Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

міркувань. Видається, що є підстава розрізняти наступні явища:

а) діяльність зі створення умов (передумов) і відносно

самостійних засобів для задоволення потреб; далі б) діяльність,

яка сама по собі, як така, вже є засобом задоволення потреб; і

нарешті, в) діяльність, яка є засобом усунення перешкод,

„гальм" у процесі задоволення потреб.

Перший вид діяльності можна відобразити поняттям

„робота" (і опосередковується він здебільшого договорами

підряду). Другий же різновид діяльності якраз і може найбільш

адекватно відображатись поняттям „послуга" (й

опосередковується він найчастіше договорами надання послуг).

А третій вид діяльності є, власне, правозахисним,

правоохоронним її варіантом, засобом гарантування

ефективності двох попередніх видів інструментів задоволення

людських потреб (і опосередковується він, зазвичай, вже

недоговірними зобов'язаннями).

Такі міркування можуть слугувати обгрунтуванням

нетотожності терміно-понять „робота" і „послуга", які

вживаються, зокрема, в українському законодавстві. У

протилежному ж випадку ці терміно-поняття доведеться

вважати синонімами.

Наведені щойно матеріали, вважаємо, досить виразно

демонструють неодмінність, неминучість застосування

потребового підходу у визначенні соціальної сутності, а також

шляхів і засобів юридичного забезпечення й гарантування

споживчих прав і тим самим - права людини на достатній рівень

її життя (та й, зрештою, яких би то не було її інших прав).

Загальні висновки. На закінчення нагадаємо, що

евристичний потенціал означеного концептуального підходу аж

ніяк не обмежується таким об'єктом дослідження, як права

людини. Цей підхід - наголосимо ще раз - був і лишається

неперевершеним, незамінним, можна сказати, єдино можливим

дослідницьким інструментом виявлення сутності будь-яких

284

соціальних явищ, зокрема держави та кожного з елементів її

правової системи та її механізму юридичного регулювання

(законодавства, законності, офіційної правової ідеології,

юридичних відносин тощо).

Спроби з'ясувати - саме з позицій даного підходу -

сутність деяких з державно-юридичних явищ нам вже

доводилося робити раніше.

Й останнє. Не буде, мабуть, особливим перебільшенням

положення про те, що оскільки „людська історія є історією

людських (суспільних) потреб та їх задоволення"

, остільки й

історія права є історією задоволення потреб людини за

посередництва права. Цим і зумовлюється значення

концептуально-дослідницького потребового підходу в

праводержавознавстві.

Див., напр.: Рабінович П.М. Соціальна сутність держави: національно-

етнічний та національно-політичний аспекти / /Проблеми державотворення і

захисту прав людини в Україні. - Львів, 1996. - С.6-8; Рабінович П., Лобода

Ю. Соціальна сутність держави: до методології дослідження // Право

України.-2001.-№8.

Галимов Б.С., Мусин Г.Х. Вказ.праця. - С.211.

3 досить рідких досліджень, виконаних з позицій такого підходу у

галузевих юридичних науках, див., наприклад: Баринов Н.А.

Имущественные потребности и гражданское право. - Саратов, 1987; Його ж.

Проблема имущественных потребностей (социально-правовой аспект) //

Вестник Саратовской государственной академии права. - 2003. - №2.

285

§3. Цінність юридичних норм для особи:

інструментальна та власна

Водночас із „реструктуризацією" у філософії права такого

її підрозділу, як правова аксіологія, почастішали публікації з

ціннісно-правової тематики

. Проте цей - загалом безперечно

позитивний - процес подекуди супроводжується оминанням,

„забуттям" деяких попередніх вітчизняних (у широкому

розумінні) праць, які здавалося б, не повинні лишатись поза

увагою й сучасних дослідників (ну хоча б тому, щоб останнім не

доводилося, як то кажуть, „винаходжувати велосипеди").

З огляду на це, видається доречним відтворити низку

положень загальної теорії цінностей та, спираючись на

потребовий підхід, застосувати їх для аксіологічної

характеристики такого „легістсько-позитивістського" феномена,

як державно-вольове, тобто об'єктивне юридичне, право.

Є й ще одна причина, що спонукає до цього. Під впливом

антропологізації праводержавознавства - процесу цілком

виправданого й своєчасного - відбувається інтенсивне

відродження й поширення „природного" праворозуміння. На

цьому фоні у названій науці дещо відійшли в тінь,

„поскромнішали" дослідження суто юридичних - державно-

нормативних - явищ (більше того: критика останніх іноді

набуває „нищівного" характеру). Послабити такий дисбаланс -

це друга мета, якій підпорядкована ідея (і назва) пропонованого

параграфа.

