Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія

Подождите немного. Документ загружается.

151

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

Партійна система поляризованого плюралізму характери1

зується високим рівнем партійної фрагментації (за владу бо1

рються більше шести партій), значною ідеологічною дистанцією

між ними. Така партійна система, наприклад, привела до краху

Веймарську республіку у Франції, демократичний режим у Чилі

(до встановлення воєнної диктатури у 1973 р.). Аналогічні тен1

денції спостерігаються в Італії, Ізраїлі, Росії, Україні.

Систему «неконкуруючих партій» представляє однопартій1

на система. Вона мала місце в СРСР (до 1989 р.), існує у

В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі, а також у деяких країнах

Африки. Крім правлячої, решта партій офіційно заборонена

(як, наприклад, це було в Алжирі, Заїрі, Конго та інших тотал1

ітарних державах) або їх створення є неможливим (Катар, Ку1

вейт, Оман, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати).

Основний недолік однопартійної системи в тому, що правляча

партія, використовуючи своє монопольне становище в системі

влади, самоізолюється від критики, нових ідей, конструктивних

пропозицій з боку опозиційних сил, що зрештою веде до дог1

матизму, закостеніння та застою, як це трапилося, наприклад,

з Комуністичною партією СРСР.

У деяких країнах (Швеція, Китай, Індія, Туніс, Єгипет, Сене1

гал) в рамках багатопартійності склалася система з однією домі1

нуючою партією, яка протягом десятиліть знаходиться при владі.

У Мексиці 71 рік (до 2000 р.) правила країною Інституційно1ре1

волюційна партія, в Парагваї – 50 років партія «Колорадо», в

Греції – 20 років партія Всегрецький соціалістичний рух. Така

ситуація тривалий час мала місце в Італії (Християнсько1демок1

ратична партія), в Японії (Ліберально1демократична партія).

Таким чином, для кожної країни характерний свій тип партійної

системи, або його відсутність. Політологи і політики розходять1

ся в оцінках, яка конкретно партійна система краще: з великою

кількістю партій чи біпартійна, з домінуючою правлячою

партією чи без неї. Наприклад, італійський політолог Дж. Сар1

торі вважає, що поява п’яти й більше партій утворює «крайню

багатопартійність». І чим більше партій бере участь у боротьбі

за владу, тим нестабільніша політична система. Багато політо1

«Політологія»

152

логів визначає позитив біпартійної системи, її стабільність та

ефективність. Але така система теж не ідеальна, оскільки при

ній знижується можливість повноправної участі незалежних

кандидатів або «третіх сил» у процесі прийняття рішень. Не

існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих чи інших

партійних систем. Партійна система відображає об’єктивні пол1

ітичні реалії кожної країни: соціальний склад населення, істо1

ричні традиції, політичну культуру, релігійність населення, пол1

ітичний режим.

На рубежі 901х років ХХ ст. почалося становлення багато1

партійної політичної системи в Україні. Виникнення партій у

нашій країні пов’язане з формуванням громадських організацій

і рухів, метою яких є участь у системі управління суспільством

та взяття на себе відповідальності за результати цієї діяльності.

Політичні партії відповідно до положень Конституції Украї1

ни почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільно1пол1

ітичному житті країни. Основний закон нашої держави визна1

чає засади організації та діяльності політичних партій. Зокрема,

стаття 15 Конституції України встановлює принцип політичної

та ідеологічної багатоманітності суспільного життя в Україні.

Цією статтею встановлюються державні гарантії свободи

політичної діяльності, не забороненої Конституцією і чинни1

ми законами України. Статтею 36 Основного Закону перед1

бачається і гарантується право громадян України на свободу

об’єднання у політичні партії для здійснення своїх прав і сво1

бод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних,

культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встанов1

лених державою в інтересах національної безпеки і збережен1

ня громадського порядку, охорони здоров’я населення або за1

хисту прав і свобод інших людей. Цією ж статтею Конституції

України визначено основну мету діяльності партій: сприяння

формуванню і вираженню волі громадян, зокрема у виборах.

153

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

6.2. Громадські організації та рухи

Громадські організації та рухи є структурним елементом

політичної системи будь1якого демократичного суспільства.

