Рубель В.А. Історія середньовічного сходу. Курс лекцій

Подождите немного. Документ загружается.

Текеш помер, але його син і спадкоємець Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220) не

поступався в енергії перед батьком. У 1207 р. він захопив Бухару, звідки атакував і

розтрощив у 1210 р. біля р. Талас військо кара-киданів (які мусили визнати себе

хорезмійськими васалами); в 1215 р. був завойований Азербайджан, а за 1215 - 1216 рр.

Мухаммед ібн Текеш добив Гуридів, залишки яких остаточно перебралися до Індії (де

створили Делійський султанат).

За правління Мухаммеда ібн Текеша держава хорезмшахів охопила території від гір

Загросу до річки Інд, від Каспію та Аралу до Перської затоки (крім володінь непокірних і

жахливих нізаритів), ставши найбільшою імперією ісламу. Усунення роздробленості

сприяло економічному відродженню, поновилася торгівля, а частину грандіозної воєнної

здобичі використали для централізованої відбудови іригаційної системи (особливо в

корінних землях Хорезмійського оазису). Колосально збільшилася площа зрошуваних

земель, поширювалися канали й кяризи (підземні зрошувальні канали-труби), а з ними й

посіви пшениці, ячменю (“хліба бідних”), рису, винограду, динь, грецького горіха, фіг,

бавовнику (замість застарілого льону). Ремесла прославилися виробництвом килимів,

тканин (шовк, парча, вовна, бавовна, льон), кераміки (посуд і облицьовувальна плитка з

фаянсу), вироби з металів, кістки, шкіри або дерева, квітковими есенціями. Центрами

ремесел і торгівлі (в тому числі фантастично прибуткової караванної) знову стали Ургенч,

Бухара, Самарканд, Нішапур, Рей, Ісфахан, Шираз, Герат, Тус, Балх, Кум, Хамадан, Фаса,

Казерун, Ахваз, Тустер, порт Сіраф на березі Перської затоки тощо (їхнє населення

становило іноді по 200 - 300 тис. мешканців).

У часи Великого Хорезму жили й творили видатні поети Нізамі (1141 - 1209) та Хагані

(ХІІ ст.), яких вважає своїми класиками Азербайджан, але писали вони на фарсі.

Справжнім дивом і гордістю тогочасної перської архітектури визнано “Купол Алідів” у

Кумі - прикрашений вигадливою різьбою по цеглі “мавзолей Фатіми”. Продуктивно

працювали медресе й бібліотеки Хамадана, Рея, Сави, Ісфахана, Мерва, Нішапура тощо.

Але міць і процвітання колосальної імперії залишалися дуже хиткими. Строката

хорезмійська держава не мала єдиної етнічної або господарської основи, а коли задоволені

розгромом “невірних” газі розійшлися по домівках, армію почали формувати з найманців-

тюрків (переважно канглів_ - печенігів, кипчаків - половців або карлуків). Стабільність,

що спиралася на шаблі хорезмійських головорізів, виявилася нетривкою. Значно

культурніші від тюркських вояків перси, араби, таджики дуже хворобливо сприймали

безпардонне володарювання зухвалих тюркських найманців, а коли ця ненависть

проривалася, повстанці шматували своїх “захисників” живими (так було під час

антихорезмійського повстання в Самарканді). Успішні війни, економічне піднесення,

розквіт торгівлі сприяли певному поліпшенню матеріального добробуту населення в

самому Хорезмійському оазисі, але на решті земель лише начальство сипало грошима -

більшість жила впроголодь (бо податки сягали до 2/3 врожаю(!). Крім етнічних і

соціальних суперечностей, державу роз'їдали релігійні конфлікти: між шиїтами й

суннітами (хорезмшахи сповідували суннізм), між шафіїтами й ханіфітами, не припинили

свою руйнівну пропаганду й різноманітні сектанти (насамперед ісмаїліти різних гатунків).

Навіть серед політичної верхівки не було єдності: кангли конфліктували з туркменами,

“купецька” партія з “військовою” тощо.

Вкрай невдалою слід визнати й зовнішню політику, що її вів наприкінці царювання

хорезмшах Мухаммед.

Спочатку він посварився з багдадським халіфом ан-Насіром (1180 - 1225), назвався Газі

(“борцем за віру”) й прокляв “володаря правовірних” (обвинувативши його зокрема у

“сверблячці сластолюбства”), але каральний похід 1217 р. проти “неправильного халіфа”

провалився: 100-тисячне хорезмійське військо вимерзло в горах, а решту дикі непокірні

курди вирізали.

