Верига В. Нариси з історії України

Подождите немного. Документ загружается.

1 018 775 осіб, з них молдавани 51,4%, українці — 21,32%, болгари

— 10%, жиди — 7,25%, інші — 10%. Українці становили переважну

більшість у Хотинському повіті. В Акерманському повіті вони

становили най численнішу національну групу населення — 28%, на

другому місці були молдавани — 27,5% населення

. З Басарабії ро-

сійський уряд створив окрему область із центром у місті Кишине-ві з

окремим правлінням. У 1828 р. Басарабію включено в Новоросійське

генерал-губернаторство та підпорядковано "новоросійському"

генерал-губернаторові, яким від 1823 до 1844 р. був князь Михайло

Воронцов.

У 1816-1817 pp. німецька еміграція в Україну посилилася, зокрема

з південної Німеччини, яка здебільшого транспортувалася водами

Дунаю, від Ульму до Ізмаїла. Так створилися великі колонії в

Буджаку, Приазов'ї на річці Молочні Води. У Маріупольській окрузі,

де вже раніше поселилися греки, прибуло також багато вихідців із

Західної Прусії, Чехії та Польщі. У 1823 р. в районі Маріуполя було

вже 17 нових колоній, в тому числі шість католицьких. Майже

одночасно на річці Берда появилися три колонії, які дали початок

Бердянській окрузі. Наприкінці декілька німецьких колоній

створилися також у Криму коло Сімферополя.

Заселення Південної України з її запорізькими степами та на-

ближення до Чорного моря мали величезне значення для України,

незважаючи на те, що робилося все це "во славу Росії та її величі",—

писала Полонська-Василенко. — Прагнення Росії заволодіти

чорноморським узбережжям збігалося з прагненнями України, яка

весь час свого історичного існування, починаючи з походів Ас-

кольда і закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на

Чорному морі... Україна дістала вихід до Чорного моря і перед нею

відкрився шлях до небувалого економічного розвитку"

* * *

Наприкінці XVIII ст. до Південної України іммігрувало багато

німців з Німеччини. Чимало з них поселилося біля Одеси. Іммі-

грантам з-за кордону, які заселяли причорноморські степи, уряд

створював сприятливі умови, надавав матеріальну допомогу, щоб

вони могли закріпитися на нових землях. Були це здебільша люди,

які не знали місцевої мови, ані культурно, ані релігійно не могли

пристосовуватися до свого українського оточення й тому вони так і

залишилися в розмовній мові населення — "колоністами". Під

релігійним оглядом вони були лютеранського, католицького, а то й

жидівського віровизнання, що різко відрізняло колоністів від до-

вколишнього населення.

КабузанВ. Вказ. праця.- С. 233.

Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2.- С. 277.

Україна й Білорусь разом з Прибалтикою входили в т.зв. "смугу

осілости" для жидів. До Південної України й Білорусі переїхало

багато жидів

. Наприклад, під кінець XIX ст., в місті Бердичеві, що

лежить за 150 кілометрів на південний захід від Києва, жиди

становили 80% населення. То було єдине місто в Російській імперії,

де навіть поліція говорила по жидівськи (ідіш)

. Але жиди, які хотіли

займатися хліборобством, могли творити свої колонії на півдні

України і їм створювали такі ж самі умови, як і іншим чужинецьким

колоністам.

