Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

вираженням у ритуальній формі релігійного переконання

Підхід розробників Конвенції 1950 р. є більш послідовним,

оскільки формулювання „відправлення релігійних і

ритуальних обрядів** передбачає випадки, коли конкретний

ритуал не буде мати нічого спільного з існуючими у світі

релігіями, проте, як і при сповідуванні цих релігій, буде формою

відправлення певного культу

Щодо ведення релігійної діяльності - третього

конституційного елемента права на свободу світогляду та

віросповідання, - то така діяльність включає у себе будь-які не

заборонені законом дії, спрямовані на задоволення відповідних

потреб віруючих і їх організацій. Таким чином, „релігійна

діяльність" - це поняття, ширше за обсягом, ніж поняття

„сповідування релігії", однак таке, що у кінцевому підсумку

спрямоване на забезпечення сповідування (релігійною

діяльністю, наприклад, є заснування й утримання релігійними

управліннями та центрами монастирів, духовних навчальних

закладів, місіонерство, прозелітизм

Мова йде, зокрема, про процеси богослужіння, медитації, ритуальних

танців і співів, читання молитов, проповідей, дотримання постів, здійснення

священних таїнств.

У справі „Arrowsmith v. the United Kingdom" (1978) Європейська комісія

зауважила, що „термін „відправлення" (виділення авт.), як він вживається у

пункті 1 статті 9, не охоплює кожну дію, в основі якої лежить та чи інша

релігія або переконання чи яка вчиняється під їх впливом" (Гомьен Д.,

Харрис Д., Зваак Л. Указ труд. - Там само).

У справі „Kokkinakis v. Greece" (1993) Суд визначив відмінність між

проповідуванням і протиправним прозелітизмом: „Перше відповідає

справжньому євангелізму... Друге є його зловживанням або спотворенням.

Воно може... набувати форму пропонування матеріальних чи соціальних

благ з метою залучення нових членів до церкви або чинення неналежного

тиску на нещасних чи нужденних людей; воно може спричинити навіть

жорстокість" (§48). Прозелітизм не підлягає захисту згідно зі ст.9 Конвенції

1950р. і у тому випадку, коли при цьому має місце зловживання державною

(зокрема, військовою) владою для вербування нових прихильників: „Те, що

у цивільній сфері могло вважатися безпечним обміном думками, котрі

адресат вправі прийняти чи відхилити, у рамках життя військових може бути

сприйнято як приставання або як чинення тиску" (Case of Larissis et al. v.

232

Стосовно визначення меж релігійних прав людини

Європейський суд з прав людини у справі ,J£okkinakis v. Greece"

констатував наступне: „Основоположна природа права,

закріпленого у п.1 статті 9 Конвенції, також відображена у

формулюванні пункту, що встановлює обмеження цього права.

На відміну від п.2 статей 8, 10, і 11, котрий охоплює всі права,

зазначені у п.1 цих статей, п.2 статті 9 стосується лише „свободи

сповідувати свою релігію чи переконання". Таким чином, він

визнає, що у демократичному суспільстві, в якому кілька релігій

співіснують серед одного й того ж населення, може бути

необхідно встановити обмеження цієї свободи з метою

узгодження інтересів різних груп і для забезпечення поваги до

вірувань усіх людей" (§33)

. Однак, „крім виняткових випадків,

право на свободу віросповідання, як воно гарантується

Конвенцією, виключає оцінку Державою легітимності

релігійних віросповідань або способів їх вираження" (Hasan et

Chaush v. Bulgaria, §78)

Доходимо висновку, що ст.9 Конвенції розрізняє дві

сторони свободи думки, совісті та релігії: 1) свободу особи

щодо власних думок, совісті, віросповідання („внутрішня") і 2)

свободу вираження своєї релігії чи вірування („зовнішня"),

котра підлягає обмеженням.

