поведінки по-

міщиків з кріпаками спричинило не тільки бунти селян, але також

численні втечі на південь України і в Басарабську область. Не ба-

жаючи відбувати панщину і бути жертвою сваволі поміщика, селяни

залишили свої місця і шукали кращих умовин на півдні України. За

далеко неповними даними, лише з 13 повітів Київського та

Чернігівського намісництв протягом 1782-1791 років число селян, що

втекли, досягло 20 683 особи. Серед утікачів налічувалося близько

7000 жінок, що свідчило про те, що багато селян утікало цілими

родинами. З однієї Волинської губернії за дуже короткий час, з

листопада 1796 р. до липня 1797 p., кількість утікачів зросла до 16

000 осіб. Були такі поміщицькі села, де внаслідок утеч число селян

зменшилося на половину й більше. На Поділлі, як і в інших частинах

України, залишилося багато опустілих хат, власники яких втекли

разом з родинами в пошуках кращих місць

Тєрлецький О. Історія України від 1782 до 1917 р. з 50 образками та 3 мапами.-

Львів, 1936.- С 12.

Гуржій І.О. Вказ. праця. - С 9-Ю.

Там же.- С 70-74.

У 1820-х роках піднялася нова хвиля селянських утеч. Особливо

швидко зростала кількість утікачів після видання указу від 9 ли-

стопада 1827 p., за яким дозволялося приписувати всіх утікачів, що

зайшли в "Новоросійський" край до видання указу. В 1830-х роках

масові втечі селян відбувалися на Кавказ, щоб записатися в козаки.

Були випадки, що втікачі, не знайшовши бажаної волі, нерідко

поверталися назад і намагалися приписатися у стан міщан, або

державних селян.

Поміщики як самі, так і при допомозі державних чинників, роз-

шукували втікачів і, знайшовши їх, — жорстоко карали. Схоплених

відправляли на заслання в Сибір і протягом 1822-1833 років з

окремих губерній України було заслано 12 428 осіб, серед яких 1701

жінок. "Бродяги", так називали тих, які не могли ніде приписатися,

що походили з України, становили понад 35% засланців від за-

гального числа з усієї Росії

Тоді як козацька старшина добивалася дворянських прав, головна

маса козацтва тих прав не дістала, але незалежно від того вона

творила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і

селянством. У Полтавській і Чернігівській губерніях вони творили

селянську людяність, але мали свої окремі права як вільні люди. Ці

права були введені до Російського Кодексу Законів, і в такому у

привілейованому становищі вони залишилися аж до революції 1917 р.

Але не всі козаки зберегли свої права. Проживаючи на селах поруч із

закріпаченими селянами, вони мало чим відрізнялися від селян. А ще

до того зубожілі козаки, які, не маючи власних засобів прожитку,

також наймалися в панів на роботу як вільні посполиті. Вони могли

покинути пана, коли бажали, й тому козаки дуже дорожили цим

правом. Але в той же сам час пани-дідичі вважали їх нарівні з іншими

посполитими селянами й намагалися перетворити у своїх підданих.

Це доводило до зударів, ба навіть до повстань козаків проти панів.

Козацькі апеляції до судів не давали добрих вислідів, бо в тих судах

сиділи такі ж самі пани, як і ті, що їх намагалися закріпачити.

Там же.- С 78-79.

о В. Верига