У 1807-1812 pp. російський уряд почав переселяти росіян зі Смо-

ленської губернії, які отримували по 15 десятин землі на особу чо-

ловічої статі, тобто в середньому на родину припадало коло 40 де-

сятин землі

. У 1812 p., коли вже назрівала війна з Наполеоном,

російський уряд у лютому дав розпорядження, щоб населення бі-

лоруського Бобилецького староства, до речі вірних Уніатської Цер-

кви, що знаходилося близько західних кордонів Російської імперії, до

двох місяців перенеслося також в Україну, в Єлисаветградський

район. Через погану погоду їх багато погинуло з голоду й холоду —

до Єлисаветграду прибуло бл. 4,5 тис. осіб, які остаточно поселилися

між річками Інгулом та Інгульцем. Вони також дістали пересічно по

12 десятин на особу чоловічої статі і більше 170 000 рублів допомоги

готівкою, а за 5 500 рублів їм куплено сільськогосподарський

інвентар

Коли ж у 1807 р. Наполеон створив Варшавське Князівство, ро-

сійський уряд закликав німців, які проживали в Варшаві, пересе-

лятися до південної України і навіть платив їм кошти переїзду, й

оселяв поблизу менонітських колоній, заснованих ще за Катерини II,

тобто понад Дніпром, і в районі Молочних Вод. Кожна німецька

родина, що іммігрувала до України, дістала від Російського уряду 60

десятин у вічне володіння. У 1814 р. "варшавських переселенців"

налічувалося 1 743 родини, або бл. 8 000 осіб. Всі вони прийшли в

Україну майже голі. Разом з німцями іммігрували також і деякі

поляки"

У районі Молочних Вод поселилися на початку XIX ст. також і

ногайці, кочове плем'я, що провадило ще кочове життя і зберігало

родово-племінний устрій. їх Туреччина вживала як основну ударну

силу проти Росії під час російсько-турецьких воєн. У часі війни 1768-

1774 частина ногайців, під впливом російської агітації в Буджаку і

Очаківській області, вступила в союз з Росією й переселилася на

територію між Доном і Кубанню. Після захоплення Ро-

Дружинина ЕЖ Вказ. праця.- С.150.

Шалант М. Промолчавши жизнь...- Иерусалим, 1983.- С. 7.

Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С. 158.

Там же.-С. 159-160.

Там же.- С. 144.

сією Криму російський уряд забув про свої обіцянки ногайцям і

намагався силою переселити їх у Приуральські степи, щоб вони не

могли контактувати з турками. Ногайці протестували і масово втікали

за ріку Кубань. Російський уряд намагався затримати їх і дійшло до

сутички, в якій багато ногайців загинуло. Урешті всіх тих, яких

затримано, уряд переселив частину над Каспійське море, а частину

числом коло 5 000 над Азовське море, поміж устями рік Молочні

Води і Берда аж до р. Токмак на північному заході. Катерина II

наділила ногайців усіма привілеями колоністів, намагаючись зробити

з них осілих хліборобів. Але цар Павло І зачислив ногайців до

державних селян й обложив їх звичайними податками

На початку XIX ст. на запорізькі землі почали напливати іммі-

гранти з Балкан, які на основі указу з 29 грудня 1819 р. мали всі права

і привілеї, надані чужинцям, званих колоністами, замешка-лих у

Новоросійських губерніях і в Басарабії. "Крім того, що кожний

колоніст діставав на родину 60 десятин державної землі, він мав

право купувати землі у поміщиків й володіти ними, як своєю

власністю, заводити на них фабрики, торгувати, вступати в різні

цехи. Задунайські колоністи були звільнені від військової служби так

як і всі інші чужинці колоністи"

Колонізація півдня України протягом всього XIX ст. у великій

мірі відбувалася стихійно. Але поруч з тим, уряд спроваджував пе-

реселенців, яким у 60-х роках в одній лише Херсонській губернії

відведено для переселенців 26 233 десятини державної землі, а з 1881

по 1893 р. по всіх трьох південних українських губерніях — 157 946

десятин роздано переселенцям з центральних російських губерній,

або німецьким колоністам. В тому ж самому часі селянство Київської,

Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній терпіло на брак

землі. Починаючи з 1795 р. по 1897 р. питома вага українського

населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на

13%. В Катеринославській та Херсонській губерніях, які були

посиленими районами колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало

83-90% українського населення, а через сто років — українці

становили уже тільки половину населення.

Уряд переселював на українські території також і росіян різних

релігійних сект, старовірів, духоборів і молокан, а на державні під-

приємства спроваджував кваліфікованих робітників. Зокрема помі-

щики, щоб заселити набуті землі, переводили своїх кріпаків на пів-

день України. Крім того, приходили ще й т.зв. "безпаспортні бро-

дяги". На нових поселеннях, куди прибували росіяни — там вони

переносили, згідно зі своєю хліборобською традицією, т. зв. общини,

тобто спільне користування наділеною їм землею цілою громадою,

Там же.- С 120-121.

