Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

охоплюється, і тому вважати останню визначенням вказаного

загального поняття навряд чи можливо.

Питання про зв'язок і співвідношення інструментальної

цінності та власної цінності права може вирішуватись на основі

наступного положення: перша обумовлюється тим, що

розподіляє (захищає) право, а друга -як воно це здійснює.

Це співвідношення характеризується передусім тим, що

наявність і „величина" власної цінності права зумовлюється, у

кінцевому підсумку, його інструментальною цінністю: оскільки

право встановлює форму задоволення потреб, то до нього

можна повністю застосувати твердження К.Маркса про те, що

„форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є формою

змісту"

Найголовнішим показником цінності права виступає, як

зазначалось, його здатність опосередковувати задоволення

позаюридичних потреб суб'єктів; і якщо право не здатне на це,

то й питання про те, як воно це робить, ясна річ, взагалі не

виникає. Н. Нєновскі, який ввів розрізнення цінності права як

цілі та його цінності як засобу, зауважив, що „воно є ціллю у

певному відношенні, саме оскільки воно є важливим соціальним

засобом"

. Якщо право „працює" у ролі інструментальної

цінності, то його власна цінність слугує показником, так би

мовити, рівня, якості цієї інструментальності - й не більше того.

Якісні властивості об'єктивного юридичного права, в яких

здатна конституюватися його специфічна цінність, найбільш

докладно були схарактеризовані С. Алєксєєвим

. Однак ці

властивості набувають статусу цінностей лише тоді та остільки,

коли й оскільки на них потребують ті чи інші суб'єкти. Тому

Маркс К. Дебаты по поводу закона о краже леса, - Маркс К., Энгельс Ф.

Соч. 2-е изд. Т. 1.- C.I59.

Неновски Н. Социалистического право в светлината на марксиската теория

за ценностите // Правна мисъл. - 1972. - № 3. - С.41.

См.: Алексеев С. С. Социальная ценность права в советском обществе. -

М., 1971.-С.62-142.

304

подальші кроки у дослідженні такої цінності права вбачаються

на шляхах предметного, конкретизованого виявлення тих

особливих потреб різних суб'єктів соціально неоднорідного

суспільства, задовольнити які здатне тільки право, інакше

кажучи, - на шляхах знаходження конкретно-історичного

зв'язку між специфічними властивостями об'єктивного

юридичного права (в першу чергу - властивості його

формальної загальнообов'язковості) і такими потребами. Одне

слово, мова йде про встановлення притаманної різним

учасникам суспільного життя потреби у праві як у системі

обов'язкових для виконання, забезпечуваних державою

загальних нормативів суспільних відносин.

Оскільки у соціально неоднорідному суспільстві існують

потреби, які задовольняються тільки правом (або хоча б

головним чином, переважно правом), то вони, з огляду на їх

предметну характеристику, утворюють - у загальній системі

соціальних потреб - особливу групу (вид): потреби правові.

Потреба у праві, як і будь-яка інша, „має свій специфічний зміст

і відіграє не замінну нічим іншим роль у ході самоздійснення

суспільного життя"

Правові потреби (або, кажучи інакше, потреби у праві) -

це потреби тих чи інших суб'єктів соціально неоднорідного

суспільства у загальнозначимості й загальнореалізовуваності

відповідних відносин, а тим самим - в їх державній

обов'язковості, забезпеченості. І хоча самостійне поняття про

такі потреби було введено у науковий обіг досить давно, однак

лише наприкінці XX ст. воно дістало менш чи більш ґрунтовну

розробку у вітчизняній літературі. Відзначалось, зокрема, що

потреба у правовому регулюванні визначається у першу чергу

високою значимістю тих чи інших вчинків, а звідси виникає

необхідність надати їм таких якостей (загальнообов'язковість,

Селиванов В. В. Генезис эстетических и художественных потребностей

// Проблема потребностей в этике и эстетике. - Л., 1976. - С.44.

305

максимальна реальність, гарантованість), які можна забезпечити

тільки за посередництва об'єктивного юридичного права.

Ставилось також питання про розробку критеріїв обґрунтування

системи пріоритетів у потребах правового регулювання.

Як і інші потреби, потреба у праві є явищем історичним.

Подібно до того, як „та чи інша організація матеріального життя

залежить, звичайно...від розвинутих вже потреб, а породження

цих потреб, так само як і їх задоволення, само є історичним

процесом..."

, так і організація правового життя (правового

регулювання, правового спілкування) багато у чому залежить

від потреб в об'єктивному юридичному праві, які самі, у свою

чергу, значною мірою обумовлюються попереднім та сучасним

правовим розвитком. Трансформації, коливання даної потреби

якраз і визначають - причому вже безпосередньо, „встик"

зміни власної цінності права.

