Ричка В.М. Вся королівська рать (Влада Київської Русі)

Подождите немного. Документ загружается.

ловними порадниками Володимира у питаннях впровад-

ження норм християнської моралі, пристосування до місце-

вих умов основних елементів візантійського церковного

права та поширення культурних надбань.

Володимирове володарювання було виразно орієнтоване

на візантійські зразки. «Володимир, будуючи руську дер-

жаву, — зауважував М. С. Грушевський, — забажав для сієї

будови візантійського цементу. Він захотів стати швагром ві-

зантійського цісаря, захотів приодягнутись ареолою царго-

родського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету

з своїм портретом в цісарських регаліях; ми не знаємо, але

можемо догадуватись, що з його посвояченням з візантій-

ським двором в’язалось надання якогось візантійського ти-

тулу, візантійських інсигній»

. Візантійська принцеса, або

«цесариця» Анна, як називають багрянородну дружину князя

Володимира давньоруські літописи, потрапивши до Києва не

вдовольнилася становищем рядової архонтиси, а домагалася

підійняти статус свого чоловіка до рівного їй достоїнства й

увінчати його голову царською короною

Уявляється малойморіним, що Володимиру Святославичу,

єдиною нагородою за надані візантійському імпе ратару Ва-

силію ІІ військову допомогу, була лише рука принцеси Анни.

Більшість істориків минулого і сьогодення схиляються до

думки про те, що родинне споріднення хрестителя Русі з ім-

ператорським двором було обов’язково пов’язано із дару-

ванням йому високого візантійського придворного титулу та

відповідних інсигній, зокрема, корони цесаря, якою він ко-

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1. К., 1991. — С. 507.

Поппэ А.Святые венценосцы (Как возник культ Бориса и Глеба) //

«Родина»: Российский исторический иллюстрированный журнал. — М.,

2002, № 11–12. — С. 93; Поппэ А.В. «А от болгарыне Борис и Глеб» // От

древ ней Руси к России нового времени /Сб. статей к 70-летию А. Л. Хо-

рошкевич. — М., 2003 — С. 72–76; Поппэ А. В. Земная гибель и небесное

торжество Бориса и Глеба // Труды отдела древнерусской литературы

Института литературы РАН, 2003. — Т. 54. — С. 304–336.

ронувався

. Дослідниками давно помічено, що на карбова-

них Володимиром золотих і срібних монетах зображення

князя відбиває його реальні портретні риси

. Відзначаючи

такі оригінальні риси обличчя князя як грізно насуплені

брови, великий м’ясистий ніс, довгі вуса та голене енергійне

підборіддя, М. П. Сотникова дійшла висновку про те, що це

зображення є найдавнішим руським портретом Х ст.

. На

відомих автентичних іконографічних зображеннях великий

київський князь представлений з тими ж атрибутами імпера-

торського убрання, які зафіксовані на візантійських монетах

з візантійською імператорською короною на голові. Володи-

мир також вдягнутий у плащ (корзно) з шитим на ньому зо-

лотом широким галуном, застебнутим біля правого плеча

масивною підковоподібною, коштовною фібулою. Його го-

лову вінчає дорогоцінний вінець або корона, прикрашена

смарагдовими та іншими коштовними каміннями. Саме у та-

кому вигляді, з хрестом у правиці зображено Володимира на

карбованих ним золотих і срібних монетах

. Карбовані Во-

лодимиром монети відігравали передусім конституюючи

функцію. Через їхнє посередництво відбувалася легітимація

великокнязівської влади і пропагандистське прославлення

Володимира і його влади, осереддям якої був Київ: «Воло-

Попов К. Чин священного коронования (Исторический очерк образо-

вания чина). Ч. 2. Чин коронования на Руси // Богословский вестник. — Сер-

гиев Посад, 1896. Май. — С. 179–182; Грушевський М. Історія України-

Руси. — Т. 1. — С. 509; Левченко М. В. Взаимоотношения Византии и Руси

при Владимире // Визант. временник, 1953. — Т. 7. — С. 212.

Толстой И. И. Древнейшие русские монеты Х–ХІ вв. — СПб., 1893. —

С. 16–17.