Там же.-

С. Ш-114.

Лугова О. Вказ.

праця.- С 19.

ЗО

тоді коли українці розділяли землю поміж родинами й брали її у вічне

користування.

На Лівобережній Україні (Гетьманщина й Слобожанщина), по-

мимо заведених царицею Катериною II новігх порядків на російський

зразок, задержалося ще багато із старовини. Хоча селянство було

закріпачене, козаки залишилися і надалі вільним козацьким станом,

завдяки чому майже третина сільського населення була вільною.

Хоча старі суди були скасовані й заступлені новими —- російськими,

але закони залишено старі, українські. Запроваджено новий

адміністративний устрій, але посади, починаючи від губернатора й

кінчаючи останнім канцеляристом, заповнялися місцевими людьми.

Отже, на Лівобережжі збереглася як найвищий стан у суспільстві

своя власна провідна верства, колишня козацька старшина, а тепер

шляхетство або дворянство

. Під кінець XIX ст. в європейській

частині Російської імперії проживало 654 мільйони населення, з того

533 691 особа належали до шляхти-дворянства, отже, навіть не один

відсоток усього населення імперії. З того більша частина знаходилася

в західних і південно-західних губерніях, що колись належали до

Польщі. В українських дев'ятьох губерніях налічувалося 128 596 осіб,

приналежних до шляхти-дворянства, з того величезна більшість

чужинців.

На початку XIX ст. величезна більшість земель Правобережжя

була власністю польських панів. Наприклад, на просторі поміж Ва-

сильковом та Уманню, тобто понад 60 кілометрів, простягалися землі

графів Браніцьких, на яких було 30 000 селян-кріпаків чоловічої статі,

отже, разом з жінками, ще раз стільки. Крім того, до них належали ще

й містечка, так що вся територія із населенням перевищувала деякі

німецькі державки. Подібні маєтки мали графи Потоцькі та ін.

Користаючи із такого вигідного становища, польська аристократія

далі мріяла як відбудувати Польщу в межах з перед 1772 року й тому

намагалася зберегти і закріпити свої культурні впливи в межах своїх

посілостей.

З початку XIX ст. ціле Правобережжя приєднано до Віденської

шкільної округи, де польські аристократи втішалися великими впли-

вами. Князь Адам Чарторийський, близький приятель царя Олек-

сандра І, будучи куратором Віденської шкільної округи, свої добрі

зв'язки з царем використовував для польської справи. Зокрема,

близький співробітник кн. Чарторийського — Тадеуш Чацький, дідич

з Київщини й великий польський патріот, розбудовував на Пра-

вобережжі польське шкільництво, а для вищої освіти у Крем'янці на

Волині засновано ліцей із прекрасною бібліотекою, "щоб підготовити

молоде покоління нести тягар відбудови Польщі". Всі ці школи були

розсадниками польської культури і просвіти на Пра-

Дорошенко Д. Нарис історії України.- Мюнхен, 1966. - Т. II.- С. 270.

Pamietlnik kijowski.- Londyn, 1962.- Т. 2. - S. 35.

вобережжі. У цьому допомагали їм також і польські науковці, як

наприклад історик Иоахим Лелевель, які доводили, що українці, це

тільки інша відміна поляків.

На це звернули увагу українці — міністри освіти в російському

уряді й намагалися протидіяти тому. Один іх них, вихованець Ки-

ївської Могилянської академії, граф Петро Завадовський (1738-1812),

будучи 1805 р. в Києві "проектував відчинити там університет для

боротьби з полонізацією краю"

, але Чарториський своїми впливами

знівечив той план. Другий міністр освіти, Андрій Розу-мовський

(1752-1838), хотів відкрити університет на Волині й навіть волинські

польські пани підтримували його в тому, але з тих заходів також

нічого не вийшло.

Так обезправнений і принижений український народ зустрічав

XIX століття. Здавалося, України вже немає, а є тільки офіційна назва

Малоросія зі своїм малоросійським народом. Але це було тільки так

назовні. На ділі ж, внутрі народу, а зокрема серед його провідної

верстви, пробуджувалася тута за вільним життям, бажання бути

собою.