Потреба у праві може змінюватися не тільки залежно від

ступеня її задоволення, але й унаслідок зміни інших потреб.

Наприклад, задоволення прагнення до спрощення відносин, що

опосередковують доступ до відповідних благ, може послабити

потребу в їх юридичному регулюванні. Або, скажімо, зіткнення

людини з моральною несправедливістю, образою нерідко здатне

посилити потребу у праві.

Відносно самостійну, власну цінність має не тільки вся

система юридичних норм, але й також її окремі галузі та

інститути. Як відзначав С. Алексеев, з юридичної сторони

цінність галузі права втілюється у сумі способів, прийомів,

принципів регулювання, що характеризують головні

особливості галузевого режиму регулювання. Рівнем

досконалості таких прийомів, способів якраз і здатна

Див., напр.: Научные основы советского правотворчества. - М., 1981.

С.113-121; Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. - М,

1982.-С.267-273.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е

ИЗД.-Т.З.-С.71.

306

визначатись „величина" соціальні цінності галузі права"

Власна цінність притаманна, ясна річ, не тільки

юридичним нормам, їх різним системним утворенням, але й

іншим різновидам юридичних явищ: правосуб'єктності,

суб'єктивним правам, обов'язкам, нормативним та іншим

юридичним актам, правовідносинам, актам реалізації

юридичних норм законності, правопорядку, юридичній

відповідальності тощо. При цьому їх оцінка в якості благ може

бути як офіційною (відкрито визнаною, вираженою,

засвідченою державою), так і неофіційною (тобто не маючою

державного підтвердження). Наприклад, нормативно-

юридичний акт має сам по собі власну цінність щодо тієї норми,

яка у ньому закріплена. Така його оцінка спирається на

розрізнення цінності значення та цінності його знаку.

. У

першому випадку оцінюється те, що повідомляється (правило

поведінки), у другому ж - те, що передає це повідомлення

(нормативний акт).

Вельми важливою у теоретичному та практичному

аспектах є проблема ціннісної ієрархії всіх юридичних явищ. Про

порівняльну цінність деяких з них вже наводилися окремі

судження. Так, зазначалось, що цінність суб'єктивних прав є

вищою, аніж цінність норм, у яких перші закріплено; але ще

більшу цінність має реалізація таких прав у практичній

діяльності, у правовідносинах

. Однак загальна концепція

ієрархії юридичних цінностей як елементів єдиної правової

системи (системи усіх юридичних явищ) поки що відсутня. її

розробка передбачає вирішення наступних питань: необхідність

і критерії побудови такої ієрархії; співвідношення у ній

абсолютних та відносних моментів; її обов'язковість;

Алексеев С.С. Структура советского права - М., 1975. - С164-165.

Див.:БрожикВ. Вказ. праця.-СІ 73.

Лукашева Е. А. Социально-психологические аспекты реализации прав

личности // Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. - М,

1983.-С.126.

307

можливості її використання у практиці тощо.

Особистісна цінність права для людини. Потреби

людини у певних суспільних відносинах як передумова

цінності права. У суспільстві потреба особи у праві випливає з

її потреби у загальнозначимих соціальних нормах. Остання ж

породжується тим, що людина - істота суспільна й усі свої

фундаментальні, передусім матеріальні, потреби може

задовольнити за посередництва суспільних відносин. Органічна,

й разом з тим суперечлива, єдність особи та суспільства, що

виключає їх ізольоване існування, - одна з найважливіших

методологічних передумов виявлення особистісних цінностей.

Усі можливості (свободи) для існування й розвитку

людини як „родової істоти" знаходяться у суспільстві. Воно є

зосередженням усього того, що потрібно людині. У людини не

може бути таких можливостей, благ, якими не володів би увесь

людський родовий колектив. Тільки у колективі „індивід

отримує засоби, що надають йому можливість всебічного

розвитку своїх задатків"; його розвиток обумовлений розвитком

усіх інших індивідів, з якими він перебуває у прямому чи

опосередкованому спілкуванні

. Основні особистісні цінності є

соціальними і за джерелом формування, і за способом,

механізмом їх привласнення. Саме суспільство є для особи

найвищою цінністю. Тому, будучи цінністю для суспільства,

соціальні норми стають тією чи іншою мірою цінністю для

кожної людини.

Наведені положення складають, однак, так би мовити,

нульовий цикл у встановленні цінності соціальних, зокрема

юридичних, норм для особи: суто особистісна специфіка тут ще

не вбачається. Якщо ж, просуваючись далі в їх аксіологічному

аналізі, звернутись до виявлення цієї специфіки, стає

необхідним предметно проаналізувати роль права у задоволенні

Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // Маркс К.,

Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. - Т.42. - С.93-94.