Сотникова М. П. Сребреники киевского клада 1876 г. // Нумизматика

и сфрагистика, 1968. — № 3. — С. 119; Ее же: Древнейшие русские монеты

Х–ХІ вв.: Каталог и исследование. — М., 1995. — С. 174.

Див.: Сотникова М.П., Спасский И.Г. Тысячелетие древнейших

монет России. Сводный каталог русских монет Х — ХІ вв. — Л., 1983. —

С. 115–139. — № 1–51.

димер на столn, а се его сребро». Отже Київ-град, як locus re-

galis рівнозначний трону. Володар тронує і держить владу в

тому місці, де почалася державна спільнота

. Іконографічні

зображення атрибутів влади великого князя були не безтям-

ним наслідуванням візантійських зразків, а виявом самосві-

домості новонародженої християнської спільноти.

Завдяки родинному спорідненню із візантійським пра-

влячим домом, та амбітним замислам принцеси Анни київсь-

кий князь отримав від своїх вінценосних шуринів з-поміж

інших предметів імператорських регалій, гадаю, не тільки

корону та імператорський плащ-мантію, але також і трон.

Володимирів престол вперше згадується у літописних дже-

релах під 1015 р. Під час сум’яття, сприченого смертю

Володимира Святославича, княжа дружина, як свідчить

«Повість временних літ», звернулася до його сина Бориса з

такими словами: «се дружина оу тобе отьня и вои, поиди

сяди Кыеве, на столе отни»

. Сповіщаючи про утвердження

в 1016 р. Ярослава Мудрого у Києві, «Новгородський перший

літопис» стверджує, що той, «седе на столе отца своего

Володимира»

. Літописні джерела не містять прямих даних

про те, де в часи правління Володимира Святославича

знаходився князівський престол. А. Поппе вмотивовано до-

водить, що він містився у Десятинній церкві, яка була осе-

редком не тільки церковно-релігійного життя, але ще й

місцем проведення офіційних церемоній світського харак-

теру. Для останніх, очевидно, у соборі була збудована схо-

дова вежа, по якій Володимир разом зі своїм найближчим

оточення піднімався на хори. Поблизу цієї вежі і хрещальні

Banaszkiewicz Jacek. Polskie dzieje bajeczne mistrza Wincentego Ka-

dłubka. — Wroclaw, 1998. — S. 303 — 304 .

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 132.

Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под

ред. и спредисл. А. Н. Насонова. — М.;Л., 1950. — С. 175. Порівн.: Лаврен-

тьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 142.

містився вихід на західну частину галереї, через що вона була

у цьому місці незвично розширена і ускладнена

. Тут, гадаю,

і містився великокнязівський престол хрестителя Русі.

Будучи зятем візантійських василевсів, Володимир був

вправі претендувати на царський титул. Не випадково ж, ма-

буть, арабські письменники Ях’я Антіохійський, Абу-Шоджа

й Ібн ал-Атир називають його «царем» — так само, як і віза-

нтійського імператора

. До цього слід додати, що й саксон-

ський хроніст початку ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький іменує

Володимира титулом rex — «король»

. У Хроніці Тітмара,

цей титул прикладається до англійських королів, а також до

угорського короля Іштвана (Стефана) та скандинавських ко-

нунгів об’єднаної Данії. Все це засвідчує, що одним із важ-

ливих наслідків трансформації укладу життя давньоруської

спільноти, які сталися за правління князя-християнина Во-

лодимира Святославина було остаточне закріплення при-

нципу єдиновладдя як нормативної основи політичної

системи Київської Русі.

2.3. Династично-політична криза

1015–1036 рр.

Останні роки життя Володимира Святославича були по-

тьмарені загостренням стосунків із сином Ярославом, який

княжив тоді у Новгороді. Він відмовив батькові у виплаті

щорічного «уроку», що становив дві тисячі гривень й був

суттєвим джерелом поповнення державної скарбниці. Як

сповіщає «Повість временних літ» під 1014 р., це викликало

Раппопорт П. А. Русская архитектура Х–ХІІІ вв.: Каталог памят-

ников. — С. 7.