Кримський півострів

Кримське ханство після Кайнарджівського договору 1774 р. стало

незалежною державою під патронатом Росії. Вона охоплювала цілий

Кримський півострів, частково землі довкола Очакова й північне

Приазов'я та побережжя Чорного моря поміж Дніпром і Бугом.

Крим складається із трьох зовсім відмінних частин, Кримської

низовини на півночі, Кримських гір на півдні, де панує лагідне се-

редземноморське підсоння і тому там розміщені важливі курорти.

Далі на схід простягається Керченський півострів, з містом Керч,

який відділяє Чорне море від Азовського, а Керченська протока

відділяє півострів від Таманського півострова, колишнього Тмуто-

роканського князівства. У Криму збереглися сліди поселень ще з

середнього палеоліту, а в VII ст. перед Христом появилися тут

грецькі колонії такі як літописний Херсонес, Понтікапей і Теодо-сія.

Пізніше тут існувало Боспорське царство, зі столицею у По-нтікапеї,

що розміщалася на місці сучасного міста Керч, яке в другій половині

І ст. до Христа потрапило у васальну залежність від Риму, завдяки

тому тут уже в І ст. поширилася Християнська релігія. У Х-ХІІ ст.

східна частина Криму входила до Тмутороканського князівства. Між

Кримом і Україною завжди відбувалися торговельні зв'язки.

У половині ХНІ ст. Крим зайняли татари й утворили тут Та-

тарське ханство зі столицею в місті Бахчисарай, яке в XVI ст. стало

васалом Туреччини. Від встановлення Татарського ханства в Кри

Русский архив.- Москва, 1883.- Т. 2.- С. 153.

му татари постійно нападали на Україну з метою грабунків та за-

хоплення невільників, яких вони продавали на базарах у кримських

містах, зокрема у Кафі, сьогоднішній Феодосії. На охорону укра-

їнського населення стала Запорозька Січ, яка вела постійні війни з

татарами, а також і Польща, яка своїми українськими землями

межувала з татарами.

Оскільки татари нападали й на московські землі, московські царі

також вели з ними постійні війни. Від кінця XVII ст. Росія намагалася

завоювати Крим, щоб позбутися загрози татарських нападів, а крім

того, щоб дістатися до берегів Чорного моря. Вона організувала при

співучасті українських козацьких військ декілька невдалих походів.

Але наміри Росії запанувати над Кримом здійснилися щойно в

Російсько-турецькій війні 1768-1774 pp.

Крим став незалежною державою під протекторатом Росії, історію

незалежного Криму можна поділити на три періоди. Перший у роках

1774-1776, коли кримські державні мужі дійсно хотіли скріпити

державну незалежність й тому шукали підтримки в Туреччині й

контактів з Францією та Великобританією, які були зацікавлені в то-

му, щоб не допустити Росії на Середземне море. Щоб цьому запо-

бігти, російські агенти спровокували в Криму селянське повстання,

яке Росія допомогла задушити в листопаді 1776 р. Хан Девлет Гірей

III, який не визнавав Кучук-Кайнарджівського договору, мусів уті-

кати до Туреччини, а на його місце, з ласки Катерини II, прийшов її

фаворит Шагін Гірей. Другий період ознаменувала боротьба за трон

поміж двома претендентами, яка тривала до 1778 р. У березні 1779 р.

Шагін Гірей остаточно закріпився на кримському троні й почався

третій період в історії Криму.

Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським ін-

тригам у 1781 р. вибухло повстання проти татарської династії П-реїв.

Користаючи з бунтів, Катерина II задумала переселити християн з

Криму в Україну, щоб створити враження, що кримський уряд

переслідує християн і тому їхнє подальше перебування там є

неможливе. Насправді це було зроблено, шоб якось виправдати в

очах світу заплановану агресію проти Криму, оскільки християни в

Криму користувалися всіма правами, крім єдиного — вони не мали

права відвідувати мечеті.