308

особистісних потреб - як загальних (інструментально-

розподільча цінність) так і специфічно правових (власна

цінність права).

Особистісна цінність права як засобу розподілу благ

полягає, як вже зазначалось, у тому, що воно використовується

в якості визначальника міри споживання, „прокладає шлях" до

багатьох благ, котрі є необхідними для людини. Розглянемо

дану здатність права стосовно такого блага, як свобода.

Задля того, аби забезпечити своє існування й розвиток у

суспільстві, стати особою (особистістю), людина повинна мати

певні можливості для власних свідомих дій щодо інших людей,

їхніх організацій, спільнот та й щодо природи - можливості

активної життєдіяльності, самоствердження. Певна сукупність

таких можливостей характеризує стан свободи, який, отже,

виступає найбільш загальною, найважливішою передумовою

задоволення будь-яких потреб людини чи, інакше кажучи, її

універсальною потребою.

У будь-якому суспільстві свобода кожної окремої людини

залежить, по-перше, від рівня свободи, досягнутого

суспільством у цілому (по відношенню до природи і до самого

себе), по-друге, від її індивідуальної, особистої участі у

суспільній свободі, мірою якої є порівняння зі ступенем свободи

іншої людини. Отже, питання зводиться до того, як

розподіляються можливості (свободи) усього суспільства між

окремими його індивідами.

У реальній історії люди ніколи не виступали в якості

ізольованих соціальних „монад", а завжди були представниками

певних соціальних спільнот (націй, класів, організацій тощо).

Тому й реальні можливості людей залежали, у першу чергу, від

обсягу свободи тих спільнот, до яких вони належали, від його

„питомої ваги" у свободі усього суспільства на відповідному

етапі його розвитку.

У класовому суспільстві міра (ступінь) свободи певних

309

спільнот, - а отже, їх окремих представників - завжди

фіксувалась державою у тих чи інших юридичних інститутах,

нормах відповідно до інтересів і волі домінуючого класу. Тому у

певному сенсі можна сказати: саме норми права виступали

своєрідним джерелом свободи (чи, навпаки, несвободи) особи,

котра була членом певної соціальної спільноти. (Хоча, ясна річ,

не можна забувати, що свобода, яка забезпечується індивіду

юридичною нормою, зумовлена, врешті-решт, рівнем

економічного й культурного розвитку усього суспільства).

Отже, службова, інструментально-розподільча цінність

права для особи може полягати - у самому загальному вигляді -

у тому, що воно здатне так чи інакше задовольняти її потребу у

свободі як передумові оволодіння життєвими благами. Що ж

стосується власної цінності права для людини, то для її

характеристики необхідно - відповідно до викладених вище

методологічних настанов - виявити особливі особистісні

потреби у загальнообов'язкових, загальноздійснюваних нормах,

якими у соціально неоднорідному суспільстві можуть бути лише

норми державні, тобто юридичні.

Життєдіяльність кожної людини відбувається за

конкретних історичних умов у системі певних соціальних

відносин, що опосередковують виробництво, розподіл і

споживання необхідних їй благ. Існуючи в цих умовах, вона

зацікавлена у таких відносинах, які - завдяки властивостям, що

їм притаманні, - полегшують їй доступ до тих чи інших благ.

Такі відносини виконують роль процедури (процесу), яка слугує

начеби дорогою, що веде до благ. Саме у процедурі, що

опосередковує оволодіння суб'єктом необхідними йому

благами, у процедурі, що породжується соціальними нормами,

слід вбачати специфічну цінність останніх. У цьому сенсі власна

цінність права для особи є цінністю встановленого ним шляху,

на якому вона оволодіває різноманітними благами.

Отже, завдання виявлення власної цінності права для

310

особи зводиться до того, аби визначити ті властивості

процедури, яка ним запроваджується, - властивості, що

оптимізують процеси використання людиною свободи та інших

благ у суспільних відносинах. При цьому слід враховувати, що

оскільки поза діяльністю немає й суспільних відносин, остільки

й властивості таких відносин виступають водночас

властивостями діяльності, котра їх опосередковує.

Вивчення історичного досвіду формування й розвитку

особи дає підстави виокремити в якості пошукуваних

властивостей суспільних відносин (властивостей процедури,

процесу) передусім: а) доступність; б) оперативність; в)

надійність; г) однаковість; г) безпечність. Здатність права

забезпечувати ці властивості, задовольняти потреби особи в

них, якраз й утворює, на наш погляд, його особистісну

самоцінність.

Схарактеризуємо названі властивості більш докладно.

