Тяпкін К.Ф. Фізика Землі

Подождите немного. Документ загружается.

—10

Пас, тобто приблизно на порядок менші. Значення т|

для підастеносферного шару верхньої мантії, за даними Є.В. Ар-

тюшкова, на два-три порядки більші порівняно з астеносферою.

Значення ті для нижньої мантії, обчислене за різницею величин

теоретичного і фактичного стиснення Землі, яке приймається

нині, дорівнює 10

Пас [19,115].

Із результатів теоретичного розглядання проблеми конвекції у

в'язкій ньютонівській рідині стосовно мантії М. Ботт [19] зробив

такі висновки:

1) можна очікувати, що у верхній мантії існують конвективні

течії, які є ефективним механізмом перенесення теплоти;

2) конвекції в нижній мантії або ж в усій глибині мантії може

перешкоджати значна в'язкість, що передбачається в нижній

мантії.

Важливість цих висновків важко було б переоцінити, якби

вони були обгрунтовані значеннями параметрів, близьких до

справжніх. На жаль, доводиться констатувати, що моделі, які ви-

користовувались для їх отримання, дуже далекі від реальних. Зо-

крема, для отримання значень в'язкості речовини верхньої мантії

як модель використовується пружна літосфера, що прогинається

під впливом льодового навантаження в астеносферу, яка прийма-

ється за в'язку ньютонівську рідину. При цьому вважають, що

після танення криги, занурений блок підіймається, відновлюючи

свій ізостатичний стан. У цій моделі багато сумнівних припу-

щень, деякі з них наведено нижче.

1. У розд. З саме існування астеносфери поставлено під сум-

нів, тому прогинання в неї, а тим більше приписування їй влас-

тивостей в'язкої ньютонівської рідини — неправомірний прийом.

2. У п. 4.4 показано, що в разі зміни /7-умов у глибинних зо-

нах тектоносфери (у цьому разі під впливом льодового наванта-

ження) підтримування геоізостазії може відбуватися як за рахунок

опускання блока, так і за рахунок поліморфних перетворень типу

базальт ^ еклогіт. Яке співвідношення внесків цих процесів у до-

сягнення геоізостазії поки що не досліджено, але очевидно, що

враховувати лише один із них — неправомірно.

3. Підняття Феноскандії і Північної Америки, які використо-

вувались для визначення в'язкості, немає підстав відносити лише

на рахунок післяльодовикового спливання. Безумовно, можливий

вплив і інших факторів, з яких назвемо лише один — деформу-

вання земної поверхні внаслідок зміни ротаційного режиму Землі

(див. п. 5.1).

Справедливість будь-якого з наведених вище зауважень може

призвести до того, що отримані значення в'язкості виявляться

7 9-35

259

дуже далекими від справжніх. Отже, висновки, що грунтуються

на них, не заслуговують на довіру. Однак якщо це так, то як же

все-таки виріши™ проблему існування конвекції в мантії? Річ у

тім, що за справедливим твердженням М. Ботта [19] деякі форми

конвекції в мантії — поки що єдиний правдоподібний механізм

дрейфу літосферних плит.

На жаль, багато аргументів свідчить проти можливості конвекції

в мантії. Насамперед до них варто причислити консервативний

зв'язок між поверхневими і глибинними тектонічними структура-

ми, який важко було б пояснити за наявності конвекції. Є.М. .Шос-

тих [108] зробив спробу вирішити цю проблему аналізом регіо-

нальних гравітаційних аномалій, який привів його до висновку,

що світова гравіметрична зйомка не підтверджує наявність кон-

векції. Цей висновок співзвучний з висновком С.І. Суботіна та ін.

[188], який вони зробили на основі аналізу гравітаційного поля

структур тектоносфери: концепція перетікання підкорових мас як

основна причина формування прогинів і піднять земної кори по-

винна бути відкинута.

В.В. Гордієнко та ін. [87], виходячи з відносно малої ймовір-

ності конвекції в мантії, пропонують замінити її на явище адвек-

ції, що характеризується незамкненим тепломасоперенесенням.