Бунти, очевидно, продовжувалися й весною 1783 р. Катерина II

післала своє військо, щоб навести у краю порядок. Російські війська в

силі бл. 54 тисячі прорвали укріплення Перекопу і вступили на

кримську землю. Самі татари не ставили жодного опору і спокійно

погодилися з долею. Незважаючи на це, москалі спалили тоді більше

тисячі сіл і міст і тотально зруйнували старовинний Херсонес —

пам'ятки архітектури й культури взагалі.

Катерина II 8-го квітня 1783 р. видала маніфест "Про включення

до Російської Держави Кримського півострова, півострова Тама-

В. Верига

нія і цілого Кубанського краю"

. Так закінчилася незалежність Кри-

му, яку гарантувала Росія.

Між іншим у тому ж маніфесті Катерина II заявила: "Святочно й

невідклично обіцяємо за себе і своїх наслідників обходитися з

мешканцями краю як із власними підданими, опікуватися ними,

боронити їх достатків, їх святинь, їх традиційної релігії, якої прак-

тикування згідно з традиційними звичаями не повинно бути забо-

ронене. Так само обіцяємо признати за кожною верствою населення

всі права і привілеї на рівні з відповідним класом у Росії"

Однак тієї обіцянки Росія, як звичайно, не додержала. Фізичне

нищення краю, а зокрема його культурних пам'яток, продовжувалося.

Англійський мандрівник Е.Д. Кларк, професор Кембріджсь-кого

університету, відвідавши Херсонес у 1812 p., писав, що "руїни

Херсонесу були ще тривалі й були ще скрізь навіть двері будов... але

як прийшли росіяни, то все було здемольоване". Кларк на власні очі

бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали

мармурові блоки каменю, роблячи це систематично за наказом

зверху. Під час будування доріг, військових споруд і "модерних"

домів розбирали дорогоцінні пам'ятки архітектури античних і

старохристиянських часів, так що "з величезних античних

мистецьких скарбів Криму майже нічого не залишилося, особливо з

надземних частин будов". У 1833 р. за наказом Таврійського

губернатора "від населення Криму відібрано і спалено всі старовинні

рукописи, записи й рукописні книги"

Великі простори Криму були перетворені в пустиню, про яку

російський поет Максиміліян Волошин (1877-1931), що сам наро-

дився і майже ціле своє життя проживав у Криму, зазначав, що "вся

та пустиня ще сто років тому назад була квітучим садом". А про

самий напад російського війська на Крим він писав, що "у XVIII ст.

Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів. Цим разом

серйозніше і на довше, тому що за спиною тих варварів — росіян,

були не хисткі і текучі хвилі кочового народу, але сильні фундаменти

Санкт-Петербурзької імперії"

Негайно після прилучення Криму до Росії там запроваджено ро-

сійську адміністрацію і почалася русифікація краю. Татарські школи

замінено російськими, одні мечеті замінювали на церкви, а інші

нищили. Вони розбивали і нищили всі культурні пам'ятки, які

нагадували про владу попередніх володарів, розбивали гробівці та

викидали людські кості на сміття. Наприклад, Бахчисарай, столи-

Полное собрание законов Российской Империи, 1625-1825. - Санкт-Петербург, 1830.

- Т.21. - № 15708.

Zihni SoysalA. Z dziejow Krymu; polityka, kultura, emigracja.- Warszawa, 1938.- S. 50.

Січинськнй В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 21.

Боргардт О. Крим — історії без прикрас //Східний Часопис (Донецьк).- 1993. - 28

вересня.

ця Криму наприкінці XVIII ст., мав у часі анексії до Російської

імперії 31 мечеть, одну грецьку й одну вірменську церкви та дві

синагоги, а також ханський палац, який москалі зруйнували. Про-

фесор Кларк, подорожуючи у 1812 р. по Криму, записав, що в Бах-

чисараї "росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування

і знищили цілковито цю столицю". У Керчі "зрівняли з землею 500

будівель"

Російський уряд, здійснюючи політику вичитування Криму від

татарів, звертав велику увагу на затемнювання минулого того краю.

Губерніальна адміністрація наказувала російським воякам нищити

пам'ятки матеріальної культури з часів панування династії татарських

ханів Гіреїв, взагалі все, що могло промовляти про минуле країни.

