Шпаргалка - Історія економічної думки

Подождите немного. Документ загружается.

Відповідно до теорії А. Сміта основою торгівлі між країнами с більш висока

ефективність у виробництві товарів, що одна країна може мати щодо іншої,

тобто абсолютні переваги у виробництві певного товару.

Слід відмітити, що на сучасному етапі абсолютні переваги країн у витратах

чи виробництві споживчих властивостей того чи іншого товару можуть

бути тільки тимчасовим явищем за рахунок більш продуктивних технологій

або дуже дешевої сировини, праці, енергії.

Послідовник А. Сміта — Д. Рікардо теж був прихильником вільної торгівлі

й надавав великого значення розвитку торгових зв'язків з іншими країнами.

У своїй теорії він показав вплив зовнішньої торгівлі на споживання,

виробництво та норму прибутку. Д. Рікардо бачив корисність зовнішньої

торгівлі в тому, що вона збільшує масу й розмаїтість товарів, на які може

витрачатися доход. Іншими словами, зовнішня торгівля розширює

споживання і робить його різноманітнішим.

З іншого боку, як вважав Д. Рікардо, зовнішня торгівля збільшує і

виробництво. Завдяки достатку та дешевизні імпортних товарів вона

створює схильність до заощадження й нагромадження капіталу за рахунок

скорочення споживчих витрат. Крім того, зовнішня торгівля може

збільшувати і прибуток, знижуючи зарплати, якщо ввозяться більш дешеві

споживчі товари.

Д. Рікардо вважав, що за системи вільної торгівлі кожна країна зможе

витрачати свою працю та капітал на такі галузі промисловості, що нададуть

їй найбільші вигоди. І треба додержуватися цього принципу, адже він

приводить до найефективнішого та найбільш ощадливого поділу праці між

націями. Рікардо стверджував, що саме цей принцип визначає, що вино

повинно вироблятися у Франції і Португалії, хліб — в Америці та Польщі, а

різні металеві вироби й інші товари — в Англії.

Д. Рікардо показав, що можливостей вигідного товарного обміну між

країнами значно більше, ніж це припускав А. Сміт. Розвиваючи його ідеї, Д.

Рікардо довів, що будь-яка країна, а не тільки з абсолютними перевагами,

може брати участь у зовнішній торгівлі із вигодою для себе.

Навіть якщо держава не мас абсолютних переваг, у неї завжди є

порівняльні переваги, тобто щось, що вона робить краще й дешевше за

інших.

61.Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.

Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не

зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь

завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс.

Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне —

це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а

потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара-

ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх

історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки,

мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав

юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже

п'ятдесят років був професором Лейпцизького університету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану

теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної

політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії

становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на

породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості,

що вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного

шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне

перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос

як невід'ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих

прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв

соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст

Бруно Гільдебранд (1812—1878).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології,

бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну

політекономію: не визнає об'єктивності економічних законів,

універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за

те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій,

а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку

людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює

основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного

розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить

кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і

є її результатом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс

виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні

концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної

передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є

перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та використання

класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення

ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу

еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими

аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо

впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре

відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно

значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями

національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя.

Досягненням історичної школи було те, що вчені цієї школи широко

користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також

висновками конкретних економічних досліджень.

62.Господарський розвиток українських земель та основні форми господарств

напередодні Визвольної війни (кінець XVI – перша половина XVII ст.).

В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях

капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в

Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на

економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток

товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального

господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився

попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з розвитком міст в Україні

й розвитком капіталізму в Західній Європі.

Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм

тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські

ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного,

так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю,

будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток

грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом

посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт.

грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам

було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі

шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.

У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились

після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки

від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк

засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не

тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися

кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як

правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або

зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.

Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля

польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557

p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким

було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві,

Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків.

За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки.

(Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське

господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі

повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою

експлуатації селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати

панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько

1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не

збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.

Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати

фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок

реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років

ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших

місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні.

Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й

зовсім їх не було на Буковині.

На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану.