Вони виступають своєрідними формами прояву політичної

участі населення у вирішенні різноманітних питань.

Виникнення громадських організацій та рухів – процес

об’єктивний і закономірний, зумовлений потребою людей у ко1

лективному, творчому розвитку ініціативи, здібностей для ви1

рішення соціально1політичних проблем. Свідчення про

об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспіль1

ство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх сус1

пільствах. Починаючи з античних часів, у різні періоди з’явля1

ються різноманітні суспільні об’єднання, котрі певною мірою

впливали на суспільно1політичний розвиток. Такими об’єднан1

нями можна вважати численні філософські школи Стародавньої

Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні

об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні товариства

і політичні клуби Нового часу. З розширенням демократії та

зростанням загального рівня політичної культури людства у

ХХ ст. відбувається зростання впливу громадських організацій

і рухів на соціально1політичне життя різних країн світу.

Громадська організація – це добровільне об’єднання людей,

що виникає внаслідок їхнього волевиявлення на основі

спільних інтересів і завдань. Як правило, громадські організації

є масовими, мають свою програму або статут, характеризують1

ся чіткою структурою, а також зареєстровані в органах влади.

Громадські організації діють на принципах добровільності, дос1

тупності, гласності, незалежності і відкритості. Більш успішно

діють ті організації, які мають чіткі організаційні структури,

конкретні цілі, завдання та механізм їх виконання і спирають1

ся на активність населення.

Право на громадські об’єднання як невід’ємне право люди1

ни й громадянина проголошене Загальною декларацією прав

людини. Найбільш поширеними різновидами громадських

організацій є: профспілки робітників і службовців, селянські

кооперативи, об’єднання підприємців, жіночі та молодіжні

«Політологія»

154

організації, екологічні, благодійні, спортивні, культурно1про1

світницькі спілки тощо. В деяких країнах Африки існують

племінні об’єднання, в Індії – кастові спілки (в багатьох держа1

вах заборонені законом).

На відміну від політичних партій громадські організації не

ставлять своїм головним завданням боротьбу за владу (винят1

ком була, зокрема, діяльність польських профспілок «Со1

лідарність»). Головна мета таких організацій – задоволення і

захист соціальних, професіональних, економічних, культурних

та інших інтересів їх членів. Виконуючи ці завдання, деякі ма1

сові об’єднання здійснюють тиск на державну владу, в тому

числі шляхом організації демонстрацій, страйків, голодування

тощо. Такі об’єднання в політології називають «групами інте1

ресів» та «групами тиску».

Групи інтересів – це об’єднання людей, які виходячи з пев1

них інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп сус1

пільства чи суспільства в цілому, з метою підтримати або пол1

іпшити свої позиції, досягти певних цілей. Існують різні

типології груп інтересів. Найчастіше групи інтересів класифіку1

ють за сферами їх діяльності: групи інтересів в економічній

сфері – об’єднання підприємців, профспілки тощо; групи інте1

ресів у соціальній сфері – об’єднання по захисту соціальних

прав (наприклад, товариство інвалідів), об’єднання соціальних

досягнень (наприклад, благодійні організації), групи взаємодо1

помоги (анонімних алкоголіків тощо); групи інтересів у сфері

дозвілля і відпочинку – спортивні об’єднання, гуртки для

спілкування і реалізації хобі; групи інтересів у сфері релігії, на1

уки, культури – церкви, секти, наукові асоціації, творчі клуби

тощо; групи інтересів у суспільно1політичній сфері – правоза1

хисні, екологічні, жіночі тощо.

Групи тиску – це громадські об’єднання, які прагнуть задо1

волення власних інтересів засобом впливу на органи держав1

ної влади або політичні партії. Політологи виділяють три ос1

новні ознаки групи тиску: існування і діяльність групи поза

офіційними структурами й органами влади; здійснення тиску

на політичні інституції з метою прийняття державними орга1

155

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

нами певних рішень; вимоги групи відображають специфічні

інтереси тих чи інших верств або об’єднань громадян.

