Іванов В.Ф., Штурхецький С.В. Практикум із журналістської етики

Подождите немного. Документ загружается.

- 41 -

рував документи, якими обґрунтовує свою позицію родина Петь-

кових, тенденційно ставився до свідчень на їхню користь.

Таким чином, журналіст не дотримав головної вимоги – неупе-

редженості - при підготовці публікації. Замість збалансованого

представлення аргументів сторін для того, щоб читач міг зробити

власний об’єктивний висновок, А.Богатирьов нав’язує свій суб’єк-

тивний погляд, викликаний власною зацікавленістю.

Комісія також зауважує редакторам інших ЗМІ, які розмісти-

ли публікації А.Богатирьова, не надавши одночасно можливості

викласти свою позицію іншій стороні. Неупереджений редактор

мав можливість запобігти використанню свого видання в інтер-

есах однієї зі сторін конфлікту.

Комісія зауважує, що характер публікацій та систематичність

їхньої появи у дніпропетровських ЗМІ створюють атмосферу

цькування заявників.

Комісія звертає увагу, що зазначення автором у публікаціях

наявного конфлікту інтересів є недостатньою мірою, аби гаран-

тувати аудиторії повну, об’єктивну та збалансовану інформацію.

У разі очевидного конфлікту інтересів редакція має призначити

для підготовки публікацій чи теле-, радіосюжетів незаангажова-

ну особу. Тональність публікацій за будь-яких обставин не може

мати брутального характеру щодо осіб, навіть якщо йдеться про

критику їхньої діяльності. ЗМІ в жодному разі не повинні пере-

творюватись на засоби цькування та розправи над громадянами

чи організаціями.

З огляду на вищесказане, Комісія з журналістської етики:

засуджує дії головного редактора газети «Популярная» А.Бога-

тирьова за порушення п. 4 Етичного кодексу українського жур-

наліста «Журналіст не може називати людину злочинцем до від-

повідного рішення суду»; п. 6 «Повага до права громадськості на

повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим

обов’язком журналіста»; п. 10 «Точки зору опонентів, у тому числі

тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути пред-

ЗАНЯТТЯ 3. ЖУРНАЛІСТСЬКІ СТАНДАРТИ (ЕТИКА КОНТЕНТУ)

ПРАКТИКУМ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

- 42 -

ставлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки не-

залежних експертів. Повага до права громадськості на повну та

об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’яз-

ком журналіста».

Комісія з журналістської етики оголошує журналісту А.Богати-

рьову громадський осуд.

Голова Комісії з журналістської етики

В.Мостовий

►

У ЗАПИСНИК ЖУРНАЛІСТА

ЯК ЗАПРОВАДИТИ В УКРАЇНСЬКИХ МЕДІА

ПРОФЕСІЙНІ СТАНДАРТИ?

Мартін Лютер колись казав: «Я на цьому стою, й інакше я

не можу!». Ця теза повинна стати гаслом справжнього жур-

наліста…

Останнім часом про професійні стандарти в журналістиці го-

ворять стандартно. Без новацій і креативних заяв. Загалом об-

говорення цієї теми лежить у рамках чотирьох широких понять:

чесності, об’єктивності, відповідальності й доцільності поданого

матеріалу. Саме ці поняття можуть послужити критеріями ви-

мірювання якості журналістських матеріалів. Рідко хтось завдає

собі клопоту обговорити детальніше такі складні й неоднозначні

поняття. Рідко хтось сумнівається в істинності цих критеріїв. Усі

розуміють, що вони означають, для чого вони, як формуються, а

головне – що ці критерії універсальні.

Важко, звісно, сперечатися з тим, що українським медіа все

ж потрібно впроваджувати професійні стандарти, проте поки

доцільніше, видається, впроваджувати внутрішньопрофесій-

ні стандарти саме журналістам. Медіа, як складніше утворення,

- 43 -

стандартизується після якісної перебудови його структурних еле-

ментів – журналістів. Тобто на сучасному етапі розвитку україн-

ських ЗМІ реформу цього сектора людської думки слід розпочи-

нати з окремого носія цієї думки. Журналіст має доносити думки

до суспільства, спонукаючи його мислити і відповідно діяти (саме

в такому, широкому контексті тут ітиметься про професію журна-

ліста, на відміну від поширених характеристик на кшталт «жур-

наліст – звичайний статист інформації»). Можна також говорити

про політику редакції, її сформовану позицію, що накладатиме

рамки і задаватиме вектори, контролюватиме роботу власних

журналістів. Варто говорити про необхідність підписання редак-

ційних угод між власниками медіа і редакцією, визначаючи зазда-

легідь можливість вільно розвиватися і працювати. Про редакцій-

ні статути. Необхідно обговорювати і невпинно шукати способи

фінансової незалежності ЗМІ, створення медіа як прибуткових

бізнес-проектів, що своєю незалежністю і репутацією забезпечать

власний розвиток і дохід.