Зазначимо, що ч.2 ст.35 Конституції України передбачає

такі підстави обмеження права на свободу світогляду і

віросповідання: 1) інтереси охорони громадського порядку,

Greece, ECHR Judgment, 24/02/1998, §51 //

http://cmiskp.ecfar.coe.int/tkp 1 97/view.asp?action=html&kev=3 1 853&portal=hbk

m&source^extemal&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49).

Case of Kokkinakis v. Greece (Application no. 14307/88), ECHR Judgment,

25/05/1993 //

httpy/cmiskp.echr.coe.int/tkp 197/view.asp?action=html&key=3 1541 &portal=hbk

m&source=exteroal&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

Case of Hasan et Chaush v. Bulgaria (Application no. 30985/96), ECHR

Judgment, 26/10/2000

ht^?://cmiskp.echr.coe.int/tkpl97/view.asp?action=html&kev=32635&portal=hbk

m&source=extemal&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

233

здоров'я і моральності населення (Конвенція 1950 р. передбачає

також інтереси громадської безпеки); 2) захист прав і свобод

інших людей. Особливістю даної норми є те, що у ній

закріплена можливість повного обмеження права, гарантованого

ч.l ст.35. Це, зрозуміло, не відповідає п.2 ст.9 Конвенції 1950 p.,

в якому говориться про обмеження тільки сповідування релігії

та переконань, що дозволяє зробити висновок про неможливість

обмеження свободи змінювати релігію і переконання й свободи

вести релігійну діяльність у частині, що виходить за межі

сповідування релігії.

Ще одна особливість ст.9 Конвенції 1950 p.: це єдина

стаття даного міжнародного договору, котра не дозволяє

державі посипатися на національну безпеку для обмеження

закріпленого у вказаній статті права. Стаття ж 34 Конституції

України дозволяє обмеження в інтересах національної безпеки

свободи думки, котра є елементом права, передбаченого у ст.9

Конвенції. Це свідчить про часткову невідповідність обмежень,

передбачених Конституцією України нормі Конвенції.

Таким чином, проаналізувавши деякі загальнотеоретичні

проблеми, пов'язані з визначенням свободи віросповідання як

природного права людини, необхідно визнати той факт, що

держави не одностайні у розумінні релігійних прав, їх змісту та

меж, але діяльність цих держав у правозахисній сфері часто

залежить від впливу політики „сусідів" і міжнародних

інституцій, у зв'язку з чим уніфікація (стандартизація) згаданих

прав відбувається за регіональним принципом. В Європі

значний внесок у цей процес робить Європейський суд з прав

людини, який, однак, здебільшого розуміє гарантії релігійних

прав досить вузько, і, безсумнівно, держави мають більше

можливостей для визначення своєї політики щодо того чи

іншого права і вирішення релігійних справ.

234

§6. Природно-правова рівність людей та їх вільні

волевиявлення

Вступні зауваження. Матеріалом для філософсько-

антропологічного осмислення означеної проблеми у даному

параграфі слугує такий фундаментальний законодавчий акт, як

Цивільний кодекс України (далі - ЦК). І не випадково.

У сучасній Україні одним із найяскравіших показників

радикальності реформування її правової системи стало

прийняття нового Цивільного кодексу. Це проявилось, зокрема,

у тому, що він - вперше в українській історії - надав

„природним" (антропним, загальносоціальним, позадержавним)

правам і свободам людини безпосередньо юридичного значення,

визнав їх напряму діючим джерелом суб'єктивних юридичних

прав і обов'язків у певних суспільних відносинах.

Іншими словами Українська держава „вустами" її ЦК

офіційно санкціонувала, начеби освятила, власне природне

праворозуміння, поставила цивільно-юридичне регулювання на

службу невідчужуваним правам і свободам людини'.

Нагальна необхідність такого „повороту" вітчизняної

цивілістики зумовлювалась не тільки власними потребами

перехідного періоду, який переживає українське суспільство,

але й певними міжнародними чинниками. Так, у Конвенції про

захист прав людини і основних свобод (яка після її ратифікації

Україною у 1997 році стала складовою частиною національного

законодавства) йдеться про такі „цивільні" права, які були

проголошені ще у Загальній декларації прав людини саме як

природні, недержавні (преамбула й ч.l ст.6 Конвенції).

