Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія

Подождите немного. Документ загружается.

211

8. Політична свідомість та політична культура

застосування будь1яких зовнішніх форм влади і демократично1

го устрою, які самі по собі не виведуть наш народ з величезної

безодні падіння, а лише новий поворот загальної свідомості...»,

а треба « подолати розбіжності й відчути загальний зв’язок, поза

яким немає спасіння для держави» (Новгородцев Л.И. Восста1

новление святынь (об общественном идеале). – М., 1991. –

с. 580). Отже, концепція розвитку державності в сучасній Ук1

раїні повинна в своїй основі мати принцип дотримання інте1

ресів і розквіту всієї української нації. На такій основі можли1

во подолати недостатню горизонтальну ідентифікацію у

політичній культурі України та її значну фрагментарність.

Фрагментарність означає наявність різних типів і пластів

у нашій політичній культурі. Як вже зазначалося, однією з

ознак цієї фрагментації є регіоналізм. Наприклад, централь1

ний регіон характеризується поміркованими політичними

орієнтаціями. Ця поміркованість відноситься, зокрема, до

ставлення відносно економічної взаємодії з Росією. Саме у

Центрі можна визначити найвищу ступінь порозуміння між

різними суспільними й особливо етнічними групами віднос1

но ключових проблем сучасності.

Найбільші розбіжності в ціннісних уподобаннях та політич1

них прихильностях ми можемо бачити між Заходом і Сходом.

Захід традиційно налаштований на проєвропейську позицію. В

цьому регіоні більше прибічників скорішої євроінтеграції. В

свою чергу, на Сході Росію традиційно розцінюють як дружнь1

ого сусіда, партнера та віддають пріоритет саме цій лінії інтег1

рації. На Заході пріоритет мають національно1державницькі

аспекти ціннісних орієнтацій. Захід завжди найбільш послідов1

но відстоював незалежність української держави. Саме українці

з Галичини здійснювали подорожі до Києва для того, щоб бра1

ти участь у демонстраціях біля Верховної Ради та справляти

тиск на урядовців для прийняття більш рішучих дій у напрям1

ку незалежності. І сьогодні в парламенті серед політичних сил

крайні націоналісти представлені більшою мірою саме галича1

нами. На Сході фактори національно1державницького характе1

ру розцінюються як другорядні, тоді як безумовний пріоритет

«Політологія»

212

мають фактори економічного та громадянсько1політичного

характеру (безпека, порядок, політична стабільність).

Південь країни у політичному плані можна віднести до пол1

ітично пасивного регіону, за винятком Криму. У цьому регіоні

наявна слабкість українських національних традицій. В етніч1

ному плані регіон представлений різноманітними групами: ук1

раїнці, росіяни, греки, кримські татари, болгари, молдовани, тур1

ки тощо. Ці групи налаштовані, насамперед, на задоволення

своїх соціокультурних інтересів.

Особливо слід визначити Автономну Республіку Крим. У

цьому регіоні політичні протиріччя між росіянами та українця1

ми, з одного боку, та кримськими татарами, з іншого, виражені

найбільш активно. Важливим чинником є те, що росіяни у

Криму складають 65%, українці – 25%, кримських татар нара1

ховується близько 300 тисяч. Більшість росіян та українців

Криму налаштовані на посилення взаємодії з Росією. Серед

впливових організацій півострова можна визначити Російсь1

кий рух Криму, Комуністичну партію Криму, Російський блок,

які навіть виступають за возз’єднання Криму з Росією.

Діяльність українських націоналістичних організацій, наприк1

лад, Українського Громадського Конгресу, Української респуб1

ліканської партії, Руху більш помітна у сфері освіти, культури,

менше – у політичній сфері. Кримські татари виявляють ак1

тивність у політичному плані. Вони мають свій орган самовря1

дування – Меджліс. Їх вимоги стосуються отримання законо1

давчої влади Меджлісом на територіях, де компактно

проживають татари, у галузях освіти, стосунків у середині гро1

мади, прав власності на землю. Кримсько1татарська громада

стурбована проблемами забезпечення виховання молоді у на1

ціональних традиціях. Останнім часом у Криму створюються

недержавні навчальні заклади (медресе), в яких молодь отри1

мує мусульманську освіту. Вихованці цих закладів стають іма1

мами (священиками) та викладачами ісламу. Отже, внутрішня

фрагментарність у політико1культурному плані Півдня і, особли1

во, Криму, є можливим підґрунтям для загострення міжетнічних

конфліктів у цьому регіоні.

