Шпаргалка - Історія економічної думки

Подождите немного. Документ загружается.

скорочення залучених до виробництва певного товару праці, землі та

капіталу, що зменшує пропозицію товару. Зниження пропозиції піднімає

ринкову ціну та доходи дон природного рівня і так далі. Відтак за умов

вільної конкуренції (природного порядку) середня ринкова ціна збігається з

природною ціною, яку визначають природні норми прибутку, заробітної

плати і ренти, тому товар продається "саме за те, що він коштує". Водночас

учений зазначав, що всілякі зовнішні втручання у природний хід речей

(привілеї, монополії, регламенти) порушують ринкові регулятори,

перешкоджаючи ефективному розподілиш ресурсів та економічному

зростанню.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність.

Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової

цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари

свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості

праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується

незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність

переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її

визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення

Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною

величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас

Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал,

тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь

у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами

виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію

позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя

первісної людини, стає капіталом.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає,

що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності

товару, а позначаються лише на величині прибутку.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв'язував проблему

цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що

прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має

тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари

обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де

переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би

більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб

подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що

заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної

заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою

капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості

техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку,

незалежно від статей витрат.

Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів,

що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але

вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових

періодів.

К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді

теорії вартості, припускав участь всіх факторів вироб-ництва у створенні

лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні

економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він

визнавав вплив факторів вироб-ництва на мінову вартість і ціну. За К.

Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і

перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за

допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі

перели-вання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції. вартість

товару визначається не “витраченою робочою силою”, а, з одного боку,

відношеннями власності, з іншого ж боку, потребами представлених на

ринку суб’єктів. Згідно з цим ми можемо визначити вартість, як відношення

економічних потреб суб’єктів до предметів, що не перебувають в їх

власності за умов обміну їх на предмети, що належать їм, та становлять

предмети потреби для суб’єктів з якими вони вступають в обмін за

дотримання певних юридичних умов, що реґулюють обмін. Юридично

нормовані механізми економічного обміну надають можливість суб’єкту

обмінювати предмети, що за даного розподілу власності належать йому на

предмети, які не належать йому, і в яких він відчуває потребу.

56.Розвиток ринкового господарства в Англії (друга пол. ХУІІ – 60-ті роки

ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо.

Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного

перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під

парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади

забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів)

представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило

зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подаль-

шого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської

галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку

фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в

другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в

результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське

господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що

використовували найману працю селян що лишились без землі. На

заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином

уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно –

грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси

фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського

виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм

утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо

в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість

сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх

виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які

використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на

вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті

ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід,

що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания

земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами

виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях.

Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над

середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник.

Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен,

що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом

ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне

земля. Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в

умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в

оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав

диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ре-

сурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку

мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно

мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у

роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В

основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство

суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-

перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге,

від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим

фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до-

слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що

величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1)

зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2)

збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду

праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме

мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже

чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу

розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості,

забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою

колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших

частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського

двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він

довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається

утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить

інтересам самої Англії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала

світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна

сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була

висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт

надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць

присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці

послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

57.Особливості розвитку ринкового господарства у Франції (друга пол. ХУІІ –

60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та

Ф.Бастіа.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких

національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер

гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому

сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського

двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і

прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-

демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною

економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної

структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального

(ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні

феодально залежних селян, які становили основну частину економічно

активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі,

що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до

революції стало також фінансове банкрутство держави.

Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу

абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26

серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і

громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які

сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ,

спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі

конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими

ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького

господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції

початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку

капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все

XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр.,

які можна вважати також роками завершення промислового перевороту.

У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість.

Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення

якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала

аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції

порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес

концентрації виробництва, особ-ПІИІО в легкій промисловості та металургії.

Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала

усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців

країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось

монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного

банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа,

яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між

промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ

фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У

результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км

залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала

прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жаи Батист Сей (1767—1832)— родоначальник і головний представник

французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі

«Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній — «Повний

курс практичної політичної економії» (1828—-1829) у шести томах він наслідує

і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та

суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно

стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив

його власними ідеями і став засновником нового напряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а

корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.

За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю

речі, її споживчою вартістю, у створенні якої беруть участь три фактори

виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву — «Теорія трьох

факторів».

Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують

виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють

попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них

відбувається розподіл багатства в суспільстві.

Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»).

Вона відображає сформульовані ним залежності, які стосуються проблеми

реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть

теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги

обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює по-

трсбу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок — це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль

посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює

чотири закони ринку;

1.Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим

прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням

попиту.

2.Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона

формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює

загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням

сільського господарства і т. д.

3.Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна

отримати, лише продавши свої.

4.Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не

примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був

Фредерік Бастіа (1801—1850). Найбільшою популярністю користуються дві

його роботи — «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацією вільної

ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував

цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа

вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних

гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в

міру того, як примножуються капітали, безумовна частка, що належить їм у

загальному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижується;

відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зростає і його частка

безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія

інтересів робітників і тих, хто їх наймає»

58.Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині (друга пол. ХУІІ

– 60-ті роки ХІХ ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників

історичної школи.

