Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

практика органів конституційного судочинства багатьох країн

(і практика Конституційного Суду України, гадаю, не

становитиме винятку у цьому відношенні). Зважаючи на це,

можна стверджувати, що основна мета діяльності суб'єктів

офіційного нормативного (зокрема прецедентного) тлумачення

якраз і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності

державно-юридичного регулювання суспільних відносин

шляхом пристосування (адаптації) обов'язкового варіанта

інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого

регулювання або ж до нових засобів їх досягнення.

Викладені висновки яскраво ілюструє і практика

тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних

свобод 1950 р. (далі - Конвенція) Європейським судом з прав

людини (далі - Суд). Так, у рішенні у справі посадо Кока

проти Іспанії', ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив,

що застосування керівництвом колегії адвокатів

дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні

послуги, не порушує ст.10 Конвенції (право на свободу

вираження поглядів). Суд відзначив, що правила, які регулюють

використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються

залежно від країни; більшість держав-учасниць намагається

пом'якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та

посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також

і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди

знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суд для

того, аби визначити, яким на той чи інший час буде

оптимальний баланс між вимогами належного відправлення

правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати

інформацію про правову допомогу, з одного боку; і можливістю

для адвоката робити рекламу своїх послуг, - з іншого. З огляду

на це суд дійшов висновку; що на той час (1982 - 1983 pp.)

Див., напр.: Равное правосудие на основе закона. Верховный Суд в жизни

Америки. - М., 1995. - С.57-58, 63-65, 69-74. 78-79.

262

дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не

відповідали поставленій меті.

Ще один приклад. У рішенні, ухваленому в справі

,Брумареску проти Румунії" 23 січня 2001р. Суд відхилив

попереднє заперечення уряду Румунії, за яким заявник нібито не

використав усіх національних засобів правового захисту (він не

звернувся з новим позовом до суду про повернення належного

йому майна, хоча міг це зробити). З цього приводу Суд дійшов

висновку, що уряд не міг посилатися на неподання заявником

нового позову, оскільки результат такого позову є дуже

сумнівним, особливо з огляду на дію принципу res judicata.

Отже, у даній справі Суд відійшов від буквального тлумачення

нормативного юридичного тексту; оскільки таке тлумачення

(саме у цій ситуації!) не змогло б забезпечити досягнення цілей

захисту прав, закріплених у Конвенції. Суд діє згідно із

виробленим у його практиці принципом ефективного захисту

прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно

тлумачити і застосовувати у такий; спосіб, який може

забезпечити максимально ефективний, дієвий, реальний захист

прав людини саме уданому випадку.

Для реалізації цього принципу Суд не стільки робить

спробу відшукати у нормативному юридичному тексті наміри

„творця норми", закладені останнім в її текст, скільки

пристосовує семантичне значення витлумачуваних нормативних

положень до цілей європейської спільноти - забезпечити та

захистити права і свободи людини. Семантичне значення тексту

стає тут об'єктом цілеспрямованої - „прагматичної"" у

зазначеному сенсі - інтерпретації, в ході якої системі знаків (а

точніше, концептів, signatum), котра потенційно може бути

витлумачена у різний спосіб (мати різні смисли), на основі

семантичного значення як продукту так званої, мовної конвенції

якраз і присвоюється, „приписується" певний смисл, що

відповідає цілям правової політики Ради Європи (стосовно

263

згаданої Конвенції такі цілі проголошено безпосередньо в її

Преамбулі). У такий спосіб Суд реалізує неодноразово

проголошений ним фундаментальний постулат, за яким

Конвенція є „живим організмом, котрий постійно розвивається".

У розділі другому вже доводилося аргументувати

положення про те, ще здатність нормативного юридичного

тексту бути потенційним носієм різних смислів

(інтерпретаційна здатність тексту юридичних норм) є його

об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою властивістю

Корені її потрібно шукати, вочевидь, як у різноманітності

соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови

, а також у

закономірностях здійснення комунікативної діяльності. Це

положення, яке відображає одну із загальних герменевтичних

закономірностей, переконливо підтверджується практикою

офіційної інтерпретації юридичних норм саме щодо прав і

свобод людини.

У вітчизняній юриспруденції набуло певного поширення

положення про те, що поняттям прав людини відображаються

необхідні для існування і розвитку людини її можливості, які

об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку

суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

У такому розумінні розглядуваного феномена реалізовано

методологічний підхід, який можна назвати „потребовим"

Адже зазначені можливості людини покликані

використовуватись для задоволення її життєво необхідних

потреб і насамперед у цьому полягає їх (можливостей, тобто

прав) особистісна значущість, цінність.