Коли б Греція, писав Кларк, попала в московську неволю, Афіни були

б зрівняні з землею

. До 1914 р. росіяни "зуміли збурити сотні мечетів

і тисячі цвинтарів",— твердив татарський дослідник Джафар

Сайдамет. Знищили палати татарських аристократів, публічні лазні,

канали, які наводнювали поля через сотні літ, і чудові городи

довкруги резиденцій ханів. При тому знищено також і пам'ятники

стародавньої культури, і на наказ російських офіцерів розбивали

плити з грецькими написами

Після приєднання Криму до Російської Імперії та включення його

до складу Новоросійського краю, тобто до південної України, росіяни

не тільки повели дискримінаційну політику супроти татарів і їхньої

мусульманської релігії, але також інспірували антагонізми поміж

татарами і християнами, головно росіянами, греками та вірменами.

Наявна дискримінація татарів викликала незадоволення серед

широких кіл татарського суспільства й багато татарів

з тим не могло погодитися. На знак протесту вони масово поки

дали Крим й емігрували до своїх одновірців, до Туреччини. Бува

ли випадки, що татари виїжджали цілими селами й татарське на

селення на Криму чисельно зменшувалося

Наступних сто років після Кучук-Кайнарджівського договору Ро-

сія звела численні війни з Туреччиною у намаганнях опанувати Дар-

данели. Із кожною російсько-турсцькою війною переслідування му-

сульманського населення зміцнювалося і в половині XIX ст. російсь-

ка влада виготовила була план переселення всіх татар на Поволжя.

Цей план, однак, не вдалося тоді втілити в життя тільки тому, що у

1854 р. вибухла Кримська війна.

В часі війни росіяни підозрівали, що татари прихильно ставляться

до французько-англійсько-турсцької коаліції й використовували

будь-яку нагоду, щоб познущатися над ними. Нічого дивного, що

Січинський В. Вказ. праця.- С. 20.

Січішськнй В. Чужинці про Україну.-Регснсбург, 1946.- С. 140.

SejdametD. Krym.- Warszawa, 1930.- S.60-64.

PodhOTodccki L. Op. cit.- S. 274.

багато татар пробували втікати до Туреччини, але їх росіяни вбивали

без суду. По війні влада вживала різних способів, щоб заохотити

татарів до еміграції, а крім того посилено процес заслання татар на

Сибір. Виглядало, що незабаром у Криму не залишиться ані одного

татарина.

Цс було згідне з російською політикою, яка мала на мсті очистити

Крим від татарського населення, але з часом виявилося, що з виїздом

татарів підупав розквіт городництва і сільського господарства.

Внаслідок того в 1860 р. таврійський губернатор Строганов звернув

увагу урядові, що татари управляють плянтації тютюну і виноградни-

ки на побережжі Чорного моря і, якщо вони виемігрують, то не буде

кому тих плянтацій доглядати, і тому просив, щоб татарам не давати

дозволу на виїзд

Через еміграцію та кількаразові епідемії чуми, як також воєнні

спустошення, із 250 000 населення Криму (1775 р.) у 1793 р. зали-

шилося 202 776 осіб, в тому числі 169 195 татарів. Але в роках 1796-

1802 емігрувало до Туреччини бл. 30 000 татар, тобто разом у XVIII

ст. Крим покинуло 110 000 татар. Крім татар, емігрували з Криму

також ногайці, невелике татарське плем'я. На їх місце приходили нові

осадники, головно росіяни й українці, а також жиди, німці, серби,

болгари, греки, албанці

У 1772 р. мусульмани мали 1531 мечеть, 21 монастир, 25 мед-рес і

35 мектебес, тобто підставових шкіл3. До 1914 р. татарські школи

були ліквідовані й залишилися заледве 729 мечетів

, а школи

повністю зрусифіковані. Такі були наслідки "приєднання" Криму до

Російської імперії напередодні вибуху першої світової війни.