Проте за відсутності безкомпромісної позиції окремого жур-

наліста, без усвідомлення власної ролі й завдань названі вище

умовно зовнішні чинники журналістської діяльності не зможуть

забезпечити постійного професіоналізму, тобто роботи в рамках

визначених на початку статті критеріїв якості справжньої жур-

налістики. Так профспілки, моніторингові групи чи окремий ре-

дактор матимуть змогу контролювати поточну роботу журналіс-

та, проте якщо сам журналіст не матиме власного принципового

«стрижня», якщо в нього на підсвідомому рівні не буде вибудо-

вано морального бар’єра, через який він не переступить, завжди

буде ризик зійти зі шляху професіоналізму, піддатися спокусі

влади, грошей чи слави.

Концепція запровадження професійних стандартів української

журналістики може мати вигляд постійного впливу двох чинни-

ків: зовнішнього та внутрішнього. Зовнішні чинники вже згаду-

валися. Це насамперед належне матеріальне забезпечення жур-

ЗАНЯТТЯ 3. ЖУРНАЛІСТСЬКІ СТАНДАРТИ (ЕТИКА КОНТЕНТУ)

ПРАКТИКУМ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

- 44 -

налістів. Звісно, таке забезпечення на сучасному етапі передбачає

повну залежність від власника, проте поступово на українському

медіа-ринку все ж з’являються ЗМІ, які можна назвати незалеж-

ними і які можуть утримувати журналістський склад. Ці ЗМІ не

зводяться виключно до феномена «Української правди». Чимало

ЗМІ, особливо тих, що працюють або починали роботу грантовим

коштом чи коштом закордонних інвесторів, уже спроможні, хоча і

з великими труднощами, забезпечити власних журналістів. Варто

також зазначити вагу незалежної, а головне авторитетної проф-

спілки, яка могла б контролювати, моніторити і характеризувати

роботу ЗМІ чи окремого журналіста і до думки якої дослухалися

б. Корисно було б, щоб головні редактори, маневруючи в пере-

говорах із власниками, переконували їх, що незалежне видання

з хорошою репутацією набагато престижніше і впливовіше за те,

що на ручному керуванні. Також слід зазначити потребу в укла-

денні угод між власниками і редакціями. Всі ці чинники важливі,

та якщо тверезо оцінити теперішню ситуацію в державі, стане оче-

видно: реалізувати це на практиці доволі складно.

Як наслідок, для формування професійної журналістики, ко-

тра сьогодні описується окремими виданнями і персонами, крім

усього іншого, потрібно впроваджувати й плекати моральні за-

сади окремого журналіста. Звісно, що грамотність, комунікабель-

ність, інтуїція, стиль подання матеріалу – все це теж професійні

стандарти, але вони напрацьовуються переважно індивідуально.

А сучасній українській журналістиці необхідно закріпити (вони є,

проте ще не стійкі й крихкі) стандарти, котрі лежать на кілька ща-

блів вище в ієрархії професійних стандартів. Саме це усталення і

розуміння професійної специфіки забезпечить підготовку нових

особистостей у журналістиці. А посприяти цьому повинні вже

сформовані професіонали, ті, хто вже відбувся. Лише вони мо-

жуть кинути те зерно власної позиції на ґрунт професійних вагань

окремого журналіста, котре проросте стійким розумінням і пере-

конанням у необхідності сумлінно виконувати обов’язок, покла-

- 45 -

дений званням журналіста. Ця позиція буде характеризуватися

як об’єктивністю, так і відповідальністю за власну роботу й ті на-

слідки, які вона може спричинити. Власне, коли молодь зрозуміє,

що лише відповідна репутація забезпечить успіх, коли репутація

стане постійною призмою, крізь яку будуть оцінювати все решта,

тоді і сам журналіст працюватиме над її побудовою. Ось тоді й

кристалізується той внутрішній стрижень, що змусить триматися

професійних стандартів при спокусі від них дещо відступити.