Тому-то й згадана вище інструменталізація законодавства

Див., напр.: Правоведение. - 1983. - № 5; Правова держава. - К„ 1998. -

Вип.9; Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 2.

Див., напр.: Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики:

формування і розвиток категорії оцінки. - Львів, 2000.

Про потребовий підхід та його евристичні можливості мова йтиме у

четвертому розділі.

264

включає, по-перше, істинне пізнання об'єктивно існуючих

можливостей для існування та розвитку всіх людей (а також їх

об'єднань і спільнот); а по-друге, „наділення" законодавства - у

процесі його інтерпретації - таким смислом (змістом), аби воно

могло послугувати засобом, важелем здійснення цих

можливостей, тобто інструментом використання відповідних

прав (а тим самим - і задоволення певних потреб).

У цьому вбачається конкретно-історична об'єктивна

зумовленість „смислотворчої" інтерпретації юридичних норм,

які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Така

інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, з

необхідністю включає-гносеологічну складову а отже, дозволяє

застосувати до неї категорію об'єктивної істини.

Ідеологічним віддзеркаленням об'єктивної діалектики

загального та особливого (а подекуди й одиничного) у правах

людини є наявність декількох неоднозначних філософсько-

антропологічних її інтерпретацій. Найбільш поширеними серед

них є концепції абсолютного універсалізму, поміркованого

універсалізму та культурного релятивізму.

Абсолютний універсалізм. Окремі науковці обстоюють

можливість застосування у всесвітньому масштабі єдиної,

універсальної концепції прав людини. Зокрема, А. Робертсон

стверджує, що права людини належать індивіду внаслідок

самого факту належності до роду людського і мають бути

гарантовані на основі принципу рівності (без жодної

дискримінації). Неприпустимими є будь-які відмінності на

основі принципу регіоналізму: африканець або американець

повинен мати права, тотожні тим, якими володіють, скажімо,

європеєць чи азіат

. Таку позицію слід, очевидно, кваліфікувати

як абсолютний універсалізм, тобто доктрину, яка не визнає

існування жодних обставин, які могли б якось впливати на

модифікацію реалізації прав людини залежно від конкретних

Robertson A.H. Human Rights in the World. - New Heaven, 1972. - P. 14.

265

часово-просторових умов.

Синонімом терміно-поняття абсолютного універсалізм

яке традиційно характеризує моральні поняття певної

суспільства, слід вважати поняття монізму (останні

використовується нами для характеристики елементів змісі

прав людини). Представники цієї течії вважають, що людина як

член певного суспільства може не лише може оцінювані

моральні системи інших суспільств, але й також встановлювати,

яке життя чи життєвий шлях є справжнім людським життям.

Центральною тезою цієї концепції є те, що а) моральність

має об'єктивну основу, оскільки людські істоти повинні жити у

гармонії з природою та б) людська істота володіє засобами,

здатними виявити закономірності людської природи, а відтак

набути об'єктивне та загальнозначуще знання про те, яким саме

має бути життя людини.

Задля цього слід абстрагуватися від усяких культурних

умов і досягти стану трансцендентальної свідомості (чистої

раціональності), що, в кінцевому підсумку, і дасть можливість

пізнати справжню людську природу.

Об'єктивно існуючий моральний плюралізм різних

суспільств моністи пояснюють, посилаючись на такі чинники, як

незнання моральних норм, „нерівномірний розподіл"

інтелектуальних здібностей, а також вказівкою на регулювання

відмінними (за змістом) нормами таких сфер людського життя, які

є морально індиферентними, як-от: способи одруження,

поховання померлих, виховання дітей. Характерно, що цей

напрямок отримав своє продовження у працях деяких класиків

лібералізму (Дж. Локк, А. Токвіль, Д. Міль), для яких справжнє

людське життя побудоване на принципах автономії,

раціонального осмислення, секулярного світогляду, матеріального

багатства та технологічного опанування природи

Tzvetan Т. The Conquest of America // The Question of the Other. - New York:,

1981.-P.64.

266

Поміркований універсалізм. Проміжну позицію як щодо

монізму (абсолютного універсалізму), так і щодо релятивізму,

займає поміркований (мінімальний) універсалізм. Представники

цього напряму поділяють постулат про те, що моральне життя

може бути організоване декількома різними рівноцінними

способами. Іншою тезою їхнього вчення є те, що моральне

життя різних людських спільнот повинно будуватися на системі

загальновизнаних моральних цінностей

Представники поміркованого універсалізму, з одного боку,

поділяють положення моністів щодо існування певної загальної

системи цінностей (обмежуючись, проте, визнанням самого

факту існування такої системи). Однак їхні розбіжності з

моністами полягають у тому, що між різними способами

організації суспільного життя немає ієрархічних відносин, а

також у тому, що існує певний мінімум, „поріг" моральних

цінностей, забезпечуючи дотримання яких суспільство може

організовувати своє життя так, як воно цього забажає.