Третина була малоземельною або безземельною.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі,

запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не

може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару

селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам,

тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне

господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила

позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збільшити

прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському

господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали

застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах

дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних

ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували

борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в

панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє

дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була

невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У

великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в

Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького

в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або

переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися

табунним конярством для продажу коней, з’явилось товарне молочарство,

виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В

деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво

існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На

продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося

рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби

великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році

дали 2000 злотих доходу.

У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств

почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести

господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству,

рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною.

Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав.

Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на

смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на

палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі

сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із

сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і

смерті ... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної

причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах

становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба. Розкладу цехової

організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку

позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок

ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати

цеховими майстрами. У першій половині ХVІІaст. партачі, наприклад, у Львові

становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами

точилася жорстока боротьба. В ХVІa— першій половині ХVІІaст. в Україні

з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих

ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто

капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом,

зі зростанням попиту, кількості робітників упроваджується і поділ праці на

окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури.

Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де

також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні

ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.

У ХVІ—ХVІІaст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як

виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла,

паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею

застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу

капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей

час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т.aін.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур,

спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком

територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVIa—

першій половині XVIІaст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами

виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.

Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля,

Галичина, Волинь, Київщина.

Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної

промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри,

лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо

63. Утворення козацько-гетьманської держави та її економічна політика.

Зростання кріпосного гніту призводить до масових утеч селян. У другій

половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр

українського козацтва, що стає осередком боротьби за визволення України від

феодального і національного гноблення: у багатьох випадках козаки були

заспівувачами в селянських повстаннях в Україні. Зростання кріпосної

залежності та національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу

України, як у вигляді повстань (повстання 1490—1492 рр. під проводом Мухи

та Борулі в Галичині та Буковині), так і інших форм боротьби. Однією з

найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні та

південно-східні землі Київщини та Брацлавщини. Тікали одинаки, сім’ї і навіть

цілі містечка. Так розпочалася колонізація малозаселеної Степової України.

На нових місцях переселенці називали себе вільними людь-

ми — козаками. У другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох

берегах Дніпра — на правому у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок

Росі, Тясмина та на лівому — уздовж Трубежу, Сули, Псла та ін. — з’явилося

багато козацьких слобід і хуторів.

Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку

Степової України. Козаки започаткували тут землеробство, розорювали

цілину, розводили городи, сади. Займалися також скотарством, промислами —

мисливством, рибальством; селітроварінням, ремеслом, торували шляхи,

будували мости. Поряд із сільським господарством козаки займалися

торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутра, коней, мед, віск,

сало, рибу в центральні райони України.

Поступово відроджувалися міста — Галич, Львів, Кам’янець-Подільський,

Вінниця, Київ, Черкаси, Канів, Житомир та ін., — спустошені під час татаро-

монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел, промислів, торгівлі,

культури, політичного життя. Розвиток ремесла та торгівлі підвищував і роль

міст як економічних центрів певної місцевості, визначав їх зв’язки з селом, для

якого тут вироблялися сільськогосподарський реманент та інші необхідні

товари.

64.Економічна політика Б.Хмельницького.

Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б.aХмельницького викликали

значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому

землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян.

І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння не було

завершено, аграрні перет-

ворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського

господарства, й основною формою організації господарства стало

індивідуальне селянське або козацьке господарство, яке базувалося на власній і

частково на вільнонайманій праці. Але, на жаль, права власника на землю не

були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на

землю.

Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це,

перш за все монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське

землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд

гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них

підкреслювалися права монастирів на землі та працю селян, заборонялося

записувати монастирських селян у козаки, що певною мірою консервувало

феодаль-

ні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.

У той же час аналіз аграрної політики Б.aХмельницького дозволяє зробити

висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому

відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і

носила прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної і

козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він

визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і

вступ до козацтва. Не будучи супротивником шляхетського землеволодіння

(адже і сам він був шляхтич), він, проте, не поспішав відновлювати його на

козацькій території, не йшов на зустріч домаганням козацької старшини щодо

розподілу конфіскованих маєтків польських феодалів, залишаючи їх у влас-

ності Війська Запорізького, тобто в державній власності.

