Ріяка В.О. (ред.) Конституційне право зарубіжних країн

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 17

Конституційне врегулювання

зовнішньої політики зарубіжних країн

§ 1. Державні інтереси зарубіжних країн.

Конституційні принципи

зовнішньої політики зарубіжних країн

Поняття зовнішньої політики обіймає:

– завдання і цілі, які переслідують держави стосовно інших

держав;

– засоби і методи, які вони використовують для задоволення

своїх інтересів.

Державний інтерес (raison d’etat) можна визначити, як усві

домлену потребу. Потреби, в свою чергу, визначаються конкрет

ними для кожної держави внутрішніми і зовнішніми умовами її

існування, такими, як особливості географічного положення, за

безпеченість сировиною, рівень індустріалізації, продуктивність

сільського господарства, національний склад населення, історичні

традиції, місце в системі міжнародних відносин.

Всі ці умови об’єктивно детермінують потреби держави і ви

значають її інтереси.

Слід, розрізняти:

а) державний інтерес, як достеменно вивірена модель потреб

країни, тобто інтерес, який визначається в результаті науково

достовірного аналізу сучасної міжнародної ситуації і екстрапо

ляції на цій основі майбутнього;

б) підміну істинного державного інтересу інтересом якоїсь

політичної партії, національної чи релігійної групи, якій для за

хоплення влади потрібна поразка своєї власної держави в непо

пулярній війні або якісь інші зовнішньополітичні провали партії

влади. В. І. Ленін у «Письмах издалека» та «Апрельских тезисах»

проголосив, гасло «Борьба за поражение своего правительства в

империалистической І мировой войне»

На демонстрацію 18 липня 1917 року більшовики вийшли під

гаслом «Долой наступление».

Верт Н. История советского государства 1900/1991. – М.: Весь мир,

2000. – С. 91; Ленин В. И. П.С.С. – Т. 26. – Изд. 5. – С. 286, 291.

222 Розділ 17

Заради збереження влади, а не керуючись стратегічним міркуван

ням більшовики підписали ганебний Брест–Литовський мирний до

говір з Німеччиною, АвстроУгорщиною, Туреччиною і Болгарією.

На зовнішню політику держав суттєво впливають також суб’єк

тивні ідеологічні чинники: революційні і консервативні політичні

доктрини. У сфері зовнішньої політики широко відомі такі, як:

а) «політика легітимізму» проголошена країнами так званого

Священого Союзу на початку XIX ст. після поразки французької

буржуазної революції, наполеонівських війн;

б) англійська політична доктрина «блискучої ізоляції (Splendid

isolation policy)»;

в) європейська доктрина рівноваги сил (balance of power). Ши

роко відомі численні американські доктрини:

– доктрина Монро 1823 р., «великої дубини політика» («Big

stick policy») на початку XX ст.;

– «доктрина відчинених дверей»;

– доктрини, проголошені американськими президентами після

Другої світової війни: доктрина Трумена, доктрина Ейзенхауера,

так звана «доктрина Бушамолодшого».

Із зовнішньої політичної практики Радянського Союзу відома

«доктрина Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія

намагалась виправдати військові інтервенції збройних сил Орган

ізації Варшавського договору проти Угорщини (1956 р.), Чехос

ловаччини (1968 р.).

Наведені вище доктрини віддзеркалюють тєю чи іншою мірою

інтереси окремих держав, або їх угруповань.

Немає в сучасному світі двох держав, чиї інтереси абсолютно

ідентичні. Тому чергову фразу деяких комюніке про «досягнення

єдності в ході переговорів» слід розуміти в тому сенсі, що одна сто

рона (держава) використала свою військову чи економічну мо

гутність, щоб нав’язати іншій свою волю, або що сторони на основі

взаємних поступок досягли «золотої середини» – компромісу.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від пра

ва чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції – пи

тання права і справедливості, предмет політичної науки –

доцільність і користь»

Кожна держава визначає свою зовнішню політику і в тій чи

іншій формі закріплює її основні принципи в Основному законі

(Конституції).

Гроцій Г. Три книги о праве войны и мире. – Пролегомены LVII. – С. 50.