Нагадаємо також, що у цій Декларації та в одному з

Таку ситуацію можна було здавна спостерігати у цивільних законах

окремих європейських держав. Так, чинне нині австрійське Загальне

цивільне уложення 1811 року констатувало, що „кожна людина, будучи

істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому

повинна шануватись як особистість" (§ 16).

235

Міжнародних пактів ООН 1966 року виділяються civil rights -

„цивільні" права (назва яких була свого часу некоректно

перекладена російською мовою як „гражданские", а потім - за

радянських умов - скалькована в українському офіційному

перекладі як „громадянські" права)

Радикальність цієї трансформації зумовлюється ще й тим,

що професійна правосвідомість абсолютної більшості

вітчизняних юристів-практиків, які з січня минулого року

почали застосовувати ЦК, була сформована (як отриманою

ними освітою, так і попередньою їхньою роботою) на засадах

протилежного - позитивістського - праворозуміння. І ось тепер

перед ними постало непросте завдання: одночасно

реалізовувати у своїй професійній діяльності ці дві діаметрально

протилежні філософсько-правові доктрини.

Робочими інструментами виконання цього завдання

покликана стати низка норм (статей) ЦК, які визнають,

уможливлюють пряму регулятивну дію природних прав і свобод

людини. І флагманом, „лідером" цих юридичних приписів є,

безперечно, ст. 1 ЦК. Вона становить, можна сказати,

світоглядно-концептуальний фундамент юридичного

регулювання у специфічній, надзвичайно широкій сфері

суспільних відносин. Тому саме ця стаття - як історична віха, як

„дороговказ" такого регулювання в Україні - заслуговує на

ретельний аналіз з позицій загальнотеоретичного

праводержавознавства, передусім загальної теорії прав людини,

а також філософії права.

Природно-правовий вимір Цивільного закону. Нагадаємо

насамперед зміст ст. 1 ЦК:

"1. Цивільним законодавством регулюються особисті

Прикметно, що останнім часом й у російській цивілістичній літературі

з'являються „перші ластівки" більш точного терміновживання (див,, напр.:

Пиляева В.В. Цивильное право: Энциклопедический словарь. - М, 2003;

Актуальные проблемы процессуальной цивилистической науки. - Саратов,

2003).

236

немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані

на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій

самостійності їх учасників.

2. До майнових відносин, заснованих на

адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї

сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних

відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше

не встановлено законом".

Отже, „кваліфікаційними" ознаками тих суспільних

відносин, що їх бере під свій захист ЦК, причому ознаками, які

виникають й існують незалежно від держави, об'єктивно щодо

неї, - є:

• юридична (тобто - як далі аргументуватимемо - формальна)

рівність учасників особистих відносин;

• їхнє вільне волевиявлення (вільне - як нижче знову ж буде

доводитись - з формальної сторони, у формальному аспекті);

• майнова самостійність цих суб'єктів.

Надання державного захисту означеним суспільним

відносинам видається переконливим проявом кардинальної

гуманізації цивільно-юридичного регулювання в Україні. Адже

у такий спосіб держава підтримує, стимулює й охороняє такі

загальнолюдські цінності, як-от:

• гідність (самоцінність) кожного, неодмінним складником

визнання якої є повага до власного вибору людиною своєї

поведінки, тобто повага до її свободи;

• справедливість у стосунках учасників суспільного життя,

фундаментальною ознакою (критерієм, показником) якої є

формальна рівність останніх;

• добровільна особиста активність, ініціативність людини

у взаєминах із іншими суб'єктами.

Отже, ст. 1 ЦК, яка слугує нормативною основою, маяком

державного захисту приватних прав фізичної особи (та й інших

237

учасників суспільного життя), насправді є виразником,

„уособленням" гуманістичної філософії прав і свобод людини.