До завоювання Наполеоном, не існувало єдиної Німецької держави,

завоювання позитивно вплинули на німецькі землі, що увійшли до складу

Французької імперії. У 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав

підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під

французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи на

цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту:

було уведено французьке цивільне право, а в 1808—1810 рр. встановлено

свободу підприємницької діяльності. Вплив реформ поширився і на ті

країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів. Найбільше

його зазнала Прусія.

Але, мабуть, головним наслідком краху старої та роздробленої Німеччини

стала глибока зміна у світосприйнятті німців: на зміну ідеалізму XVIII ст.

прийшов націоналізм. Населення окремих країн вперше усвідомило свою

національну єдність.

У 1815 р. «Священну Римську імперію» учасники Віденського конгресу

замінили на Німецький союз, що був формальним об'єднанням 38

самостійних німецьких держав. Між ними не було єдиного законодавства,

спільних армії, фінансів, єдиної грошової системи. Замість обіцяної

конституції, навколо якої повинна була об'єднатися держава, пруський

король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних

політиків залишити Німеччину.

Незважаючи па це, в економіці країни відбувалися поступові зміни.

Першим досягненням став Пруський митний закон 1818р., який знищив

внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу,

скасував усілякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

У 30-х рр. XIX ст. у Німеччині розпочинається промислова революція, яка

пройшла три етапи. Кожному з них передувала певна політична подія.

У 1833 р. було створено Німецький митний союз, який скасував внутрішні

кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. До

союзу не ввійшло лише декілька північних держав і Австрія. Його

створення сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і

прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот охопив, перш за усе, текстильну

промисловість. У 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше

310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і

використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільшим

розвитком характеризувався Рейнсько-Вестфальський промисловий район.

У ньому було зосереджено близько 200 домен і одна четверта частина всіх

працюючих Німеччини. У першій половині XIX ст. зайнятість населення на

промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж удвічі виріс

видобуток вугілля, у чотири рази збільшилась кількість працюючих на

шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р.

становила 12 км, а вже наприкінці 40-х— 2,5 тис. км. Паровозобудівні

заводи задовольняли в 40-х роках понад 15 % потреб залізниць.

У 30—40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було

викликано застосуванням у юнкерських (великих феодальних

землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких

господарствах (працювали наймані робітники) сільськогосподарської

техніки — культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій

ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням

широкого асортименту пікнічних культур.

У політичному житті німецьке суспільство розкололися па три групи.

Ліберали, як правило, промисловці, фінансисти й державні чиновники,

обстоювали ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до

конституційної федеративної монархії. Демократи — дрібні промисловці,

торговці, інтелігенція, робітники й селяни, не вимагаючи скинути

монархію, виступали за соціальні реформи та втручання держави в

економіку, що гарантувало б захист їхніх інтересів. Консерватори— вищі

державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і

представники церкви, — прагнули зберегти все без змін.

буржуазно-демократична революція 1848 р об’єднала Німеччину навколо

Прусії, де більшість населення якої були німці. Прийняття прусської

конституції та утворення конституційної федеративної монархії не знищили

в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів через

неузгодженість дій політичних сил. У цілому перемогли консерватори.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало Створення

потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було

грюндерство (засновництво акціонерних банків).

У організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома,

промислові фірми. Однією з особливостей діяльності такої системи була

спеціалізація цих установ по галузях економіки

на окремих територіях. Німецькі банки стали одними із найнадійніших і

найсолідніших у світі, чому сприяв менталітет німців, а саме — пунктуаль-

ність, обережність, педантизм, відповідальність.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у

Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції

1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і

Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу

виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися

визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники Школи

заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку.

Основоположником Школи був професор В.Рошер (1817-1894). В праці

“Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)-

стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони

розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання

доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї Історичної школи найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його

робота “Політекономія з точки зору історичного методу” була прикладом

наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не

спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості

суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього

суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого

досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого

прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучесностіі

майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не

визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму.

59.Особливості становлення ринкового господарства в США. Роль ліберальної

економічної теорії Г.Ч. Кері в розвитку капіталістичних відносин у країні.

Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях

полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові

відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці,

які па своїй батьківщині належали до середнього класу, тобто були

освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діло-

вим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як

правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що

дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир,

Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були

мало придатними для землеробства. Тут розвивалась лісопильна,

суднобудівна, залізоробна, металургійна та легка промисловості.

Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі,

Пенсільванія), були основним сільськогосподарським районом, де

здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і

Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічну зону. Її

особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова

праця рабів — негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також

культурою, релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн,

рис.

Високими темпами, які не були характерні жодній державі, зростало

населення країни: у 1800 р. — 5,3 млн., у 1850 р. — 23,2 млн. людей. Це

відбувалося за рахунок як природного припливу, так і притоку іммігрантів

та ввозу рабів. До 1860 року в США іммігрувало близько п'яти мільйонів

осіб. Таким чином, США отримували з країн Західної Європи технічні

досягнення, підготовлених кваліфікованих працівників та дешеву робочу

силу. Усе це сприяло швидкому економічному піднесенню США й розвитку

внутрішнього ринку країни.