Групи тиску можуть діяти на всіх рівнях влади і прагнуть

впливати на всі три гілки влади (законодавчу, виконавчу, су1

дову) і громадську думку. Характер здійснення функцій група1

ми тиску залежить, насамперед, від того, законні вони чи не

законні. Законні дії передбачають: участь в урядових і парла1

ментських консультаціях, офіційних слуханнях, що проводить

уряд чи парламент; безпосереднє представництво групи тиску

в парламенті; заяви, рекомендації напередодні слухань у пар1

ламенті; субсидування політичних партій або окремих канди1

датів у депутати; технічну або організаційну допомогу під час

проведення виборчих кампаній тощо. До незаконних форм

діяльності відноситься хабарництво, підкуп чиновників, фінан1

сова підтримка нелегальних об’єднань, контроль за особистим

життям політиків з метою збирання компромату тощо.

У багатьох країнах світу широко практикується така форма

тиску на законодавчу владу, як лобізм (від англ. Lobby – кулу1

ари, критий, прогулянковий майданчик, коридор). Лобізм ви1

ник як специфічний інститут політичної системи США для

впливу приватних осіб і окремих громадських організацій на

процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої та

зовнішньої політики. Постійні представництва лобістів у Ва1

шингтоні та столицях американських штатів є характерною

рисою політичного життя у США. З 1946 р. у цій країні діє

федеральний закон, який вимагає обов’язкової реєстрації лобі1

стських організацій з точним визначенням організації, котру

вони представляють, кошторису витратних статей на «лобію1

вання». Політична практика американського лобізму активно

розповсюджується в інших країнах, у тому числі й в Україні.

Лобіюванням займаються колишні чиновники законодавчих і

виконавчих органів влади, які підтримують тісні зв’язки із свої1

ми колегами, а також досвідчені адвокати, близько знайомі із

закулісним життям державних інститутів влади. Практично всі

великі корпорації, підприємницькі союзи, професійні асоціації

мають у своєму складі особливі підрозділи, що займаються

«Політологія»

156

тільки лобістською діяльністю. Засоби лобізму можуть бути

різні, наприклад, збирання інформації, її блокування або надан1

ня зацікавленим особам; пропагандистські кампанії з рекламою

або антирекламою певної акції; кампанії тиску з місць (телегра1

ми, листи тощо); фінансування виборчої кампанії, висування й

призначення на посаду в уряді; надання «потрібним особам»

різних послуг (організація виступів за високий гонорар), влаш1

тування для чиновників різного роду розваг за рахунок заці1

кавлених організацій тощо. Послуги лобістів щедро оплачують1

ся. Проте, лобізм – це не тільки синонім корупції, а й потужна,

широко розгалужена, з високорозвиненою структурою система

спостереження за діяльністю органів державної влади й справ1

ляння на них тиску.

Особливу небезпеку для будь1якої політичної системи ста1

новлять різноманітні мафіозні структури, які виникають внас1

лідок зрощування злочинного світу з представниками влади і

соціального управління. Вони підривають довір’я громадян до

існуючих політичних інститутів, легальних засобів реалізацій

інтересів і потреб, а також готують ґрунт для виникнення або

реставрації тоталітаризму.

На відміну від громадських організацій, громадські рухи но1

сять більш масовий характер, структурно можуть бути оформле1

ними або не оформленими, але їх сила виявляється в період пе1

редвиборчих кампаній та за певних кризових ситуацій, які

виникають у суспільстві. Якщо організація є об’єднанням одно1

думців, то громадські рухи охоплюють різноманітні групи, течії,

представників різних партій, які об’єднуються для досягнення

конкретних цілей. Отже, в рухи входять громадяни, погляди яких

не завжди співпадають. Прикладом більш1менш оформленого

громадського руху були (а деякі й зараз існують) народні, націо1

нальні, вітчизняні фронти у країнах тоталітарного соціалізму. До

складу фронтів входили всі партії й масові громадські організації.

Сьогодні такі об’єднання існують у В’єтнамі, Китаї, КНДР, Сирії.