Окрім цього, істотна перевага усього блоку норм ЦК, які,

спираючись на його ст.1, встановлюють загальні положення

державно-юридичного забезпечення особистих - насамперед

немайнових - прав людини (ч.l ст.б, ч.2 ст.8, ч.l ст.11, ч.З

ст.270, ст.271), вбачається у тому, що вони визнають

відкритість, неостаточність, невичерпність „переліку" даних

прав. Така регламентація цілком відповідає формулі ч.l ст.22

Конституції України й втілює загальнодозволенний тип

юридичного регулювання поведінки людей у цій сфері

відносин. Але тут видається більш важливим констатувати те,

що означені положення слугують начеби „місточками" між

державно-вольовим (юридичним) регулюванням та дією

положень природного права.

Таким чином, є підстави констатувати, що ЦК демонструє

відхід від жорсткої легістсько-позитивістської інтерпретації

предмета цивільно-юридичного регулювання „за рахунок"

використання природного праворозуміння. Й у цьому можна

вбачати вагоме досягнення даного закону.

Окремо слід наголосити на тому, що зазначена особливість

ЦК забезпечена, не в останню чергу, вміщенням у низці його

статей терміно-понять філософсько-правового (конкретніше ~

антрополого-правового) ґатунку, а також втіленням деяких

положень загальної теорії прав людини. (Нагадаємо, наприклад,

закріплену у ст. 271 дефініцію загального поняття особистого

немайнового права як можливості людини вільно, за власним

розсудом, обирати свою поведінку; або ж зафіксоване у ст. 269

положення про те, що такі права виникають у неї насамперед від

народження, існують пожиттєво („довічно") і не можуть бути

скасовані). І це, безперечно, у цілому підвищило рівень наукової

обґрунтованості цього фундаментального законодавчого акта.

Проникнення природно-правових засад у ЦК можна

238

вбачати й у тому, що, визначаючи носіїв цивільних прав і

обов'язків, він використовує терміно-понятгя „людина" (ст.24).

Тут знайшла прояв неодноразово згадувана сучасна тенденція,

так би мовити, антропологізації правової ідеології, котра

внаслідок цього змістовно гуманізується.

Показовим є, мабуть, і те, що у ст.1 ЦК мовиться не про

суб'єктів права, а про „учасників" відносин, а такими

учасниками люди стають не стільки тому, що до цього їх

спрямувала держава, скільки в силу об'єктивних - природничих

(біотичних, психофізіологічних, та інших) і загальносоціальних

- закономірностей їх існування й розвитку. У цьому

терміновживанні теж можна констатувати впровадження

природного праворозуміння у „позитивну" цивілістику.

Та поряд з цим, відзначені гуманістичні риси ЦК мають -

як це нерідко буває - й свою, так би мовити, зворотну сторону:

вони, гадаю, породжують деякі неясності й суперечності

, які не

тільки торкаються теорії цивільного права, але й можуть

створювати певні проблеми в юридичній практиці. Зазначимо

деякі з них.

Можливість неоднозначної інтерпретації змісту

природних прав людини, що їх захищатиме ЦК. Як

відзначалось, ЦК не претендує на вичерпність того переліку

природних („особистих немайнових") прав людини, який у

ньому зафіксовано. Отож, припускається сучасне існування й

інших таких прав

, а також виникнення згодом і якихось нових,

Це можна пояснити, зокрема, й тим, що проектанти ЦК, з одного боку,

повинні були в основному зберегти традиційний, можна сказати,

загальновживаний терміно-понятгєвий Інструментарій, а з іншого -

прагнули відобразити у цьому законі нетрадиційний для нього, якісно

інший, предмет.

До таких прав можна віднести, наприклад, права на непогіршення умов

особистої життєдіяльності, на розвиток, на існування саме у суспільстві

(„право на соціум"), на вибір і сповідування певного, зокрема релігійного,

світогляду, на вибір мови навчання та спілкування.

