Ричка В.М. Вся королівська рать (Влада Київської Русі)

Подождите немного. Документ загружается.

Отже, Ярославу вдалося вивищити статус Києва ідеологічно,

як рівночесного Царгороду міста.

Так само київський князь домагався надати своїй владі

царського ореолу. Про це свідчить графіті Софійського со-

бору, де Ярослава названо царем: «В 6562 (1054 р. — В. Р.)

мсяца феврари 20 усъпене царя нашего»

. Царська титула-

тура вживається у літописних джерелах й по відношенню до

великих князів Владимиро-Суздальської землі в ХІІ ст. та Га-

лицько-Волинської Русі. Проте, як показав В. А. Водов, за-

стосування царського титулу стосовно давньоруских князів

носило спорадичний характер. Здебільшого він вживався з

використанням візантійських зразків красномовства для під-

креслення політичного престижу, прославлення того чи ін-

шого князя

. Відсутність скільки-небудь помітних претензій

на титул «царя» в домонгольській Русі, очевидно, було

пов’язано з особливостями політичної структури Русі кінця

ХІ — середини ХІІ ст.: «У цей період всі східнослов’янські

землі знаходилися під владою князівського роду Рюрикови-

чів: верховним правителем являвся той, хто вважався «ста-

рійшим» в роді і посідав київський стіл. Звідси — певна

індиферентність до титулатури: не вживався в цей час послі-

довно і титул «великий князь» — він починає застосовува-

тися з кінця ХІІ ст., коли відокремлення самостійних

князівств й розпад князівського роду на окремі гілки ство-

рили ситуацію, за якої став бути потрібним титул для під-

креслення політичного верховенства. Відповідно й титул

«цар», що потрапив на Русь саме в період відносно байду-

Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской. — К., 1966. —

С. 39–41.

Vodoff V. Remarques sur le valeur du terme «tsar» appliqué aux princes

russes avant le milieu du XV e siecle //Oxford Slavonic Papers. New Series. —

Oxford, 1978. — Vol. XI. — P. 16–20; Idem: La titulature des princes russes du

Xe au debut du XIIe siecle et les relations exterieures de la Russie Kievienne //

Revue des Etudes Slaves, 1983, I. — P. 139–150.

жого відношення Рюриковичів до титулатури, титулом не

став, а використовувався як своєрідне позначення князя «ви-

соким стилем»

Респектабельності володарюванню Ярослава Мудрого на-

давали монети власного карбування. На випущених ним в

обіг срібних монетах з написом «Ярославле сребро» разом з

вольовим ликом самого князя міститься зображення св. Геор-

гія — його небесного покровителя. У Візантії Георгія вшано-

вували і як великомученика і як святого воїна. У цій ролі він

виступав покровителем візантійського імператора і його вій-

ська: перенісши на свої срібники і печатки образ св. Георгія

Ярослав задекларував свою рівність з візантійським імпера-

тором

. Можливо цій же меті відповідало встановлення в

центральному нефі Софії Київської шиферної плити з ви-

різьбленим за візантійським зразком зображенням гераль-

дичного орла, яке С. О. Висоцький вважав гербом Київської

Русі часів Ярослава Мудрого

. Войовничо підняті до гори ор-

лині крила покликані були символізувати міць та силу влади

Ярослава. Орел — царський птах і символізує вищу владу,

мудрість чи навіть геніальність, героїзм і стан зверхності.

«Цар птахів» — це символ соціального і духовного підйому,

зв’язку з небом, яке забезпечує його максимальною владою і

зберігає на цьому рівні

Горский А. А. Представление о «царе» и «царстве» в средневековой

Руси (до середины XVI века) // Царь и царство в русском общественном

сознании (= Мировосприятие и самосознание русского общества. —

Вып. 2). — М., 1999. — С. 18. Порівн.: Dimnik Martin. The title «grand prince»

in Kievan Rus’» // Mediaeval Studies. — Toronto, 2004. — Vol. 66. — P. 253–312.

Лазарев В. Н. Мозаики Софии Киевской. — М., 1960. — С. 51.

Див.: Висоцький С. О. Герб Київської Русі за часів Ярослава Мудрого

//Старожитності Русі-України /зб. наукових праць. — К., 1994. — С. 115–119.

