Шепітько В.Ю., Коновалова В.Ю., Журавель В.А. Криміналістика

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 3. Криміналістична ідентифікація

Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифіку-

вати матеріали і речовини. У цьому випадку йдеться про збіг власти-

востей порівнюваних об’єктів, які належать до певної групи, що і буде

ототожнюваним об’єктом.

Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива і дослідження

може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Час-

тіше за

все індивідуальна ідентифiкація неможлива через недостатньо

повне відображення ознак об’єкта.

У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до

групи залежить від рівня розвитку даної науки. Існує загальне правило,

за яким індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зо-

внішньої будови об’єктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газопо-

дібні

речовини) або вони не відобразились як слід, то провадиться

тільки групова ідентифікація.

Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим

менш чисельна група, до якої належить об’єкт.

При ідентифікації є два види об’єктів: ідентифіковані (відображувані)

та ідентифікуючі (відображаючі). Ідентифікованим називається об’єкт,

встановлення тотожності якого є

завданням даного дослідження. Іденти-

фікуючими називаються об’єкти, за допомогою яких встановлюють то-

тожність чи групову належність. Ідентифікуючі об’єкти є носіями

матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих об’єктів.

Для вирішення питання про тотожність або відмінність користу-

ються ідентифікуючими об’єктами. Наприклад, для того щоб виріши-

ти питання, чи залишені

сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим

у обвинуваченого взуттям (чи є воно тим самим), необхідно дослідити

самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується дане

питання. Взуття — це ідентифікований об’єкт, а слід взуття (зліпок) —

це ідентифікуючий об’єкт.

Ідентифікуючі об’єкти поділяються на дві групи.

Перша група

— це об’єкти, що за припущенням слідчого відобра-

жають ознаки ідентифікованого об’єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців

рук, знарядь злому тощо, виявлені на місці події.

Друга група — це об’єкти, походження яких від певного об’єкта є

безсумнівним. Такі ідентифікуючі об’єкти називаються зразками. За-

лежно від характеру даної ідентифікації

та властивостей інших іден-

тифікуючих об’єктів до зразків ставляться ті або інші вимоги. Загаль-

ною і найважливішою вимогою є безсумнівність походження зразків.

Останні, у свою чергу, поділяються на основні та додаткові, або екс-

периментальні.

Частина перша. Теоретичні основи криміналістики

§ 3. Загальна методика ідентифікації

Суттєвим питанням теорії криміналістичної ідентифікації є за-

гальна методика ідентифікації, яка розглядає головні риси та основні

прийоми встановлення тотожності, притаманні будь-якому виду

ідентифікації.

Ідентифікація як процес встановлення тотожності розпадається на

дві основні стадії: аналітичну та синтетичну. Ці дві стадії взаємоза-

лежні.

Аналітична стадія починається з вивчення загальних, а потім окре

мих, індивідуальних ознак ідентифікованого об’єкта або ідентифікуючих

об’єктів, походження яких є безсумнівним, після цього вивчаються інші

ідентифiкуючі об’єкти. Процес встановлення тотожності розпочинається

з всебічного вивчення, аналізу ознак об’єктів ідентифікації.

Після проведеного вивчення ознак здійснюється їх порівняння. Ця

частина роботи — порівняльне дослідження — є найважливішою в

ідентифікації.

Таке дослідження тісно пов’язане з безпосереднім ана-

лізом, оскільки порівняння, відділене від аналізу, не може забезпечити

детального зіставлення властивостей і ознак порівнюваних об’єктів.

Порівняння здійснюється за допомогою зіставлення ознак іденти-

фікованого об’єкта з ознаками ідентифікуючого або ознак тільки іден-

тифікуючих об’єктів. Цей останній випадок означає:

а) відсутній

ідентифікований об’єкт (два машинописних тексти);

б) порівняння з ознаками ідентифікованого об’єкта неможливе

(ознаки почерку), важке (папілярний візерунок), недоцільне через осо-

бливі умови слідоутворення (куля).

Кожний із об’єктів має множину ознак, однак при порівнянні ви-

користовуються не всі ознаки. Ідентифікаційними ознаками назива-

ються ознаки, які слугують для порівняння

Способи порівняльного дослідження:

1) спосіб зіставлення зводиться до розміщення порівняльних відо-

бражень в одне поле зору або на можливо більш близьку відстань одне

від одного з тим, аби порівнювані об’єкти знаходилися на відстані

найкращого сприйняття і при цьому був забезпечений ступінь збіль-

шення, достатній для аналізу і порівняння ознак.