У поваленні тоталітарних режимів у країнах Східної Євро1

пи та Радянського Союзу велику роль відіграли масові гро1

мадські рухи – Громадянський форум у колишній Чехословач1

157

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

чині, Союз демократичних сил у Болгарії, «Солідарність» у

Польщі, Демократичний форум в Угорщині, «Саюдіс» та На1

родні фронти у Прибалтиці, Народний рух «Демократична

Росія», Народний рух України. Характерною рисою цих масо1

вих громадських об’єднань стала діяльність, спрямована на на1

ціональне відродження, розбудову держави, утвердження суве1

ренітету. Це означає формування інститутів політичної системи

як знаряддя вільного волевиявлення народу.

На світовій арені активно діють міжнародні громадські рухи,

які ставлять своїм завданням збереження і розвиток загально1

людських цінностей: миру, прав людини, морального і фізично1

го здоров’я людей, охорону природи. На ці цінності орієнтовані

люди різних світоглядних і політичних переконань у різних

країнах і на різних континентах. Наприклад, Всесвітній рух

прибічників миру (організаційно оформлений у 1950 р.), Пагу1

ошський рух за мир, роззброєння і міжнародну безпеку (ство1

рений у липні 1955 р.), правозахисні об’єднання «Хельсинський

союз», «Міжнародна амністія», молодіжні об’єднання «Все1

світня федерація демократичної молоді», «Міжнародна спілка

студентів», екологічний рух «Грінпіс».

Аналіз виникнення і розвитку громадських рухів показує,

що вони мають свій життєвий цикл. Польський політолог Єжи

Вятр у монографії «Соціологія політичних відносин» розрізняє

п’ять основних стадій їхнього становлення. На першій стадії

створюються умови виникнення громадського об’єднання. Не1

задоволення існуючим станом речей, прагнення його змінити

приводить до пошуків контактів між активними громадянами,

обміну ідеями; кристалізується загальна думка про необхідність

формування руху, виникає ініціативна група. Друга стадія

включає формування програмних документів, які віддзеркалю1

ють об’єднані індивідуальні прагнення. Третя стадія – це стадія

перевірки життєздатності громадського об’єднання, його відпові1

дності потребам суспільного розвитку. Ця стадія включає агіта1

цію, пропаганду ідей, пояснення причин, що призвели до ство1

рення руху. До об’єднання залучаються нові члени. Четверта

стадія – це активна політична діяльність руху, впровадження у

«Політологія»

158

життя своєї програми. Залежно від мети, характеру і сили руху,

а також зовнішніх умов цей етап може мати різну тривалість.

П’ята стадія – це згасання політичного руху, коли мета руху або

досягнута, або взагалі не може бути реалізована.

У демократичних суспільствах діяльність громадських

організацій і рухів регламентується законодавством та Консти1

туцією. Різноманітні види громадських об’єднань відіграють

неоднакову роль у політиці, а деякі (наприклад, спілка філа1

телістів, рибалок) взагалі не мають відношення до політики.

Проте, в сучасних умовах громадські об’єднання неполітично1

го характеру не відокремлені від політики, в тому числі й міжна1

родної (наприклад, відомий екологічний рух «Грінпіс»). В ок1

ремих країнах навіть релігійні рухи беруть участь у політиці,

хоча у конституціях закріплене положення про відокремлення

церкви від держави (наприклад, у Польщі). До того ж законо1

давство різних країн неоднакове: в одних країнах, наприклад,

у Болгарії, неполітичним об’єднанням забороняється займати1

ся політичною діяльністю – для цього утворюються партії; в

інших країнах, наприклад у державах тоталітарного соціалізму,

законодавство передбачає активну участь профспілок та інших

об’єднань у політиці.

Відносна відокремленість громадських організацій і рухів від

політики пов’язана насамперед з тим, що держава безпосеред1

ньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно

до чинного законодавства. До того ж громадські організації і

рухи, на відміну від державних інститутів, не наділені владни1

ми повноваженнями. Вони відрізняються від політичних

партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною

владою. Отже, за своєю природою і характером діяльності гро1

мадські організації і рухи не є політичними організаціями. Од1

нак, їх діяльність почасти набуває політичного характеру. Вони

об’єднують людей, які входять до спектра політичних сил, на їх

ґрунті можуть виникати нові політичні партії, вони формують

і поповнюють політичну еліту, створюють систему тиску на

державні інститути влади. Громадські об’єднання виступають як

інституціалізовані канали залучення людей до політики і, тим

159

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

самим, впливають на формування політичної культури в

суспільстві. Політичні партії, уряд, законодавці не можуть не

рахуватися з цим фактом і повинні постійно шукати шляхи

взаємодії і діалогу з ними.