Всередині течії поміркованого універсалізму немає

одностайності щодо того, як можна визначити такий мінімум

універсальних моральних принципів. Одні автори пропонують

звертатися до людської природи, інші - до емпірично

підтвердженого міжкультурного консенсусу, треті - до

раціонально обґрунтованих принципів гіпотетичного консенсусу

за умов незнання своїх специфічних, партикулярних

властивостей (Дж. Роулз, Хемшає)

. Однак, незважаючи на

спосіб, у який пропонується досягнути системи мінімальних

загальних (спільних) властивостей, усі автори сходяться на

думці про те, що такі властивості все ж існують.

Pieter Van D. A Common Standard of Achievement. About Universal Validity

and Uniform Interpretation of International Human Rights Norms // Human

Rights: Chinese and Dutch Perspective. - The Hague, Kluwer Law International,

1996.-P.72.

Minow M. Rights and Cultural Difference // Identities, Politics and Rights, 2000.

-P.355.

267

так і в нематеріальній формах) сформоване культурою її

середовища настільки, що вона неспроможна „чисто"

(неспотворено) сприймати інші моральні цінності

Відповідно, релятивісти заперечують можливість

дослідження феномена культури крізь призму природи людини,

яка, на їхнє переконання, не може існувати у позакультурному

(позасоціальному) середовищі.

Застосовуючи порівняльний метод дослідження, звернемо

увагу на той факт, що кожна з вищенаведених концепцій (як

універсалізму, так і релятивізму) так чи інакше відображає

діалектику взаємовідносин індивіда, суспільства, держави.

Видається, що антагонізм розглядуваних позицій

зумовлений наголосом, як правило, на одній зі сторін

розглядуваних концепцій: а) в одному випадку - на принципових

та незмінних характеристиках природи індивіда; б) в ішому ж -

на вічно змінних соціальних (у широкому розумінні) умовах.

За такого підходу відбувається механічне роз'єднання

діалектично пов'язаних елементів, які не тільки перебувають у

постійному зв'язку, але й зберігають, детермінують свої суттєві

ознаки лише через та завдяки механізмові такої їх взаємодії.

Права людини можуть бути реальними лише за двох умов:

якщо вони виражають, з одного боку, головні цілі усього

людства (як сучасної світової спільноти, пов'язаної загальними

інтересами, потребами, суперечностями), а з іншого - цілі

кожної людини, породжені відносинами, які характеризують її

становище, як фактичне, так і юридичне, у кожній державі

Minow М. Rights and Cultural Difference // Ibid. - P.350.

Серкова В.В. К вопросу о двойственном характере прав человека. - СПб.,

1996.-Сб.

270

Розділ 4. Природні права людини та

об'єктивне юридичне право

(потребовий підхід)

§1. Поняття потребового підходу

та його роль у з'ясуванні соціальної сутності правових

явищ

Поняття й вимоги потребового дослідницького підходу.

Таким підходом є аксіоматична ідея про те, що соціальна

природа, соціальна сутність явищ - це їх здатність слугувати

засобом задоволення потреб суб 'єктів суспільства

З огляду на це, стає зрозумілим, що розкрити сутність

соціального явища можливо тільки встановивши: а) потреби

яких суб'єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний

феномен: чи потреби окремих індивідів (фізичних осіб), чи-то

їхніх спільнот, об'єднань, чи-то суспільства в цілому та б) які ж

саме види таких потреб він задовольняє.

Ідея, настанова, „парадигма", котра спрямовує

дослідження на виявлення зазначених соціальних фактів, якраз і

втілює, „уособлює" такий дослідницький підхід, який названо

потребовим.

У вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції терміно-

поняття „потребовий підхід" було вперше застосовано, якщо не

помиляюсь, на початку 80-х років минулого століття й

інтерпретовано тоді як виявлення історично зумовлених певних

потреб суб'єктів суспільного життя і встановлення ролі, функції

(як потенційної, так і реальної) тих або інших предметів, явищ у

Див., напр.: Рабінович П.М. Загальна теорія права і держави Конспект

лекцій. - Львів, 1992. - С.18-19; Рабінович П.М. Основи загальної теорії

права та держави. Посібник для студентів спеціальності „Правознавство". -

Бородянка, 1993. - С.24-25.