Людям, котрі працюють у журналістиці, потрібно чітко розуміти,

що їхня робота суспільно важлива і чи не найбільш суспільно від-

повідальна. Вони значною мірою формують це суспільство, задаю-

чи дискурс, розвиваючи його, кристалізуючи висновки, що потім

перетворюються на розуміння і діяльність окремих людей. Мартін

Лютер колись казав: «Я на цьому стою, й інакше я не можу!». Ця

теза повинна стати гаслом справжнього журналіста, котрий вбачає

у своїй роботі не лише професію, але й покликання.

Юрій Опока, «Медіаосвіта»

►

Я Б ТАК ВДРУГЕ НЕ ВЧИНИВ…

Світлана Кабачинська (Хмельницький)

КЛЯП У ФОНТАНІ

Коли український журналіст береться за дражливу тему з ві-

тчизняної історії, він завжди наражає себе на небезпеку. Не диску-

сії, ні – бо дискусія передбачає толерантне ставлення до опонента

і спростування його тез документами, результатами досліджень,

аргументованою точкою зору загальновизнаних авторитетів у ре-

зонансній проблемі тощо – і такої дискусії журналіст зазвичай не

лише не уникає, а й очікує. Проте найчастіше слід бути готовим до

іншого: що заперечуватимуть написане чи сказане ним, опльовую-

чи та принижуючи його самого, і обов’язково підозрюватимуть у

ЗАНЯТТЯ 3. ЖУРНАЛІСТСЬКІ СТАНДАРТИ (ЕТИКА КОНТЕНТУ)

ПРАКТИКУМ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

- 46 -

намірі заробити дешевий авторитет «розвінчуванням» великих. А

замість наукових аргументів звучатимуть переважно емоції та ляс-

катимуть, як постріли, приклеєні ярлики. І що вдієш? Сумлінно

конструйовані радянською владою доктрини національних історій,

надто ж їхні героїчні сторінки, донині переважно залишаються зо-

ною поза критикою, - тому й стають для дослідника мінним полем,

на яке краще не потикатися, коли хочеш спокійного життя.

Звісно, мені все це було відомо. Та от - не врозумило і не зупи-

нило, коли 2007 року трапилася на очі публікація хмельницького

краєзнавця Сергія Єсюніна про життя та діяльність подолянина

Устима Кармалюка, який у радянській історіографії був раз і наза-

вжди визначений як народний месник – борець проти польських

панів і російського самодержавства. Викладені в статті факти на-

стільки відрізнялися від традиційного погляду на цю постать, що,

природно, захотілося дізнатися про нього більше. Далеко не до-

велося шукати – адже матеріали про Кармалюка є в місцевих ар-

хівах. А яких тут не було, знайшлися в дисертації доцента Хмель-

ницького національного університету Валерія Дячка.

В.Дячок зацікавився темою селянських рухів в Україні ще пер-

шокурсником і з середини 80-х років минулого століття почав ви-

вчати її за архівними матеріалами. За його словами, образ Кар-

малюка бачився йому цілком у рамках існуючих міфологем – аж

поки він не заглибився в документи. Працюючи згодом над дисер-

тацією «Джерела про Устима Кармалюка та опришківство на По-

діллі (1813-1835)», науковець об’їздив архіви Санкт-Петербурга,

Тобольська, Києва, Львова, Вінницької, Київської та Хмельниць-

кої областей, виявивши, крім відомих на той час, ще 14 архівних

справ з інформацією про Кармалюка. Втім, і відомі справи таїли в

собі абсолютно нову інформацію, бо нерідко цитувалися попере-

дніми дослідниками лише в певних – дозволених – межах.

Матеріали, чесно викладені в дисертації без прийнятих раніше

купюр і скорочень, явили відмінний від офіційно прийнятого об-

раз народного героя. Настільки інший, що в Дніпропетровську, де

- 47 -

навчався молодий аспірант, старші колеги поставилися до пошу-

кувача наукового ступеня з пересторогою: «Ви б усе-таки в тра-

диційне русло спрямували тему...». Словом, захистився В. Дячок

аж 2000 року в Київському інституті археографії та джерелознав-

ства імені М.Грушевського НАН України. Тему розробляє і досі

– й досі, як і інші сумлінні дослідники життєдіяльності Кармалю-

ка, чи не щоразу після нової публікації наражається на обурення

«кармалюкознавців»: «Та як ви посміли?».