Конституційне врегулювання зовнішньої політики... 223

Серед цих принципів слід назвати наступні:

а) національна незалежність;

б) пріоритет прав людини;

в) самовизначення народів;

г) невтручання у внутрішні справи інших держав;

ґ) рівність між державами;

д) відмова від державного тероризму;

е) принцип мирного врегулювання конфліктів.

Національна незалежність. Національна незалежність – най

суттєвіша якість держави. Обмеження свободи волі народу, ані

міжнародним, ані національним правом не передбачається.

Незалежність означає дієздатність держави самостійно ство

рювати закони, проводити ту чи іншу міжнародну політику.

На своїй території, щодо свого населення держава має ви

ключні права в тому, що стосується організації та реалізації вла

ди та управління.

Щоразу, коли Міжнародний суд ООН чи арбітраж розв’язує

питання, яке стосується територіального об’єднання держави, він

встановлює не тільки наявність трьох основних компонентів дер

жав: населення, території та уряду, а також визначає, чи є це те

риторіальне об’єднання дійсно незалежною державою. Так у 1919 р.

спір між Німеччиною та Польщею щодо державної незалежності

Данціга намагалися вирішувати, надавши йому статус вільного

міста під захистом Ліги Націй. Згідно зі статтями 102, 103, 104

Версальського договору VI 1919 р. зовнішні відносини вільного

міста здійснювалися Польщею. Саме тому, як визначив Міжна

родний суд у своєму рішенні 1931 р., вільне місто Данціг не може

бути визначене державою через брак незалежності.

Пріоритет прав людини. Пріоритет прав людини – політичні,

громадянські, трудові, соціальні, культурні та інші – не дар дер

жави, її владних органів, президента, парламенту, уряду, а суве

ренний, іманентний атрибут кожної особи незалежно від раси, ко

льору шкіри, мови, статі, віросповідання, політичних переконань,

соціального походження, майнового стану. «Не народ існує для

держави, а держава існує для народу». Держава зобов’язана виз

навати природні права людини, захищати їх від будьяких пося

гань. Гарантованість захисту держави безпосередньо зв’язана з

обов’язком держави визнавати та охороняти загальновизнані пра

ва людини. Права людини – одна з найвищих цінностей людської

224 Розділ 17

цивілізації, яка містить в собі найрізноманітніші аспекти як інди

відуального, так і соціального буття. Верховенство прав і свобод

особи – основний принцип демократичної правової держави і

справедливого громадянського суспільства.

Як вдало сказано у ст. 16 французької Декларації прав люди

ни і громадянина від 26 серпня 1789 року: «суспільство, в якому

не забезпечено користування правами і не проведено поділ вла

ди, не має Конституції».

Самовизначення народів. Ще в середині XX ст., термін «са

мовизначення народів» означав вимогу визволення народів від

ярма колоніалізму.

У XXI ст., коли з колоніалізмом практично покінчено на нашій

планеті, гасло самовизначення – гасло окремих народів і націй

багатонаціональних суверенних держав.

Поперше, народ будьякої країни має самостійно приймати

рішення, підтримувати існуючий у державі суспільний лад і полі

тичний устрій чи вимагати змін у тому чи іншому напрямі шля

хом голосування або в певних випадках за допомогою актів про

тесту аж до повстання чи революції.

Подруге, територіальні зміни: об’єднання кількох незалежних

держав у єдину державу, відокремлення від держави частини її

території і створення на ній окремої самостійної держави або при

єднання до території іншої незалежної держави. Таке об’єднання,

приєднання чи розділення здійснюється відповідно до висловле

ної волі народу, а також за умови додержання норм і принципів

міжнародного права.

Згідно з даним принципом народи мають право вільно визна

чати свій політичний статусі, економічний, соціальний і культур

ний розвиток. Держави зобов’язані забезпечити існування і са

мобутність національних меншин.

Засоби самовизначення – створення незалежної суверенної

держави, приєднання, об’єднання. Разом із цим, слід пам’ятати:

принцип самовизначення не повинен підривати принципу тери

торіальної цілісності існуючих суверенних держав.

Невтручання у внутрішні справи. Принцип невтручання за

кріпився в міжнародному праві з часів Французької революції

1789–1795 років. Так, Декларація Французьких Національних

зборів, яку було прийнято 22 квітня 1792 р. за доповіддю Кондор

се, проголосила: «...Кожній нації належить виключна влада дава

Конституційне врегулювання зовнішньої політики... 225

ти собі закони і невідчужуване право змінювати їх згідно зі своїм

бажанням». Французький народ, вільний у встановленні форми

своєї Конституції, не міг, здійснюючи це право, порушити ані без

пеки, ані честі закордонних країн.

Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у

внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним

організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Роз

ширюючи зміст цієї формули, Декларація про неприпустимість

інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (Резолюція

Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.) урочисто прого

лосила: «ні одна держава або група держав не має права здійсню

вати інтервенцію, або втручання в будьякій формі, або з якоїсь

причини у внутрішні й зовнішні справи інших держав». Деклара

ція передбачає також зобов’язання кожної держави «боротися в

рамках своїх конституційних повноважень, проти розповсюджен

ня фальшивих або неправдивих повідомлень, які можуть розгля

датися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі,

що завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружнім

відносинам між державами».

Рівність між державами. Згідно з цим принципом всі держа

ви володіють рівними правами і несуть рівні обов’язки, всі норми

права застосовуються до них однаково і мають рівну юридичну

силу. Всі держави зобов’язані поважати правосуб’єктність інших,

їх права притаманні суверенітету і виконують свої зобов’язання,

встановлені міжнародним правом. Неприпустима ніяка економі

чна чи політична дискримінація держав.

Держави незалежно обирають і розвивають свою політичну,

економічну, соціальну і культурну систему, свої форми органі

зації зв’язків з іншими державами і міжнародними організація

ми. Суверена влада однієї держави, обмежена аналогічною вла

дою інших держав.

У деяких випадках сучасне міжнародне право допускає нерів

ність у правах і обов’язках. Наприклад, у тому, що стосується по

рядку прийняття рішень у Раді Безпеки ООН, право вето надаєть

ся тільки п’яти членам Ради: Сполученим Штатам, Росії, Франції,

Китаю, Англії. Десять непостійних членів Ради Безпеки такого

права не мають. Деякі міжнародні організації застосовують прин

ципи не рівного, а так званого зваженого голосування. На чаші

226 Розділ 17

терезів у такому разі кладуться військова могутність і економіч

ний рівень держави.

Відмова від державного тероризму. Державний тероризм –

репресії відповідних державних органів проти свого власного на

селення, або тероризм інспірований, або підтриманий на держав

ному рівні щодо інших країн, опозиційних партій чи окремих

осіб.

У першому випадку держава застосовує терористичні акції для

залякування і придушення опозиції. В нечуваних в історії люд

ства масштабах застосовував терор проти власного населення

нацистський режим у Німеччині (1933–1945 рр.), у колишньому

Радянському Союзі (1924–1953 рр.). Деякі сучасні авторитарні

держави використовують такі терористичні методи, як позасудові

розправи.

Другий вид державного тероризму має відношення до дій

урядів у випадках конфронтації з іншими державами, на які з тих

чи інших причин вони відкрито напасти не в змозі. Наприклад, є

відомості, що уряд Лівії фінансував збройні терористичні орган

ізації в деяких країнах Європи, зокрема так звану Ірландську рес

публіканську армію; Іран підтримував терористичну діяльність

талібів у Афганістані; в свою чергу, США, як це виявилося з відо

мого скандалу «Іран – контрас» у 1986 р., таємно продали зброю

Ірану, щоб фінансувати контрреволюційних заколотників Ніка

рагуа. Найвідоміші кримінальні групи, які використовують для

досягнення своєї мети терор, є:

– Організація звільнення Палестини (ОЗП);

– Ірландська республіканська армія (ІРА);

– Баський національний рух (ЕТА),

– «Червоні бригади» – Італія;

– група Баадера–Майнхофи – Німеччина.

У першому десятиріччі XXI ст. активно розповсюджуються те

рористичні угрупування правого та ультраправого напряму. У

Франції активно діє так званий «Чорний Інтернаціонал». Його

засновник – фюрержурналіст Горен Сірак, у минулому – активіст

терористичного формування ОАС, організатор замаху на генера

ла де Голля у Пті Кламарі.