В 1216 р. на кордонах Хорезму з'явилися монголи Чінгіс-хана, які добивали тут своїх

кровних ворогів меркітів, і на р.Іргізі Мухаммед несподівано атакував монголів,

пояснюючи це релігійним обов'язком газі в боротьбі з “невірними”. В 1219 р. він же

наказав вирізати й розграбувати в Отрарі багатий караван, яким Чінгіс-хан хотів поновити

вигідну для себе торгівлю через “Великий шовковий шлях”. Здивований такою

поведінкою, каган відрядив в Ургенч посольство, але монгольських дипломатів

хорезмшах наказав убити, а кількох вигнати голими в степ. Такого монголи не прощали, і

коли Чінгіс-хан довідався про жахливий злочин, він написав Мухаммедові короткого

листа: “Ти хотів війни, ти її отримаєш!” - та, згорнувши війни на інших фронтах, наказав

атакувати імперію хорезмшахів.

Мухаммед ібн Текеш мав 400-тисячне військо й невичерпні ресурси, але виявив

абсолютно непритаманні йому безініціативність і безпорадність. Розпорошивши свої сили

по містах та фортецях, він покинув Середню Азію, і протягом 1219 - 1223 рр. монголи

захопили більшість міст імперії та знищили їхні гарнізони один по одному. Роздерта

суперечностями держава хорезмшахів розвалилася вмить, а переляканий Мухаммед

сховався від непереможних монголів на пустельному острівці посеред Каспійського моря,

де й помер у 1220 р. в колонії хворих на проказу. Великий Хорезм упав.

Боротьбу з агресором спробував організувати син і спадкоємець престолу Ургенча

хорезмшах Джелаль ад-дін Мекбурни (1221 - 1223), але, розбитий монголами, він утік до

Індії, звідки хорезмійців за звірства вигнали в Іран. Потім у пошуках грошей енергійний

хорезмшах не існуючої вже держави спалив та розграбував Грузію й Вірменію і, врешті-

решт, втративши всіх союзників, знову опинився в 1231 р. віч-на-віч з монголами, які

наздогнали невтомного хорезмшаха-авантюриста в горах Курдистану. “Тоді татари, що

примусили його покинути батьківщину, напали на нього, погнали до Аміда (суч.

Діярбакір) і завдали жорстокої поразки його війську”5. В цій битві й загинув син

туркменки Джелаль ад-дін, а Іран та Середня Азія опинились у складі світової

Монгольської імперії.

Держава Хулагуїдів (1263 - 1353). Монгольське завоювання Західної Азії завершив один з

онуків Чінгіс-хана Хулагу, “для котрого людяність і пощада були абсолютно чужими

поняттями, але який подібно до свого жахливого предка вмів володарювати й

наказувати”6. В 1256 р. його вояки знищили паразитичну державу нізаритів, у 1258 р.

ліквідували Багдадський халіфат Аббасидів, але подальшому просуванню непереможних

монгольських орд завадила смерть великого кагана Мунке (1259). Хулагу сам мріяв

посісти його місце і з частиною війська спішно вирушив до Монголії, а своїм заступником

на час відсутності залишив довіреного полководця Кітбугу (наймана християнсько-

несторіанського віросповідання), проте для успішного продовження завоювань

розпорошених сил не вистачило.

В католицькій Європі хана Хулагу та його дружину Докуз-хатун (кераїтку й теж

християнку-несторіанку) оголосили новими Костянтином і Єленою, вітаючи успіхи

монголів у боротьбі з мусульманами, а їхні завоювання назвали новим “хрестовим

походом”. Слідом за Багдадом упали інші ісламські фортеці регіону (Халеб-Алеппо,

Дамаск, Хама, Хомс, Баніяс), але хрестоносні рицарі Палестини злякалися таких могутніх

“союзників” і не надали підтримки “жовтим хрестоносцям”, мовляв, “боротися з турками

разом з такими союзниками-варварами насправді те ж саме, що виганяти біса силою

Вельзевула”7. Тих же, хто вважав головним ворогом мусульман і підтримав монголів у

боротьбі за звільнення “Гробу Господнього” (як-от Боемунд Антіохійський), - відлучили

від церкви. В тилу Кітбуги повстала 5-мільйонна православна Грузія, невдоволена

засиллям християн-несторіан, а з півночі загрожувала Золота Орда, де монгольський хан

Берке відкрито схилявся до мусульманства. Підтримали завойовників лише вірмени-

монофізити.

В такому оточенні 20-тисячне військо монголів не мало шансів на успіх, та вони

десятками років не знали поразок і явно переоцінили свою міць. За зраду ідеї “єдиного

хрестового походу Сходу й Заходу” Кітбуга розгромив хрестоносне графство Сідон, але у

вересні 1260 р. його армію в битві при Айн-Джалулі знищили мамлюки (Кітбуга потрапив

у полон, де йому відрубали голову). Після грудневої (1260) поразки при Хомсі (від тих

самих мамлюків) монгольські завоювання в Західній Азії припинилися.