Доступність процедури знаходить прояв головним чином

у таких показниках, як простота (нескладність) і нечисленність

дій (операцій), завдяки яким реалізується доступ до благ;

малокількісність суб'єктів - „контрагентів", від діяльності

котрих залежить задоволення потреб; незначний обсяг

особистих зусиль, витрат, що є необхідними для отримання

благ. Кажучи коротше, дана властивість процедури (її зручність,

комфортність) полягає у відсутності зайвих та у найменшій

кількості проміжних її ланок; елементів.

Оперативність процедури полягає в її швидкості, тобто у

мінімальній тривалості діяльності, яка є необхідною для

оволодіння благом (хоча ця властивість може, подекуди,

інтерпретуватись як один із показників доступності процедури).

Надійність процедури характеризується її „стійкістю",

безвідмовністю, здатністю протистояти деструктивним впливам,

призводити за даних обставин до досягнення мети, ЇЇ

забезпеченістю достатніми засобами й ефективними гарантіями.

311

Однаковість процедури полягає у рівності можливостей,

що її опосередковують, для всіх людей.

Безпечність процедури полягає у тому, що вона виключає,

запобігає будь-які небажані, негативні впливи (збитки, втрати

тощо) передусім для того, хто нею безпосередньо користується,

але й також і для інших осіб, чи їхніх організацій. Встановлення

певної процедури зазвичай призначено для зменшення ризику,

запобігання заподіянню шкоди будь-кому, для уникнення чи

послаблення конфліктів учасників суспільних відносин.

Якщо процедурі притаманні всі зазначені вище

властивості, це дає підставу вбачати у ній оптимальний шлях

задоволення потреб особи.

Потреба особи у забезпеченні й максимізації таких

властивостей процедури, „працюючих" у комплексі, не може

бути задоволена поза соціальними нормами, що формують та

розвивають певні відносини. Хоча й окремі норми як моделі

поведінки, що встановлюються свідомо, самі по собі, зазвичай,

не є первинним джерелом суспільних відносин, проте вони

здатні впливати на відповідні їх якості, чи то збагачуючи,

посилюючи, чи то, навпаки, послаблюючи останні.

Завдяки цьому норми й виступають одним із

найважливіших засобів задоволення потреби людини у

доступності, надійності й інших сприятливих параметрах того

шляху, що веде до оволодіння необхідними їй благами. Тому

означена особистісна потреба може бути інтерпретована як

специфічна потреба у соціальних нормах, а у соціально

неоднорідному суспільстві - передусім у нормах юридичних.

Задовольняючи вказану потребу, об'єктивне юридичне

право тим самим стає у певному аспекті самостійною

особистісною цінністю (самоцінністю). Ось тут і розкривається

більш докладно та теза, що власна цінність права є, в принципі,

цінністю того шляху до свободи, до благ, який воно встановлює.

Обґрунтованість даної тези підтверджується, наприклад,

312

витлумачуванням принципів загальної концепції реалізації прав

і свобод громадян. Так, В. Копейчиков серед таких принципів,

які - на його думку - „мають особливе значення і якоюсь мірою

спеціальний характер", виділяв, зокрема: простоту,

гарантованість (забезпечуваність), економічність й ефективність

правореалізації

Положення про те, що для особи право становить відносно

самостійну цінність, набуло сталого визнання в юридичній

літературі (щоправда, зміст особистісної цінності права

розкривався різними авторами не завжди однозначно)

. Якщо

схарактеризувати загалом, „сумарно" особистісну цінність

права, то вона вбачатиметься, на наш погляд у тому, що право а)

надає людині -тією чи іншою мірою - свободу та б) встановлює

певний порядок використання її задля оволодіння людиною

різноманітними благами.

При цьому слід підкреслити, що аксіологічна

характеристика кожної із «здатностей» права, що розглядались,

не є абсолютною й однопорядковою, адже цінність процедури

(процесу) зумовлюється цінністю того блага, до якого вона веде.

Тому цінність права для людини визначається, у кінцевому

підсумку, мірою (змістом й обсягом) тих реальних

можливостей (свобод), які право надає їй за даних історичних

умов. А відтак, встановлення справжньої, реальної особистісної

цінності права неможливо без її конкретно-історичного аналізу.

Копейчиков В.В. Реализация субъективных прав граждан. - Советское

государство и право. — 1984. — № 3. — С.16-17.

Туманов В.А. Вступительная статья // В кн.: Давид Р. Основные правовые

системы современности. - М., 1967. - С. 16; Рабинович П.М., Витрук Н.В.

Социалистическое право и личность // Правоведение. - 1970. - №3. - С.17-

22; Орзих М.Ф. Личность и право. - М, 1975. - С. 107; Алексеев С.С. Общая

теория права. Т. 1.-М., 1981.-С.101.

313