метою створення найкращих умов для зіставлення часто вико-

ристовуються різноманітні оптичні прилади. Широко застосовуються

фотографічні прийоми порівняння. При зіставленні іноді роблять до-

поміжні побудови;

Розділ 3. Криміналістична ідентифікація

2) спосіб накладення відображень полягає в накладанні одного з

порівнюваних прозорих відображень на інше з тим, щоб при суміщен-

ні виявити як збіжні ознаки, так і ті, що різняться. Для цього часто

виготовляють спеціальні прозорі відображення на плівці, склі (нега-

тив — позитив);

3) спосіб лінійного суміщення полягає в такому розміщенні двох відо

бражень, при якому частина одного з них може розглядатися як продо-

вження іншого. Частіше за все два фотозображення розрізаються по

якійсь лінії, а потім по ній складаються різні частини цих зображень.

Синтетична стадія. Якщо основним завданням аналітичної ста-

дії є встановлення збігу і розбіжностей в ідентифікаційних ознаках, то

перед синтетичною

стадією ставиться завдання науково пояснити ви-

явлені збіги і розбіжності та дійти висновку про тотожність або від-

мінність, іноді — подібність.

У результаті порівняння можуть бути встановлені збіг низки ознак

і розбіжність інших. Залежно від виду дослідження експерт пояснює

це даними конкретної науки, але завжди і в усіх випадках необхідно:

при

поясненні відмінностей враховувати:

а) зміни властивостей об’єктів ідентифікації;

б) зміни умов прояву властивостей;

в) зміни матеріально-фіксованого відображення;

при поясненні збігу враховувати:

а) стійкість ознак;

б) наскільки часто ознака трапляється в об’єктах ідентифікації (чим

більш рідкісною є ознака, тим вона цінніша);

в) конкретні умови відображення об’єктів ідентифікації.

Істотне

значення для наукового пояснення і збігу, і відмінностей в

ознаках має вивчення умов і механізму утворення ознак.

Висновок про тотожність, відмінність або групову належність, яким

закінчується ідентифікація, повинен будуватися на даних дослідження

і бути обґрунтованим. Цей висновок має бути результатом глибокої

оцінки збігу і відмінності в ознаках, при цьому ознаки

повинні роз-

глядатися у взаємозв’язку і взаємозалежності, як єдиний комплекс

ознак об’єкта. Для висновку про наявність тотожності необхідним є

збіг комплексу ознак, неповторних у даному сполученні та ні в якому

іншому об’єкті. Для тотожності потрібний є збіг саме комплексу ознак,

окремі ознаки можуть бути у багатьох об’

єктів. Таким чином, для ін-

дивідуальної ідентифікації (встановлення конкретної тотожності) необ-

хідним є збіг комплексу загальних і окремих ознак. Критерієм для ви-

Частина перша. Теоретичні основи криміналістики

рішення питання про достатність даного комплексу для висновку про

тотожність є практика, наукові положення.

Для висновку про групову належність (групову ідентифікацію)

необхідним є збіг всіх істотних ознак даної групи (роду, виду, системи,

сорту, марки тощо), тобто таких ознак, за відсутності однієї з яких ви-

ключається належність об’єкта до групи.

Результат ідентифікації може бути виражено:

а) у позитивній формі — тотожність установлена;

б) у негативній формі — установлена відмінність;

в) у категоричній формі — інше вирішення даного питання за пере-

конанням експерта неможливе;

г) у ймовірній (передбачуваній) формі — існує велика можливість

даного рішення, інше рішення хоча і малоймовірне, але можливе, при-

пустиме.

Наукова

достовірність визначається в результаті вирішення таких

основних питань:

а) чи необхідні спеціальні знання для вирішення питання про то-

тожність і якщо так, то чи була призначена судова експертиза, чи до-

статньо кваліфікованим є експерт;

б) чи були надані експерту необхідні об’єкти, чи мали вони потріб-

ні властивості;

в) у яких

умовах провадилася ідентифікація;

г) чи є науковими метод і засоби, які застосовувалися при порів-

няльному дослідженні;

ґ) наскільки обґрунтований збіг комплексу ознак, чим мотивують-

ся відмінності;

д) чи немає логічних суперечностей.

Запитання для самоконтролю

Що таке ідентифікація?1.

У чому полягає сутність криміналістичної ідентифікації?2.

На яких наукових положеннях ґрунтується криміналі-3.

стична ідентифікація?

Що є об’єктами криміналістичної ідентифікації?4.

Які існують типи криміналістичної ідентифікації?5.

Яке значення має групова належність?6.

Які стадії ох7. оплює ідентифікаційний процес?

Розділ 4

Історія криміналістики

§ 1. Виникнення і розвиток

криміналістики

Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і

зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміна-

лістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і

права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки,

звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило

потребу в уведенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і роз

слідування злочинів, установлення злочинців. Призначаються певні

чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, вста-

новлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники-

писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та

судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра,

Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного

характеру щодо збирання,

дослiдження та оцінки доказів судом, але

вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними

клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засу-

джених.