Від влади феодалів у процесі Визвольної війни звільнилося й міщанство. За

українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та

привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право

земельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей.

Зростає їх роль як центрів ремесла та торгівлі. Зрозуміло, що дії уряду були

спрямовані перш за все на підтримку тих підприємств, які забезпечували воєнні

потреби. Так, за сприяння Б.aХмельницького виникають майстерні, де

виготовляються гармати, ядра, а також різко зростає кількість мануфактурних

підприємств з виробництва селітри та пороху. Вживалися також заходи для

охорони міських ремесел і цехової їх організації.

Міста були й головними центрами торгівлі, у них проживала значна кількість

покупців, серед яких існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом,

худобою, інші — сіллю, горілкою чи тютюном. Торгівля зосереджувалася на

торгах і ярмарках, які відбувалися у визначені дні. Наприклад, торговими

днями у Переяславі були понеділок і п’ятниця. А ярмарки відбувалися два—три

рази на рік. Міста отримували від купців збори за продаж: мито, возове,

мостівщину, помірне, повідерщину тощо.

Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та

привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це

сприятливо впливало на розвиток товарно-грошових відносин та формування

внутрішнього ринку. Дуже важливим фактором цих процесів було надання

права торгівлі усьому населенню без обмежень.

Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономічних

зв’язків. З метою залучення в Україну іноземних купців Б.aХмельницький

звільняв їх від ввізного та вивізного мита. Щоправда, у більш мирні часи ці

пільги було відмінено, імпортні та експортні мита становили 2a% вартості

товару. І хоча цей тариф не був високим, він давав значні надходження до

державного скарбу. Високим митом обкладалося й вивезення дорогоцінних

металів, а от ввіз їх був звільнений від мита. Платили іноземні купці мито й за

транзит товарів через Україну.

Власне, питанням фінансової політики надавалося великої уваги. У

надзвичайно тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося

забезпечити відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона

протягом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень,

організовувала фінансовий апарат, намагалася виконати бюджет з

перевищенням доходів над видатками і забезпечити обіг повноцінними

грошима.

Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «податних станів» —

селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство,

українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани» платили цілий

ряд податків: стаціїa— податок на утримання війська; «подимний» податок (від

«диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві

потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за

користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо.

Особливе мито — «показанщина»a— збиралося з усіх тих, у тому числі й

козаків, хто виробляв алкогольні напої.

Крім цих податків, основними джерелами фінансових надходжень були:

1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а

гроші йшли на поповнення скарбу.

2.Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.

3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.

4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом,

який було створено. Сам гетьман був організатором військового скарбу та

управляв ним. На рівні полків і сотень їх уряди також здійснювали керівництво

фінансами. Загальна сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн

польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-

промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати

населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували

все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й

викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.

В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після

1654aр., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія,

що ще у листопаді 1649aр. Б.aХмельницький розпорядився карбувати в Україні

власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г.aКунаков повідомляв

свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги

делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его,

Богданово, имя»

. В іншому документі (від 1652aр.) говориться, що

Б.aХмельницький привласнив собі права польського короля, бо розпочав

карбувати власну монету.

Застосування Б.aХмельницьким принципу активного втручання державної

влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження

водночас вивезення коштовностей, установлення захисних мит, пільги

місцевим підприємцям і купцям свідчили про наявність елементів

меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної

політики закладало тенденції до формування нової економічної структури з

вільними товаровиробниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим

Смолка А. О. Соціально-економічна думка та політика в Україні ХVІІ — початок ХVІІІ ст. — К.: Задруга, 1996. — С. 77.

внутрішнім ринком і міжнародними торговельними зв’язками, а в кін-

цевому підсумку до зростання ролі України у міжнародному поділі праці.

65.Еволюція соціальних відносин та розвиток господарства України в другій

половині XVII – XVIII ст.

