Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

одноразову користь. Життя розуміє як акт самоствердження;

• вміє захищати свою самобутність і індивідуальність. У

випадку загрози панує над собою, контролює свої емоції та

агресію;

• не піддається на маніпуляції, не вимінює своєї

індивідуальності на матеріальну користь чи доступ до влади;

• з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття.

Лише достатні аргументи можуть її переконати змінити свою

систему цінностей і засади поведінки;

• поводить себе гідно та розважливо

Універсальною і, можна сказати, мінімально константною

гідністю людини є її антропна гідність. Йдеться про гідність,

якою наділений кожен без винятку, безвідносно до його

індивідуальних особливостей чи соціального статусу. В основу

такої інтерпретації покладено так званий об'єктивістсько-

антропологічний підхід до розуміння гідності людини

. Його

втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими

гідність людини є властивістю усіх членів людської сім'ї, й усі

люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у

преамбулах до кожного із трьох актів, які складають

Міжнародну хартію прав людини).

Теоретичним відображенням такого підходу можна

вважати дефініцію, згідно з якою антропна гідність — це

самоцінність людини як біосоціальної істоти — унікального

родового суб'єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку

буття на Землі.

Така гідність людини, якраз з огляду на її природу, є

абсолютною, об'єктивно недоторканною, незайманою; вона

сама по собі не може якимось чином безпосередньо

Chytrowski. ОЬгоnа ludzkiej godnosti podczasko konfkiktu zbrojnego і stanow

nadzwyczajnych // Міedzynarodowe ргаwo humanitarne / red. Т.Jasudowicza. -

Тorun, 1997.-5.13.

ДИВ.: Рабінович П.М. Право людини на компенсацію моральної шкоди //

Юридичний вісник України. - 2002. - №3.

192

ушкоджуватись, не може бути об'єктом порушення. Тому

навряд чи можна об'єктивістсько-антропологічне розуміння

гідності безпосередньо пов'язати з правом людини на

компенсацію моральної шкоди, спричиненої приниженням

„антропної"" гідності людини. Однак саме оцінка навіть такої

гідності може принижуватись, вражатись, спотворюватись,

зокрема, коли порушується будь-яке право людини (причому

незалежно від того, зафіксоване воно у національному

законодавстві чи ні). Тоді у цієї людини може виникати

моральна шкода та, за певних умов, право на компенсацію

останньої.

Підрив, руйнація гідності людини - це неминучий

супутник, соціальна „тінь" будь-чийого зазіхання на усяке

право, оскільки й у таких випадках в потерпілого ,зазвичай,

виникають почуття приниженості, образи й інші негативні

переживання , стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у

цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано,

стає непрямим об'єктом правопорушення.

Одним словом, там, де є порушення якогось права людини

чи якоїсь свободи, завжди потерпає людська гідність. Саме

такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь,

найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації

висувається потерпілим - принаймні у вітчизняній юридичній

практиці - ще не завжди).

193

§4. Людська гідність: релігійно-антропологічна

інтерпретація

Методологічні зауваження. Проблема людської гідності

залишається джерелом дискусій серед представників

правознавства та інших гуманітарних наук. Причиною цього є,

як видається, принаймні три обставини. По-перше, - це

гносеологічна та мовна багаторівневість терміно-понять

„людський" та „людина", які можуть використовуватись як в

узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи.

По-друге, - різноманіття аспектів розгляду категорії людської

гідності та їх можливих поєднань (етичний, аксіологічний,

психологічний, державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у

правничих дослідженнях поняття гідності людини розглядається

як провідний компонент соціально-правової характеристики

особистості (М. Придворов); як базисне поняття для її

самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб'єктивних прав

людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм

справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П.

Хаберле); а також як об'єкт суб'єктивного юридичного права

(Ф. Люшер, М. Малеїн, С. Братусь, О. Красавчиков, К.

Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька). Нарешті, по-третє,

- плюралізм вихідних світоглядних позицій та методологічних

підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак,

диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та

методологічних підходів, які можуть використовуватись для

аналізу категорії людської гідності, а також урахування

властивих їм меж є неодмінною умовою для різнобічної

філософсько-правової інтерпретації цієї категорії.

Людська гідність як категорія етики. Термін „гідність

людини*' походить від латинського dignus - „ЦІННИЙ",

„ВІДПОВІДНИЙ" (лат. dignutation - репутація). Загальноетичне

значення гідності людини відображається сучасними

194

дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є

поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про

цінність кожної людини як моральної особистості, а також

категорія етики, котра означає особливе моральне ставлення

людини до себе самої і ставлення до неї з боку суспільства, в

якому визнається „цінність особистості"

; „гідність людини є

виразом її особистісної цінності"

Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає

аксіологічною категорією, котра безпосередньо пов'язана із

категоріями цінності та оцінки. При цьому можна виділити а)

релятивно-ціннісну та б) абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У

першому випадку релятивність гідності може проявлятись у її

конкретно-історичній зумовленості; місці у загальній ієрархії

цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності" окремих людей.

Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді

гідності на індивідуальному рівні та при суб'єктивістському чи

соціально-об'єктивістському підходах до гідності людини. У

другому випадку гідність трактується як індетермінована

об'єктивна цінність. Можна погодитись із зауваженням М.

Придворова, що правова держава визнає, юридично закріплює

та захищає як абсолютну, так і відносну цінність (грані гідності)

людської особи

Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що

„внутрішньо притаманна гідність, яка згадується у міжнародних

документах є видом цінності, котрий рівною мірою належить

усім людським істотам І є визнаною базовою цінністю буття

людей— Гідність людини - це її цінність як людської істоти"

О. Грищук виділяє наступні значення поняття „людська

гідність", що вживаються у міжнародних правових актах:

Словарь по етике / Под ред. И.С. Кона. - М, 1981. - С.81-82.

Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. - М., 1975. -СІП.

Придворов Н.А. Вказ. праця. - С.ЗЗО.

Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для

России // Политические исследования. - 2001. -К«4.- С.54.

195

філософська основа, елемент антропологічної концепції;

морально-правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій,

що приймається для конкретних цілей відповідного

міжнародного правового акту; об'єкт протиправних порушень,

без одночасної вказівки таких порушень; об'єкт можливих

протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких

порушень; об'єкт державно-правового захисту; ідеал, до якого

має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним

правовим актом'.

Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та

конституційні положення, за якими гідність людини

проголошено джерелом її прав і свобод, слід розуміти як

визнання гідності людини тим первинним „духовним

легітиматором", ідеологічною складовою усіх без винятку

можливостей, які складають інститут прав людини та

спрямовані на забезпечення цієї властивості людини

Католицька антропологія як світоглядна основа

інтерпретації людської гідності. Кожна правова конструкція

ґрунтується на певних уявленнях про людину та її сутність,

інакше кажучи, на певному виді філософської антропології.

Зазначене положення є особливо характерним для католицької

природно-правової доктрини, яка у філософсько-

методологічному відношенні спирається на специфічний

різновид християнської антропології - католицьку

антропологію.

У концептуальному відношенні єдиної християнської

антропології не існує. В дослідницькій літературі виділяють

антропологічні концепції у контексті православ 'я, католицизму

Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми

державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали X регіональної

наукового-практичної конференції (5-6 лютого 2004р., м. Львів). - Львів,

2004.-С.9.

Добрянський С. Права людини як специфічна форма буття (існування)

моралі // Там само. - С.7.

196

та протестантизму. При цьому найбільш розробленою є

католицька антропологія. У католицизмі існує декілька

антропологічних систем, що склалися історично:

августиніанська, неотомістична, тейярдистська,

екзистенційно-трансцендентальна (яка поєднує у собі елементи

усіх вище названих), система німецького теолога К. Ранера та

інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій

антропології є неотомістичний

. Антропологія сучасного

неотомізму представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К.

Ранера, Е. Корета, Й. Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К.