Потребовий підхід як підґрунтя аксіолого-правових

досліджень. Загальносоціальне поняття „соціальна цінність"

характеризує ті явища об'єктивної дійсності - як матеріальні,

Див., напр.: Бандура О.О. Єдність цінностей та істини у праві: Монографія. -

К., 2000; Баранов П.П., Окусов А.П. Аксиология юридической

деятельности. - Ростов-на-Дону, 2003; Кравченко И.И. Политические и

другие социальные ценности // Вопросы философии. - 2005. - №2. - С.3-16.

286

так і ідеальні - (або ж їхні властивості), які здатні задовольнити

певні потреби суб'єкта, необхідні, корисні для його існування й

розвитку.

Це поняття нерідко позначається й терміном „благо".

Етимологія вказаних термінів також підтверджує таке

слововживання

Справді, якщо предмет відноситься до розряду

благ, то якраз через те, що він визнається, оцінюється як

корисний, потрібний

Тому видається, що найбільш точною є інтерпретація

поняття цінності саме як позитивної значимості об'єкта для

задоволення потреб суб 'єкта.

Воно, таким чином, розкриває позитивне значення

різноманітних явищ для життя й діяльності людини, соціальних

спільнот, груп, всього суспільства у цілому. Поза їх потреб

немає й цінностей. Зміни у потребах - об'єктивна основа й

зміни цінностей. Оскільки цінність визначається як

властивостями об'єкта - „носія" цінності, так і потребами

суб'єкта, вона, отже, втілює єдність об'єктивного й

суб'єктивного, опосередковує специфічний, так званий

суб'єктно-об'єктний, зв'язок

. Елементами цього зв'язку,

стосунку виступають: предмет (об'єкт), який має властивість,

здатність задовольняти потреби суб'єкта, і суб'єкт, який

потребує цього предмета.

У ролі цінностей можуть виступати: біологічний,

психологічний, психофізіологічний стан людини (життя,

Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры. - Л, 1970. - СП;

Дробницкий О.Г. Ценности // Философская энциклопедия. Т.5. - М., 1969. -

С.69.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К., 2002. -

С. 1366; Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н.Ушакова Т.4. - М.,

1940. - С.1214; Словарь современного русского литературного языка. Т.1. -

М., 1950. - С.471; Т.П. - М., 1965. - С.630 - 633; Этимологический словарь

русского языка. Т.1. Вып. 2. -М., 1965. - С. 127.

Див.: Тугаринов В.В. Теория ценностей в марксизме. - Л., 1968. - С.9.

цьому сенсі можна сказати: цінність - функція двох перемінних (Див.:

Василенко В.А. Ценность и ценностные отношения // Проблема ценности в

философии. - М; Л., 1966. - С.45).

287

здоров'я, спокій тощо.); умови суспільного життя (соціальні й

природні), за яких відбуваються виникнення, розвиток й

задоволення потреб; предмети та засоби задоволення потреб -

продукти матеріального і духовного виробництва. Оскільки

потреби суб'єкта не завжди їм самим усвідомлюються (або ж

усвідомлюються не завжди правильно), предмет може ставати

цінністю й незалежно від того, чи осмислений він суб'єктом у

цій якості, чи ні. Цінність не перестає бути такою лише від того,

що вона не є рефлектованою у свідомісті; вона може бути й

прихованою (латентною), У протилежному випадку проблема

розпізнавання, знаходження, тлумачення цінностей взагалі не

виникала б.

Для того, щоб розмежувати об'єктивно існуючі цінності, з

одного боку, та їх відображення у свідомості суб'єкта — з

іншого, розрізняють цінність (як об'єктивної значимості об'єкта

у задоволенні потреб суб'єкта) і оцінку (як відображення цієї

значимості у свідомості суб'єкта, тобто як „цінності

свідомості")

Коли ж йдеться про значимість стосовно потреб, то вона й

може бути виявлена на основі так званого потребового підходу,

тобто шляхом виявлення історично визначених потреб суб'єктів

суспільного життя та встановлення ролі, функції (як

потенційної, так і реальної) тих або інших предметів , явищ у

задоволенні таких потреб.

З викладених вихідних засад випливають наступні

методологічні положення для вивчення цінності об'єктивного

.юридичного права.

1. Цінність права можна стисло визначити як його

позитивну значимість (роль) у задоволенні потреб суб'єктів.

Дане поняття може бути позначено також терміно-сполученням

„корисність права".

'Див., напр.: Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. - М., 1967. - С.44,

292; Столовмч Л.Н. Природа эстетической ценности. - М., 1972. - С.55.

288

Деякі автори визначають цінність права як його здатність

задовольняти потреби.