Хулагу не зумів вплинути на вибори нового кагана. За володарювання над завойованими

на Далекому Сході землями почалася війна ханів Арігбуки та Хубілая, в якій переміг

узурпатор Хубілай (1260 - 1294). Нового кагана не цікавили далекі землі, які він усе одно

не міг контролювати, і в 1263 р. Хубілай надав Хулагу титул ільхан (“улусний хан”),

офіційно визнавши незалежний статус монгольського Ірану. Утворилася держава

Хулагуїдів (1263 - 1353), що охопила Іран, Ірак, Афганістан, Вірменію, Азербайджан,

більшу частину Анатолії, Курдистан та південь Середньої Азії. Васалами Хулагуїдів

періодично ставали Грузія, Трапезунд і Кіпр.

Монгольське завоювання стало нелегким випробуванням для регіону. Вдесятеро

скоротилися площі оброблюваних земель, жахливу різанину пережили Мерв, Балх, Герат,

Рей, Тус, Нішапур, Казвін, Хамадан, Марага, Ардебіль, Бухара, Ургенч, Самарканд,

Багдад, Дамаск тощо. Сотні тисяч людей були перетворені на рабів, а розгром іригаційної

системи внаслідок навали кочовиків спричинив занепад рільництва й голод. Жахливих

утрат зазнала культура. Проте не треба забувати, що перси давно не були хазяями у

власній країні, де правили тюрки; і тотальна різанина теж не була для них новиною. Тому

навала монголів більшістю населення сприймалася просто як заміна одних чужоземних

гнобителів на інших, тим паче що монголи знищили ненависні для більшості персів-

шиїтів-імамітів халіфат Аббасидів, тюрксько-суннітську диктатуру та жахливого

ісмаїлітського монстра нізаритів.

Монголів прокляв видатний перський філософ (містик-гуманіст) і поет Румі (1207 - 1273),

але радісно вітав інший славетний поет Ірану Сааді (1203/10 - 1292) - неперевершений

лірик і прозаїк (творець збірки “Гулістан” - “Квітник”, людина бурхливої біографії;

об'їздив увесь ісламський світ, потрапляв у полон до індусів та хрестоносців) і водночас

автор панегіричної елегії на честь здобуття монголами Багдада. Тоді ж творили: поет-

містик Іракі (ХІV ст.), ісмаїліт поет-гультяй Нізарі (? - 1320), прозаїки Ауфі (ХІІ - ХІІІ ст.)

і Самарканді. Авторитет Насіра ад-діна Тусі (1201 - 1277) - придворного поета й астролога

Хулагуїдів - у питаннях астрономії, математики, медицини й астрології десятиліттями

вважався незаперечним для науковців Близького Сходу. Історичну науку Персії

прославили апологет монгольських завоювань Ата Мелік Джувейні (автор титанічної

праці “Таріхі джахангушай” - “Історія світопокорителя”, 1260_р., присвяченої Чінгіс-хану)

й видатний політик та історик за сумісництвом Рашид ад-дін (його “Джамі ат-Таваріх” -

“Збірка літописів”, 1310 р. - охоплює історію держави Хулагуїдів та всіх інших відомих

тогочасним персам народів від Західної Європи до Китаю).

Хоча початкові наслідки монгольської навали були вкрай тяжкими, надалі ільхани

залізною рукою припинили в регіоні усобиці, стабілізували податкову систему, відновили

торгівлю, а виробників звільнили від дріб'язкового чиновницького регламентування (бо

степовики не лізли в не зрозумілі для них землеробські справи, задовольнившися

безперебійним надходженням податей та лояльністю населення до ханської влади). Проте

історія монгольського панування в Ірані була нетривалою.

Розпад великої Монгольської імперії закономірно завершився міжханськими війнами,

ускладненими тим, що окремі улусні володарі швидко виявили різну релігійну орієнтацію.

Хулагу був шанувальником Майтрейї (Будди майбутнього), в його військовому оточенні

переважали християни-несторіани, а верхівку бюрократії ільхан намагався формувати з

письменних китайців-конфуціанців (щоб чиновники були кваліфікованими, але чужими

для більшості підданих); тим часом золотоординський хан Берке (1258 - 1266)

підтримував суннітський іслам. Крім того, за заповітом Чінгіс-хана Іран належав

нащадкам його старшого сина Джучі, тобто саме володарям Золотої Орди, тому війни

Джучідів з Хулагуїдами стали неминучими.