У Німеччині діє Союз колишніх есесівців, головою якого об

раний колишній оберштурмбанфюрер СС, колишній ад’ютант

Гітлера Ріхард Коссенс. Цілком вірогідні відомості, які свідчать

Конституційне врегулювання зовнішньої політики... 227

про існування всесвітньої досить дисциплінованої терористич

ної організації. Міжнародне співробітництво в боротьбі проти

тероризму неминуче стикається зі складністю організації взає

модії політичної і судової влади, поліції і органів безпеки різних

держав.

Міжнародне антитерористичне співробітництво успішно роз

вивається, але все ще не узгоджені закони і механізми спільної

боротьбі з терористами в цивільній авіації, а договори про екс

традицію терористів поки що здебільшого мають двосторонній, а

не багатосторонній характер, що часто веде до юридичних тупиків,

які дозволяють терористам та їхнім організаціям уникати відпо

відальності. Вихід з цієї ситуації дає резолюція Генеральної Асам

блеї, яка встановила, що акт тероризму в будьякому разі слід роз

цінювати як кримінальний злочин.

Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок.

Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок не слід

розуміти лише як оборотну сторону або просте продовження прин

ципу незастосування сили або погрози силою. Буква і дух (esprit)

сучасного міжнародного права потребують не простої відмови від

застосування воєнної сили або погрози силою, а створення ста

більної розвинутої системи мирного врегулювання суперечок.

Міждержавні суперечки – неминучі супутники динамічних

міжнародних відносин сучасності. Сучасне право забороняє не

спори, а застосування сили чи погрозу як засіб вирішення міжна

родних суперечок. Держави – сторони спору повинні обирати

один із мирних засобів – переговори, арбітраж, посередництво.

Для того щоб «жити разом у мирі один з одним як добрі сусіди»,

держави–члени ООН зобов’язалися «проводити мирними засо

бами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного пра

ва, узгодження і розв’язання міжнародних спорів або ситуацій,

що можуть привести до порушень миру» (п. 1 ст. 1 Статуту ООН).

§ 2. Визнання обмежень державного суверенітету

і участь у міжнародних союзах

В останні роки XX ст. державна економіка, політика, культура

стали дедалі більше виходити за рамки державних кордонів, з кож

ним роком стають тіснішими зв’язки сучасних індустріально роз

винутих держав.

228 Розділ 17

Початок Європейської багатосторонньої інтеграції було покла

дено створенням самостійних, але взаємозв’язаних організацій – ЕОВС

(1951 р.), Євроатома і ЄЕС (1957 р.). Спочатку розвиток організа

ційноправової структури ЄС базувався на таких актах:

а) Брюссельський договір 1965 р.; Люксембургський договір

1971 рік;

б) Єдиний Європейський акт 1986 р.; Шенгенська угода 1990 р.;

в) Амстердамський договір 1997 р.; Ніццький договір 2000 р.

У сучасний період стан і рівень інтеграції у регіоні досягли та

ких результатів:

– кількість членів ЄС зросла з 6 до 15 державчленів;

– ліквідовані обмеження у взаємній торгівлі країнчленів (ос

таточно – в 1994 р.);

– створений спільний ринок товарів і послуг;

– діє єдиний візовий простір (Шенгенська зона), в якому

вільно переміщуються й громадяни ЄС, й іноземці;

– встановлений Єдиний митний тариф (ЄМТ);

– досягнута свобода пересування капіталів, робочої сили, ство

рено єдиний економічний простір;

– забезпечено проведення єдиної торгової політики;

– здійснюється єдина політика субсидування і протекціоніз

му щодо аграрного сектору;

– прискорено процес перетворення національних монополій у

ТНК;

– здійсненний перехід до єдиної грошової одиниці – євро;

– здійснюється обмеження й уніфікація національних систем

права з цілої низки напрямів;

– створена, діє і розвивається особлива система права – право

ЄС, Європейське право;

– створюється однорідне юридичне середовище підприємниць

кої діяльності.

«Наднаціональна» природа правопорядку ЄС ясніше проявля

ється в праві його органів приймати обов’язкові для державчле

нів та їх громадян владні акти безпосереднього застосування, які

до того ж мають пріоритет перед нормами внутрішнього права.