Ковачев А. Н. Символы власти и их интерпретация в различных куль-

турах // Антропология власти. Хрестоматия по политической антрополо-

гии: В 2 т. /Сост. и отв. Ред. В. В. Бочаров. Т. 1. Власть в антропологическом

дискурсе. — СПб., 2006. — С. 260.

Оскільки головним осереддям церковно-релігійного життя

й місцем єднання священства і царства у другій третині ХІ ст

став Софійський собор до нього, як того слід було очікувати

було перенесено з Володимирової Десятинної церкви вели-

кокнязівський престол

. Останній не раз згадується у літо-

писах у контексті урочистого в’їзду князя до міста та

наступних відвідин ним київського кафедралу для покло-

ніння св. Богородиці та іншим святим. Характерним у цьому

відношенні є повідомлення Київського літопису під 1146 р.

про вокняжіння у Києві Ізяслава Мстиславича:

«…с великою славою и честью въnха (Ізяслав —

В. Р.

) в

Киевъ, и выидоша противу ему множество народа, игумени

съ черноризьци и попове всего города Киева в ризахъ, и при-

nха къ святой Софьи, и поклонися святои Богородици, и сnде

на столn дnда своего и отца своего»

Коли 1150 р. після втечі з Києва Юрія Долгорукого, князів -

ський стіл зайняв його брат В’ячеслав Володимирович, однак

кияни не хотіли прийняти його, «рекоша Изяславу

: «

Ты нашь

князь! Поnди же къ святои Софьи, сяди на столn отца своего

и дnда своего»»

. Після смерті Святослава Всеволодовича у

1194 р. та його поховання у Кирилівському монастирі,

«поnха Рюрикъ Кыевоу. Изидоша противоу емоу со кресты

митрополитъ, игоумени вси, и Кияни вси от мала и до велика

с радостью великою. Рюрикъ же вшедъ во святоую Софью и

поклонився святому Спасу и святnи Богородицn и сnде на

столn дnда своего и отца своего славою и съ честью вели-

кою»

Poppe A. The Rise of Christian Russia. — London, 1982. — P. 350–352;

Idem: The Entronement of the Prince in Kievan Rus’ //The 17-th International

Byzantine Congress. Abstracts and schort papers. — Washington, 1986. —

P. 272–274.

Ипатьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 327.

Ипатьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 397.

Ипатьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 681.

Раніше мені здавалося, що літописне дієслово «сnде», не

може бути витлумачено реалістично: у буквальному прочи-

танні сісти на трон

. Так само і К. Гвозденко, у своїй не-

щодавно опублікованій статті, присвяченій церемонії

сходження князів не престол у домонгольській Русі не убачає

підстав говорити про наявність в храмі св. Софії конкретного

князівського престолу. На її думку, літописні згадки про те,

що князь «

седее на столе

» після повідомлення про відвідини

ним Софійського собору не свідчать, що саме в храмі відбу-

валось посадовлення на якийсь трон: «Слова «

седее на

столе

» скорее относятся ко всей церемонии в целом, завер-

шающим элементом которой было занятие княжеского двора.

Можно допустить, что в церкви с середины ХІІ в. соверша-

лось провозглашение претендента на власть князем»

. Виз-

наючи, що схвалення і акламація були суттєвим елементом

давньоруської церемонії інтронізації, дослідниця при цьому

заперечує будь-яку її схожість з обрядом коронації візантій-

ських імператорів.

Цей церемоніал досить детально описано Константаном

Багрянородним. Вбравшись у мутаторії храму св. Софії у

святковий «царський» одяг, імператор тримаючи у руках за-

палені свічки разом з патріархом піднімався на амвон. На

цьому підвищенні, що здіймалося перед середньою частиною

іконостаса, патріарх читав молитву над імператорською хла-

мидою, після чого її одягали на імператора. Затим, патріарх

виголошував молитву і над імператорською короною й влас-

норуч, при вигуках народу: «Слава у вишніх Богу і на землі

Ричка В. М. «Київ — Другий Єрусалим» (з історії політичної думки та

ідеології середньовічної Русі). — К., 2005. — С. 125.

Гвозденко К. Княжеская интронизация в Древней Руси: особенности

обряда и проблема византийского влияния // Русь на перехресті світів (Між-

народні впливи на формування Давньоруської держави) ІХ–ХІ ст.: Мате-

ріали міжнародного польового археологічного семінару (Чернігів —

Шестовиця, 20–23 липня 2006 р.). — Чернігів, 2006. — С. 52–53.