Захопивши Крим, Росія використала його чудові бухти і ще того

самого 1783 року заснувала місто Севастополь і розпочала будову

морського порту, який на початку XIX ст. став головним портом

російського військового Чорноморського флоту. Чорноморський флот

складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 за-

порожців"... І далі "цими суднами керують запорожці, котрих тепер є

20 000, на чолі з отаманом Сидором Білим"

. Це вказує на те, що

Росія здобувала Крим в основному військом, організованим в Україні

за матеріальним постачанням з України, яка була безпосереднім

запіллям кримських воєнних дій. У 1784 р. на місці села Ак-Мечету

розпочалася будова міста Симферополя, яке стало центром пізнішої

Таврійської губернії.

У 1787 р. Катерина II вибралася в подорож по Україні й по Криму,

переважно рікою Дніпром. Щоб переконати царицю в успіхах

своєї колонізаційної роботи, князь Потьомкін побудував нашвидку

села й містечка, яких в дійсності там ще не було. Звідти і пішло

прислів'я "потьомкінські села".

Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької Січі, 4-5 червня 1775 р. частина

козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі

пішли на службу до гусарських полків. Під час другої Турецької

війни (1787-1791 pp.) вони ввійшли до складу нового козацького

війська, яке організував князь Потьомкін. Переселене на півострів

Тамань і на береги ріки Кубань, воно стало ядром населення Чор-

номорського, чи пак, Кубанського війська.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під

владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000

біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем

. Звідси вони

післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх

під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Москалям

дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького

султана й тому в міжчасі їхні емісари постійно намовляли козаків до

повороту під царську владу, але вони на те не погодилися, очікуючи

відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора

були на службі цариці Катерини II й допомагали Росії завоювати від

турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед

вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі

Петра Калнишевського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде

їхньої прислуги у війні з Туреччиною

Щойно в 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою

владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над

річкою Дунавець. І так створилася Нова Січ, зорганізована на взір

запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість

задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не могли

погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втікали за

Дунай

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і

вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм по-

селитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Йосиф II по-

годився на те і приділив запорожцям землі в прикордонній провінції

Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців пе-

Zihni SoysalA.. Op. cit.- S.77.

Podhomdecki L. Op. cit.- S. 274.

Ibid.- S. 273.

BomwskiP. Tatarzy kiymscy w Rosji //Oboz. - Warszawa, 1991/92. - № 21.- S. 80.

Січинськнй В. Крим: історичний нарис- Нью-Йорк, 1984.- С. 19.

Грутевський М. Ілюстрована історія України. - Київ-Відень, 1921.- С 465.

Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912].- С. 220-221.

АтоновігчВ. Поселение запорожцев у Банате //Киевская старина.- 1886.- Т. XVII.-

С 549.

ресслилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали

"Січ" (або Setscha латинкою), решта залишилася в Добруджі

У 1805 р. запорожців переведено на берега Чорного моря, в су-

сідство з москалями-"некрасовцями", відомими також під назвою

"донських раскольників" або "липован", які раніше втекли з Росії від

релігійного переслідування. Але в міжчасі в Турецькій імперії дійшло

до міжусобиць і запорожці силою обставин станули на боці свого

зверхника Брайлівського візиря. Тим часом його суперник Псвлівак

приєднав собі некрасовців і післав їх проти запорожців, з якими вони

так і не жили у згоді. Некрасовці радо з того скористали, несподівано

напали на розсіяні оселі запорожців і спалили "їх до самих основ.

Багато запорожців, неприготованих до бою, некрасовці вирізали, інші

розбіглися

. Після цього некрасовці в більшості відійшли на береги

Марморного моря, залишивши свої оселі в місцевості Великий

Дунавсць.

Після Бухарестського миру 1812 p., поблизу Великого Дунавия

запорожці побудували свою Нову Січ, що була обведена невисоким

валом і сухим ровом. Посередині Січі знаходилася церква, па-ланка

кошового та сорок куренів, на чолі яких стояли отамани. До куренів

зараховували приписаних бл. 40 тисяч козаків, причому кожний

курінь мав свою управу. Запорожці і тут застосовували свої старі

закони і звичаї, які не дозволяли жінкам жити на Січі, а той, хто хотів

одружитися, мусів вийти із Січі. Проте кількість козаків постійно

зростала завдяки новим втікачам з України.