Криміналістичні знання формувалися в межах процесу (процеду-

ри), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний

процес був пов’язаний з одержанням зізнання від допитуваного за до

помогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, при-

йомів та методів пов’язана з відправленням правосуддя, здійсненням

слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції

першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцей-

ській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Ежен Відок.

Бригада була створена з колишніх

кримінальних злочинців за принци-

пом «Тільки злочинець може побороти злочин». В історії російського

розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-

рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчи-

няв злочини. Тільки згодом виникло правило: особи, які притягували-

Частина перша. Теоретичні основи криміналістики

ся до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах,

не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості відобра-

жено у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді».

Літописи XV–XVI ст.ст. свідчать про використання криміналістичних

знань, зокрема при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок

документів. У XVIІІ ст. вже було здійснено спроби щодо узагальнення

судової практики. Так, І. Т. Посошков у

праці «Про бідність і богатство»

(1724) аналізує не тільки судочинство, а й прийоми проведення слідства:

випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.

Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань.

У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального

судочинства із застосуванням до російського кримінального судочин-

ства», в якій було розкрито способи проведення слідчих дій. У 1882 р.

А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запро-

понував метод антропометричної реєстрації та ототожнення злочинців

(бертільйонаж

), розробив методи сигналітичної та метричної фото-

зйомок, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дакти-

лоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877), Ген-

рі Фолдс (1879–1880), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.

Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейн-

гарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували

засоби і

методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів.

Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст

у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії

та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система кри-

міналістики» (1898).

Важливим напрямом розвитку криміналістики є розроблення ме-

тодів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною уста-

новою

в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринсько-

го (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією

ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фото-

графії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза

документів» (1903) є актуальною й донині.

На початку ХХ ст. виходить друком низка праць

М. С. Бокаріуса:

«Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових

доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова ме-

дицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус

провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз,

зробив розтин понад 3000 трупів, а також здійснив до 5000 досліджень

Розділ 4. Історія криміналістики

речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «До-

відковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції

при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній

огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медици-

на для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. уряд УРСР

присвоїв М. С. Бокаріусу

почесне звання Заслуженого професора.

На початку ХХ ст. видано низку фундаментальних праць з кримі-

налістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації»

(1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925),

С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час побачив світ

перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якiмова «Кри-

міналістика

. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).

У 1935–1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з

криміналістики, до якого увійшли кримінальна техніка, тактика і ме-

тодика розслідування, а у 1938–1939 рр. цей підручник було переви-

дано.

У 1940–1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних

теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «

Кримі-

налістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова

«Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченка «Наукові

основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до кримі-

налістичного дослідження документів»; у 1955 р. — праця М. О. Селі-

ванова «Судово-оперативна фотографія»; у 1956 р. — книга С. Д. Кус

тановича «Судова балістика»; у 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна

«Теорія і практика слідчого експерименту»; у 1965 р. — монографія

Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.

У 1960–1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміна-

лістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Ко-

новалова, М. І. Порубов, О. Р

. Ратинов), наукових основ судової екс-

пертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років

починається розробка методологічних проблем криміналістики, що

відображено у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи

радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Кримі-

налістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і

М. П. Яблокова «Пред-

мет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна

«Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах

(1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміна-

лістики (м. Свердловськ).

Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання

Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997, Росія).

Частина перша. Теоретичні основи криміналістики

§ 2. Сучасний стан криміналістики

в Україні

Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується

формуванням загальної теорії криміналістики, розробленням і впрова-

дженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних техноло-

гій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів

криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування

нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов’язаний з формуван-

ням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються

всі

розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.

Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в

Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник

«Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика»

за редакцією професора В. П. Колмакова, написаний українськими

вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радян-

ська

криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів»

за редакцією професора В. К. Лисиченка.

За часів незалежності України перший підручник для юридичних

вищих навчальних закладів та юридичних факультетів «Криміналі-

стика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за

редакцією професора В. Ю. Шепітька було підготовлено у 1998 р.

колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридич-

ної академії України імені Ярослава Мудрого. У 2001 р. цей самий

авторський колектив видав повний курс криміналістики.

На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики прово-

дяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних

закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення

проблем злочинності Академії правових наук України, Державний

науково-дослідний інститут МВС України

та ін.), а також у науково-

дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судо-

вих експертиз Міністерства юстиції України, Державному науково-

дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та

підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних

центрах на місцях).