Див.: Карпов А. Владимир Святой. — М., 1997. — С. 288–289.

Thietmar von Merseburg: Chronik — L. VIII. Порівн.: Латиноязычные

источники по истории Древней Руси. Германия (ІХ — первая половина ХІІ в.)

/Сост. М.Б. Свердлов — С. 61 — 62, 66–67.

неабияке роздратування Володимира, який вже було збирався

послати до Новгорода військо, аби провчити сина, однак

цьому походу зашкодила хвороба великого князя:

«Ярославу же сущю Новnгородn и урокомь дающю Кыеву

двn тысячn гривнn от года до года…, а Ярославъ сего не

даяше к Кыеву отцю своему. И рече Володимир: «Требите

путь и мостити мостъ». Хотяшеть бо на Ярослава ити на

сына своего, но разболnся»

Настраханий батьковою погрозою, Ярослав послав за

море найняти варягів щоб з їхньою допомогою протистояти

київському війську.

Заворохобився й Володимирів пасерб Святополк, що сидів

на князівському столі у Турові. Близько 1014 р. за підозрою у

змові його разом з дружиною — донькою польського короля

Болеслава Хороброго було заарештовано

. Подружжя, оче-

видно, запроторили до однієї із київських в’язниць. Тим

часом, 15 липня 1015 р. у княжому селі Берестові, неподалік

від Києва помер Володимир Святославич. Його кончина заго-

стрила болісне питання успадкування влади. Принципово

новий рівень самосвідомості державної влади противився ідеї

механічного її дроблення. Як зауважує О. В. Назаренко, «по-

літичний престиж та ідеальний статут молодої держави не

могли бути розподілені між учасниками corpus fratrum, вони

могли бути лише успадковані від володаря до володаря». Ін-

ститутом, покликаним забезпечити успадкування верховної

влади повинна була стати десігнація. Розглядаючи свідоцтва

писемних джерел про десігнацію Володимиром Святослави-

чем — першої дитини, що народилася у християнському

шлюбі дослідник наводить досить яскраву типологічну пара-

лель: десігнацію польським королем Болеславом І (992–1025)

одного із своїх молодших синів, Мешка ІІ в обхід старшого

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 130.

Латиноязычные источники по истории Древней Руси /Сост., перевод

и комментарии М.Б. Свердлова. — С. 62, 82–83.

Беспріма. Дії Володимира і Болеслава були свідомою рефор-

мою державної влади

. Проте вони випереджали реальні мож-

ливості тогочасного суспільства, через що така радикальна

зміна традиційного порядку призвела до розбрату.

Спільники Святополка спочатку приховали звістку про

смерть Володимира. Поночі вони, розібравши межи князівсь-

кими покоями поміст, дістали його тіло й, «обертвше в коверъ

и оужи съвесиша на землю, възложьше и на сани везъше по-

ставиша и въ святеи Богородици, юже бе создал самъ. Се же

оуведевше людье бе-щисла снидошася и плакашася по немь»

Не гаючи часу Святополк заходився шукати підтримки і

визнання киян. Схиляючи їхні симпатії на свій бік він, «съзва

Кыяны и нача даяти имъ именье. Они же приимаху и не бn

сердце ихъ с нимъ яко братья ихъ беша с Борисомь»

Київська дружина, яка перебувала з Борисом у військовому

поході запропонувала йому допомогу в оволодінні Києвом:

«реша ему дружина отня: «се дружина оу тебе отьня и вои,

поиди сяди Кыеве». Проте Борис відмовився від спроби

силою утвердитися на батьківському столі і зголосився виз-

нати Святополка великим київським князем, мовивши: «не

буди мне възняти рукы на брата своего стареишаго, аще и

отець ми оумре то сь ми буди въ отца место». И се слышавше

вои разидошася от нег

Хоч Борис і відмовився від своїх прав на великокнязівсь-

кий престол, об’єктивно він, як й інші Володимирові сини,

становив загрозу єдиновладдю Святополка. Останній, згідно

літописної нарації, звелів своїм підручним знищити Бориса.