У той же час еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства

України в другій половині ХVІІ — початку ХVІІІ ст. відбувається у складних

суспільно-політичних умовах. Об’єднання в 1654aр. української держави з

російською сприяло розвиткові продуктивних сил у сільському господарстві,

ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню

міст. До того ж не можна заперечувати негативну роль царизму в історичній

долі українського народу, адже суспільно-політичний лад, що сформувався за

часів Б.aХмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою

системою Росії, і це врешті-решт призвело до повної втрати як політичної

автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.

Завершення воєнних дій проти Польщі та розподіл України (Андрусівське

перемир’я 1667aр., Вічний мир 1686aр.), у результаті якого Правобережжя

залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо

Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької

старшини підірвали народне господарство краю.

Проте незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної

України з’являються паростки капіталістичного укладу у вигляді

торговельного капіталу, підприємництва, поширення найманої праці тощо. У

Лівобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІaст. становили до

8a% міського населення. Купецтво формувалося перш за все за рахунок

торговельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав

як за рахунок торговельних операцій, так і внаслідок занять купців

лихварством та орендарством. Використовуючи різні форми збагачення,

купецтво активно впливало на поглиблення товар-

ності виробництва промислової та сільськогосподарської продукції,

активізацію зв’язків між регіональними ринками та формуван-

ня єдиного всеукраїнського ринку.

Знаходив своє застосування купецький капітал і в промисловості, проте

формування підприємців відбувалося, в основному, за рахунок інших джерел.

Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста

свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорізького відкривали

широкі можливості для розвитку підприємницької ініціативи. Підприємцями

ставали не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого

поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна

промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІaст. козацька старшина,

яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук також і інші

галузі промисловості. Але враховуючи той факт, що на цей період

старшинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-

виробників посилюється, то старшинська підприємницька діяльність набирає

феодальних рис, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.

Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині

XVIIaст. йде різними шляхами. Ще за часів Б.aХмельницького виникає так

зване рангове землеволодіння. Це були маєтки, які надавалися старшинам при

обійманні ними певної посади — рангу з земельного фонду Війська

Запорізького. Таке землеволодіння носило тимчасовий та умовний характер, як

і помістя, дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель іменувалися

державцями, можливо тому, що раніше умовне нес-

падкове землеволодіння в Україні носило назву держави.

Крім рангового землеволодіння, гетьмани надавали землю у «вічне»

(«спокійне») володіння; «до ласки військової», інакше кажучи за наказом

вищої влади; «на вспартє дому», тобто на підтримку господарства. Але форма

надання не завжди відповідала правам на володіння. У деяких випадках

маєток, наданий «у вічне володіння», відбирався, а наданий «на ранг»

залишався у довічній власності. Зрозуміло, що, одержавши землі, представники

старшини прагнули закріпити їх за собою, отримавши відповідні документи

від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документи, які кожний новий гетьман

підписував з царем, вносились відповідні пункти, а в 1687aр. при обранні

гетьманом І.aМазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше

наданих та затверджених царем маєтків.

Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище

посполитих, які, крім повинностей на користь Війська Запорізького,

зобов’язані були також нести повинності на користь панів. До державних

повинностей входили зобов’язання щодо утримання державного апарату,

військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а

також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів

тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки,

право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).

Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою

користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська

Запорізького. Але в більшості випадків новий власник маєтку намагався

залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг («слобод»).

Запровадження панщини відбувалося досить повільно, перевагу надавали

чиншові. Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок

упровадження тут різних промислів: будівництва млина, крупорушки, олійниці

або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті, дехто запроваджував

виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.

Отже, основна маса козацької старшини, перетворившись у великих

землевласників, робить усе можливе, щоб юридично закріпити свої права.

Найбільшими землевласниками були самі геть-

мани: І.aМазепа володів 19a654 дворами, І.aСкоропадський —

19a822, Д.aАпостол — 9997 дворами підданих. Значна частина старшини,

зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із

самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.

Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі

поширювалися і на Слобідську Україну, де формувалося світське й

монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, як і на

Лівобережжі, кожен переселенець міг за-

писатися у козаки, але вже на початку XVIIIaст. це було зробити нелегко. У

маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1—2 днів на

тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.