Апогей гігантського протистояння - зимова битва в Ширванській долині (1261), де, якщо

вірити середньовічним історикам, проти 350-тисячного війська Берке виcтояла 300-

тисячна армія Хулагу. Перемогу в жахливій різанині здобув ільхан - “хоробрий та в бійці

сильний, відзначився в цій битві, показав себе здібним землею володіти й вінець

носити”8. Не витримавши психологічно, вояки Золотої Орди (монголи, кипчаки й русичі)

“кинулися тікати через Терек, під ними провалилася крига, і безліч вояків потонула”9.

Добити золотоординців завадив їхній союзник - мамлюцький Єгипет, що скував ініціативу

Хулагуїдів.

Воювали Хулагуїди і з улусом Джагатая, але тут бойові дії завершилися внічию: 1273 р.

ільхан Абака (1265 - 1282) захопив Бухару, на що Джагатаїд Дува в 1295 р. відповів

спустошенням Хорасана.

Лише союз із Трапезундом (потім Візантією) та мир на східних рубежах дали Хулагуїдам

змогу певний час утримувати державні кордони, але внутрішня криза не залишила

монголам шансів на тривке панування в регіоні.

Вороже ставлення шиїтів до влади іновірців наростало, а масла у вогонь додав ільхан

Гейхату (1291 - 1295), який, підбурюваний китайськими радниками, теж почав (як і

юаньські імператори Китаю) активно друкувати паперові гроші замість дзвінкої монети

(геніальний винахід імперії Сун). Неконтрольована емісія довела до апогею

господарський розвал, на що відповіли бунтами селяни Південного Ірану (Лурістану).

Потрібні були термінові стабілізаційні реформи, які спробував провести ільхан Газан

(1295 - 1304).

Газан-хан почав царювання з того, що прийняв разом з військом іслам (незгодним

відрубали голови), після чого візирем призначили славетного історика Рашида ад-діна. В

країні відновили карбування золотих і срібних монет та вилучили з обігу знецінені

папірці, скоротили й спростили податки, а тим, хто піднімав цілину, дарували значні

податкові пільги. Чітко розмежували юрисдикцію монгольського (державного) й

мусульманського (господарського й кримінального) права. За дев'ять років реформ було

досягнуто певне відродження економіки, трохи нівелювався етно-релігійний конфлікт

влади й підданих, а доходи держави збільшилися з 17 до 21 млн динарів на рік (що все

одно було вп'ятеро менше від домонгольських часів).

Газан-хан помер від алкоголізму, але його наступник Олджейту (Худабенде, 1304 - 1316)

не став змінювати реформаційний курс і, хоча мав уразливі місця (вино, наркотики,

гаремні втіхи тощо), здобув цілковиту підтримку персів тим, що відкрито прийняв шиїзм.

При дворах ільханів процвітали науки й мистецтва. В країні працювали історики Вассаф

(? - 1328) і Казвіні (ХІV ст.). Вершиною класичної перської поезії визнано Хафіза (1300 -

1389), сучасниками якого були поети-містики Шабістарі та Аухаді, романтик Сальман

Саведжи, лірик Кірмані. Шедевр архітектури являє собою восьмигранна купольна мечеть

ільхана Олджейту-Худабенде в Султанії (ХІV ст.), а в Тебризі зусиллями уйгурських

іммігрантів у ХІV ст. зародилася перша в мусульманському Ірані школа поліхромної

мініатюри, в традиціях якої втілився вплив далекосхідних естетичних канонів.

Та коли ільхан Олджейту помер (1316), перебравши з насолодами, держава Хулагуїдів

швидко занепала. Степовики так і не стали для персів “своїми”, а ісламізація й

перетворення держави гордих кочовиків на типову султанську деспотію вкрай не

сподобалися монгольській верхівці, що якомога приватизувала свої ікта, для яких вибила

податковий імунітет.

Посилення сепаратизму спустошило ільханівську державну скарбницю, що змусило владу

знову підвищувати податки. Врятувати державу шляхом військової диктатури спробував

за правління Абу Саїда Бахадур-хана (1316 - 1335) його всесильний візир, безстрашний

воєначальник Чобан. Проте ільхан смертельно боявся свого “благодійника” і в 1327 р.

підступно його знищив разом із синами. Могутнього Чобана не стало, Абу Саїд присвятив

життя поезії та жінкам, закинувши державні справи, а коли його в 1335 р. отруїла мстива

дочка Чобана (Хатун), в імперії Хулагуїдів настав повний розвал. На уламках колишньої

великої держави утворилися десятки незалежних і ворогуючих між собою династій

(Джелаїриди, Музаффариди, Курти тощо), а в Хорасані спалахнуло в 1337 р. персо-

шиїтське визвольне повстання сарбадарів (“вішальників, несамовитих”, 1337 - 1381), які й

стали могильниками Хулагуїдів.