Назаренко А.В. Порядок престолонаследия на Руси Х–ХІІ вв.: на-

следственные разделы, сеньорат и попытки десигнации (типологические

наблюдения) // Из истории русской культуры. Т. І. (Древняя Русь). — М.,

2000. — С. 511–513.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 130.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 132.

Невдовзі, такої ж самої участі зазнав Гліб і Святослав Воло-

димировичі. Тим часом, про події, що сталися у Києві по

смерті Володимира дізнався в далекому Новгороді Ярослав й

відразу ж став на прю зі Святополком та його могутнім по-

кровителем — польським королем Болеславом Хоробрим. Ця

боротьба тривала довгих чотири роки і закінчилася перемо-

гою Ярослава. Як сповіщає «Повість временних літ» під

1019 р., «Ярославъ же седе Кыеве оутеръ пота с дружиною

своею, показавъ побnду и трудъ великъ»

Однак серйозну загрозу для нього становив його брат

Мстислав, князь Тмутараканський, який теж ласився на Київ.

Та кияни не відкрили йому міські брами, відмовившись виз-

нати його київським князем і Мстиславу довелося сісти на

князівський стіл у сусідньому Чернігові. Тим часом, Ярослав

найняв варягів і виступив із Новгорода в похід на брата. Та у

бойовищі, яке зав’язалося між їхніми військами поблизу

Листвина на Чернігівщині він зазнав поразки і змушений був

повернутися до Новгорода. Хоч Мстислав і визнав право стар-

шого брата на великокнязівський стіл, великодушно йому мо-

вивши: «Сяди в своемь Киевъ: ты еси старейший брат, а мне

буди си сторона» та Ярослав, однак, не наважився сісти у

Києві. Посадовивши у ньому своїх мужів він повернувся до

безпечного йому Новгорода. У 1026 р. брати уклали мирну

угоду, розподіливши сфери свого впливу і влади по Дніпру:

«Ярославъ совокупи воя многы и приде Кыеву и створи миръ

с братом своим Мьстиславомь у Городьця. И раздnлиста по

Днnпръ Рускую землю: Ярослав прия cю сторону, а Мьсти-

славъ ону. И начаста жити мирно и в братолюбьствn и уста

усобица и мятежь и бысть тишина велика в земли»

Поділ Русі 1026 р. по Дніпру залишив помітний слід в сус-

пільно-політичній свідомості тогочасної еліти. Обґрунто-

вуючи право на володіння спадщиною своїх батьків і дідів,

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 146.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Т. — 1. Стб. 149.

князівські клани зберегли пам’ять про той прецендент. На-

приклад, восени 1195 р.,

«сослався Рюрикъ (Ростиславич — В. Р.) со Всеволодомъ сва-

томъ своимъ и с братомъ своим Давидомъ, послаша мужи своя

ко Ярославу и ко всимъ Олговичемъ, рекше ему: «целоуи к

намъ крестъ со всею своею братью како вы не искати отчины

нашея Кыева и Смоленьска под нами и под нашими детми и

подо всимъ нашимъ Володимеримь племенемь, како разделил

дедъ нашь Ярославъ по Дънепръ, а Кыевъ вы не надобе»»

Поділ 1026 р. по Дніпру зберігся не тільки в родовій

пам’яті Рюриковичів. То був детонатор нестабільності, що

провокував різнобій регіональних ритмів історичного життя

країни. Хоч політичного відокремлення Правобережжя від

Лівобережжя в княжу києво-руські часи не сталося, однак

саме тоді сформувалися уявлення про відмінність історич-

них первенів двох берегів Дніпра.

Хоча літописні джерела й свідчать про те, що брати жили у

мирі братолюбстві до самої смерті Мстислава, що наспо-

стигла його у 1036 р., не думаю, що Ярослав почувався себе

комфортно, спостерігаючи із київських високостей над бурх-

ливою діяльністю Мстислава, який доклав неабияких зусиль

аби перетворити Чернігів на місто гідне статусу столиці по-

ловини Русі. Тільки поховавши брата у ще недобудованому

ним за життя чернігівському соборі св. Спаса Ярослав міг спо-

кійно зітхнути й без проблем успадкувати його володіння,

адже єдиний, здається, син Мстислава на ймення Євстафій

помер ще 1033 р. Отож, коли зійшов з життя і Мстистислав

Чернігівський стіл того ж року було ліквідовано: «перея власть

его всю Ярослав и бысть самовластець Русьстnи земли»

Ипатьевская летопись // ПСРЛ. —Т. 2.— Стб. 688.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. —Т. 1. — Стб. 150.