Така, в принципі прийнятна, дефініція

акцентує, однак, лише можливу цінність права. Якщо ж мати на

увазі його справжню цінність, то більш точним видається

розуміння її як реальної значимості, як фактично здійснюваної

правом функції.

2. У тому сенсі, в якому „право... не має своєї власної

історії"

,, воно не має й своєї абсолютної цінності: остання

визначається його конкретною роллю, його дійсним значенням

у задоволенні історично визначених, змінюваних потреб

учасників суспільного життя.

Отже, встановлення цінності права потребує з'ясувати,

принаймні, два основних питання: по-перше, що являють собою

потреби суб'єкта (індивіда, групи, всього суспільства), котрі

задовольняються цим правом; а по-друге, які у права є

властивості, завдяки котрим воно здатне такі потреби

задовольняти. Ось чому цінність права може бути розкрита

передусім у рамках потребового дослідницького підходу.

Останній же, слід зазначити, може застосовуватися до тієї

частини правової аксіології, яка „... складається як із вчення про

ідеали державно-правового будівництва, так і з оцінки тих

явищ, що вивчаються, з точки зору цих ідеалів", котрі

розглядаються в якості „відповідних наукових, культурних

цінностей"

. Адже походження, зміст і призначення таких

ідеалів-цінностей можуть бути пояснені, в кінцевому підсумку,

тими потребами, задоволенню яких вони покликані сприяти.

Інструментальна цінність права. Вона конкретизується,

Див., налр.: Фаткуллин Ф.Н., Чулюкин Л.Д. Социальная ценность и

эффективность правовой нормы. - Казань, 1977. - С. 12; Баранов В.М.

Взаимосвязь истинности и социальной ценности правовых норм в развитом

социалистическом обществе // Вопросы теории государства и права, -

Саратов,1980.-С.54.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. - Соч.2-е изд. Т.З. - С.64.

Недбайло П.Е. Введение в общую теорию государства и права. - К., 1971. -

С.106,107.

289

по-перше, як цінність інструментально-розподільча* У

соціально неоднорідному суспільстві об'єктивне юридичне

право виступає передусім як державний засіб розподілу,

надання основних соціальних благ, тобто воно є начеб їх

формальним джерелом. Воно стає, так би мовити,

„співучасником" задоволення найважливіших потреб суб'єктів,

співорганізатором їх життєзабезпечення. Ясна річ, розподіляє

блага не само по собі це право, а його „автор" - держава; але

вона здійснює це за допомогою якраз об'єктивного юридичного

права.

Рівень розподільчої цінності права обумовлюється,

вочевидь, двома факторами: по-перше, змістом й обсягом

потреб суб'єкта, а по-друге, конкретними видами та обсягами

тих благ, котрі саме через право надаються у розпорядження

суб'єкта для задоволення його потреб. Тому встановити цінність

права у зазначеному аспекті, а також визначити його місце у

загальній системі соціальних засобів задоволення потреб

відповідного суб'єкта можливо лише виходячи з того, яка ж

частина цих потреб задовольняється благами, які

забезпечуються саме таким правом. Операціональними

показниками, що дозволяють вимірювати ,,розмір"(рівень) такої

цінності права, отримувати її кількісну характеристику, можуть

бути, зокрема, наступні індикатори:

• питома вага тих потреб, що задовольняються тільки за

посередництвом права, у складі усіх потреб суб'єкта;

• порівняльна значимість для життєдіяльності суб'єкта тих

потреб, котрі поза правом не можуть бути задоволені, і тих,

котрі задовольняються поза ним;

• ступінь (рівень) задоволення потреб, яке опосередковується

правом.

Вочевидь, такі індикатори самі по собі є позаюридичними,

„загальносоціальними", хоча їх відбір проходить на тлі права,

начебто за його участю. Кількісне значення (величина) таких

290

показників може змінюватись передусім унаслідок

загальносоціальних змін - через: а) виникнення нових потреб

(тобто потреб у нових благах); б) розширення чи звуження

сфери прояву вже існуючих потреб (тобто збільшення чи

зменшення кола суб'єктів, які мають такі потреби); в) кількісної

зміни самої потреби (її збільшення чи зменшення);

г) актуалізації відповідної потреби, тобто посилення її

нагальності у життєдіяльності суб'єктів та відображення цієї

обставини в ієрархії усвідомлених установок суб'єктів.

Будь-які коливання означених показників, які можуть бути

викликані вказаними причинами, будуть відображати зміни

цінності права в її інструментально-розподільчому аспекті. Але

при цьому очевидно, що як підвищення такої цінності права не

можна ставити „у заслугу" безпосередньо йому, так й її

зменшення не слід ставити йому „у провину". Якщо об'єктивне

юридичне право безпосередньо не виробляє матеріальні і

духовні блага, то воно само й не „відповідає" за їх вид і обсяг.