Але кошового отамана вибирали вже не всі козаки, а лишень

отамани й вибирали безтерміново. Команда Січі складалася з одного

осавула, одного писаря й одного драгомана, тобто перекладача. Всі

звідомлення до турецьких властей мали передаватися тільки

українською мовою через драгомана. Навіть якщо кошовий знав

турецьку мову, він не смів, під карою смерті, нею користуватися у

взаєминах з представниками Порти чи Сераскира. Кошовий разом зі

своїм штабом, з трьома бунчужними користувався великою владою;

він мав право карати за крадіж і за вбивство. І його присуд був

остаточний. Кошовий юридично залежав тільки від одного ту-

рецького Сераскира в Сілістрії. Запорожці не платили жодних данин,

навпаки, Порта платила їм за їхню службу грішми й мукою. За тс

козаки були зобов'язані, в разі потреби, виставляти визначену

кількість війська

. Запорожці завжди носили свою зброю, але коли

йшли на війну, то діставали зброю від Порти, яку із закінченням

воєнних дій повертали назад. Поза воєнним ділом запо-

рожці займалися головно рибальством і рибу продавали в Галаці або

на побережжі Чорного моря.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм

постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час

другої Російсько-турецької війни в 1787 р. Катерина II зверталася із

закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у

війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозволить

організувати своє життя на таких самих правах, як дістали козаки

чорноморці

. Але загал запорожців, за виїмком деяких одиниць, на те

не пішов. В боях з царськими військами задунайці вносили замішання

серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу

як і козаки-чорноморці. З уваги на те Голені-щев-Кутузов дав

розпорядження, щоб чорноморці носили білу перев'язку на правому

рукаві для відрізнення від задунайців

У часі російсько-турецької війни в 1806-1812 pp. Задунайська Січ

була, зокрема, небажана й тому російський уряд повів агітацію серед

задунайських запорожців, щоб вони повертітися назад на батьків-

щину. Головнокомандуючий російськими військами І. Міхельсон

звернувся 12 грудня 1806 р. до задунайців із закликом повертатися на

батьківщину й усі їхні провини будуть їм прощені. У відповідь на той

заклик відгукнулося бл. 1000 задунайських запорожців на чолі з

Іваном Губою, типовим задунайським шукачем пригод. З них Мі-

хельсон створив Усть-Дунайське Буджацьке військо та формував їх у

курені з традиційними запорозькими назвами. У серпні 1807 р. це

військо налічувало вже 1387 козаків

. Створення Усть-Дунайського

війська викликало неспокої і непослух серед селян України й вони

почали цілими селами тікати до Молдавії. Унаслідок того цар Олек-

сандер І своїм декретом від 20 червня 1807 р. наказав ліквідувати

Усть-Дунайську Січ, тому що "та організація створює між селянами

пограничних губерній погані наслідки". Так Усть-Дунайська Січ була

ліквідована. Козацтво розійшлося, Іван Губа із 400 козаками пе-

реселився на Кубань, а основна маса бідноти, яка не бажала вертатися

у кріпацтво, повернулася за Дунай

Перед вибухом Російсько-турецької війни 1828 р. російський

уряд, побоюючись, щоб Задунайська Січ не виступила на боці Ту-

реччини, повів серед цих запорожців агітацію за поворот в Україну.

Про це і в пісні задунайські запорожці співали:

Ой пише москаль та до кошового: "А йдіте до мене жити, А я

дам землю та по прежньому, аж по Дністер границю".

Там же.- С 550-551.

Там же.- С 296.

Лазаревский О. Сведения о задунайских запорожцах в 1826 г. //Киевская старина.-

1891.- Т. 35.- С. 296.

Короленко П. Азовцы //Киевская старина,- 1891.- Т. 34.- С. 57.

Гам же.

Петров Л. Война России с Турцией 1806-1812 гг.- С.-Петербург, 1885.- С. 138; Голо-

буцюгй В.А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи. //Исторические запис

ки.- Москва, 1949.- Т. 30.- С. 213.

Антонович В. Коротка історія Козаччини.- Коломия, [1912]. - С. 224-225.