213

8. Політична свідомість та політична культура

Фрагментарність має негативні наслідки – недостатній

ступінь порозуміння стосовно ключових цінностей та цілей роз1

витку суспільства між представниками різних субкультур. Як

вже зазначалося, це є наслідком, з одного боку, історичного шля1

ху нашого суспільства, з іншого, провокується сучасними фак1

торами політичного життя. Серед них можна, наприклад, визна1

чити: політичну нестабільність, недостатню структурованість

демократичних елементів політичної системи, соціальне розша1

рування, нестійкі та ламкі досягнення в сфері економіки, висо1

кий рівень корумпованості влади та послаблення зв’язку між

державою і суспільством. Сучасний стан політико1культурних

процесів в Україні свідчить про те, що фактори об’єктивного

соціально1економічного та політичного характеру мають великий

вплив на укріплення національно1державної свідомості та крис1

талізацію загальнонаціональної ідеї. Необхідні впливові, реальні

дії влади спрямовані на забезпечення громадського порозумін1

ня. Його складові – демократичне відкрите суспільство, прозора

відповідальна влада, конкурентноспроможна, сильна держава з

ефективною економікою, законний порядок і збереження миру

на багатонаціональній землі України.

Таким чином, за сучасних умов в Україні особливо актуаль1

ним є збереження національної злагоди на засадах суспільного

консенсусу щодо необхідності демократичного реформування.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і

соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства.

Політичній стабілізації сприяла б наявність чітко визначеної

мети політики демократичних перетворень. Враховуючи істо1

ричні традиції, вони повинні об’єднувати у собі ідеї економіч1

ної ефективності та соціальної справедливості. У сфері соціаль1

ного реформування необхідне визначення меж, вихід за які

неприпустимий. Відправною точкою в сучасному політичному

житті має стати суверенітет особистості, економічною гарантією

якого виступає приватна власність, незалежно від того, чи по1

лягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або лише в парі

робочих рук, інтелектуальних здібностях. Формування чіткої

законодавчої бази, розмежування компетенцій центральних і

«Політологія»

214

місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм у

сфері соціально1економічного реформування може стати базою

для політико1культурних змін. Сьогодні лише в окремих колах

міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, а

також керівників підприємств відбулася повна ціннісна пере1

орієнтація. Тому проблема ліквідації негативних аспектів тра1

диціоналістської політичної культури знаходиться в безпосе1

редній залежності від ефективності демократичних перетворень

і підвищення інтенсивності міжкультурного обміну.

8.4. Політична соціалізація особистості:

сутність, інститути, етапи

На різних шаблях свого розвитку політична культура сусп1

ільства виконує одну з найважливіших своїх функцій –

політичну соціалізацію (тобто, входження людини до політики,

її підготовка та включення у владні відносини). Політична соціалі1

зація здійснюється в процесі засвоєння людиною панівних куль1

турних норм та орієнтирів, цінностей і моделей політичної по1

ведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує

відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політич1

ного розвитку суспільства, сприяє встановленню суспільного

порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та дер1

жавою. В кінцевому підсумку – гарантується відносна

стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтувати1

ся в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоє1

ння особистістю інформації, вимог з боку політичної системи

та формування лояльності до режиму. За сучасних умов цей

процес має включати ще й самостійну оцінку особистістю тра1

дицій і переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина,

система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні

організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам

здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культу1

215

8. Політична свідомість та політична культура

ри. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних

інститутів політичної соціалізації може суттєво відрізнятися.

Політична соціалізація має два якісних стани – первинний

та вторинний. Різниця між ними залежить від віку людини,

конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності пол1

ітичної поведінки та дії.

Первинна соціалізація характеризує початкове (зазвичай з

трьох1п’яти років) сприйняття людиною політичних явищ, ка1

тегорій. Поступово йде формування вибірково1індивідуально1

го ставлення людини до явищ політичного життя. Американські

вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють чотири головні складові

цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя –

інформація, яку дитина отримує у своїй родині, прислухаючись

до оцінок політичних подій, що дають її батьки. Поступово у

неї формується своя позиція, тобто відбувається персоналіза1

ція політики. Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для

неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігу1

рами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський;

оцінки їхньої дії дитина засвоює як ту чи іншу модель поведін1

ки щодо влади. Отже, навчаючись любити чи ненавидіти різні

політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до

надособистісного бачення політики цей етап політичної соціа1

лізації постає як інституціаналізація її якостей і властивостей.

Вторинний етап починається тоді, коли процес засвоєння

людиною політичної інформації (у конкретних формах), а та1

кож оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади

здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідо1

мості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація

також може мати різні рівні. В ній найбільш важливим є

здатність людини до самостійної розробки різного роду цінно1

стей, уявлень, переваг.