Войтили

У католицькій антропології виділяють два основних

напрямки: есенціалістський (від лат. essentia — сутність) і

екзистенційний (від лат. existentia — існування).

Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські) синтезує елементи

томізму й платонізму. Його прихильники вивчають основні

фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших

моментів її існування (екзистенції). Інакше кажучи, в даному

випадку властивості людини та її дії виводяться виключно із

„природи" самої людини.

На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж.

Марітен, Е. Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська

концепція поглиблює конфлікт католицької церкви із сучасним

розумінням людини як динамічно діючої істоти. Тому

екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному

католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування

Томізм (від. лат. Тhomas - Тома) - вчення Томи Аквінського (1225-1274) і

напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що сформувався

під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається бельгійський

теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників природно-

правової думки неотомізму у XX ст. належать: Ж. Марітен, М. Віллі, А.

Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, X. Ромен, А.

Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець тощо.

Овсиенко Ф.Г. Зволюцня соціального учення католицизма: Философско-

критический анализ. -М., 1987. - СІ06.

197

людини і супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для

католицької церкви характерним є „динамічне" бачення

людини: „Людське життя є безперервним рухом, безперервним

діянням, що також виражає образ Творця. Тому моральний ідеал

людини не може мати статичного характеру, але повинен мати

динамічний характер" (Ч. Стжешевскі). Представники

екзистенційного напрямку вважають, що опис людини повинен

реалізуватись крізь призму „існування у світі", а це, в свою

чергу, дозволить подолати есенціалістське замикання на деяких

незмінних властивостях людини як одного з багатьох бутті в.

Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний метод

дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв'язках

із природою та іншими людьми

Виділяючи два згаданих напрямки в католицькій

антропології, слід наголосити, що сьогодні між ними немає, так

би мовити, нездоланних кордонів, а спір поміж цими

інтелектуальними течіями ведеться переважно щодо змістовних

акцентів. Водночас потрібно зауважити, що антропологічні

основи католицького праворозуміння в ході розвитку

останнього дістають все більш послідовного екзистенціального

тлумачення, що особливо виразно засвідчується у документах II

Ватиканського Собору та працях Івана Павла II. Ці зміни у

соціальній доктрині католицизму відіграють важливу позитивну

роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-

історичного аналізу, котрий виявляє особливості „існування"

людини у певний момент часу та за певних соціальних

обставин.

Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві

особливості католицької антропології, став персоналізм

(терміном „персоналізм" прийнято позначати як філософський

напрямок, так і соціальний принцип, що відображає

Овсиенко Ф.Г. Зволюция социального учення католицизма: Философско-

критический анализ. -М., 1987. - С.107.

198

особоцентричну світоглядну установку)

. Персоналізм являє

собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість

та її духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації

Звідси онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються

персоналістами під кутом розкриття специфічної людської

(„особової"") реальності - персональності. Серед розмаїття

персоналістичних концепцій, котрі тією чи іншою мірою

вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення

етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького

персоналізму (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж.

Марітен тощо), християнського діалогічного персоналізму (Р.

ГвардінІ, Т. Штейнбюхель тощо)

Антропологічні позиції сучасного католицизму

відображені у концепції Івана Павла II (К. Войтили), яка

спирається передовсім на екзистенціальні підходи до проблеми

людини. Вчення Івана Павла II про людину ставить проблему

конкретної та історичної людини, природа (сутність) якої

проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є

„конкретно-історично зумовленою природою". Водночас

теологом зазначається, що така культурно-історична

зумовленість не має детермінуючого значення: соціальні умови

можуть лише полегшувати чи ускладнювати людині здійснення

її трансцендентного покликання.

У працях К. Войтили подано також і детальний

філософсько-антропологічний аналіз категорії „суб'єктності"

людини, яка розглядається як специфічна „екзистенційна"

властивість людини бути суб'єктом взагалі. Так, у монографії К.

Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., І997. —

С.418.

Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В.

Филатов. - М, 1991. - С.229.