На їхню думку, у нижній частині верхньої мантії впродовж де-

якого часу утворюються маси частково розплавленої речовини

(астеноліти), що спливають потім у верхню частину верхньої ман-

тії, де вони можуть розгасатися в межах певної ділянки активу-

вання. На місце матеріалу, який підійнявся вгору, з верхньої час-

тини верхньої мантії надходить холодна речовина. Процес нерів-

номірний у часі. Перші астеноліти зупиняються на відносно ве-

ликих глибинах, наступні надходять вище, оскільки перші, різко

підвищивши температуру верхньої частини верхньої мантії, роз-

ширюють інтервал, в якому полегшене переміщення астенолітів.

Тектонічні наслідки адвекційного процесу полягають в активу-

ванні фазових і поліморфних перетворень речовини мантії, що

призводять до її ущільнення, опускання денної поверхні та виник-

нення розломів, які виводять на поверхню розплав із зон частко-

вого плавлення. Через деякий інтервал часу процес може змінити

свій напрямок. Причини такого явища автори не розглядають.

Подібні погляди на процес тектогенезу і в Є.В. Артюшкова

[5]. За його уявленнями, у тілі мантії з її сучасною в'язкістю гра-

вітаційне диференціювання практично неможливе. Воно може

відбуватися у відносно малов'язких оболонках типу зовнішнього

ядра або астеносфери. У нижній частині нижньої мантії на межі з

260

ядром Є.В. Артюшков припускає підвищену концентрацію важчої

речовини ядра. Внаслідок плавлення цієї речовини вона осідає,

приєднуючись до речовини зовнішнього ядра, а решта нерозплав-

леної речовини виявляється легшою, ніж матеріал нижньої ман-

тії. Внаслідок конвективної нестійкості цей легкий матеріал у

вигляді астенолітів вкорінюється у вище розміщену мантію, і

врешті-решт, надходить у верхні шари Землі. Рух легкого матеріа-

лу, що виділяється внаслідок диференціювання, у нижній частині

мантії може відбуватися у формі спливання в мантії його окремих

великих крапель, блоків або струменів, що не призводить до ве-

ликих переміщень в усій нижній мантії. Підіймання легкого ма-

теріалу у нижній мантії порушує його початкову однорідність.

Вздовж шляху його проходження виникає зона підвищеної тем-

ператури і зниженої в'язкості — «канал», по якому полегшується

підіймання наступних порцій легкої речовини. Отже, внаслідок

диференціювання речовини за густиною на межі поділу ядра і

нижньої мантії у верхню мантію, в зону астеносфери, надходять

великі маси легкого нагрітого матеріалу, утворюючи аномальну

мантію. Остання використовується автором для пояснення струк-

туроутворення в тектоносфері.

ЬО.П. Оровецький [139] віддає перевагу астенолітам у вигляді

так званих математичних діапірів. За основу механізму їхнього

виникнення беруть описану вище схему диференціювання речо-

вини, запропоновану Є.В. Артюшковим. Це дає йому змогу опе-

рувати в межах астеносфери значними об'ємами перегрітих не

лише базальтових, а й ультраосновних розплавів, що полегшує

вибір умов їхнього мігрування в напрямку земної поверхні. Вко-

рінення перегрітої глибинної речовини, її декомпресійне плав-

лення і плавлення речовини астеноділянки супроводжуються зна-

чним збільшенням об'єму, що викликає на земній поверхні,

утворення мегасклепіння, створює обстановку розтягу, яка при-

зводить до регенерування давнішніх і виникнення синхронних

розломів. Матеріал астеноділянки, переміщуючись по транслітос-

ферних розломах у земну кору, стабілізується там у вигляді вели-

ких структур мантійних діапірів. Мантійний діапіризм виявлено

нині у межах структур найрізноманітнішого віку, починаючи від

архею і до четвертинного часу.

Загальною особливістю усіх трьох концепцій є намагання по-

яснити механізм структуроутворення в тектоносфері за допомо-

гою явищ, що виникають внаслідок термогравітаційного диферен-

ціювання речовини, що спонтанно відбувається в Землі. Як уже

зазначалось, спонтанний перебіг процесів у Землі неспроможний

і 7*9-38

261

створювати латеральні неоднорідності в еліпсоїдних її оболонках.

Отже, без участі сил іншої природи пояснення структуроутворен-

ня в тектоносфері принципово неможливе. Ця теза знаходить

своє підтвердження в тому, що автори обговорюваних концепцій

змушені залучати раніше виниклі неоднорідності в мантії у ви-

гляді її різнорідних блоків, розломів, локальних астенозон зі зни-

женою в'язкістю, в межах яких виникають канали для транспор-

тування легкої нагрітої речовини. Саме для пояснення виник-

нення такого роду неоднорідностей і потрібне зовнішнє джерело

сил.