Те ж чекало й мене після публікації в «Дзеркалі тижня» у берез-

ні 2007 року нарису «Раб волі». Адже у ньому, відповідно до ар-

хівних матеріалів і неупереджених досліджень учених, Кармалюк

поставав без ореолу борця за народні ідеали. Непокірний кріпак,

що через свою волелюбність і затятість опинився поза законом,

вів життя, як сьогодні б сказали, «кримінального авторитета»:

його заняттям були злодійство й розбій. Причому «класова скла-

дова», котра згодом стала основою міфу про «народного месника»,

практично була відсутня в реальному житті - найчастіше Карма-

люк грабував саме селян. Історик Сергій Якимович, досліджую-

чи у 20-х роках ХХ століття життя Кармалюка і спілкуючись із

мешканцями села Коричинці Шляхові, де той провів останні роки

свого життя і загинув, був вражений майже ненавистю до нього

селян: таку пам’ять про Кармалюка залишили їм батьки, що були

безпосередніми свідками «подвигів» або й самі зазнали наруги чи

грабунку від «лісових братчиків».

Та, попри все, навіть із безпристрасних документів випирали

такий могутній непокірний характер, така залізна воля і така не-

втримна жага до свободи на своїй, рідній, землі (інша річ, що шлях

з неволі був кривим та кривавим і до волі так і не привів), що це

справляло магнетичне враження і вимагало неоднозначного став-

лення до постаті Кармалюка. Вкрай лаконічною його характерис-

тикою може стати визначення українського класика: «пропаща

сила». Тому, працюючи над матеріалом, я намагалася максималь-

но залучати документальну базу. Прагнення історичної об’єктив-

ЗАНЯТТЯ 3. ЖУРНАЛІСТСЬКІ СТАНДАРТИ (ЕТИКА КОНТЕНТУ)

ПРАКТИКУМ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

- 48 -

ності водило моєю рукою, а не бажання «викриття» і «розвінчу-

вання» народного героя.

Проте це не вберегло мене від зливи звинувачень - у непатрі-

отизмі насамперед. Ніхто не хотів знати правди. Всі прагнули

залишити все, як було досі. І тому автор, який розповів, як було

насправді, був нещадно засуджений більшістю тих, що вважають

себе патріотами.

Зізнаюсь: я й сама довго думала, етично чи ні писати про те, що

й мене саму потрясло й перетрясло. Адже Україна так пізно і в

таких муках стає державою, що найменший сумнів щодо її героїч-

ного минулого чи видатних постатей може їй шкодити на цьому

шляху. І може, й справді найкраще вести себе, як у музеї, - нічого

в минулому «руками не чіпати»? І не дізнаватися більше анічогі-

сінько про видатних співвітчизників, перетворивши їхні портрети

на ікони, а їх самих – на ідолів? Або якщо дізнаватися, то тільки

хороше, а все, що хороше не дуже – знову заховати під гриф «Се-

кретно»?

Але ж дослідник тільки тоді об’єктивний, коли – чесний. І до-

слідження лише тоді справжнє, коли не йде проти істини. Якщо ж

і нечесне, і проти істини – тоді це не дослідження, а тенденційне

замовлення: класове, соціальне чи національне – немає значення.

І тоді історія перестає бути наукою, а перетворюється на історичні

міфи. Природно, що міфи красивіші й живучіші, ніж реальні іс-

торичні факти, і краще підходять для запліднення фантазії пись-

менників, кіносценаристів і для приваблювання туристів. Тому й

не дивно, що й літературні, вигадані герої інших народів – Робін

Гуд, Шерлок Холмс чи, скажімо, Ромео та Джульєтта – отриму-

ють «прописку», пам’ятники і навіть музеї за місцем свого літе-

ратурного мешкання. Проте – не в підручниках з історії. А якщо

в когось із таких героїв і справді існував прототип, то про нього

(якщо він – реальний - на те заслужив) пишеться в цих підруч-

никах відповідно до документальних джерел, а не літературних

фантазій. Словом, мухи окремо від котлет.