Для передачі міжнародній організації прав, властивих сувере

нітету, були внесені відповідні статті до Конституцій держав

членів. Так, у Конституцію ФРН внесена ст. 23, яка проголошує:

«Для здійснення ідеї об’єднаної Європи Федеративна Республіка

Конституційне врегулювання зовнішньої політики... 229

Німеччина бере участь у розвитку Європейського Союзу, до обо

в’язків якого входить гарантування дотримання принципів демок

ратії правової держави, соціальної та федеративної держави, а та

кож дотримання принципу субсидіарності, що гарантує захист

основних прав, які, по суті, співпадають з основними правами, що

містяться в Основному Законі. З цією метою Федерація може

передавати свої суверенні права через видання закону».

§ 3. Конституційне розмежування

зовнішньополітичних повноважень

між федерацією та її суб’єктами

Розберемо це питання на прикладі Швейцарської Конфеде

рації. Закордонні справи Конституція віднесла до ведення Кон

федерації. Конфедерація згідно з Конституцією прагне до збере

ження незалежності й процвітання Швейцарії, сприяє захисту

прав людини, демократії, мирному співіснуванню народів, збере

женню природних ресурсів.

Разом із цим, Конфедерація бере до уваги повноваження кан

тонів і поважає їх інтереси. Зі свого боку, кантони беруть участь в

обговоренні зовнішньополітичних питань і прийнятті відповід

них рішень, з проблем, які торкаються їх інтересів. Конституція

(ст. 55) надає право кантонам укладати договори з іноземними

державами в галузях, які стосуються їх повноважень, передбаче

них Конституцією. Ці договори не повинні суперечити ані праву,

ані інтересам Конфедерації.

Кантони також вправі звертатися до зарубіжних органів вла

ди, що рівнем нижчі, в інших випадках відносини кантонів із за

рубіжними державами здійснюються через Конфедерацію.

Основний закон ФРГ встановлює розмежування законодав

чої компетенції Федерації та її суб’єктівземель набагато доклад

ніше, ніж Конституція Швейцарії. Згідно зі ст. 70 (2) «Розмежу

вання компетенції Федерації і земель визначається відповідно

приписам Конституції щодо виключної і конкуруючої компе

тенції.

Згідно зі ст. 73 Федерація володіє виключною законодавчою

компетенцією з питань міжнародних відносин:

а) закордонні справи, а також оборона, виключаючи захист

населення;

230 Розділ 17

б) громадянство Федерації;

в) свобода пересування, паспортний режим, імміграція і еміг

рація, видача кримінальних злочинців, митна і торгова єдність

території, договори про торгівлю та судноплавство, обіг товарів і

платежів із закордоном, служба почти і телекомунікацій, захист

території федерації від намагань із допомогою застосування сили

або спрямованих на таке застосування підготовчих дій, щоб підста

вити під загрозу зовнішні інтереси ФРГ, боротьба з міжнародною

злочинністю.

Щодо конкуруючої законодавчої компетенції в сфері міжна

родних відносин, ст. 74 Конституції ФРГ вказує право іноземців

на перебування і постійне проживання, справи біженців та пере

міщених осіб, воєнна шкода та її відшкодування, забезпечення

інвалідів війни, родичів загиблих, могили жертв війни та тиранії.

Федерація і землі самостійні й незалежні одна від одної щодо

свого бюджетного господарства, але повинні брати до уваги ви

моги загального бюджетного балансу.

§ 4. Розподіл зовнішньополітичних повноважень

між вищими органами державної влади та управління

Розподіл зовнішньополітичних повноважень між вищими

органами державної влади та управління:

– голови держави залежно від форми правління і зовнішньо

політичні повноваження парламенту;

– зовнішньополітичні повноваження уряду та його голови,

міністерства закордонних справ у зовнішньополітичному ме

ханізмі зарубіжних країн.

У роки перших буржуазних революцій монархія як форма

правління більшості держав замінювалась республікою. Первіс

ний зміст цього терміна «res publica» (суспільна справа) визна

чався як «держава, якою керує колегія з кількох осіб». Майже всі

перші буржуазні конституції встановлювали як главу держави ко

легіальний орган. Згідно з Конституцією Франції 1793 р. колегія,

яка виконувала функції голови держави, складалася з 24 осіб, за

Конституцією 1795 р. – з п’яти, 1800 р. – з трьох членів.

У наші часи колегіальний голова держави зберігся лише в

Швейцарії. Так звана Федеральна рада конфедерації обирається

тільки на 1 рік у складі 7 осіб.