Отже, у цьому разі не йдеться про заперечення можливості

існування явищ, що розглядаються. Мабуть, ймовірність утворен-

ня адвекції й астенолітів на межі ядра і мантії вища, ніж замкне-

них варіантів конвекції в мантії, хоча стверджувати, що вони,

безумовно, є також не можна. Винятком є магматичний діапі-

ризм, виявлення якого можна вважати геологічно встановленим

фактом. Природно, механізм його виникнення може бути зовсім

іїпдим.

Загальний висновок полягає в тому, що перелічені вище гео-

логічні явища можуть брати участь у структуроутворенні як

один із його елементів, але пояснити формування структур у тек-

тоносфері за допомогою лише цих елементів, безумовно, неможливо.

7.4. Нова ротаційна гіпотеза структуроутворення,

концепція геосинкліналей та платформ

і Нова глобальна тектоніка

Нова ротаційна гіпотеза структуроутворення. Суть цієї гіпотези

досить детально розглянуто в п. 2.1. Тому тут зазначимо лише її

переваги і недоліки. До переваг Нової ротаційної гіпотези струк-

туроутворення можна зарахувати такі.

1. Ця гіпотеза задовольняє всім п'яти критеріям, сформульо-

ваним у п. 7.1.

2. У процесі розробляння Нової ротаційної гіпотези структу-

роутворення не виникала потреба використання таких гіпотетич-

них понять як «астеносфера», «конвекція в мантії» і подібних до

них явищ, фактичних даних про які ми не маємо.

3. З позицій Нової ротаційної гіпотези структуроутворення

стає зрозумілим взаємозв'язок між розломоутворенням, осадонаг-

ромадженням, складчастістю і магматизмом, яка досить перекон-

ливо обгрунтована О.В. Пейве [148 та ін.], але досі не знаходила

свого місця в жодній з геотектонічних концепцій.

262

До недоліків Нової ротаційної гіпотези структуроутворення

належать такі.

1. Кожна з відомих ротаційних гіпотез (у тім числі й Нова)

грунтується на зміні лише одного з параметрів ротаційного ре-

жиму Землі. Мабуть, потрібне врахування впливу якщо не всіх,

то, принаймні, декількох параметрів, внески яких у деформуван-

ня тектоносфери найвагоміші.

2. У цій гіпотезі досі відсутнє чітке визначення ролі і місця

спонтанних фізико-геологічних і геохімічних процесів у тектоно-

сфері, що беруть участь у структуроутворенні.

Концепція геосинкліналей і платформ. Ця концепція зародила-

ся і розвивалась на основі вивчення фактичних даних про геоло-

гічну будову ділянок Землі, розміщених біля поверхні, які харак-

теризуються значною потужністю осадових утворень, специфіч-

ною лінійною складчастістю, активним виявленням магматизму і

підвищеним метаморфізмом порід. Нею користуються не лише

під час вивчення тектонічних структур. Успіхи у вивченні стра-

тиграфії, регіональної геології материків, а також металогенії ба-

гато в чому зобов'язані цій концепції. Природно, не було нестачі

і в спробах пояснення механізму утворення цих структур, але всі

вони грунтувалися на використанні внутрішніх сил Землі, зумов-

лених спонтанними фізико-геологічними процесами. Як уже не-

одноразово підкреслювалось, без залучення зовнішніх сил пояс-

нити виникнення неоднорідностей у тектоносфері і, зокрема,

будь-яких тектонічних структур у принципі неможливо. У п. 5.2

доведено, що етапи виникнення і розвитку геосинкліналей повні-

стю відповідають особливостям траєкторії руху полюса впродовж

галактичного року.

Стосовно відповідності концепції геосинкліналей і платформ і

Нової ротаційної гіпотези структуроутворення підкреслимо таке.

1. У концепції геосинкліналей і платформ автор використав

лише закономірності, що в міру можливості грунтувалися на фак-

тичних даних, а в ротаційній гіпотезі — особливості траєкторії

руху полюса і пов'язаний з ними механізм утворення й наступ-

ного переміщення блоків тектоносфери. Вражає дивовижний збії

елементів структуроутворення й супутніх геологічних явищ. Звід-

си може випливати лише один висновок — роль ротаційного фа-

ктора в структуроутворенні повинна бути вагомою.