Таким чином, політична свідомість та політична культура є

одними з найважливіших складових політичного життя, що

визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспіль1

ство характеризується специфічними особливостями політич1

«Політологія»

216

ної свідомості та політичної культури. Аналіз політичної свідо1

мості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому

окремі соціальні групи і навіть цілі народи ведуть себе по1різно1

му в однакових політичних умовах, по1різному оцінюють одні

і ті самі явища політичного життя. У цих феноменах втілюєть1

ся зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина вхо1

дить до суспільного та політичного життя, бере участь у

суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість і політична

культура несуть велике функціональне навантаження.

Сучасні західні політологи визначають декілька типів пол1

ітичної соціалізації.

Гармонічний тип політичної соціалізації. Він визначає відно1

сини між людиною та інститутами влади, при яких існують

раціональні, важливі настанови до правопорядку, держави, до

своїх громадянських обов’язків. Цей тип характерний для ста1

лих демократій (англо1американський тип політичної системи).

У межах цього типу налагоджений діалог між індивідом та вла1

дою. Як індивід, так і влада прихильні до загальних ідеалів та

цінностей, що сприяє цивілізованому механізму політичної

соціалізації.

Гегемоністський тип політичної соціалізації характеризуєть1

ся негативним ставленням людини до будь1яких соціальних і

політичних систем, окрім «своєї». Такий тип присутній у зак1

ритих політичних системах. Він був пануючим у радянському

минулому. Входження людей до політики відбувається на ос1

нові цінностей класу, релігії або ідеології.

Конфліктний тип політичної соціалізації поширений у краї1

нах, які відносяться до частково індустріального або доіндустрі1

ального типу політичної системи. Політична соціалізація у

більшості країн Азії, Африки проходить на фоні жорстокої бо1

ротьби між носіями різних субкультур. Досягнення порозумін1

ня в умовах такого типу утруднено, він налаштований на зас1

тосування сили.

Плюралістичний тип політичної соціалізації передбачає

визнання людиною рівних прав усіх громадянан. Він характер1

217

8. Політична свідомість та політична культура

ний для країн Західної Європи. Наявність різних субкультур

не призводить до непримиренних конфліктів, оскільки люди

прихильні до ключових демократичних цінностей. Вони пова1

жають свободу інших та прихильні до толерантної поведінки у

політиці. Порозуміння стосується таких ліберальних принципів,

як приватна власність, індивідуалізм, права людини, свобода.

Людина в умовах цього типу має автономію, спроможна до са1

моорганізації, тому має змогу засвоювати інші ціннісні вподо1

бання, навіть змінювати свої політичні орієнтири.

Існують універсальні соціальні та політичні інститути, зав1

дяки яким здійснюється політична соціалізація. Серед них: сім’я,

система освіти, засоби масової інформації, державні, партійні

організації, групи інтересів та окремі політичні події. В залеж1

ності від країни значення та спрямованість цих інститутів може

відрізняться. В Україні багатопартійна система та структури

громадянського суспільства ще формуються. Вплив політичних

партій та участь у їх роботі населення незначні. Отже, все це

робить ці канали політичної соціалізації малоефективними.

Крім того, різні інститути політичної соціалізації не мають зла1

годи відносно цілей виховання молодого покоління, а також

відносно політичних вподобань. Такі інститути, як сім’я, шко1

ла відчувають на собі кризові явища соціально1економічного

характеру. В умовах боротьби за виживання зрозуміло, що роль

цих інститутів знижується. Важливим аспектом негативного

впливу на державу, як на інститут політичної соціалізації, є

корумпованість влади, пов’язані з цим скандали, відчуження лю1

дей від політики та почуття зневіри у позитивному потенціалі

влади. Отже, в Україні в плані політичної соціалізації особливо

виділяються засоби масової інформації та конкретні політичні

події. Наприклад, події президентської кампанії 2004 року ста1

ли поштовхом до прискорення процесів формування грома1

дянського суспільства та активної політичної позиції більшості

населення країни, призвели до зростання інтересу до політики,

а також позитивно вплинули на можливість політичної впли1

вовості громадян на владу.

«Політологія»

218

Запитання для самоконтролю

1. Що таке політична свідомість?

2. Назвіть основних носіїв політичної свідомості.

3. Які ви знаєте типи та рівні політичної свідомості?

4. Що таке масова свідомість і чим вона відрізняється від звичай1

ної свідомості?

5. Що таке політична ідеологія?

6. Який зміст має поняття «політична культура»?

7. Назвіть ознаки політичної культури.

8. Що означає термін «субкультура»?

9. Що ви розумієте під поняттям «політична соціалізація»?

Рекомендована література

1. Гаджиев К.С. Американская нация: национальное самосознание и

культура. – М., 1990, – 418 с.