271

задоволенні таких потреб.

Нині ж потребовий підхід вирізняється й аналізується - у

його власне методологічному статусі - також в інших галузях

знань.

Не вдаючись до потребового підходу, взагалі навряд чи

можливо встановити соціальну сутність явищ (зрозуміло, за умови,

якщо таку сутність витлумачувати саме так, як було щойно

викладено). Отож, гадаю, не буде надмірним перебільшенням

стверджувати, що потребовий підхід - це єдино можливий

інструмент з'ясування соціальної сутності будь-яких явищ соціуму

(зокрема й явищ правових).

Викладеним зумовлюються місце та роль такого підходу в

усій системі дослідницьких підходів до вивчення яких би то не було

соціальних явищ. З одного боку, він не може абсолютизуватись,

фетишизуватись, оскільки - як і будь-який інший підхід - має

об'єктивні межі своєї застосовуваності, а тому не підміняє й не

витісняє інші дослідницькі підходи. Проте, з другого боку, останні

втрачають свою евристичність, наукову ефективність, корисність,

якщо залишається невідомою (або ж спотвореною) сутність тих

явищ, котрі становлять їх об'єкт, тобто якщо застосування інакших

підходів не спирається на осягнення цієї сутності.

Варто відзначити, що свого часу спробу такого підходу

Див., напр.: Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. -

Львов, 1995.-СЮ.

Пізніше доводилося спостерігати опосередковане використання такого

підходу й у галузевій юридичній науці. (Див.,наприклад, Баранов Н.А.

Имущественные потребности и гражданское право.-Саратов, 1987).

Див.,наприклад, Мусин Г.Х. Потребностный подход в технико-

технологической деятельности:Учебное издание.-Уфа, 2002; Галимов Б.С.,

Мусин Г.Х. Биосоциосистема: опыт потребностного подхода.-Уфа.-2000.

Тому, до речі, означений підхід можна назвати, з деякою умовністю,

соціально-сутнісним.

У літературі слушно відзначається, що „необхідність потребового

підходу до природи, суспільства, людини зумовлюється вже тим, що потреба

є сутнісною властивістю як „органічного, так і соціального світу" (Галимов

Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. - С.32.)

272

задекларував відомий український вчений-правознавець С.

Дністрянський, опублікувавши - як „виїмок з університетських

викладів" брошуру „Чоловік і його потреби у правнім системі".

Метою цієї праці він, виходячи з того, що „на людських потребах

стоїть також право, в першім ряді право приватне", і що „право

служить цілям заспокоєння людських потреб", вважав , зокрема, за

необхідне, зокрема, „познакомитись з правною сутию потреб".

Адже, на його погляд, право має обов'язок висказувати правила про

способи набування дібр[добра- це, у даному випадку, синонім слів

„блага", „цінності" - П.Р.] для заспокоювання всіх потреб - як

індивідуальних, так [і] суспільних.

Для використання потребового підходу у дослідженні сутності

правових явищ повинні бути забезпечені принаймні дві передумови.

По-перше, слід осягнути загальне розуміння потреб суб'єктів

(що вимагає, зокрема, з'ясування співввідношення цих потреб з

такими суміжними, „спорідненими" явищами, як інтерес, мотив,

цілі суб'єктів),

а також виокремити основні різновиди таких потреб,

здійснюючи їх класифікацію.

По-друге, мають бути здобуті змістовні знання

загальносоціальних („національних"), групових та індивідуальних

потреб у тому суспільстві, де сформувався, функціонує та

розвивається досліджуваний правовий феномен.

Див.: Дністрянський С Чоловік і його потреби у правнім системі. Розвідка

з австрійського права.-У Львові, 1900. Накладом Наукового Товариства

Шевченка.-С.3,4.

Крім досить відомих у вітчизняній (в її широкому розумінні) науці

фундаментальних праць Г.Ділігенського, А.Здравомислова, А.Лєонтьєва,

П.Симонова, виданих ще у 70-80-х роках минулого століття нещодавно з цієї

проблематики опубліковані нові монографії (див., наприклад, Туев В.А.

Человеческие потребности (эскиз философской теории).- Иркутск, 1998;

Карпова И.П. Потребление как социокультурный процесс.-

НовосибирскДООО; Обуховский К. Галактика потребностей. Психология

влечений человека.-СПБ, 2003; Мальцева А.П. Философия желания.-

Ульяновск,2003; Коротаев А.В. Социальная эволюция: факторы,

закономерности, тенденции.-М.,2003.

Такі знання продукують насамперед соціальна антропологія, соціологія

соціальної структури суспільства, соціальна психологія та психологія

273