2. У процесі зіставляння не було потреби в залученні таких

дискусійних понять як «океанічна» і «континентальна» земна ко-

ра. Елементи океанічної кори у вигляді офіолітової формації

утворюються безпосередньо на початковому етапі формування

263

геосинклінальної структури, що пов'язано не з особливостями

земної кори, а визначається ділянкою розряджання екстремаль-

них значень поля планетарних напруг у кожне тектонічне активу-

вання Землі. Те ж саме варто сказати й про відміни геосинкліна-

лей і платформ. Вони зумовлені не механічними особливостями

кори, а своїм просторовим положенням відносно полюсів обер-

тання.

3. Наведені вище дані свідчать про те, що досвід столітнього

вивчення структур типу геосинкліналей, орогенів і платформ дав

змогу сформулювати основні закономірності їхнього формування,

що мало відрізняються від фактичних. Тому вони повинні вико-

ристовуватись для оцінювання правомірності і практичної значи-

мості будь-яких геотектонічних гіпотез. Автор вважає, що гіпоте-

за, з позицій якої неможливо пояснити основні закономірності

формування геосинкліналей і платформ, не може бути реально

цікавою для геологів.

Нова глобальна тектоніка. Свій розвиток ця гіпотеза отримала

в шістдесяті роки нашого століття на основі результатів вивчення

акваторій океанів переважно геофізичними методами у межах

міжнародного «Проекту верхньої мантії». Результати досліджень

виявились такими, що важко пояснюються з позицій традиційних

уявлень континентальної геології. Виникла потреба створення

нової геотектонічної гіпотези, за допомогою якої можна було б

інтерпретувати результати геофізичних досліджень на океанах.

Так народилася «Нова глобальна тектоніка», або «Тектоніка літо-

сферних плит». Причому низка основних положень тектоніки лі-

тосферних плит певною мірою успадкована від ранішої гіпотези

дрейфу континентів А. Вегенера [36]. Суть гіпотези тектоніки лі-

тосферних плит та її особливості досить детально викладено у

збірнику перекладних статей [134]. Тут наведемо її основи, необ-

хідні для подальшого викладу. Основні постулати тектоніки літо-

сферних плит можна сформулювати так.

1. Літосфера Землі складається з деякого числа плит (блоків),

які є переважно ділянками океанічного дна з континентами, що

на них розміщені.

2. Плити зазнають горизонтальних переміщень одна відносно

іншої. Уявлення про поверхні переміщення, як уже підкреслюва-

лось вище, у різних дослідників неоднакові. Одні з них вважають,

що плити переміщуються разом з верхньою частиною мантії,

включаючи астеносферу, інші — що вони рухаються по астено-

сферному шарі. Початок переміщення (розсування) збігається з

рифтовою зоною, що розділяє плити (серединно-океанічним хреб-

264

том). На протилежному кінці передбачається занурення плити під

континент або острівну дугу вздовж зон Беньофа. Межами плит,

що рухаються, є так звані «трансформні» розломи, орієнтування

яких визначається положенням полюсів розростання.

3. Переміщення літосферних плит є основою розвитку текто-

носфери та її генеральних структур, тобто вздовж меж плит зосе-

реджена уся тектонічна, вулканічна і сейсмічна активність Землі.

Наведені постулати тектоніки літосферних плит грунтуються

на результатах інтерпретації таких фактичних даних.

1. Подібність конфігурації берегових ліній материків на про-

тилежних берегах океанів (зокрема, Атлантичного), що інтерпре-

тується як лінії розколювання раніше єдиного континенту.

2. Спостережувані в межах океанів специфічні лінійні магніт-

ні аномалії «зебрового» типу (див. рис. 43), що інтерпретуються

як результат розростання океанічної земної кори.

3. Незбіжні траєкторії переміщення палеомагнітних полюсів

Землі для різних континентів (або їхніх частин), що інтерпретую-

ться як результат дрейфу цих частин упродовж інтервалу геологі-

чної історії, що розглядається.

Спробуємо дати загальну оцінку гіпотезі тектоніки літосфер-

них плит. У цьому плані слід констатувати, що вона не задоволь-

няє жодному з п'яти критеріїв, сформульованих у п. 7.1.

Розглянемо це детальніше.