Ідейним прапором сарбадарського повстання був агресивний антимонгольський шиїзм, а

вождями-ідеологами цього протокомуністичного руху стали: шиїтсько-містичний шейх-

проповідник Халіфе, його наступник шейх Хасан Джурі та “поети злиднів”: апологет

егалітаризму ібн Ямін (? - 1368), викривач розтлінної верхівки й прибічник народного

бунту Убейд Закані (? - 1370) та найекзотичніший поет-селянин ібн Хусам Кухістані,

який, за легендою, писав свої вірші на держаках лопат. На відвойованих землях

запанували селянські традиції егалітаризму, податки зафіксували на рівні 3/10 від урожаю,

всі сарбадари (включаючи правителя) носили однаково простий одяг (з вовни, а не

шовку), армію становило народне ополчення, а в будинках начальства (в тому числі

вождя) щоденно влаштовувалися для всіх бажаючих спільні трапези.

У 1337 р. повстанці відбили Сабзавар (зробивши його своєю столицею), потім захопили

Нішапур, Мерв та Гурган. Останній хулагуїдський ільхан Туга-Тимур вирішив придушити

бунт хитрістю і, запросивши в 1353 р. сарбадарських лідерів на бенкет, наказав їх

знищити. Але ільхан прогадав: на бенкеті сарбадарський емір Ях'я Керабі сам зарізав

Туга-Тимура. Так перервалася династія Хулагуїдів, а в Хорасані на півстоліття запанували

сарбадари (1337 - 1381).

Іран і Середня Азія знову опинилися в умовах тотальної роздробленості та цілковитої

політичної анархії, війни тривали безупинно, але невдовзі цей кривавий морок здався

веселою прогулянкою, бо в Середній Азії зійшла зірка жахливого Тимура.

1Цит. за: Агаджанов С.Г. Государство Сельджукидов и Средняя Азия в ХІ - ХІІ вв. М.,

1991. С.239.

2Цит. за: Там само. С.71.

3Цит. за: Там само. С.91.

4Мунтанджабад-Дин Бади Атабек ал-Джувейни. Ступени совершенствования катибов

(Атабад ал-катаба) / Пер. с перс. Г.М. Курпалидиса. М., 1985. С.24 - 25.

5Киракос Гандзакеци. История Армении // Тер-Мкртичян Л.Х. Армянские источники о

Средней Азии VІІІ - ХVІІІ вв. М., 1985. С.68.

6Мюллер А. История ислама с основания до новейших времен / Пер. с нем.: В 4 т. СПб.,

1986. Т.3. С.248.

7Там само. С.259.

8Книга Марко Поло / Пер. со старофр. И.П.Минаева. М., 1955. С.231.

9Цит. за: Гордеев А.А. Золотая Орда и зарождение казачества. М., 1992. С.67 - 68.

Лекція 14

Мусульманський Іран та Середня Азія

(закінчення)

Держава Тимура і Тимуридів

Іран після Тимуридів

Держава Сефевідів

Середня Азія після Тимуридів

Держава Тимура і Тимуридів (1370 - 1500). Тимур (“Залізний”, 1336 - 1404), виходець з

монголо-тюркського роду Барлас, народився в м.Кеш (суч. Шахрісябз, південніше

Самарканда). Його рід по жіночій лінії вважався нащадком найжорстокішого Чінгісового

сина Джагатая. Тимур спадково обіймав посаду кешського намісника, але дитинство та

юнацтво майбутнього світопідкорювача припало на “смутні часи” тотальної анархії, тому

свою “творчу біографію” він почав у 1358 р. з “посади” отамана банди розбійників, які

вдало грабували сусідів. Невдовзі в нього з'явився друг-союзник - спадковий емір

Самарканда Хусейн (такий самий хижак і головоріз), з яким вони удвох кілька років

тероризували весь Мавераннахр (“Країну, що за рікою”, тобто Середню Азію).

У 1362 р. під час одної з таких бандитських вилазок Тимур був тяжко поранений, суглоби

правої руки й правої ноги неправильно зрослися й стали нерухомими, а його кістяк вразив

кістковий туберкульоз, але вольового Тимура це не збентежило. “Він був струнким і

великим, високого зросту, як нащадок давніх велетнів, з могутньою головою й лобом,

кремезний тілом і сильний... кольором шкіри білий та рум'яний, без темного відтінку;

широкоплечий, з міцними членами, сильними пальцями й довгими стегнами,

пропорційної статури, довгобородий, але з вадою у правій нозі й руці; з очами,

сповненими похмурого вогню, та гучним голосом. Страху смерті він не знав... не любив

насмішок і неправди, був недоступним для жартів і забав, зате бажав чути завжди одну

правду, якщо навіть вона йому неприємна; невдача ніколи його не гнітила, а успіх ніколи

не веселив”1. Тимур так і не навчився читати й писати, але володів перською мовою.