РелігієзнавчиЙ словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. -

С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опьгг

исторического анализа: Пер. с польск. - Рим-Люблин, 1994. - С.342-343.

199

Войтили „Особа і чин" (1969) суб'єктність аналізується у

контексті детермінації людських вчинків. При цьому робиться

наголос на активності особистості, яка виступає причиною

екзистенційних змін. Теолог стверджує суб'єктну концепцію

людини як діючої самовизначальної моральної особи.

В есе „Суб'єктність і те, що не піддається редукції в

людині" (1994) К. Войтила пропонує розглядати людську

суб'єктність як синонім того, що не піддається редукції

(I'irreductible, thе іrreducible) в людині, на противагу

предметності, пов'язаної із загальним уявленням про

можливість зведення людини до світу матеріальних об'єктів,

природи. Сучасна католицька антропологія пропонує „не

редукований" - „інтегральний", багатовимірний образ людини

як мети для себе самої, котрий „не зводиться до Ното

есоnomicus, homo laborans, homo sociologicus чи Ноmo

technicus" (Ф. Мазурек).

Відтак, згідно з католицькою антропологією, кожна

людина є особою, тобто істотою розумною і вільною,

самовизначальним суб'єктом. Людська суб'єктність

(„особовість") у сучасній католицькій антропології

розглядається у позитивному та негативному методологічних

аспектах. У першому випадку суб'єктність означає невід'ємну

властивість людини бути особою, тобто свідомим суб'єктом

вільного морального вибору, який реалізується в її внутрішніх

рішеннях та зовнішніх вчинках, наділених трансцендентною

моральною цінністю. Тут, по суті, ототожнюються людська

суб'єктність та моральна суб'єктність людини. У негативному ж

аспекті категорія суб'єктності наповнюється змістом в рамках

дихотомії „суб'єкт-об'єкт", завдяки чому розкривається етична

теза про недопустимість ставлення до будь-якої людини як до

предмета вжитку. Соціальним засобом морального пошанування

людської особи як суб'єкта виступає реальне забезпечення в

суспільстві прав людини. Трансцендентно-ціннісною основою

200

цих прав, згідно з антропологією сучасного католицизму, є

людська гідність.

Історичний розвиток католицького вчення про

людську гідність. Класична для католицизму концепція

божественної гідності людини належить Томі Аквінському,

котрий запровадив це поняття задля розмежування античної та

християнської думки. У контексті ж новочасної проблематики

прав людини категорія людської гідності вперше з'являється в

енцикліці папи римського Лева ХНІ „Rerum novarum (1891).

Тут гідність ЛЮДИНИ постає як гідність людського „духу",

котрий, своєю чергою, є „тим, що носить образ і подобу Божу"

(Imago Dei), і як спільна ознака всіх людей, що відображає їхню

рівність в аспекті загального духовного покликання (до Бога)

У соціальному вченні папи Пія XII (1939-1958) ідея гідності

набуває статусу формалізованої доктринальної засади

католицької теорії прав людини. Починаючи з Різдвяного

послання Пія XII 1942р. „Гідність людини є гідністю образу

Божого", у католицькій природно-правовій думці виникає

нерозривний взаємозв'язок понять гідності людини та її

невід'ємних прав. Концепція даної Богом людської гідності

дістає своє подальше підтвердження і розвиток у церковних

документах, прийнятих на II Ватиканському соборі (1962-1965),

в енцикліках римських пап Івана XXIII (1958-1963), Павла VI

(1963-1978) та Івана Павла II (1978-2005). Зокрема, перша глава

Конституції „Gaudium et spes" (1965), прийнята II

Ватиканським собором присвячена розкриттю католицького

розуміння гідності людини, яке постає з християнсько-

персоналістичного бачення людської особи. У документі

робиться висновок, що найглибший смисл людської гідності

полягає у божественному

Лев ХШ. Енцикліка Кегшп поуагшп („Нові речі") // Церква і соціальні

проблеми. Енцикліка „Сотий рік". Матеріали міжнар. конф. - Львів, 1993 -

С.537.