1. У гіпотезі не розглядаються джерела сил, під дією яких пе-

реміщуються літосферні плити. Правда, за рушійний механізм

автори без достатнього обгрунтування вибрали теплову конвекцію

в мантії. Наведені в п. 7.3 дані свідчать про досить малу вірогід-

ність існування цього явища в мантії. Однак, якщо навіть

припустити його можливість, то потрібним буде введення зов-

нішнього регулятора просторового розміщення конвективних

комірок у мантії Землі. Крім цього, необхідне джерело енергії,

яке б підтримувало конвекцію впродовж усього інтервалу часу,

доки відбувається переміщення плит. Це питання звичайно не

розглядається.

2. Оскільки все тектонічне життя автори Нової глобальної тек-

тоніки зосереджують на крайових частинах плит, що переміщу-

ються, то для пояснення циклічності тектонічних процесів потріб-

ний дуже складний «регулятор» кінематики переміщення плит.

Навряд чи це можливо.

3. Концепція тектоніки літосферних плит не враховує фактора

обертання Землі. Автори цієї концепції «ничтоже сумящеся» пе-

реміщують плити по латералі, якісь їхні частини опускають у

265

мантію, формують нові ділянки кори, абсолютно не враховуючи,

що цим самим вони порушують момент кількості руху Землі у

просторі, а отже, ротаційний режим Землі з усіма наслідками, які

випливають, і описані в п. 5.1.

4. Автори гіпотези тектоніки літосферних плит користуються

такими традиційними поняттями, як «континентальна» і

«океанічна» земна кора, астеносфера, літосфера і літосферні пли-

ти. По-перше, на початку книги обговорювалась дискусійність

цих понять, а отже, якщо вже їх застосовувати, то лише з ураху-

ванням описаних вище особливостей. По-друге, будь-які не-

однорідності тектоносфери (включаючи плити) можна отрима-

ти лише за умови участі зовнішніх сил, на які в гіпотезі немає

навіть натяку.

5. Прибічники гіпотези тектоніки літосферних плит, характе-

ризуючи її, часто звертаються до виразу, що ця гіпотеза найпов-

ніше і найвдаліше узагальнила нову, в основному геофізичну ін-

формацію про будову дна океанів. М'яко кажучи, це просто пере-

більшення. Ця гіпотеза, у кращому разі, використовує окремі

елементи фізичних полів. Згідно з п'ятим критерієм оцінки гео-

тектонічних гіпотез, вона повинна відбивати взаємозв'язок про-

цесів тектогенезу і головних фізичних полів Землі. Зокрема, якщо

прибічники концепції пов'язують рух плит з конвекцією в мантії,

то потрібно знайти взаємозв'язок цієї концепції з особливостями

гравітаційного, магнітного, теплового та інших полів. Звичайно, у

гіпотезі цього немає. Більше того, простежується ряд протиріч

між уявленнями її авторів і фізичними полями. Наприклад, якби

океанічна кора так відрізнялася від континентальної, як це пода-

ють автори тектоніки літосферних плит, то, насамперед, це по-

винно було б знайти відображення в аномаліях геоїда. Насправді

жодне корелювання між аномаліями геоїда, материками й океа-

нами не спостерігається, що свідчить про початково єдину при-

роду цих кір. Про це саме свідчить також однаковість теплових

потоків на континентах і в океанах.

Вникає природне запитання: чому така, з позицій обговорю-

ваних вище критеріїв недостатньо обгрунтована, гіпотеза вияви-

лась привабливою для багатьох західних дослідників, а, судячи з

сучасної літератури, і багатьох вітчизняних також? Автору здаєть-

ся, що однією з головних причин порівняно легкого відмовляння

від існуючої тривалий час концепції геосинкліналей і платформ

стали невдалі спроби з її позицій пояснити багато фактів і зако-

номірностей, властивих не лише океанам, а й континентам. Ці

спроби грунтувалися на використанні внутрішньоземних сил і

266

процесів, а, як підкреслювалось вище, це в принципі немож-

ливо.

Розглянемо можливість пояснення вихідних фактичних даних,

покладених в основу тектоніки літосферних плит, з позицій Но-

вої ротаційної гіпотези структуроутворення. Розпочнемо з подіб-

ної конфігурації материків. Межі материків, точніше межі їхніх

шельфових зон, є зонами розломів тектоносфери. їхня подібна

конфігурація викликає гюдив з традиційних позицій, які виходять

з припущення, що розломи тектоносфери розміщуються в прос-

торі довільно, за принципом «розбитої миски». Тому подібність

меж материків, природно, наштовхує на думку про лінії розколю-

вання колись єдиного континенту. З позицій Нової ротаційної

гіпотези структуроутворення розломи тектоносфери розміщують-

ся цілком закономірно і для формування морського басейну не

потрібне розсування материків або їхніх частин. Достатньо відно-

сного опускання певних блоків тектоносфери. Єдині закони

формування систем розломів цілком забезпечують подібність

конфігурації берегових ліній материків.