Мни спою специфіку в США й процес урбанізації. Якщо в Європі її міста

заселялись за рахунок обезземелених селян, то в США за рахунок

іммігрантів, як правило, представників промислово виробничої сфери.

Жителі міст 1860 р. становили майже 20 % населення США. Процес

урбанізації в країні відбувався більш повільними темпами, ніж в Європі.

У США XVIII—XIX ст. було зроблено багато важливих відкриттів, чому

сприяла державна система заохочення. Так, 1790 р. і виданий Закон про

патенти, який давав винахідникам значну монополію на використання

своїх винаходів. Уже 1793 р. учителем Уітні було створено першу

бавовноочисну машину її застосування підвищувало продуктивність праці в

100 разів. Цей же талановитий учитель впровадив у виробництво мушкетів

принцип взаємозамінності окремих частин, що стало Початком

стандартизації виробничого процесу в промисловості. Винайдення 1841 р.

швейної машини дало поштовх розвитку легкої промисловості. Америка на

першому етапі промислової революції стала батьківщиною

електромагнітного телеграфу (1842), бесемерівського процесу

виплавленння сталі (1847), парової турбіни (1849).

Своєрідність становлення та розвитку США, і зокрема — капіталізму,

наклало відбиток на їхню економічну думку (він панування па Півночі, тоді

як Південь усе ще залишався рабовласницьким), Політичні та соціально-

економічні умови викликали необхідність довести прогресивність

капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи,

оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.

Засновником такої вкрай необхідної ліберальної економічної теорії США

є Генрі Чарльз Кері (1793—1879). Він написав цілу м ясу робіт. Серед них:

«Нариси про норму заробітної плати» (1835), «Принципи політичної

економії» (1837—1840) у 3-х томах, «Гармонія інтересів агрокультури,

мануфактури і комерції» (ІХ50), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін.

Економічна теорія Г. Ч. Кері побудована на поєднанні критично

розглянутих економічних теорій попередників, особливо класиків, Га

власних економічних поглядів. Так, він не сприймав Д. Рікардо та Т. Р.

Мальтуса, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють

соціальну ворожнечу. Не погоджувався Г. Ч. Кері і з деякими думками А.

Сміта, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши

натомість доктрину протекціонізму.

Центральне місце в теоретичних побудовах Г. Ч. Кері, як і у Ф. Бастіа

(Франція), займає теорія «гармонії інтересів». На його думку, він

сформулював універсальний закон, згідно з яким у капіталістичному

суспільстві існує «найповніша гармонія всіх істинних і справжніх

інтересів», а тому немає підстав для соціальних суперечностей. Вихідною

умовою в теоретичній побудові Г. Ч. Кері була ідея про справедливий

розподіл, який нібито притаманний капіталізмові. Він, як вважав Г. Ч. Кері,

враховує внесок кожного в суспільне виробництво. З розвитком

буржуазного суспільства завдяки зростанню продуктивності праці та

примноженню капіталів частка робітників у національному продукті

зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів, абсолютно

збільшуючись, відносно зменшується. «З усіх законів, установлених

наукою, —писав Г. Ч. Кері, —це найбільш прекрасний закон, тому що дія

цього закону полягає у гармонії істинних інтересів різних класів людського

суспільства».

Наприкінці 40-х років XIX ст. Г. Ч. Кері підтримував політику

фритредерства, яку проводив уряд США. Та вже у 50-х роках пін стає

поборником політики протекціонізму. Основний аргумені ученого—- це

можливість зберегти для виробника внутрішнії) ринок за рахунок

автономізації економіки. А основою міжнародних відносин він вважає

досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному

індивідуальному розвитку.

Що ж до міжнародного поділу праці, то, на думку Г. Ч. Кері, невтручання

держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці

може призвести національну економіку (ідеться, перш за все, про США) до

промислової залежності, перетворення країни на постачальника сировини

для розквіту якоїсь іншої нації, Звідси видно, що основною метою теорії Г.

Ч, Кері був захист американської економіки.

Таким чином, економічна позиція Г. Ч. Кері слугувала теоретичним та

ідеологічним підґрунтям становлення і розвитку капіталістичних відносин

на всій території США. Разом з тим, крайня протилежність шляхів

економічного розвитку Півночі та Півдня, гострий соціально-економічний

конфлікт між ними на той час міг вирішитися лише через громадянську

війну. Остання, що закінчилась перемогою Півночі, мала характер

буржуазно-демократичної революції. її рушійними силами були робітники,

фермери та революційна буржуазія, виступила політичним керівником

народу, хоча саме робітники і фермери зіграли в революції вирішальну

роль.

60.Теорії абсолютних (А.Сміт) і відносних (Д.Рікардо) переваг в зовнішніх

економічних відносинах країн Європейської цивілізації та їх сучасне

значення.

За А. Смітом, при визначенні міжнародної спеціалізації країни, тобто що

робити і що продавати за кордоном, варто вибирати ті товари, випуск яких

даній країні обходиться дешевше за інших. Низькі ціни, а отже, і низькі

витрати виробництва, забезпечуються природними чи набутими

абсолютними перевагами в їхньому виготовленні. А якщо таких переваг

немає, то їх треба створити для можливості одержувати вигоди від

зовнішньої торгівлі.