Розділ 3

СТРУКТУРА І ХАРАКТЕР ВЕРХОВНОЇ ВЛАДИ

НА РУСІ У СЕРЕДИНІ ХІ–ХІІІ ст.

3.1. Жага влади: тріумф Ярослава Мудрого

Термін «

самовластець

яким літописець представляє

Ярослава як суверена є візантійською калькою, так само як і

запозичений із візантійської практики увесь спектр харизма-

тичних епітетів влади.

Щойно ставши єдиновладним володарем Русі, Ярослав

посадовив на новгородське княжіння свого сина Володи-

мира, а на тамтешню єпископську кафедру — святителя Луку

Жидяту. У свого брата Судислава, єдиного з уцілілих синів

Володимира він відібрав Псковщину й запроторив до в’яз-

ниці, з якої його випустять тільки після смерті самовладця

князі Ярославичі. Ізяслав Ярославич дістав у володіння Ту-

рово-Пінщину, Святослав став княжити на Волині, а наймо-

лодшого Всеволода київський князь з надмірної любові

тримав коло себе. Одна тільки Полоцька земля земля зали-

шалася не підвладною київському правителю. Єдиновладні

амбіції Ярослава символічно маркують засновавані ним на

далеких рубежах Русі міста, що носили його імена — Яро-

слав у верхів’ях Волги, Юр’їв в землі чуді (сучасний Тарту)

та Юр’їв на південному степовому кордоні в Пороссі.

Правління Ярослава ґрунтувалося на відновленій ним по-

літичній практиці Володимирового володарювання. Полі-

тична система Київської держави й далі, мовлячи словами

М. С. Грушевського, «опиралася на династичній основі,

тепер відсвіженій, бо на місце родини Володимировичів по

всіх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава.

Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно

ще невтралізовали локальні елементи, далі розтекалася по

цілій Руській державі, в’яжучи її свідомістю своєї одности.

Як далі, київське право і законодавство впливало на право і

практику цілого простору держави, відмінюючи місцеве

звичаєве право, а змагання коло дальшого розширення нової

релігії та візантійської культури зміцняли заложені Володи-

миром культурні зв’язки»

В період двовладдя братів Володимировичів авторитет

Києва як головного політичного центру Русі дещо занепав.

Либонь саме цим пояснюються причини грандіозного

будівництва, яке розгорнув у Києві Ярослав. Як сповіщає

«Повість временних літ» під 1037 р.:

«Заложи Ярославъ городъ великий, оу негоже града суть Зла-

тая врата; заложи же и церковь святая Софья, митрополью, и

посемь церковь на Золотых воротnх святыя Богородица Бла-

говещенье, посемь святого Георгия манастырь и святая

Ирины»

Відтак, стараннями цього великого будівничого Київ

знову утверджується у статусі політичної і духовної столиці

Русі. Столичність Києва є відтворенням константинополь-

ської моделі, запозиченням з візантійського ідейного арсе-

налу (термін «столиця» у давньоруській мові не зафіксо-

ваний). Характерною у цьому відношенні є, запримічене

О. В. Назаренком

у Службі на освячення церкви святого

Георгія у Києві (середина ХІ ст.) найменування Києва ми-

трополитом Іларіоном «першопрестольним матери градом».

Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2: ХІ–ХІІІ вік. —

С. 37–38.

Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. —Т. 1. — Стб. 151.

Див.: Назаренко А. В. Была ли столица в Древней Руси? Некоторые

сравнительно-исторические и терминологические наблюдения //Столичные

и периферийные города Руси и России в средние века и раннее Новое время

(XI–XVIII вв.): Тезисы докладов научной конференции (Москва, 3–5 де-

кабря 1996 г.) — М., 1996. — С. 70–71.