Одне з головних положень, на якому грунтується гіпотеза тек-

тоніки літосферних плит — це «спрединг» океанічного .дна. До

уявлення про розсування певних ділянок дна геофізики дійшли

на основі інтерпретації лінійних магнітних аномалій «зебрового»

типу, аналогічних зображеним на рис. 43, а (див. п. 3.5). Там само

обговорюватися й інші можливі інтерпретації цих аномалій. Зо-

крема, перевага була віддана варіанту,згідно з яким «зеброве» по-

ле є виявом дайкоподібних тіл базальтового складу, шо виникли в

єдину геологічну епоху. На користь такої інтерпретації, зокрема,

свідчить особливість орієнтування осьових ліній магнітних ано-

матій. Вони не паралельні, а характеризуються дискретними зна-

ченнями азимутів простягання: 0, 8 і 17 Такі азимути простя-

гання розломів простежуються на Українському щиті, що ще раз

підкреслює виявлення єдиної глобальної закономірності розломо-

утворення.

Наявність зон розтягу на певних ділянках тектоносфери

безпосередньо випливає з Нової ротаційної гіпотези структу-

роутворення (див. рис. 61), але з неї не випливає необхідність

значних горизонтальних переміщень цих ділянок. Отже, магніт-

ні аномалії «зебрового» типу цілком можна пояснити, не вдаю-

чись до переміщення плит. Так звані «трасформні» розломи

[286], що залучаються з цією метою, нібито властиві лише ко-

рі океанічного типу, також не можна використати для дове-

дення руху літосферних плит. Про це, зокрема, свідчать ре~

267

зультати досліджень тектоніки докембрію автором. Так, у ме-

жах Українського щита (типово континентальна ділянка)

більшість розломів відповідає основним особливостям транс-

формних [204].

Наступним важливим положенням, на якому грунтується

тектоніка літосферних плит і більшість реконструкцій первин-

ного континенту Землі є розбіжність траєкторій переміщення

полюсів, отриманих внаслідок палеомагнітних визначень у ме-

жах різних континентів (або їхніх частин). Причому розбіж-

ність у положенні полюсів тим більша, чим давніша епоха, до

якої вони належать. Очевидно, це був би найсерйозніший ар-

гумент на користь тектоніки літосферних плит, якби ці траєк-

торії були реальними. Річ у тім, що елементи давнього магніт-

ного поля визначаються відносно сучасного геоїда, який вияв-

ляється деформованим порівняно з давнім. Причому ступінь

його деформування пропорційний різниці часу між давньою

епохою, що визначається, і сучасною. Отже, розбіжності між

обчислюваними координатами полюсів для однієї й тієї самої

епохи, але в різних точках Землі повинні зростати з часом, що

простежується насправді. Чи можна ці розбіжності пояснити

щойно названою причиною, чи. на них впливають й інші при-

чини? Відповіді на це запитання поки що немає, а до її отри-

мання навряд чи можна користуватися обговорюваною особ-

ливістю поведінки полюсів для відповідальних наукових ви-

сновків.

Отже, основні положення, на яких грунтується гіпотеза тек-

тоніки літосферних плит, з позицій Нової ротаційної гіпотези

структуроутворення цілком можна інтерпретувати без залучення

значних горизонтальних переміщень блоків тектоносфери.

7.5. Про перспективу створення

сучасної геотектонічної концепції

структуроутворення в тектоносфері

Сучасний рівень розвитку наук про Землю дає змогу ставити

питання про створення оптимальної геотектонічної концепції,

спроможної не лише пояснити відомі геологічні закономірності, а

й спрогнозувати деякі з них, зокрема закономірності розміщення

родовищ корисних копалин. Водночас слід підкреслити надмірну

складність цього завдання, пов'язану, насамперед, з його різно-

плановістю. Справді, воно повинно грунтуватися на сучасних до-

сягненнях геології, геофізики, геохімії, механіки, астрономії та

268