239

нині ще не відомих прав

. Тому неминуче постають наступні

питання: які ж саме з двох останніх груп людських прав

належать до природних і як розуміти зміст (та й обсяг) кожного

з них?

Відповідь на означені питання буде значною мірою

залежати, вочевидь, від того, які уявлення матиме застосовувач

відповідних норм ЦК щодо сутності такого явища як права

людини взагалі та стосовно походження останніх.

Між тим, як відомо, з цих питань у науці має місце

неабиякий плюралізм поглядів - зокрема й з-поміж деяких

розробників ЦК

. Не виключено, що й суддя, застосовуючи ЦК,

дотримуватиметься відмінного від позиції його авторів і

коментаторів різновиду природного праворозуміння - скажімо,

соціального, психологічного або так званого комунікативного...

Чи узгоджуватиметься такий плюралізм із констатованою

ЦК рівністю учасників природних „цивільних" правовідносин?

Так чи інакше, проблема тут існує.

З огляду на означений плюралізм, можна стверджувати,

що ЦК є результатом компромісу серед представників різних

видів праворозуміння (інколи навіть в межах одного й того ж

його типу). А усякий компроміс, розв'язуючи певні проблеми,

водночас породжує Інші.

Вельми важливе розмежування природних прав людини на фактичні чи

актуальні (як узаконені, так і нелегалізовані) та гіпотетичні або потенціальні,

зазвичай, не береться до уваги навіть тоді, коли здійснюється розгорнута

класифікація, здавалося б, усіх таких прав, що їх бере під захист ЦК. (Див.,

напр.: Коробцова Н.В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого

життя людини. - X, 2005. - С. 28-34).

Так, на думку професора А. Довгерта сутністю таких прав є розумність і

справедливість (див., напр.: Довгерт А.С. Цивільне законодавство України //

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2004. -

СІ 1-13); це дає підставу вважати його, скоріше за все, прихильником так

званої етичної природно-правової доктрини. Натомість, професор 3.

Ромовська схиляється до здебільшого біологічної інтерпретації цього явища,

в якій присутня й теологічна аргументація (див., напр.: Ромовська 3.

Цивільна правоздатність громадян // Право України. - 1994. - №10. - С.51-

53).

240

Колізії природного й позитивістського праворозуміння у

нормах ЦК. Відзначимо з-поміж них такі:

1. Визначивши, здавалось би, гранично широко - на

філософсько-правовому рівні - зміст особистого немайнового

права людини (фізичної особи), ЦК обмежив його лише сферою

„приватного життя". Між тим, розуміння цієї сфери, її змісту

й обсягу (меж) лишається досить неоднозначним

. За

відсутності у ЦК інтерпретації загального поняття „приватне

життя" вона, виходить, віддається на розсуд юристів-практиків і

коментаторів-теоретиків.

У самому ж ЦК серед означених прав зазначаються,

зокрема, права на отримання достовірної інформації про стан

довкілля (а згідно зі ст. 302 її мають надавати „публічні"

суб'єкти) і на поширення такої інформації - ч.l ст.293, а також

інформації, поданої посадовою, службовою особою при

виконанні нею службових обов'язків - ч.З ст.302 (поширення ж

таких „інформацій" здійснюється фізичною особою аж ніяк не

тільки у суто приватних колах, у приватному житті); на належні

безпечні умови праці чи навчання — ч.4 ст.293 (а ця діяльність

відбувається, зазвичай, у закладах, які функціонують публічно);

на свободу об'єднання у політичні партії та громадські

організації (ч.l ст.314); на мирні зібрання - конференції,

фестивалі тощо (ч.l ст.315).

Навряд чи всі наведені права торкаються лише приватного

життя людини. Видається, що ознаки публічності наявні у них

досить виразно.

Описана ситуація є ще одним свідченням обґрунтованості

тези про те, що у природних правах людини не завжди можливо

провести жорстку „демаркаційну лінію" між сферами її

Див., напр.: Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і

таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції

про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950). - К., 2004. - С.6-97.

241