6.3. Становлення багатопартійності в Україні

У сучасних умовах існуюча в Україні багатопартійність, яка

почала розвиватися на рубежі 901х рр. ХХ ст., є важливим аспек1

том демократизації суспільного життя. Через партії до активної

державотворчої діяльності залучаються значні прошарки населен1

ня, які роблять істотний внесок у формування засад демократії.

Політичні партії відповідно до положень Конституції Украї1

ни почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільно1пол1

ітичному житті країни. Основний закон нашої держави визна1

чає засади організації та діяльності політичних партій. Зокрема,

стаття 15 Конституції України встановлює принцип політичної

та ідеологічної багатоманітності суспільного життя в Україні.

Цією статтею встановлюються державні гарантії свободи пол1

ітичної діяльності, не забороненої Конституцією і чинними за1

конами України. Статтею 36 Основного Закону передбачаєть1

ся і гарантується право громадян України на свободу

об’єднання у політичні партії для здійснення своїх прав і сво1

бод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних,

культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встанов1

лених державою в інтересах національної безпеки і збережен1

ня громадського порядку, охорони здоров’я населення або за1

хисту прав і свобод інших людей. Цією ж статтею Конституції

України визначено основну мету діяльності партій: сприяння

формуванню і вираженню волі громадян, зокрема у виборах.

Становлення політичних партій в Україні відбулося завдяки

національно1визвольному та дисидентському руху 601701х років

ХХ ст. У цей час розпочала свою роботу Українська Гельсінська

спілка, з середовища якої згодом виникла Українська республі1

канська партія (УРП) – перша офіційно зареєстрована не кому1

ністична політична партія. Учасники дисидентських угрупувань

«Політологія»

160

стали найбільш активними діячами та провідниками суспільно1

політичних рухів, що були спрямовані спочатку на реформуван1

ня, а потім на злам авторитарно1бюрократичної системи.

Подальший розвиток подій об’єктивно призвів до доміну1

вання рухів національного спрямування, які поставили на по1

рядок денний створення незалежної української держави. В

нашій країні з’являються Народний Рух України, Українська

республіканська партія тощо. На початок 1991 р. офіційно в

Україні було зареєстровано 13 партій. Переломним моментом

стали події в Росії у серпні 1991 р. та заборона Комуністичної

партії України, ліквідація політичної монополії КПУ.

В умовах незалежної України почали з’являтися політичні

партії, підставою створення яких стали певні ідеї (ідеологічна

доктрина, суспільний ідеал) або наявність авторитетного політич1

ного лідера. На відміну від розвитку партійності, властивого

західним демократіям, де партійна організація і партійна ідео1

логія пристосовувалися до реальних умов політичної боротьби,

схема створення українських партій не мала ніякого спрямуван1

ня. Зареєстровані як партії об’єднання здебільшого запозичали

чужі принципи, являли собою професійні, аматорські, дис1

кусійні об’єднання невеликої кількості громадян та були деко1

рацією для неформальних політичних об’єднань, які впливали

на політичне життя в Україні. Такі партії навіть самі не бажали

боротися за владу, брати участь у формуванні владних струк1

тур і здійсненні влади.

Правові основи діяльності партій в Україні були закріплені

в Законі України «Про громадські об’єднання» від 15 червня

1992 р., який проголосив право громадян на свободу об’єднан1

ня невід’ємним правом людини, а обов’язок держави – сприя1

ти розвитку політичної та громадської активності населення.

Особливим стимулом для зростання впливу політичних

партій на перебіг суспільно1політичних подій в Україні стало

прийняття Верховною Радою в жовтні 1997 р. нової редакції

Закону «Про вибори народних депутатів України». Основою

Закону стало те, що запроваджувалася змішана мажоритарно1

пропорційна виборча система, за якою половина складу пар1