Безмежний бандитизм у Середній Азії тривав, а вожді його (Тимур і Хусейн) відкрито

назвались емірами. Такий стан речей не влаштовував улусних монгольських ханів

Джагатаїдів, і в 1365 р., спираючися на вірні йому кочовища Моголістану (Східного

Казахстану), Джагатаїд Кабул-шах здійснив у регіоні масову каральну акцію. У дводенній

битві біля Шашу (суч. Ташкент) джагатаїдські монголи завдали поразки хусейно-

тимурівським бандам, лідери яких ледь утекли. Проте Джагатаїди відверто ненавиділи й

християнство, й іслам; і цю карту вирішив розіграти Тимур (якого після важкого

поранення прозвали Тимур Ленг - “Залізний Кульгавець”).

Проти нової монгольської навали повстав народ, і під стінами Самарканда простолюд (на

чолі з бавовном'якою Абу Бекром Келеві), наелектризований мусульманськими

проповідниками (серед яких виділявся студент медресе Маулян-заде), розгромив агресора.

Монголи відступили назавжди, а еміри повернулися до Самарканда й підступно знищили

всіх повстанських керівників (крім Маулян-заде). По закінченні бійки Тимур тут же її

відцурався, й, обвинувативши в усьому Хусейна, вигнав його з міста при підтримці

населення, а в 1370 р. добив і знищив свого колишнього союзника в Балху. Тимур став під

титулом еміра цілковитим володарем Мавераннахру із столицею в Самарканді. Далі

почалися його славетні завоювання, успіх яким забезпечили: військовий талант

полководця, суннітський фанатизм, колосальна воєнна здобич, неймовірна жорстокість та

масова підтримка абсолютної більшості середньоазіатів, добробут котрих суттєво

збільшився, бо Тимур розумно поділився частиною ганіми з підданими (і за ці крихти “з

панського столу” самаркандці боготворили еміра, “забуваючи” про джерело цих багатств,

а поет Хатіфі співав йому дифірамби). Політичним гаслом жахливого самаркандського

еміра стала неперевершена фраза: “Весь простір населеної частини світу не вартий того,

щоб мати двох царів”2.

Першою жертвою мстивого Тимура стали Джагатаїди: їхнє царство було знищено,

караванні шляхи розорені, а купців примусили ходити через Самарканд. Потім емір

втрутився в ханські чвари в Золотій Орді, яку після поразки на Куликовому полі від

московського князя Дмитрія Донського (1380) роздирали усобиці. В 1381 р. Тимур

посадив на золотоординський трон свого “протеже” Тохтамиша.

Наступною здобиччю “Залізного Кульгавця” став роздроблений та послаблений Іран,

причому тут завоювання супроводжувалися звірствами, перед якими меркнуть усі криваві

злодіяння арабів, тюрків та монголів.

У Сабзаварі 2 тис. полонених живими замурували в міських стінах, в Ісфахані з 70 тис.

черепів знищених городян спорудили посеред міста кілька жахливих веж, а мешканців

Шираза вирізали поголовно (лише поетові Хафізу Тимур подарував халат і відпустив).

Після трьох походів весь Іран, Хорезм і Афганістан визнали панування Тимура.

Масовий приплив ганіми й данини від завойованих народів дав можливість швидко

реконструювати й розширити іригацію Мавераннахру, а Самарканд перетворився на

світовий центр науки й культури. На крові й горі сусідів зростав добробут у корінних

землях емірату.

Самаркандські архітектори, до яких приєдналися полонені майстри з Ірану,

Азербайджану, Афганістану, Іраку, Сирії, Індії, прикрасили тимурівську столицю

безцінними архітектурними дивами. Серед них: мавзолей Шах-і-Зінда (“Шах живий”, XIV

- XV ст.), в якому вражає співіснування простої, лаконічної архітектурної форми з

найтоншим узором полив'яної кахлі; грандіозна Соборна Мечеть Бібі-Ханим (1399 - 1404),

розрахована на 2 тис. (!) молитвеників; масштабна усипальня Тимуридів Гур-Емір (1403 -

1404) тощо. Тимурівську батьківщину Кеш прикрасив величний Ак-Сарай (“Білий

Палац”).

У самий розпал війни в Ірані незалежність спробував вибороти Тохтамиш: у 1383 р.

золотоординці здійснили набіг на Хорезм, а в 1385 р. захопили Тебриз, де влаштували

шалену різанину. Але колишній васал явно переоцінив свої сили: успішні війни дали в

руки Тимура незліченні багатства, і за щедру платню в його армію десятками тисяч ішли

досвідчені вояки-професіонали.

У 1392 р. Тимур вогнем і мечем пройшов Вірменію, Азербайджан та Грузію, а в 1395 р.