Тому у даному аспекті цінність права є його похідною,

залежною, вторинною характеристикою. Право „у даному

відношенні є цінністю такою самою мірою, якою якість цінності

мають і політика, і економіка, і мораль, і духовне життя

суспільства у цілому. Тут право - при всій його важливості,

багатогранності - нічого принципово нового у загальну

„номенклатуру" соціальних цінностей не додає (хоча й суттєво

посилює, збагачує їх)",

Воно лише начеби забарвлюється у

колір тої цінності, котру розподіляє.

По-друге, інструментально-позначаюча цінність права

полягає у тому, що юридичні норми називають, позначають,

вказують ті явища (предмети, дії), які -з позиції держави -

призначені задовольняти потреби тих чи інших суб'єктів і тому

належать до цінностей. Само ж право виступає тут цінністю

Алексеев С.С. Право и наша жизнь. — М., 1978. - С. 127.

її можна назвати також вказівною, сигніфікативною, орієнтаційною.

291

тому, що задовольняє інформаційно-орієнтаційні потреби особи.

Для відображення цінностей у законодавстві може

використовуватися описова (дескриптивна) форма викладу, - це

має місце зазвичай у преамбулах законів. Проте основною

формою вираження цінностей у праві слугують прескриптивні,

деонтичні судження. Так, у вигляді обов'язків фіксуються

вчинки, котрі мають цінність для відповідних (управоважених)

суб'єктів, для держави. У вигляді ж прав подається опис

вчинків, які здатні принести користь носіям цих прав та іншим

суб'єктам. Нарешті, у формі заборон вказуються такі вчинки, які

несумісні з певними цінностями, тобто такі, що руйнують цінні

для відповідних суб'єктів й схвалювальні чи допустимі

державою суспільні відносини, а також вчинки, що породжують

антисуспільні відносини. У праві зазначаються також й

„антицінності", використання яких заборонено для задоволення

навіть соціально прийнятних потреб (наприклад, використання

при досудовому розслідуванні кримінальної справи насильства,

погроз, обману для отримання свідчень). Загальна особливість

законодавчого відображення цінностей полягає в його

офіційному характері, в обов'язковому для всіх значенні.

Безпосередніми об'єктами такого позначення можуть

виступати:

а) предмети (явища, події, дії, відносини), корисність яких

є очевидною. Причому вони можуть номінуватись у вельми

абстрактній формі. (Щоправда, в окремих випадках

правозастосовнику юридично дозволяється дещо

переоцінювати, коректувати думку законодавця щодо

значимості відповідних вчинків, зафіксованих у законодавстві, і

за своєю власною оцінкою виключати їх з кола цінностей, що

розподіляються або охороняються правом);

б) сама по собі значимість вчинків (явищ, предметів, подій,

відносин) без вказівки їх формально визначених ознак, які

можуть бути зафіксовані емпірично. Яскравим прикладом

292

такого позначення можуть слугувати оціночні поняття, що

вживаються у законодавстві (скажімо, поняття поважних

причин, відповідності інтересам дітей, тяжких наслідків). Вони

характеризують значимість (особистісну, групову,

загальносоціальну) таких вчинків, формально визначені ознаки

яких у нормативних актах взагалі не описуються.

Об'єктивна необхідність вдаватися у законодавстві до

таких понять обумовлюється тим, що у багатьох випадках ті дії,

які є однаковими за їхніми формально визначеними, емпірично

фіксованими зовнішніми ознаками, набувають, проте,

неоднакової соціальної значимості та й навпаки: дії, різні за

формальними ознаками, можуть мати однакову соціальну

значимість. Оскільки встановлена у нормах права юридична

значимість фактів втілює реакцію держави передусім на їх

соціальну значимість, то в наведених випадках використання

оціночних понять у нормативно-правових актах стає

неминучим. З огляду на це, навряд чи буде перебільшенням

висновок про те, що використання оціночних понять в

юридичному регулюванні - це специфічна державно-правова

закономірність. Звичайно, у різних видах суспільних відносин,

у різних галузях права сфера дії даної закономірності не с

однаковою.

Коли правозастосовнику потрібно звернутись до

оціночного поняття для вирішення справи, він повинен

встановити, які реальні факти у досліджуваній ситуації справді

мають (чи мали) саме ту соціальну значимість, яка зафіксована у

такому понятті і з якою, отже, законодавець пов'язує відповідні

юридичні наслідки.

Правозастосовник у даному випадку начеби продовжує й

доводить до кінця розпочате законодавцем виявлення цінностей

(або ж, навпаки, антицінностей), яким надається юридичне

значення;

в) нарешті, одночасно й значимість, і ті відповідні за

293