2. Зернецька О. Культурна ідентичність і глобальна культура в добу

глобалізації // Політика і час. – 2003. – №11. – С.83189.

3. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К.,

1991. – 48 с.

4. Донцов Д. Націоналізм // Українська суспільно1політична думка

в ХХ столітті. – Т.2. – Торонто, 1983. – С. 1161142.

5. Дженусов А.И. Политическая культура: концептуальные аспекты //

Социально1политический журнал. – 1994. – №11, 12. – С. 75183.

6. Мовчан М. Головні «мотори» європейської інтеграції. Пробле1

ми розвитку національної ідентичності та ідеології Франції і

Німеччини у контексті європейської інтеграції // Політика і

час. – 2003. – №11. – С. 68177.

7. Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазоно1

ва. – Харьков, 2001. – С. 5111540.

8. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. – М..

2002. – С. 3061330.

9. Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура ук1

раїнців. – К., 1994. – 286 с.

219

9. ОСНОВНІ СОЦІАЛЬНО4ПОЛІТИЧНІ

ІДЕЇ ТА ТЕЧІЇ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

9.1. Традиційні соціально-політичні ідеї та течії

До традиційних соціально1політичних ідей та течій відно1

сяться лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал1демократія,

релігійні концепції та доктрини.

Термін «лібералізм» походить від лат. lіberalіs – вільний.

Цим терміном позначається ідейно1політична течія та соціаль1

но1політична теорія, в якій обґрунтовується пріоритет природ1

них і невід’ємних прав індивідів, а державне втручання у при1

ватне життя обмежується. Він почав використовуватися у 11й

половині ХІХ ст., але витоки лібералізму походять ще з епохи

революцій XVІІ – XVІІІ ст.

Як самостійна ідеологічна течія, лібералізм сформувався на

базі політичної філософії Джона Локка. Томаса Гоббса, Ієремії

Бентама, Шарля1Луї Монтеск’є, Адама Сміта та ін. Він виник у

період боротьби проти феодалізму, абсолютизму та духовного

панування церкви. Його ідеї були висловленням світогляду

середнього класу, що був представлений вільними підприємця1

ми. З того часу лібералізм є провідною соціально1політичною

течією у світі.

Батьківщиною ліберальних ідей і першим місцем їх практич1

ного втілення була Англія. Тут зуміли обмежити владу монар1

ха ще за часів середньовіччя, коли в континентальній Європі

панував абсолютизм. «Велика хартія вільностей», що була прий1

нята у 1215 p., обмежувала права монарха та проголошувала

права громадянина на особисту свободу та безпеку.

Лібералізм виходить з положення, що світ підпорядковуєть1

ся законам, які нам не підвладні. Тому природним принципом

поведінки людини мають бути здоровий глузд та адаптація до

обставин і вимог суспільства. Найважливіший принцип лібе1

ральної ідеології – це свобода людини як умова реалізації нею

своїх невід’ємних життєвих прав.

«Політологія»

220

Економічна доктрина класичного лібералізму ґрунтується на

декількох положеннях: право людини на власність; вільний

ринок; вільна конкуренція; незалежність економічної діяльності

від держави.

Політичний лібералізм розглядає свободу людини як абсо1

лютну цінність, обмежену тільки законом. Згідно з ліберальним

ідеалом, мета створення держави – збереження і захист природ1

них прав людини, держава має виконувати тільки єдину функ1

цію – охорону власності. Відносини між окремою людиною і

державою повинні мати договірний характер, а верховенство

закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві

віддається пріоритет громадянським свободам над політични1

ми, юридичними та моральними нормами. Вплив держави

конституційно обмежений, вона не повинна втручатись в еко1

номічне життя суспільства.

З самого початку лібералізм звертався до високоморальної

особи, яка діє виважено, поєднує свої інтереси з інтересами

соціального цілого і несе за нього відповідальність.

З часу свого виникнення лібералізм відстоював критичне

ставлення до держави, принципи високої політичної відпові1

дальності громадян, релігійну віротерпимість та ідею конститу1

ціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології були і

є: визначення ступеня та характеру державного втручання у

приватне життя індивіда, поєднання демократії та свободи,

вірності Батьківщині та універсальних прав людини. Спроби

вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералізмі

численних внутрішніх течій. Поряд з традиційним лібералізмом

з’явилась його нова форма – неолібералізм.

Неолібералізм – це насамперед нове розуміння соціальної

та економічної ролі держави. Неоліберали намагаються поєдна1

ти основні ліберальні цінності з тотальною опорою на держа1

ву, або з соціально орієнтованими ідеями, що стверджують

більшу відповідальність суспільства за добробут людей, а не

окремого індивіда. На думку неолібералів, сучасна держава по1

винна не тільки охороняти власність, але й захищати та підтри1