наздогнав 90-тисячну армію Тохтамиша біля річки Терек. Виявивши неабиякий дар

полководця, Тимур розтрощив золотоординців за 3 години (!)3, а потім, переслідуючи

Тохтамиша, добив його безпосередньо в корінних степах Орди (межиріччя Волги й Дону),

розоривши “за компанію” Єлець на Русі. Тохтамиш утік до Литви, а Тимур продовжив

завоювання.

У 1398 р. страхітливого погрому зазнав Делійський султанат, звідки емір вивіз нечувані

багатства, потім Тимур відібрав у мамлюків Сирію, а потому вдерся в межі Османської

Турецької імперії.

Пихатий турецький султан Баязид І (1389 - 1402) написав Тимурові образливого листа, в

якому пообіцяв збезчестити весь гарем еміра, на що спокійний самаркандець відповів

лаконічно (“Він збожеволів”) і мобілізував у похід армію в 150 тис. головорізів-

професіоналів плюс 32 бойових слони (індійські трофеї).

Турецькі яничари поразок раніше не знали, але військ у Баязида було не більше 70 тис., а

вишколом і жорстокою завзятістю гулями еміра не поступалися піхотинцям султана. В

битві біля Ангори (суч. Анкара) в 1402 р. армія Баязида не витримала удару “тимурівців”.

Корпус яничарів оточили й вирізали, а султан потрапив у полон.

Тимур посадив султана в клітку й возив за собою як тварину, аж доки той не помер,

таємно добувши й прийнявши отруту. Потім “Залізний Кульгавець” за кілька днів здобув

штурмом Смірну (яку хрестоносці-йоанніти вдало захищали від турків 20 років), а коли за

кілька днів до місцевої бухти прибули кораблі венеціанців і генуезців з резервами та

припасами, “тимурівці” закидали їх за допомогою катапульт відрубаними головами

“рицарів ордену Св. Йоанна”.

За 35 років свого царювання (1370 - 1405) Тимур створив шляхом кривавих завоювань

колосальну імперію від Русі до Індійського океану, від Сирії до р.Інд та китайських

кордонів, але мріяв він про світове панування й тому обрав наступною жертвою мінський

Китай.

Приводом до агресії стала надумана теза про нелегітимність мінської династії, яка

прийшла до влади, скинувши монгольську династію Юань, і Тимур, як дальній нащадок

Чінгіс-хана, взявся виправити цю “несправедливість”.

Масштаби підготовки походу не залишали “Піднебесній” жодних шансів. Тимур зібрав та

озброїв 200-тисячне військо й уже виступив у похід, мріючи стати володарем усієї Азії,

але в Отрарі “Залізного Кульгавця” вразила лихоманка, і 18 лютого 1405 р. страхітливого

еміра-войовника не стало.

Імперія Тимура була приречена. Створена на крові й кістках, вона трималася виключно

військовим та адміністративним даром засновника, одне ім'я котрого викликало жах. Його

смерть стала сигналом до розвалу, армія почала розбігатися, тюрки ворогували з персами,

шиїти - з суннітами, Під контролем султана Шахруха (сина й спадкоємця Тимура, 1405 -

1447) офіційно залишилися Іран і Середня Азія, але сил і талантів тримати в руках

“світову імперію” в нового володаря не вистачило. Його столицею став відбудований

Герат.

Змінивши політичну тактику, Шахрух спробував спиратися не на військо та саме

насильство, а на кваліфікованих перських чиновників і мусульманське духовенство. Були

зменшені та зафіксовані податки, припинилися завоювання, але забути тимурівські

злодіяння перси не могли.

У 1406 р. збунтувався Мазендаран, потім у Хорасані повстали хуруфіти (“літерники”) -

крайні шиїти-імаміти, які оголосили Тимуридів уособленням зла, проклятим Аллахом, і

т.ін., а самі під егалітарними гаслами почали чекати близького приходу махді. Хуруфіти

ввели принцип тотальної спільності майна (що часом поширювалось і на жінок), а в

політиці вдалися до індивідуального терору. (Зокрема, в 1427 р. Шахруха ледь не заколов

хуруфіт Ахмед Лур прямо в мечеті Герата.) Ще одне крило крайніх шиїтів під

керівництвом Мухаммеда Мушаши (“Променистого”) повстало в 1441 - 1442 рр. у

Хузістані. Їхня ідеологія й методи боротьби продовжували сарбадарські традиції.

Шахрух не зумів упоратися з володіннями й поділив імперію на провінції, куди призначив

майже незалежних губернаторів. Але й це владу Тимуридів в Ірані не врятувало. Після

смерті Шахруха (1447) тимуридські володіння в Персії поступово були завойовані

туркменами, а останнім оплотом Тимуридів залишився Мавераннахр, де спочатку як

удільний емір, а потім як незалежний султан правив син Шахруха великий просвітитель

Улуг-бек (1409 - 1449).