На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори:

Ю. П. Аленін, В. П. Бахін,

Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент

АПрН України), А. Ф. Волобуєв, В. Г. Гончаренко (академік АПрН

України), В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н. І. Кли-

Розділ 4. Історія криміналістики

менко, В. О. Коновалова (академік АПрН України), В. С. Кузьмічов,

В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Є Д. Лук’янчиков, М. В. Салтевський,

М. Я. Сегай (академік АПрН України), В. В. Тіщенко, В. Ю. Шепітько

(член-кореспондент АПрН України).

Тільки за останні роки в Україні захищено низку докторських ди-

сертацій:

В. Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування

слідчого» (1993), Н. І. Клименко «Криміналістичні знання: природа,

структура, оптимізація використання» (1993), Т. В. Варфоломеєва

«Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту

адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994),

В. Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних при-

йомів у криміналістиці» (1996), В. С. Кузьмічов «Слідча діяльність:

сутність, принципи, криміналістичні

прийоми і засоби здійснення»

(1996), О. А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996),

Ю. П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розсліду-

вання осередків злочинів» (1997), В. А. Журавель «Теорія та методо-

логія криміналістичного прогнозування» (2000), А. Ф. Волобуєв «На-

укові основи комплексної методики розслідування корисливих зло-

чинів у сфері підприємництва» (2002), В. В. Тіщенко «

Концептуальні

основи розслідування корисливо-насильницьких злочинів» (2003),

Є. Д. Лук’янчиков «Інформаційне забезпечення розслідування злочинів

(правові і тактико-криміналістичний аспекти)» (2005).

§ 3. Становлення експертних

та криміналістичних установ

в Україні

У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в

Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експерти-

зи і затвердив положення про них (хоча Київський інститут і Одеська

лабораторія були організовані ще в 1914 р.). Ці установи було створе-

но з метою провадження різних науково-технічних досліджень за су-

довими справами

. Київський кабінет очолював С. М. Потапов, а згодом

В. І. Фаворський. Першим директором обласного кабінету в Харкові

був талановитий судовий медик і криміналіст М. С. Бокаріус, а після

смерті останнього цей заклад очолив його син М. М. Бокаріус. Для

виконання поставлених завдань у складі кабінетів було передбачено

створення чотирьох секцій: 1)

хімічних і фізико-хімічних досліджень;

Частина перша. Теоретичні основи криміналістики

2) судово-фотографічних досліджень; 3) судово-медичних макро- і

мікроскопічних досліджень; 4) ідентифікації особи.

У 1925 р. кабінети були перейменовані на інститути науково-судової

експертизи. На той час в інститутах діяли шість секцій: 1) хімічних і

фізико-хімічних досліджень; 2) біологічних досліджень; 3) фотографіч-

них досліджень; 4) ідентифікації особи; 5) судово-медичних досліджень;

6) кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.

1926–1927 рр. оприлюднено три книги журналу «Архів криміноло-

гії та судової медицини», відповідальним редактором якого був директор

Харківського інституту М. С. Бокаріус. У 1931 р. видавався журнал «Пи-

тання криміналістики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було

видано спільний збірник Українського інституту судової політики і Хар-

ківського інституту судової експертизи «Питання

кримінального процесу

та техніка розслідування злочинів». У 1937 р. побачив світ збірник трьох

українських інститутів науково-судової експертизи (Київського, Харків-

ського та Одеського) «Криміналістика і науково-судова експертиза».

З 1964 р. в Україні виходить міжвідомчий збірник наукових і науково-

методичних праць «Криміналістика і судова експертиза».

У роки Великої Вітчизняної війни експертну діяльність проводили

в основному науково-технічні відділи (НТВ) органів міліції. Київський,

Харківський та Одеський науково-дослідні інститути судових експер-

тиз відновили свою експертну і наукову діяльність у 1943–1944 рр.

З 1946 р. директором Харківського науково-дослідного інституту

судових експертиз (НДІСЕ) було призначено В. П. Колмакова, який

успішно керував інститутом протягом 20 років.

На сьогодні в

Україні створені і функціонують науково-дослідні

інститути судових експертиз Міністерства юстиції України: в Києві,

Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, а

також філії в Севастополі, Полтаві, Черкасах, Тернополі, Луганську,

Миколаєві, Чернігові, Вінниці. В інститутах здійснюється науково-

дослідницька та науково-методична робота. Колективи інститутів за-

пропонували низку нових експертних методик та методів

дослідження.

Експертами захищені кандидатські та докторські дисертації.

Зараз НДІСЕ Міністерства юстиції України мають такі лабораторії:

судово-почеркознавчих і комп’ютерних досліджень, судово-трасоло-

гічних, судово-балістичних, вибухотехнічних, судово-біологічних,

судово-автотехнічних, судових будівельних та пожежних, судово-

товарознавчих, судово-фізичних і хімічних досліджень.

В Україні функціонує система експертних криміналістичних під-

розділів

органів внутрішніх справ. Перший кабінет науково-судової