мир!», покладав її на імператора. Потому, сидячи на троні з

короною на голові імператор приймав поклоніння вищих ві-

зантійських сановників

. Беручи до уваги характерну для се-

редньовічної практики imitatio imperiо й ментальний контекст

епохи з її прагненнями до матеріалізації духовних символів

можна підозрювати, що великокнязівський «стіл», або пре-

стол був матеріальним предметом давньоруського політич-

ного побуту, зримим символом великокнязівської влади.

Попри полісемантичний зміст поняття «княжий престол»

(«стіл») воно мало добре розпізнавану символічну й знакову,

для середньовічних слов’янських монархій цінність

На середньовічному Заході трон, що метафористично виз-

начався як solium regni («трон королівства») розміщувався в

особливому, зазвичай, сакральному місці, як наприклад

кам’яний трон Карла Великого в придворній капелі в Ахені,

імперський трон в Госларі і трон Едуарда Ісповідника в Вест-

мінстері

. Тронним місцем київських князів від середини

ХІ ст., на мою думку, слугували, прикрашені мозаїками і фре-

сками так звані переферичні приміщення Софійського собору,

на винятково великі розміри яких та притаманні їм «світсько-

князівські функції» вказував А. М. Грабар

. Змальовуючи про-

цедуру посідання великокнязівського столу давньоруські

літописці, либонь, не випадково звертають увагу на значимість

урочистого входу князя до храму св. Софії. Зазвичай, кня-

Острогорский Г. А. Эволюция византийского обряда коронования //

Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа: искусство и

культура /Сб. статей в честь В. Н. Лазарева. — М., 1973. — С. 55–56.

Див.: Banaszkiewicz J. Boleslaw i Predslawa (Uwagi o uroczystosci sta-

nowienia wladcy w zwiazku z wejsciem Chrobrego do Kijowa) // Kwartalnik

Historyczny, 1990. — № 3–4. — S. 12–14.

Бак Я. Инсигнии //Словарь средневековой культуры. —

М., 2003. — С. 194

Див.: Грабар А. Н. Светское изобразительное искусство домонголь-

ской Руси и «Слово о полку Игореве» // Труды отдела древнерусской лите-

ратуры Института русской литературы (Пушкинский дом) АН СССР. —

М.;Л., 1962. — Т. ХVIII. — С. 247.

зівська процесія знадвору піднімалася по вежових сходах, оз-

доблених мозаїчним орнаментом на внутрішні галереї собору.

Стіни веж були рясно прикрашені фресками світського жанру.

Визначальними сюжетами цієї грандіозної композиції були,

як показав С. О. Висоцький, типи тріумфальної імператорсь-

кої іконографії: зображення константинопольського іподрому,

сцена прийому візантійського імператора, а також цикл фресок

на тему полювань і ловів

. За спостереженнями дослідника,

фресковий живопис веж Софійського собору був продовжен-

ням традицій розписів великокнязівських хоромів. Вежовими

сходами князівська процесія урочисто сходила на хори храму,

які як і в Константинополі використовувалися для проведення

урочистих церемоній особливо важливої державно-політич-

ної ваги, зокрема, тріумфального сходження, у буквальному

розумінні слова, на трон (престол).

Ці приміщення були багато декоровані зооморфними зоб-

раженнями, що породжували смислові асоціації з біблійним

образом трону царя Соломона. Престол останнього був виго-

товлений із слонової кості, обкладений чистим золотом: «І зро-

бив цар великого трона зо слонової кости, і покрив його щирим

золотом. У трона було шість ступенів; а голова в трона круг-

ляста позад його та поруччя з того боку при місці сидіння, та

два леви, що стояли на поруччях. І дванадцять левів стояли

там на шости ступенях із того й з того боку. По всіх цар-

ствах не було так зробленого!» (1 Цар, 10: 18–20). Цей опис

престолу Соломона на багато віків визначило як символічний,

так і формально-образний ряд подібних споруджень особливо

на Сході й, зокрема, у Візантії, де престол візантійського імпе-

ратора називався «візантійським троном Соломона»

Высоцкий С. А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. — К.,

1989. — С. 125–164.

Бочаров Г. Н. Царское место Ивана Грозного в московском Успенском

соборе // Памятники русской архитектуры и монументального искусства

(Города, Ансамбли, Зодчие). — М., 1985. — С. 43–44.