Онук Тимура Улуг-бек не виявив схильності до ратної справи. Його роботою було

бюрократичне керівництво державою, а хобі - науки й мистецтва. В Самарканді в цей час

на майдані Регістан було збудоване славетне медресе, на окраїні міста - унікальна

обсерваторія, ще одне медресе за наказом Улуг-бека спорудили в Бухарі (архітектор

Ісмаїл Ісфахані). Улуг-бек захоплювався астрономією, знав перську та арабську мови,

писав вірші й полюбляв музику, танці тощо.

Та в роду Тимура такий правитель не міг мати авторитету, і фінал царювання султана-

просвітителя виявився трагічним. У 1448 р. його власні сини очолили заколот, більша

частина армії покинула правителя-миротворця (бо без воєн і ганіми солдати втрачали

матеріальні стимули до служби). В 1449 р. залишки урядових військ були знищені, після

чого Улуг-бека зарізав власними руками син Абд аль-Латіф. Ще півстоліття існувала

держава Тимуридів, пошматована усобицями, але в 1499 - 1500 рр. її агонію припинила

навала узбеків.

Останніми спалахами велична тимуридська культура завдячує поетам і мислителям

Алішеру Навої (1441 - 1501) та Абд ар-Рахману Джамі (1414 - 1492) і цілій низці

істориків: Мірхонду, Хафізі Абру та Абд ар-Різа Самарканді.

Іран після Тимуридів. Позбувшися тимуридського ярма, Іран залишався культурною та

економічно спокусливою для загарбників країною. Світової слави зажила ширазька школа

поліхромної живописної мініатюри, яку в XV ст. вирізняли надзвичайна пишність,

яскравість, багатство композиції й нестандартний колорит. До шедеврів архітектури

можна віднести мечеть Гаухар-шад у Мешхеді, побудовану в 1418 р. світилом перської

архітектури Кавамом ад-діном Ширазі (автором ідеї купола на перехресних арках, ? -

1440), та покриту унікальним полив'яним декором Блакитну мечеть Тебриза (1465),

створену за проектом Німатулли, сина Бавваба. Проте владиками в Ірані знову були не

перси.

Скориставшися тотальною кризою імперії Тимура після смерті її засновника, в 1410 р.

незалежність від Тимуридів здобув союз туркменських (огузьких) племен Кара Коюнлу

(“Чорний Баран” - зображення священного чорного барана прикрашало їхній державно-

бойовий прапор). Очолило цей союз суннітське плем'я бахарлу, а творцем держави Кара

Коюнлу (1410 - 1468) став Кара Юсуф, який спочатку володів землями навколо озера Ван.

Після ряду успішних воєн з розпорошеними тимуридськими загонами “чорнобаранні”

окупували Азербайджан, Вірменію й Ірак, а за правління султана Джаханшаха Кара

Коюнлу (1436 - 1467) навіть ненадовго захопили Західний Іран з Гератом.

Проте, виборовши владу над обширними територіями, Кара Коюнлу не стали ділитися

нею (і здобиччю) з іншими туркменськими племенами, що викликало їхнє “справедливе

обурення”, і в спину “чорним баранам” ударили Ак Коюнлу (“білобаранні”), корінні

кочовища яких розташовувалися у верхів'ях Тигру. Об'єднавши навколо прапора, на

котрому красувався білий баран, усіх невдоволених огузів, вождь нового хижацького

союзу Узун Хасан Ак Коюнлу (1453 - 1478) спочатку виснажив “чорних” грабіжницькими

набігами, а потім завдав вирішального удару. В битві біля Ардебіля (1468) військо Кара

Коюнлу було знищене, а їхній останній лідер Абу Саїд потрапив у полон, де йому відтяли

голову. Тепер уже Ак Коюнлу поставили під свій контроль Азербайджан, Вірменію,

Західний Іран, Ірак і Курдістан, але їхня держава (1468 - 1502) теж не стала міцною.

Хижацькі грабіжницькі банди “баранів” (як чорних, так і білих) довершили докорінне

спустошення Месопотамії й Західного Ірану, але, розграбувавши народ, кочові огузи так і

не зуміли без належної релігійно-ідеологічної або державно-організаційної опори надовго

втримати владу в землеробському шиїтському оточенні персів. Суттєвих утрат зазнали

“білобаранні” від турків-османів, які в 1473 р. розтрощили кінноту Ак Коюнлу вогнем

артилерії при Терджані (на Євфраті). Навіть антиосманський союз з Венецією не врятував

Узун Хасана. Новим об'єднувачем Ірану й остаточним могильником “білих баранів” став

своєрідний релігійно-політичний блок Сефевідів з кизилбашами (“червоноголовими”).