- 49 -

Та основне, що це нікого не лякає. Бо сильний не боїться – бо-

їться слабкий. Авторитету Франції, самоповазі французів та

французькій історії аніскільки не зашкодила правда про Жанну

д’Арк і навіть пародійно-сатирична «Орлеанська діва» знамени-

того Вольтера, написана ще в середині ХVІІІ (!) століття, що руй-

нувала офіційний міф про Жанну як посланого небесами рятів-

ника Франції: в історії залишились і Жанна, і Вольтер, а реальні

факти з їхнього життя все одно не можуть переважити історичних

легенд, котрі не сходять і з сучасних кіноекранів. І все це мирно

співіснує. Хоч, по правді, після виходу «Орлеанської діви» захис-

ники офіційної версії мало перуку не рвали на голові Вольтера.

Ясна річ, навіть подумки не міряючись із Вольтером і усвідом-

люючи різницю між тодішньою Францією і сучасною Україною,

я все одно не бачила незаперечних причин мовчати про очевид-

не тільки тому, що так прийнято. Бо хіба будь-які дослідження

про особисте життя відомих можуть применшити їхнє значення

для рідного народу? Невже вони знизять колосальну потужність

Шевченкової поезії? Чи Лесин геній? Чи, може, дізнавшись про

певні особливості уподобань пов’язаного з Україною Чайковсько-

го, ми перестанемо слухати його музику? Або оголосимо бойкот

фільмам Параджанова?

Адже саме творчість зробила їх великими. Як Мазепу чи Хмель-

ницького – прагнення бачити Україну самостійною. А Кармалю-

ка перетворила на символ волелюбності українського народу його

вперта нескореність, що найяскравіше проявилась аж у трьох (!)

втечах з Сибіру: неймовірне свідчення безмежних можливостей

людини, котра прагне до волі. Словом, те основне, що робило цих

людей уособленням народу.

А те, що саме зараз почастішали «розвінчування» їхніх біогра-

фій, тобто оприлюднення фактів, які раніше упускалися, замовчу-

валися чи просто були невідомі - то справа зовсім не в підступах

лютих ворогів української нації, а в тому, що нація, нарешті, здо-

була право знати про себе все, а не лише кимсь дозволене (до речі,

ЗАНЯТТЯ 3. ЖУРНАЛІСТСЬКІ СТАНДАРТИ (ЕТИКА КОНТЕНТУ)

ПРАКТИКУМ З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЕТИКИ

- 50 -

в Росії відбулися такі ж процеси, але росіяни - люди самодостатні

й не дуже комплексують з цього приводу). Прагнення знову все

заборонити просто смішне. Бо ці зусилля – що кляп у фонтані:

вода все одно прорветься.

Руйнування стереотипів – процес украй болісний і часто не-

безпечний. Зокрема, тому, що нова інформація, котра аж надто

відрізняється від давно внесеної в свідомість, – це завжди шок:

емоційний, естетичний, психологічний і, буває, навіть фізичний. І

це болить, ще як болить! – бо ж хочеться, справді, щоби хоч хтось

був ідеальним, досконалим, лицарем без страху і докору. І лише

з часом розумієш, що й великі у житті були звичайними людьми

– та це не применшує їхньої значущості, бо основне – не якими

вони були, а що вони зробили і що їх зробило видатними, відо-

мими чи просто – гідними увійти в історію рідного народу. Чи в

його легенди.

Навряд чи вони потребують сліпого обожнювання. Швидше

– неупередженого і вдумливого ставлення. Як і всі інші постаті

національної історії та культури, котрі часто, ставши об’єктом

формального поклоніння, залишаються відомим невідомим: іме-

на їхні знають, а створене ними – ні. Та й – знати не хочуть!

Великий син України Олександр Довженко називав свою Ві-

тчизну єдиною в світі країною, де історію рідного народу не ви-

вчають ні в школах, ні в університетах. Та й те, що сьогодні є в

підручниках, лише почасти наука – впереміш із міфами, істо-

ричними оповіданнями, а іноді навіть українськими народними

казками. Справжня історія України – як заштукатурені маляра-

ми-халтурниками унікальні фрески на намолених стінах собору:

їх ще належить реставрувати – уважно, бережно, професійно і з

любов’ю, – щоб явити людям справжніми.

Ми отримаємо тоді стільки захопливих – реальних – сюжетів,

що можна буде зняти сотні бойовиків. Ми дізнаємося про події,

варті стати національною сагою. Ми побачимо героїв справжніх

– таких, скажімо, як Юрій Немирич, український родовитий