«Золотим» називає княжий стіл у Києві й «Слово о полку

Ігоревім». На думку Д. С. Лихачова, у пам’ятках давньо-

руської писемності терміни «золотавий», «золотий» чи «зо-

лотокутий» завжди вживаються у точному значенні: «Термин

«золотой» может в равной степени означать и «золоченый»,

и сделанный из сплошного золота. Княжеский стол в Киеве

назван «золотым». Он золотой прежде всего по своему зна-

чению, а может быть и потому, что реальный стол в Киеве

был золотым или золоченым. Зато стол Галицкий назван

«златокованым», сделанным из сплошного золота»

. Схи-

ляюсь до думки, що ця золота насиченість київського

престолу була привнесена до «Слова» під впливом давньо-

руського перекладу повісті Флавія «О разорении Иеруса-

лима» та/або аналогічного зображення могутнього царя в

біблійних книгах

На мініатюрах грецької Хроніки Іоанна Скіліци, які ілю-

струють обмін посольствами між князем Володимиром Все-

володовичем та візантійським імператором Константаном

Мономахом, київський князь постає сидячи на золотому

троні, в царському вінці, в червоних чоботях і в золотому жу-

пані

. Однак, як уявляється, це зображення не є натуралі-

стичною замальовкою, а радше художньою метафорою, так

само як і рядки «Слова про Ігорів похід», які відбивають

прагнення Всеслава Полоцького, сісти на бистрого коня й

Лихачев Д. С. Исторический и политический кругозор автора «Слова

о полку Игореве» // Слово о полку Игореве / Сб. исследований и статей под

ред. В. П. Адриановой-Перетц. — М.;Л., 1950. — С. 46–47.

Порівн.: Барсов Е .В. Слово о полку Игореве как художественный па-

мятник Киевской дружинной Руси. — М., 1887. — Т. 1. — С. 227; Перетц В .Н

«Слово о полку Игореве» и исторические библейные книги //Статьи по сла-

вянской филологии и русской словесности /Сб. статей в честь академика

А. И. Соболевского. — Л., 1928. — С. 12.

Кондаков Н. П. Греческие изображения первых русских князей //

Сборник в память святаго равноапостольнаго князя Владимира. — 1917. —

С. 14 –15.

домчатися до Києва, аби діткнутися кінцем списа до золо-

того столу київського: «клюками подпръся о кони и скочи къ

граду Кыеву и дотчеся стружїемъ злата стола Кіевскаго»

Ось чому курйозною видається думка Д. В. Айналова, який

під «стружием» розумів князівську регалію типу скіпетра,

Всеслав «овладел этой регалией, оперся ею о княжеское си-

дение и сел на великокняжеском столе, имея ее в руке»

Мабуть ми ніколи не довідаємося про те, яку достеменно

форму мало тронне крісло київських князів та з якого мате-

ріалу воно було виконане. Сумнівними мені видаються

спроби дослідників віднайти йому реальні прототипи на мі-

ніатюрах Радзивіллівського (Кенігсберзького) літопису кінця

ХV ст.

Іконографія княжого престолу пізнього Радзивіл-

лівського літопису є сумнівним джерелом для реалістичних

реконструкцій атрибутики великокнязівської влади дослід-

жуваного періоду. Наприклад, сцена вокняжіння Ярослава

Мудрого на київському престолі 1019 р. (л. 83, верх) є від-

твертим художнім уподібненням мініатюри так званого

Тверського списку Хроніки Георгія Амартола, що містить

зображення набуття влади Іісусом Навіном

. Подібно остан-

ньому, Ярослав сидить на престолі, тримаючи у руках за-

ледве витягнуний із піхов меч.

В роки Ярославового правління було вперше складено су-

дебник, який дістав назву «Руської Правди». Це перше на Русі

Ироическая песнь о походе на половцовъ удельнаго князя Новагорода-

Северскаго Игоря Святославича, писанная старинным русским языкомъ в

исходе XII столетия с преложением на употребляемое ныне наречие. — М.,

1800. — С. 35.

Айналов Д. В. Замечания к тексту Слова о полку Игореве // Труды От-

дела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкин-

ский дом). — М.;Л., 1935.— Т. 2. — С.84 –88.

Арциховский М. А. Древнерусские миниатюры как исторический

источник. — М., 1944. — С. 32.

Див.: Подобедова О. И. Миниатюры русских исторических рукопи-

сей XIII–XVI вв. Очерки. — М., 1965. — С. 71.

законодавче зведення поклало початок розвитку писаного

права. Як засвідчує Новгородський перший літопис молод-

шого літопису, увійшовши вперше до Києва у 1016 р. Ярослав

«седе на столе отца своего Володимира … нача вои свои де-

лите, старостам по 10 гривенъ, а смердомъ по гривне, а нов-

городцомъ по по 10 гривенъ всемъ, и отпусти их всех домовъ,

и дав им

ппррааввддуу

, и уставъ списавъ, тако рекши им: «по се гра-

моте ходите, якоже списах вамъ, такоже держите». А се есть

Правда Рускаа…»

Правда Ярослава регламентувала норми правової поведінки

не одних лише новгородців, а охоплювала всю територію Давн-

ьоруської держави. Добачаючи у найдавнішій частині Руської

Правди риси дружинного права, О. Є. Прєсняков слушно на-

голошував на тому, що «ці норми набувають більш загального

значення через те, що новгородці домоглися визнання такого

ж князівського захисту як засобу обмежити самоправство дру-

жини у її сутичках з місцевим населенням. Якщо це так, то кня-

зівська влада вперше за Ярослава спершу на новгородському

грунті набуває характеру урядової влади і князь з «начальника

дружини» становиться втіленням «земської влади»

. Кодифі-

каційна діяльність Ярослава була, таким чином, важливою

віхою у формуванні політичного суспільства на Русі

Руська Правда зруйнувала архаїчні родоплемінні правові

традиції, зрівнявши в правах рядове населення з представ-

никами князівської дружини

. Єдиний закон, гарантом якого

став київський князь відповідав єдиновладній формі його

правління. Відтепер, права порядкувати, судити і карати

остаточно зосередились в руках держави. Місцевим сусідсь-

Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. —

С. 175–176.

Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. Лекции по русской

истории. Киевская Русь. — С. 370.

Див.: Петрухин В. Я. Древняя Русь: Народ. Князья. Религия //Из исто-

рии русской культуры. Т. І (Древняя Русь). — М., 2000. — С. 182.

ким общинам було залишено обов’язки ловити і виказувати

злочинців, надавати органам князівського управління необ-

хідні свідчення, що збереглися у колективній пам’яті сусідів.

Окрім того, сусідські общини, «беручи на себе повинність по

збереженню порядку й інформуванню державних судово-ад-

міністративних органів гарантували права общинників на ін-

дивідуально освоєну землю і на спільне користування

угіддями. З точки зору князівської влади, не здатної упра-

вляти країною без сприяння общин, відвертий замах на такі

права був би самовбивчим ударом по основам держави»

Середньовічна цивілізація була за своєю природою аграр-

ною: переважна більшість населення Київської Русі було зо-

середжено у сільській місцевості.

Хоч у середньовічній Русі не існувало таких високих

бар’єрів між соціальними групами і станами як у тодішній

феодальній Європі

, давньоруська спільнота не була гемо-

генною: в очах законодавця життя людини складало не одна-

кову, а різну цінність, відповідно до станової належності.

Давньоруське карне право не знало смертної кари. Замість неї

була система грошових платежів, що накладалися на вбивцю.

Останній повинен був сплатити компенсацію родичам вби-

того. В найбільш ранній редакції «Правди» вергельд, чи плата

за життя особисто вільної людини досягала 40 гривень. У

Руській Правді синів Ярослава Мудрого князівські люди

(«мужи») були захищені подвійним штрафом в 80 гривень,

тоді як штраф за простолюдина залишався на рівні 40 гривень.

Штраф, який належало сплатити князю за вбивство смерда

встановлювався у сумі 5 гривень — одну восьму від нор-

Модзелевски К. От варварських племен к варварському государству. —

С. 23; Modzelewski K. Chlopi w monarchii wczesnopiastowskiej. — Wroclaw,

1987. — S. 165–190.

Вернадский Г. В. Киевская Русь. — С. 149; Даркевич В. П. «Градские

люди» Древней Руси: ХІ–ХІІІ вв. // Из истории русской культуры. Т. І

(Древняя Русь). — М., 2000. — С. 653.